Раді Вас бачити!

Прокинулась я від того, що хтось дуже обережно накрив мене ковдрою і на секунду здалося, що я вдома, що зараз відкрию очі — і побачу свою маленьку квартиру, чашку недопитої кави на столі й світло ліхтаря за вікном. А потім ніс вловив запах незнайомих трав і дерева.

І я згадала, що потрапила в інший світ, згадала бога, згадала тіні і трьох чоловіків із колективними проблемами довіри.

Просто чудово. Я повільно розплющила очі і побачила, що в кімнаті було темно, лише в каміні догорали вуглини. М’яке помаранчеве світло ковзало по кам’яних стінах і важких шторах.

І хтось справді стояв поруч із ліжком. Я різко сіла, чоловік біля мене теж завмер.

— Демони… — тихо видихнув він.

Я примружилась.

— Каель?

— Ти могла б не лякати людей посеред ночі?

— Я?! Це ти стоїш біля мого ліжка, як персонаж дуже поганого трилера.

На кілька секунд запала тиша, а потім Каель тихо засміявся. Він сміявся сонно, хрипко, наче сам не очікував від себе цього і я раптом помітила, наскільки він виглядає виснаженим. Його волосся розпатлане, темна сорочка розстебнута біля горла, тіні під очима стали ще глибшими. І тут у мене виникло питання: Він взагалі спить?

— Я почув магію, — сказав він уже спокійніше. — Думав, у тебе напад паніки.

Оууу. Мені раптом стало ніяково.

— Вибач.

— За що?

— Ну… ти хвилювався.

Він подивився на мене так, ніби я сказала щось дуже дивне.

— Це нормально.

Ні, не нормально. Це не нормально для людини, яка бачить мене кілька годин. І саме тому в грудях стало якось тепло й незручно одночасно. Я відвела погляд.

— Котра година?

— Близько третьої.

— А ти чого не спиш?

Каель сперся плечем об стіну і кілька секунд мовчав.

— Не люблю ночі.

Він сказав це рівно і спокійно, але я занадто добре знала такі інтонації. Так говорять люди, які давно звикли до власних кошмарів. Я обережно підтягнула коліна до себе.

— Через тіні?

Його погляд різко піднявся до мого. Він був обережний, наче не очікував, що я спитаю прямо.

— Частково.

— А решта?

Каель тихо видихнув.

— Ти завжди так лізеш людям у душу?

— Професійна деформація.

На його губах знову з’явилась ця майже невидима усмішка і чомусь мені захотілось бачити її частіше. Це небезпечне бажання, особливо в чужому світі.

— У нас магія пов’язана з емоціями, — сказав він після паузи. — Чим сильніший маг, тим важче контролювати… все інше.

— Емоції?

— Так: гнів, страх, біль.

Він говорив спокійно, але я помічала, як напружились його пальці, як важче стало дихання, як тіні біля стін ледь помітно ворухнулись. І я завмерла.

— Це я зараз уявила чи вони справді рухаються?

Каель навіть не озирнувся.

— Справді.

— Чудово. Просто прекрасно.

— Вони реагують на мене.

— І це ти назвав “частково”?

Він коротко хмикнув, потім повільно підійшов ближче до каміна і я вперше побачила, наскільки самотньо він виглядає, коли думає, що на нього ніхто не дивиться. Мені раптом стало боляче. Дурне відчуття, бо я знаю цього чоловіка менше доби, але деякі речі видно одразу. Люди, які занадто довго тримають усе в собі, мають особливий вигляд, наче втомилися бути сильними.

— Ріан сказав, що поруч зі мною магія заспокоюється, — тихо промовила я.

Каель завмер, тіні біля стін стихли і він це помітив, я теж помітила. Каель обернувся до мене дуже повільно.

— Так.

— Чому?

— Не знаю.

Це була маленька брехня, але я її помітила і він зрозумів, що я помітила.

— Каелю…

— Не зараз.

Його голос став тихішим, більш втомленим. Я дивилась на нього ще кілька секунд, а потім зітхнула.

— Добре.

І раптом додала:

— Тоді просто посидь тут трохи.

Він насупився.

— Що? Чому?

— Мені страшно засинати в іншому світі самій.

Частково це була правда, а частково — я просто не хотіла, щоб він зараз ішов. Каель довго мовчав, настільки довго, що я вже подумала, що він відмовить.

А потім він повільно сів у крісло біля каміна, мовчки. Я ледь усміхнулась.

— Дякую.

— Це погана ідея.

— Можливо.

Тиша між нами стала дивно затишною. За вікном шумів вітер, у каміні тихо потріскував вогонь, а магія в кімнаті більше не здавалася небезпечною. Я сама не помітила, як почала засинати. Вже крізь сон почула голос Каеля, дуже тихий, ніби він говорив не для мене.

— Ти навіть не уявляєш, що з нами робиш, Ярино.

І чомусь від цих слів мені стало не страшно, а навпаки.