Раді Вас бачити!

Я починала звикати до них і це було проблемою.

Великою, дурною, абсолютно небезпечною проблемою, бо нормальна людина не повинна так швидко звикати до трьох чоловіків, яких знає кілька днів у чужому світі, а я звикала.

Звикла до того, як Каель мовчки ставив мені чашку зранку, якщо бачив, що я погано спала, звикла до того, як Ейдар бурчав щоразу, коли я забувала поїсти і до того, як Ріан дивився так уважно, ніби чув навіть те, що я не говорила. І, що найгірше — мені починало цього не вистачати, коли їх не було поруч. Це усвідомлення наздогнало мене ввечері, коли я сиділа на широкому підвіконні в бібліотеці й намагалась читати книгу про місцеву магію, але думки постійно тікали кудись не туди. Точніше — до одного дуже похмурого чоловіка. Господи.

— У тебе зараз обличчя людини, яка або закохалась, або хоче когось убити.

Я мало не підскочила.

— Ріане! Ви тут узагалі дверима користуєтесь?!

Він спокійно зайшов до бібліотеки.

— Іноді.

— Брехня.

На його губах з’явилась легка усмішка. Я важко зітхнула й закрила книгу.

— Ви всі мене нервуєте.

— Це взаємно.

— О, чудово. В нас дуже здорові стосунки.

Ріан сів поруч у крісло, занадто близько. Я помітила це одразу і, схоже, він теж, бо його погляд на секунду ковзнув по моїх ногах, які я підтягнула до себе на підвіконні. Це вийшло швидко, майже непомітно, але я побачила і чомусь від цього стало жарко, небезпечно жарко.

— Ти багато думаєш, — тихо сказав він.

— А ти занадто багато помічаєш.

— Це частина моєї магії.

— Жахлива магія.

Він тихо засміявся і я раптом зрозуміла, що мені подобається його сміх. Такий тихий, рідкісний, наче щось дуже особисте. Це погано, дуже погано.

— У вашому світі взагалі бувають нормальні стосунки? — раптом спитала я.

Ріан ледь нахилив голову.

— Що ти маєш на увазі?

Я зам’ялася, бо питання прозвучало надто… особисто, але відступати вже було пізно.

— Ну… у вас тут люди взагалі створюють сім’ї? Закохуються? Чи магія всім остаточно зламала психіку?

Він кілька секунд мовчав.

— Раніше було інакше.

— А зараз?

Ріан дивився кудись повз мене.

— Зараз людям важко довіряти надовго.

У його голосі було щось таке, що змусило мене подивитись уважніше. І я зрозуміла -- це був смуток, тихий і старий.

— Тебе хтось дуже сильно поранив, так?

Він завмер і я зрозуміла, що влучила. Демони.

— Ярино…

— Вибач. Профдеформація.

Ріан усміхнувся кутиком губ, але цього разу без звичної легкості.

— Ти ставиш небезпечні питання.

— Але ти й так не відповідаєш на них.

— Бо не хочу, щоб ти дивилась на мене з жалем.

І щось усередині мене м’яко стиснулось, бо сказав він це так спокійно, ніби давно звик, що люди або бояться його, або жаліють. Я повільно злізла з підвіконня, підійшла ближче і сама не до кінця зрозуміла, чому тихо сказала:

— Я не жалію тебе.

Ріан підняв на мене погляд. Ми були дуже близько одне до одного, занадто близько. Я тільки зараз помітила, які в нього світлі очі. Такі незвичайні, майже срібні і дуже втомлені.

— Тоді що ти бачиш? — спитав він тихо.

Моє серце чомусь почало битись швидше. Це було нерозумно, абсолютно точно нерозумно.

— Людину, яка занадто довго тримала все в собі.

Тиша між нами стала густою і дивною, наче повітря раптом стало теплішим. Ріан повільно видихнув і вперше за весь час я побачила, як його контроль тріснув.

Це ледь помітно, найперше впогляді, а ще в тому, як напружились пальці на підлокітнику крісла.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки небезпечно так дивитись на нас, Ярино.

Голос у нього став нижчим, тихішим. У мене пересохло в горлі і саме в цей момент двері бібліотеки різко відчинились.

— Я знав, що знайду вас тут.

Це був Ейдар. Я різко відступила, наче мене спіймали на чомусь неправильному. Чудово, просто чудово. Ейдар завмер у дверях і дуже повільно перевів погляд із мене на Ріана, потім назад і в його очах одразу з’явилось те саме розуміння. О ні.

— Я навіть не хочу знати, що тут відбувається, — сказав він.

— Нічого, — надто швидко відповіла я.

— Саме це мене й насторожує.

Ріан тихо і спокійно засміявся, наче кілька секунд тому між нами не іскрило так, що я ледве дихала. Несправедливо. Ейдар пройшов у кімнату й поставив на стіл тацю.

— Я приніс вечерю, бо ви обоє знову забули про їжу.

— Ти звучиш як втомлена мама тридцяти дітей, — сказала я.

— А почуваюсь ще гірше.

Я усміхнулась і раптом помітила, що Ейдар дивиться на мене дуже уважно, м’якше, ніж раніше, наче щось для себе вирішує. Від цього погляду стало тепло під шкірою, небезпечно тепло. Господи, я приречена.