Спочатку:
На сторінку книги
Глава 34. Аркан 14 Помірність
Порада від карт: «Як правило, поява цього аркану у розкладі означає щасливий випадок. Дві посуда з водою символізує стриманість і уникнення крайнощів у будь-чому. Це карта спокою, компромісу, витримки та вибору середнього шляху, тобто здатності до адаптації та терпіння, коли це необхідно. Контролюйте себе, вчіться співпрацювати та йти на компроміс»
Освітлена ліхтарями, повна гучних криків площа, змінилася темними тихими вулицями нічного міста. Веселий натовп зостався десь позаду, залишивши на згадку п’янкий аромат солодкої вишнівки, яку пролив не мене один з каменярів. Друга куртка за тиждень. Цій ще пощастило, від минулої залишилися самі лахміття.
Гаргуйль на одному подиху промайнув кілька кварталів. В мене крила ще не відросли, тому прийшлося бігти пішки. Блакитний амулет не згасав, вірно вказуючи мені напрямок. Чому я подумав, що він мене покликав з собою, вказавши на темний дим? Дурне питання, на яке в мене не було відповіді. Я просто відчув, що повинен там бути. Чого я не боюсь того, що мене чекало попереду? Все просто - якщо б міфічний звір хотів мені нашкодити, то йому нічого не вартувало відірвати мені голову на даху. Для цього, немає сенсу заманювати бозна куди.
Запущений в небо вогнеграй вийшов не просто вдалим, а дивовижним. Спочатку мене схвилювало, що він нетипово довго висить над площею, але зараз це була найменша з моїх проблем. Сподіваюсь нічого зайвого не згорить. Вогняний гарцюючий кінь освітлював мені шлях, підсвічуючі чорний дим, який клубився над однією з будівель. Згори це здавалося близько, але насправді бігти пару кварталів темними вулицями незнайомого міста, та ще радість. Декілька разів спіткнувшись об мішки, які стояли на узбіччі, я вже не так швидко пересував ногами. Тримаючись за забите стегно, я дійшов до потрібного будинку.
- Знайоме місце, - подумав я, роздивляючись освітлену жовтими ліхтарями центральну площу.
По центру майдану тихо дзюрчав фонтан, в якому після бійки в провулку купався Рікон, змиваючи з шерсті кров. Зараз коло нього когось очікуючи стояв сірий екіпаж. Це було десь по обіді, але відчувалося, що пройшло не менше тижня. Час дивна штука. Цілі роки можуть промайнути безслідно, а згадати нічого. А іноді за пару днів може статися більше, ніж у багатьох за все життя. В народі кажуть, що молодша донька богині Клото вирішує коли відрізати нитку життя і з якою швидкістю вона буде плестися. Найвеличніша з ткачих, наймудріша з босоркань, яка може позмагатися в дечому навіть зі своєю матір'ю, привела мене до вже знайомої будівлі.
- Мадам Моро, дивлюся, що ваша світлість ніяк не можете мене відпустити, - прошепотів я і попрямував до входу.
Вікна були темні і мовчазні, як і вдень, але я точно чув, що в глибині будівлі щось коїться. Ну, це і не дивно. Не просто так над верхнім поверхом зависла чорна хмара і сюди прямував гаргуйль. Ковані металом двері здавалися зачиненими і непохитними. Про Фіору залишилася лише згадка у вигляді бронзової, пташки з синьою, покритою ляпіс-лазурем, голівкою. Без надії сподіваючись, я штурхнув їх ногою і на мій подив, вони відчинилися.
- Гадаю, питати, чи є хтось вдома, не варто, - прошепотів я і зайшов в темряву.
Зірка-талісман не просто сяяв, він горів. Я фізично відчував жар, який від нього йшов. Добре, що камінь зараз не висить на шиї, бо мені вже остогидло змащувати опіки на шкірі. Коли я був тут вдень, нас вели через велику залу до приватних кімнат мимо сходів.
- Отже мені сюди, - подумав я, підсвічуючи амулетом собі шлях.
Ступивши на першу сходинку під ногами почувся хруст. Опустивши своє єдине джерело світло, я побачив на червоному килимі бите скло.
- Звідки воно тут?
Всі сходи були усипані дрібними уламками, які тьмяно віддзеркалювало блакитні промені. Можна забути про непомітність, але не смертельно. Тут і так вся будівля здригається. Незважаючи на цю неприємність, я попрямував на верх. Тяжко мені дався цей підйом. Важкий день, поганий сон і забите стегно давали про себе знати. На останній сходинці мені навіть прийшла богохульна думка – зупинитися і перепочити. Не думав, що старість та неміч так швидко постукає в моє двері. Попри все, я зібрав силу волі в кулак і попрямував вгору.
Далі було не краще. Перші сходи здалися квіточками. В голові паморочилося, в очах йшли кола і мене вирвало скудним обідом на ворсистий килим. Витерши рукавом рота, я сплюнув гірку слину. Між другим і третім поверхом, мені здалося, що я зараз помру. Мутило так, що я міг тільки повзати. Живіт перевертався всередині і з роту йшла жовч.
- Дідько! Що це за напасть? Я ніколи так погано себе не почував, а тільки за сьогодні мене труїли два рази. Може ще був третій, а я не відчув? – проскиглив я і повернувся на спину.
Піді мною лопалися дрібні уламки скла. На горі щось знову гучно заверещало і будівля затряслася. Я простягнув вгору амулет, в надії вловити момент, якщо стеля почне падати. Камінь висковзнув з рук і впав мені на груди.
- А! – закричав я від болю, піднімаючись з підлоги.
Камінь був настільки гарячим, що пропалив дірку в сорочці, залишивши на тілі опік.
- Щоб тебе лють пожерла, гівнюк малий! – вилаявся я і стряхнув його.
Камінь впав на бите скло і воно почало лопатися від його жару. І тут мене заціпило. Скло було чорним. Ні, це було дзеркало, але ніби його прокоптили у каміні. З тих уламків, на які він впав, цю чорноту, як корова язиком злизала і воно виблискувало звичайним сріблом. На горі знову загуло.
- До сраки це, потім роздивлюся, - подумав я, звільняючись від мороку.
Больовий шок від опіку пішов мені на користь, живіт більше не хотів покинути моє тіло. Навпаки, з’явилася якась легкість. На третій поверх я майже злетів. Бочки, коробки та корзини валялися всюди, як під час землетрусу. І це не дивно – будівля саме так себе і вела. Дошки під ногами навіжено скрипіли, а кладка на стінах пішла тріщинками. Пляшки вина розлилися по підлозі, і від цього на горищі пахло ґуральнею. З-за дверей йшло дивне мерехтливе світло і гамір стояв такий, ніби там когось ріжуть.
- Вольфганг, можу тобі сказати лише одне: якщо ти туди підеш, то я офіційно заявляю – ти навіжений! - подумав я і кинувся до дверей.
Відкинувши сталевий засув, мені здалося, що я знайшов вхід до потойбіччя. Принаймні, я так собі його уявляв колись в дитинстві. Сила-силенна битих дзеркал заполонили кімнату. Їх уламки літали в повітрі, відображаючи лише суцільну темряву. Підлога та стіни були вкриті слизькою пліснявою. Тіні спліталися між собою, утворюючи арки та переходи, на кшталт гігантської павутини, де головною павучихою було страховисько з моїх снів. Але воно було потворніше, ніж я запам’ятав. Сіра шкіра стала майже чорною, як в старих мерців. Запах стояв просто мерзенний, нічого подібного я раніше не відчував.
Я затамував подих. В цьому хаосі була лише одна яскрава пляма: жінка з золотими очима підняла руки, тримаючи купол сплетений з променів світла. Тіні атакували її знову і знову, але не могли проникнути всередину. Її руді довгі коси розвивалися на вітру, ніби справжній вогонь.
Потвора з тіні та диму розтулило свою величезну пащу, і ніби всмоктувало в себе гаргулья. З химерного обличчя нічного хижака простягалися золоті нитки, які вона жадібно втягувала в себе ротом. Кам’яний велет завис в повітрі не завдяки своїм широким крилам, а тому, що його міцно тримали чорні тіні. Не довго думаючи, я поступив, як Кальм в Червоному замку: трохи розкрутивши нитку з сяючим амулетом, жбурнув його в тіньову потвору.
Блакитна крапля світла взлетіла в повітря, зустрілася з чорним димом і вибухнула так, що мої вуха заклало за сьогодні вдруге. Дах будівлі розірвало на шматки. Потвору ніби розполовинило на дві менші тіні і висмоктало з будівлі. Кам’яний велет з грохотом впав на підлогу і в нього відломився один з рогів. Дзеркала лопалися один за одним, як натягнути струни скрипки.
- І як такого страшидло звідси витягувати? – подумав я, підводячись з полу.
Гаргуйль підстрибнув на ноги, перелякавши мене до без тями. Його очі знову палали жовтим звірячим вогнем. Розправив пом’яті кажанячі крили він завив, як труба, і злетів у повітря.
- Ну, це вже інша справа. Однаково, я б його звідси сам не витягнув, - подумав я, проводжаючи його поглядом в нічному небі.
Амулет лежав серед битого скла та уламків даху. Він був вже не таким яскравим, проте все одно легенько виблискував таємничою блакиттю. З вулиці почулися схвильовані голоси.
- Сильно бахнуло, - я цокнув язиком і роздивився розвалене приміщення.
З під уламків розкуйовдженого даху почувся глухий стогін. Швидко сховавши амулет в карман, я почав розривати розбирати завали. Жінка була без тями. Її полум’яне волосся покрило чорним пилом, і зараз воно більше походило на стару паклю, ніж на живе полум’я. Я приклав палець до шиї і відчув впевнене серцебиття.
- Цікаво, що ти скажеш на цей мій вибух, -подумки посміхнувшись, я взвалив її на плече і потягнув вниз.
- Вільда, це ти? - простогнала Маджері не відкриваючи очей.
- Ні, матінко, це Вольфганг, алхімік, - відповів я, прямуючи на вниз.
- Там була ще одна дівчина, - прошепотіла вона, - Їй потрібна допомога.
- Спочатку витягну вас на вулицю, а далі розберемося, що робити.
Площа зустріла нас галасом та криками. Десятки, якщо не сотні, переляканих та сп’янілих містян, прийшли з торгівельної площі подивитися на вибух. Побачивши мене з жінкою без тями, вони розступилися даючи прохід.
- Що тут сталося? – запитав хтось з натовпу.
- Це ж той алхімік, який спалив монастир, - закричала жінка.
- Але він тільки-но таку виставу влаштував на площі! Я ще ніколи такого не бачила, - перебила її сусідка.
- Ото, мабуть, воно сюди і прилетіло, - не зупинялася перша.
- А це хто в нього на руках? Це не матір ігуменя? – перебив її старигань з кухолем пива.
- Точно, вона! Тільки в неї таке волосся, - підтримав ще один голос, - Шльондра руда.
- В монастирі не добив, так тут знайшов, деспот! – вигукнув якийсь хлопчина, - А така баба гарна була!
- Не баба, а відьма! – штурхнула його дівчина, - Всі вони там - відьми проклятущі!
- Не смій проклинати служниць богині, дурепа, - заступився рослий чолов’яга, - Вони добрі справи роблять!
- Правду каже, - підхопив молодий білявий хлопець.
- Віль, і ти туди ж? Також в неї втріскався? – обурилася дівчина, - Вам всім тільки таких подавай! А на звичайних дівчат ви навіть не дивитися!
- Треба вшиватися звідси, а то ще поб’ються, - подумав я і побіг далі від натовпу.
Не роздумуючи занадто довго, я дотяг Маджерін до екіпажу і, відкривши двері, заніс в нього непритомну жінку.
- Що сталося? – позаду пролунав схвильований голос, - Ти хто такий?
- Доможіть! Треба терміново їхати монастир. Жінку дахом привалило, - вигукнув я, вдивляючись в молоде хлопчаче обличчя.
- Вільда, - прокрехтіла ігуменя, - Там була Вільда, знайди її, Ілсе.
- Буде зроблено, матінко, - бравурно відрапортував хлопець і зник в натовпі.
- Вони знайомі? Виходить, що це її екіпаж. Що вона тут забула? - подумав я, оглядаючи брудну сукню ігумені.
Чекати прийшлося не довго. Хлопець хутко винирнув з натовпу, тримаючи в руках тіло загорнуте в ковдру.
- Швидко ти, - кивнув я, - Клади і мерщій поїхали.
- Вільди там не було, матінко, - сказав він, ніби не почувши мене, - Я знайшов іншу дівчину. З нею все зовсім кепсько.
Ігуменя на мить відкрила очі, і подивилась на нас. Її яскраво зелені очі вицвіли і стали майже прозорими, а на обличчі залягли глибокі зморшки.
- Ти все обшукав? - прошепотіла вона, - Певен, що її немає?
- Певен, - коротко відповів він, вкладаючи згорток на сидіння в екіпажі.
- Вільдо, - прокрехтіла Маджерін і з її ока потекли сльози, - Це я у всьому винна!
- Поїхали мерщій! Ти що не бачиш, що вона не при собі? Її сильно по голові вгатило, - майже прокричав я.
- Слухай, що він каже, - прошепотіла вона, не перестаючи тихо плакати.
Возниця коротко кивнув. Заіржали коні і вже за мить екіпаж тронувся, розчиняючись в темряві.
***
Заховайся, срібний місяцю, за хмароньку,
Бо повинна вийти з глибин сестра русалоньки.
Розпрощалась вона зі світом білим,
А сьогодні повинна вийти, бо повня зріла.
Не дивись, не гляди, парубоче,
Відведи від неї свої ясні очі,
Не для неї місяць котом муркоче,
ЇЇ пісня приведе тебе до ночі.
Холодний липкий піт скотився по моєму чолу. Ця пісня. Я сплю чи мені мариться? Останній раз я чув її багато років тому, коли ще був дитиною. Її співала мені мама в самий розквіт темного періоду року. Пісня сирен, які зваблюють чоловіків і топлять в темних пучинах. Звідки її тут знають? Ми ж так далеко від моря. Тонкий дівочий голос співав її без зупину.
- Де це я взагалі?
Темна кімната з білими стінами не змогла мені нічого підказати. Штори закривали вікна, крізь які ледь-ледь просочувалося світло з вулиці. Бліді промені торкалися світильників на стінах, граючи на їх кришталевих гранях. Провівши руками по простирадлу, я зрозумів, що лежу абсолютно голий. Хтось дбайливо звільнив моє тіло від обладунків, не залишивши навіть спідньої сорочки. Обличчя боліло так, ніби в нього кінь копитом двинув. Я вправив зламаний ніс, витерши з нього кров.
- Чортів Кальм, - згадав я кулак лицаря, перед тим, як світ потемнів, - Завжди мав важку рук. Що правда, характер раніше був легший, ніж зараз. На тому ми і зійшлися. А зараз, що з ним робити? Мабуть, все таки я це заслужив. І нащо мені було йому в душу лізти? Він дорослий хлоп. Хай с ким хоче, з тим і спілкується.
- Вигляни, срібний місяцю, з-за хмароньки, - знову продзвенів дівочий голос в темряві, відволікаючи мене від важких думок про мої зламані відносини зі старим товаришем.
У тіні виникла тендітна дівоча фігура, зі схрещеними руками.
- Нарешті ти прокинувся. Я чекала, - прошепотіла вона повільно наближаючись до мене.
- Справді? Навіщо? - спитав я.
Дівчина сіла на ліжко і провела пальцями по моїй руці. Від ніжного дотику, мою шкіру пронизали сотні іскор, всередині все стиснулось і я відчув, як серце заторохтіло.
Я вгледівся в неї, воліючи роздивитися, але мені це не вдалося. Обличчя незнайомки приховували тіні. Навіть з такої відстані було не роздивитися. Лише силует тонкої статурі, високих грудей та довгого волосся, яке спадало на її плечі.
- В тебе є дещо. І мені це конче потрібно, - прошепотіла вона мені у вухо, торкаючись мочки своїми вустами.
- Що саме? - поперхнувся я, від неочікування.
- Ти і сам знаєш, - промовила вона, легко цілуючи мене в край губ, - Ти такий сильний воїн.
Я відчув її гарячий подих на своєму обличчі і обережно взяв за талію. Дівчина затремтіла, піддалася і притиснулась до мене всім тілом. Крізь тонку сорочку, я відчував всі її дівочі принади. Талія була така тонка, що можна було охопити навіть однією рукою.
- Невже Лі серйозно сприйняла благословення на турнір? - подумав я, задихаючись від поцілунку, - Я ж наче виграв? Точно, мабуть грається зі мною, перед тим, як забрати нагороду, яку я їй пообіцяв під оковитою.
- Якщо, ти прийшла за коштовністю, то я не знаю де вона. Мене вирубили під час турніру, - прошепотів я, звільняючи свої вуста від її.
Вона приклала два пальця до моїх губ, заставляючи замовкнути і прошепотіла:
- Зараз мені потрібен тільки ти.
Від її губ йшов тонкий аромат квітів і чогось спокусливо солодкого. Від нього в мене запаморочилася голова. Мабуть саме так пахне первородний гріх. Кожен дотик її ніжних пальців викликав бурю всередині. Вона провела руками по моєму тілу, поклала їх на грудь і ніжно поцілувала в шию. Серце торохтіло, як навіжене, воліючи вискочити. Може мені це сниться? Це не може бути правдою. Жодна жінка так мене не цілувала.
- Браво! – пролунали аплодисменти, - Яка гарна вистава!
Я аж підскочив, від несподіванки. Ми що тут не самі? Дівчина притиснула мене до ліжка і повернула голову до дверей.
- Тобі тут не місце, - по звірячому прошипіла дівчина, - Тебе не кликали.
- Справді? Вибач, люба, моя помилка. Я не знала, що вхід тільки за запрошеннями, - сміявся голос, - А приєднатися можна, чи також потрібно спочатку запитати?
- Приєднатися? - заметушився я, - Ще минулого тижня на мене навіть дивитися ніхто не хотів без дзвінкої монети, а зараз хтось хоче приєднатися?
- Ти зробила багато помилок в своєму житті, - прошепотіла дівчина, - Не боїшся, що настав час за них платити?
- Я за свої вже плачу, не хвилюйся, - жіночий голос став холодним, як лід, - А ти готова на таке піти?
- Не тобі мене судити, матінко.
- Матінко? Це що матір ігуменя?
Я спробував підняти голову, щоб побачити, з ким розмовляє незнайомка, але дівчина лише сильніше притиснула мене до ліжка. В неї виявилися на диво міцні руки. Це точно Лі. В кого ще може бути така хватка?
- Я не була би в цьому так впевнена, - промовила Маджері і одним помахом зірвала портьєру з вікна.
Місячне сяйво поринуло в кімнату, заливаючи її холодним сріблом. У вікно своїм великим оком поглянула повня. Розвіюючи променями тіні вона освітило жінку. Ігуменя виглядала не так, як я її запам’ятав. Розірвана брудна сукня з великими плямами крові висіла на ній, як на драбині. Розпатлане волосся і вкрите саднами обличчя робили її схожою на справжню відьму, що тільки-но повернулася з бісівського шабашу. А головне - погляд. Хижий, крижаний, майже не людський. В мене встало волосся дибки. В руках вона тримала блакитний сяючій камінь.
- Я вчила вас думати, перед тим, як щось робити. Може тобі повторити цей урок?
- Що тут коїться? - я нарешті зміг видавити з себе слова, - Лі, яка собака між вами пробігла?
Ігуменя гучно розреготалася. Її сміх луною відбився від стін порожньої кімнати і змусив мене отямитися. Я відчув, як дівчина впилася нігтями в мою грудну клітину і ще сильніше притиснула мене до ліжка.
- О, ні, ні, - помахала вона пальцем, - Подумай ще раз лицарю. Чи ти гадав, що воронятко буде в тебе щось ось так виманювати? Хоча, - задумалася на мить вона, - Вони всі різні і самі вирішують, яким чином досягати поставленої цілі. Краще поглянь на свою нічну коханку пильніше, для початку. Не бійся, вона тобі нічого не зробить, поки я поруч.
- Що вона може мені зробити? - хотів запитати я, але не встиг.
Перевівши погляд з Маджері на ту, яку я вважав Лі, в мене перейняло подих. Сіра шкіра незнайомки була потріскана, наче в стлівшого мерця. Волосся було бліде і тонке, як павутиння. Вона викривила чорні губи, показавши на мить довгі ікла, і посміхнулася.
- Що, я вже тобі не подаюсь, любчику? - прошепотіла вона.
Я закричав і спробував вирватися. Її руки міцно притискали до ліжка, як брусок в сталевих тисках. Вона провела руками по шкірі, впиваючись в неї гострими кігтями. Біла постіль окропилася червоним.
- Ааа! - закричав я від болю і з силою відштовхнув жахіття.
Потвора відлетіла до стіни, по павучому прилипнувши до неї.
- Може спробуємо один на один? Навіщо нам, двом сильним жінка, цей чоловік? - розсміялася вона, але сталеві ноти не зникли з її голосу, - Ти тут одна, без подружок. Так буде чесно. Як гадаєш?
Стаховисько загарчала і, намить, я подумав, що вона кинеться на Маджері. Але ні - вона темною блискавкою зістрибнула зі стіни і розчинилася в темряві коридору.
- Хутчіш! - крикнула ігуменя, - Треба вшиватися, поки вона не привела підмогу.
- Хто це був? Що тут коїться? - крикнув я, прикриваючи сором простирадлом.
- Ой, чого я там не бачила? - посміхнулася жінка, помітивши мою надмірну схвильованість, - Як на лицаря, ти багато балакаєш і погано виконуєш накази.
- Де ми? - видохнув я, витираючи з торсу кров.
- Де-де, на тому світі! Не час для дурних запитань, - прошипіла Маджері, відчиняючи вікно, - Швидко, за мною, якщо хочеш жити.
З цими словами, вона зробила крок вперед, ластівкою вистрибуючи в нього. Підбігши до вікна, я поглянув вниз. Від висоти і темряви в мене запаморочилося в голові. За вікном простягнулося велике ніщо. Лише великий повний місяць висів в небі, як намальований. В тінях коридору щось заворушилось і в дверному отворі повстали три химерні тіні.
- Е, ні! Краще вже туди, ніж тут з вами, - подумав я і послідкував прикладу ігумені.
Світло місяця розчинилося у темряві, не бажаючи споглядати за моїм незграбним падінням.
- Ааа! - вирвалося в мене. Темрява стала непроглядною і я кричав в ній, поки мій рот не затулила чиясь шершава рука.
- Ну нарешті! - сказав чоловічий голос.
Я розплющив очі і побачив перед собою обличчя алхіміка. Він схвильовано подивився на мене своїми благаючими очима і прибрав руку. Точно перелесник.
- Вітаю з поверненням з того світу, друже, - вигукнув Вольфганг, і сів на стілець, - Ти змусив нас попотіти, щоб тебе витягти.
- Нас? - істерично викрикнула жінка, - Мені здалося, що я зробила всю роботу, поки хтось тут лікувався настоянками. До речи, тут пів пляшки було, а зараз тільки на дні залишилося.
- В мене стрес, - гикнув собі під носа Вольфганг, - Вам не можна зараз хвилюватися, матінко. Ви ще слабкі.
- Ага, як треба спускати в нижній світ і рятувати цього бовдура, то я здорова, а щоб кричати на нахабу, яка випила весь мій джин, то одразу стала слабкою, - крикнула вона, - Дай-но це сюди.
Маджері вихопила пляшку з рук Вольфганга і зробила великий ковток. По кімнаті пішов насичений аромат ялівцю.
- А мені можна? - прошепотів я, - В мене теж стрес.
- Ні! - в один голос крикнули вони.
- Ні, - тихо промовив третій голос, - Краще поки не вживати алкоголь. Вам сильно дісталося.
- Еге ж, - кивнув я, - У Кальма кулак, дай богиня кожному.
- Річ не про рудого, а про потвору з твого сновидіння, - сухо відповіла ігуменя, - Поки ти з нею ліжко м’яв, вона витягнула чимало твоїх сил. Добре, що твій друг-невіглас, змусив мене витягнути тебе
- Які інтимні подробиці, - посміхнувся алхімік, і забрав в ігумені пляшку, - Я лише чемно попросив.
- І ще десять разів нагадав, що врятував мене і я тобі тепер винна, - сказала вона, забираючи пляшку назад.
- Від кого врятував? Що воно таке було?
- До тебе вона вперше приходила?
- Хто, “вона”?
- Сновида з Червоного замку, - відповів Вольфганг, дивлячись на здивований вигляд ігумені, - А що? Повинні ж ми її якось називати?
- Вона була не одна. Там було троє тіней, - промовив я, не розуміючи про що вони говорять. Чому ці двоє взагалі спілкуються? Вона ж наче його з монастиря вигнала, бо він спалив її млин, коли вони в останній раз бачились.
Маджері всілася на стілець, витягла люльку з кисету і втомлено зітхнула. Монахиня піднесла їй свічку та сірник. Повільними рухами, жінка набила горстку тютюну та почала його розпалювати.
- Троє, кажеш. Магічне число. Мабуть, інші прийшли на поміч сестрі, після того, як я пішла, - нарешті закінчила вона.
- І ця пісня. Звідки вони її знаю?
- Ти потрапив у місце, де думки, надії і страхи збентежених душ стають реальністю, - Маджері повільно видихнула ароматний дим, - Передпокій потойбіччя, лімбо, воно має багато назв.
- На мою думку, надії в тому місці навіть не пахло, - прошепотів алхімік, відганяючи від себе сірі клуби.
- Бо вони спотворили його своєю чорною магією, - розлючено вигукнула ігуменя, - Це місце має бути зовсім іншим! Спокійною місячною пустелею, або садом, де завжди квітнуть нічні магнолії. А цей темний дім - щось химерне.
- Є думки хто з ваших дівчат міг таке зробити?
- Нажаль, ні, - промовила ігуменя сівши на стілець, - Я не вчила їх такому. Навіть не згадувала про лімб. А дзеркала? Звідки вони цього набралися?
- Чому вчила? Ви що, відьма якась?
- Святий Трисмегист, - прошепотів алхімік, - Ясна пані, прошу вибачити мого друга за манери. Він тільки-но пережив велике потрясіння і не думає, що каже.
- Нічого, його можна зрозуміти. Я мабуть саме таке і виглядаю зараз, - махнула рукою ігуменя і надпила з пляшки.
- Їх міг навчити хтось інший. Як щодо Сірого кардиналу? - спитав алхімік.
- Ще принести джина? - спитала Йошико.
- Так люба, якщо твоя ласка. А то один нервовий тип, майже нічого не залишив, - кивнула на мене ігуменя.
Вона проводила очима монахиню поглядом і перевела свої очі на мене:
- Думай, що кажеш, вчений. Гюстав, ще та скалка в дупі, але він вірний пес Святого престолу. До того ж, його інстинкту самозбереження може позаздрити. За таку магію одразу приговорюють до страти, - прошепотіла вона, - Чого ти на нього подумав?
- В мене є здогадка, що він грає на кілька сторін одночасно. Робить вигляд, що підтримує бургомістра, а за спиною веде справи з таємним радником корони.
- Граф Де Сіз хоче підім’яти під владу корони копальні дорогоцінних каменів. Вони об’єдналися з королевою крадіїв, щоб обійти право на видобуток, який належить сім’ї Де Гійяр, - підтримав я хлопця.
- А цей граф, випадково не виглядає, як старіючий пихатий павич? Білесий такий, з напудреною мордякою?
- Саме так, матінко, - прошепотів я, пробуючи сісти на ліжку. Слава богині, я був не голий. З мене навіть обладунки не чіпали. Підвестися вдалося не з першого разу і тільки за допомогою підтримки Вольфганга. Він відстібнув застібки на кірасі і допоміг її зняти.
- От гадючий син, - посміхнулася жінка, - Я їх бачила разом.
- Коли ви встигли?
Вона проігнорувала моє запитання і задумливо поглянула в стіну, ніби вона могла їй розповісти більше ніж нам.
- Можна питання, матінко? – сказав алхімік відкриваючи вікно, щоб провітрити кімнату.
- Можна, не можна, все одно ж спитаєш, - пробурмотіла вона видихаючи султани диму.
- Навіщо ви нас окурювали цим димом, при першому знайомстві?
- Хотіла розв’язати вам язика, - знизала плечима ігуменя, - Вибачатися не буду, навіть не мрійте.
- А навіщо ви добавляєте в суміш Лобелію Кардинальську? Щоб на вас саму не подіяло?
- Яку ще Любелію? Мені не треба було щось домішувати, просто вашу увагу відводила, щоб ви скоріше піддалися чарам. Ось дивись, звичайний тютюн, - сказала вона і висипала суміш касету на тацю.
Серед темного тютюну виднілися дрібні червоні пелюстки. Ігуменю наче блискавкою вдарило.
- Йошико! - крикнула вона, - Що за Любелія?
- Трава, в основному від бронхітів та проблем з легенями використовується, - спокійно пояснила монахиня, - Вона не отруйна.
- Для чого вона ще може використовуватися? - спитав алхімік, - Мені не віриться, що хтось хвилюється за здоров’я ігумені, щоб потайки домішувати її в тютюн.
- Ну, є ще одне застосування, але я ніколи її так не використовувала. Любелія також може впливати на серцево-судинну систему. Ефект може бути як стимулюючі, так і гальмівні, залежно від дози. Може допомогти, коли кровотеча не зупиняється. В малих стимулює, у великих навпаки.
- Ви багато палите, матінко? - спитав Вольфганг посміхаючись.
- Малі паскуди! - крикнула вона і перевернула руками тацю з тютюном, - Зранку скажи Розі, щоб передивилася всі запаси. Все що з домішками - спалити!
- О, ні, не треба. Якщо вам не складно, передайте їх в лавку місцевих алхіміків. Вони будуть дуже вдячні вашій щедрості.
- Байдуже! - викрикнула вона, - Хтось знав, що моя сила в крові і навмисно її уповільнював. Але хто? Сивий би не ризикнув, бо я про нього теж знаю багато чого цікавого.
- І ви цього не відчули? – зацікавився Вольфганг.
- Я не часто маю нагоду чаклувати, щоб помітити різницю. І вони це знали, - кисло відповіла жінка.
- Це зараз не суттєво, Маджерін. Треба розбиратися з наслідками.
- Згодна. Дівчат, хто б вони не були, ми не знайдемо. Вони можуть спокійно спати в своїх кімнатах, або забитися, в куток якоїсь вшивої комори і сидіти, як миші.
- Але вам все одно треба з’ясувати хто вони, - наполіг алхімік, - Фактично вам оголосили війну і підступно спробували позбутися. Дуже необачно, не сприймати їх серйозно. Вас труїли багато тижнів, щоб послабити. Якщо б не я та гаргуйль, вас би вже не було в світі живих.
- Ти мені про це нагадав вже одинадцять разів за вечір. Я вирішила рахувати, десь після третього. Може досить? Я ніби проблемами з пам'яттю не страждаю, - скривилася ігуменя, - Проте ти правий, це дійсно війна. Подарувати їм цього я не можу. Не після того, коли побачила, які сили вони покликали на допомогу. Але дівчата тільки виконавці. Треба шукати джерело. Їх хтось на це підмовив та навчив. Самі б вони до такого недопетрили. Надто вже казково зроблено: биті дзеркала, подвійне ритуальне коло, магія тіней, приманка у вигляді напівживою дівчини. Тут діяв стратег.
- Ви так вільно при Йошико спілкуєтесь. Не думаєте, що вона одна з них? - запитав хлопець.
- Ні, в Йоши є одна особливість, про яку мало хто знає - вона не в силах сказати неправду. Змовчати може, а от брехати - ні. За це вона тут і опинилася. Я задала правильні питання і почула чесні відповіді.
- Якби ж всі такими були, - зітхнув алхімік.
- Тоді у нас би не було нашого любого монарха, - посміхнулася жінка.
- Єдине, що ми знаємо - є дві причини: весілля і коштовне каміння, - сказав я, - Але я не розумію, як вони зв'язані.
- Весілля влаштоване через каміння. Домінік хоче експортувати його морем через порти Пенефоріса. Тому йому важливий шлюб доньки з кимось із сім’ї Де Санті.
- Тоді все логічно. Вони контролюють найбільший порт на півдні і мають чималу флотилію. Залишилося лише закріпити їх союз,- продовжив я думку алхіміка.
В кімнату тихо зайшла Йошико з тацею на якій була пляшка джину та тарілка з фруктами. Ми замовчали, дивлячись, як вона виставляє все на невеличку тумбочку біля ліжка. Відчувши аромат свіжих персиків в мене забурчало в животі. Я миттєво один проковтнув і взявся за наступний. Може ще смаженого м’яса в неї попросити принести? Але ігуменя мене випередила.
- Йошо, принеси з кухні чогось їстівного. Пану лицарю треба підкріпитися.
Дівчина мовчки кивнула та зникла з кімнати.
- Що ти пропонуєш? - запитала Маджері.
- Ловити на живця. Завтра, а точніше вже сьогодні, відбудеться офіційна зустріч сімей на честь заручин. Треба його скасувати і подивитися хто як відреагує. Призвідник себе обов’язково видасть.
- Буде великий скандал, - похитала головою ігуменя, - Нік на таке ніколи не піде. Розрив заручин, це ганьба для обох сімей.
- Насправді ніякого скасування весілля не буде, але треба щоб всі присутні в це повірили. Без цього ми ніколи не знайдемо першопричину і будемо й надалі розгрібати наслідки, та боротися з чорною кішкою в темній кімнаті.
- Гарна алегорія. Ти вже придумав, як вмовити Ніка?
- Я думав, ви це зможете, - округлив очі Вольфганг.
- Я? Ти з’їхав з глузду. Він навіть слухати мене не захотів, коли я запропонувала свою допомогу з хворобою Летиції. Якщо б вона переїхала задля лікування в мій монастир, то була б в безпеці під постійним наглядом. Та й вона сама була проти.
- Ну, як ми вже знаємо, то монастир навряд-чи можна назвати безпечним. Це ж ваші дівчата влаштували весь цей гармидер, - промовив я, давлячись соком фрукта.
Двері скрипнули і знову з’явилася Йошико. Кімнату заповнили аромати в’яленого м’яса та солоних огірків. Ковтнувши слину, я вже потягнувся до таці з їжею, але мене опередив Вольфганг. Він схопив пару шматків і почав інтенсивно їх жувати.
- Гей, це мені принесли! - вигукнув я. Алхімік мовчки віддав мені тарілку, залишивши собі трохи їжі.
- Слушна думка, але ми тільки зараз про це дізналися. Звідки в них була така упередженість раніше? - пробурмотів він, відкушуючи хрусткий огірок, - Ставлю п’ять Бартоломієв, що Домінік про вас все знає. Не розумію, чому він не захотів захистити доньку від нападів з вашою допомогою?
- Сама не розумію, - протягнула жінка, - Я спочатку подумала, що це через старого монаха. Але після розмови з Гюставом все зовсім не складається.
- А що з ним? - не зрозумів я.
- Отець Абрахім, безслідно зник. Як і Вільда з і Луїзою. Не вийшов на контакт в обумовлений час. Мабуть, зрозумів, що запахло багаттям, зібрав манатки з Червоного замку і подався світ за очі.
- Це неможливо, - відрізав я, жадібно поїдаючи м’ясо, - Всі дороги до міста перекриті Орденом Білої Айстри. Його не могли пропустити.
- Цікава інформація, Гюстав мені про це не повідомив.
- Не дивина, про свой зв’язок з Де Сізом, він вам теж не сказав, - насупився алхімік, - Може ви все таки поговорите з Домініком? Використаєте один з ваших фокусів і він погодиться підіграти нам? Ви ж казали, що він завжди до вас дослухався. Чи також збрехали?
- Все, немає в мене більше сил вас витримувати. Йошико, оброби йому рани, щоб не гнили, бо одна богиня знає в чому були кігті тієї потвори. Я йду спати. Всі почули? Якщо ще хтось збереться сьогодні помирати - хай помирає, або тримається до світанку, - відрізала вона і ще раз ковтнула з пляшки, - І щоб ти знав, Нік справді дослуховувався до мої поради, бо знає хто я така і що можу. Єдине, в чому ми розходилися, це постійне спілкування його доньки з ронською ворожкою і її не здорове захопленням казками. Така доросла дівчина, а вірить у всіляких жар птиць, фей та русалок.
- Може не така вже це і дурня, - прошепотів хлопець.
Після її згадки про русалок, мене заціпило. Я ж не згадував, про що була після уві сні? Чи згадував? Не пам’ятаю. Голова кругом йде від усього. Тим часом, Маджері віддала майже порожню пляшку джина дівчині, яка тихо сиділа у куточку і додала:
- І дивись, щоб вони не нализалися, бо знову щось спалять.
Ми проводили її поглядом до дверей і подивилася на Йошико.
- Йоша, може все таки можна йому трохи випити? Хлопець тільки-но з того світу повернувся, - підморгнув їй алхімік.
- Я сказала - ні, - відрізала дівчина. Від її несміливого голосу не залишилося і тіні. Він звучав зараз точнісінько, як в і ігумені, - Йому не можна вживати алкоголь, це затуманює розум. Якщо дуже треба, то я зараз заспокійливої настоянки принесу. Вона не Сивий кардинал, але теж на спирту.
- Бррр, - сіпнувся алхімік, - Не треба його згадувати, зайвий раз. В мене досі від його криків, дзвін у вухах стоїть.
- Добре, зараз всім принесу заспокійливого, - кивнула вона, і поглянула на мене, - А ви, навіть не думайте вставати з ліжка.
Я кивнув їй і, збивши подушку, сів. Лежачі їсти було незручно. Вольфганг простягнув руку до моєї тарілки за черговим шматком м’яса, але отримав копняка ногою.
- Це моє! Ось стоять фрукти, можеш їсти їх, або йти шукати ще провізію.
- Ти безжальна і жорстока людина, якщо зажав поділитися їжею зі своїм спасителем.
- По перше, врятував мене не ти, а Маджері, а по друге - я дозволив тобі їсти фрукти, - пробубонів я, запихаючи в рота огірок.
- Якщо ти гадаєш, що вона радісно побігла в передпокій пекла тебе рятувати, то сильно помиляєшся. Мені прийшлося задіяти весь свій чималий шарм та красномовність, що б її підштовхнути до правильного вибору.
- Він правий, - почувся дівочий голос. В кімнату увійшла Йошико з невеликою зеленою бляшкою, - Вони півгодини лаялися, поки я вас пробували привести до тями своїми силами. Не думайте, що матінка черства до чужого горя. Вона постраждала у двобою і хвилювалася, що не зможе повернутися.
- Так, а що сталося? Чому я не прокидався?
- Спочатку все було нормально. Якщо під нормально розуміти зламаний ніс та струс голови, але потім я відчула, що ви там не самі. Я маю на увазі уві сні.
- Ага, не тільки ти одна. Ти такий еротичний трилер тут влаштував, друже, - розсміявся Вольфганг, обсмоктуючи кісточку персика. Я ще раз спробував дати йому копняка, але не дістав. Він розсміявся, схопив тарілку з фруктами та ретирувався на стілець, де раніше сиділа ігуменя.
- Ні, не в тому справа. У вас була не одна тінь, а декілька. Це так дивно. Я ще ніколи такого не бачила.
- Для тихого провінційного міста, в Шарті багатенько дивного і незрозумілого. Друже, може по келиху і на бокову? - позіхнув хлопець.
- Почекай, а що ти знаєш про русалок? - спитав я у хлопця.
- Смішно, але сьогодні я про них чую вже друге, - задумався алхімік, - А до чого питання?
- Пісня, - я ковтнув гірку слину, згадуючи моторошний голос, - Дівчина уві сні, яка виявилася потворою, співала русалячу пісню. Її знають тільки ті, хто народився біля моря. У нас є місцеве свято, Ніч Сирени. В найяскравішу повню темної частину року, ми влаштовуємо свято пам’яті мертвих і вшановуємо морських створінь.
- А про очі Ірідаль ти нічого не чув? - спитав я.
- Ірідаль? - задумався я, - Є пояс Ірідаль. Це сузір’я на небі. Одне з тих, що вказують шлях морякам. А що?
- Поки не знаю, - прошепотів він і звернувся до монахині, - Можна я у вас тут переночую? Такий день був, що нема сил тягнути свої кістки до Червоного замку.
Йошико знизала плечима і вказала на вільну постіль. Хлопчина підійшов до столу, налив дві чарки настоянки і підніс мені.
- Сподіваюсь, цією ночі з тобою мені не прийдеться знову вистрибувати у вікно. Ну, що, будьмо? За те, що ми всі живі! - сказав він і осушив чарку.
Я послідкував його прикладу. Настоянка була ароматна і густа. Вона розтікалася по горлу теплим м’ятним смаком. Очі самі собою почали закриватися і вже за хвильку, я провалився у глибокий міцний сон без сновидінь.
