Раді Вас бачити!

Глава 35. Аркан 15 Диявол

Порада від карт: «Крім брехні, спокуси та всього темного в цьому світі, аркан Таро Диявол може вказувати на Вашу негативну карму. Чим більше помилок Ви зробили, тим більше доведеться працювати над їх виправленням. Якщо ви цього не зробите, Диявол вас за це може провчити. Але він зробить це не так чесно, як Аркан Справедливість. Він буде вас судити, підступно відкриваючи ваші темні секрети»

Турнір вдався на славу. Можу сказати відверто - я задоволена. Не те, щоб я сильно зловтішалася, що нарешті хтось начистив мордяки обом балакучим лицарям. І навіть не те, що вони самотужки з цим чудово впоралися. Проте, я не мріяла, що отримаю не тільки моральне задоволення від цього видовища.

- Передайте вашому другу приз, коли він отямиться, - сказав бургомістр зранку і протягнув мені коробку.

- Звичайно, - посміхнулася я і оглянула її вміст.

Вишукане намисто було унікальним. Коштовному камінню придали форму морських зірок та дельфінів. Кожен з самоцвітів містив в собі свій власний внутрішній світ, який вражав розмаїттям барв.

- Ось що таке справжні сльози драконів, - видихнула я, зрозумівши, що нічого подібного в життя не бачила.

Діаманти поруч з ними здавалися холодними і колючими, полум’яні корунди були занадто кричущими, а королівські сапфіри - пафосними. Зачаровувало не тільки це. Морські створіння з каменю купалися у хвилях червоного золота, занурюючись в морську піну дрібних аквамаринів. Скільки така краса може коштувати? Навіть не уявляю. Як на мене - воно безцінне.

- Шкода, що моя тут тільки половина, - подумала я, роздивляючись самоцвіти, - Здається я обрала не те покликання в житті, якщо за поцілунок можуть подарувати таку розкішну річ. Добре, що Гийом, п’яний придурок, про це не думав, коли давав обіцянку розділити приз. Нехай тільки спробує почати підмазуватися.

- Гарна дрібничка, правда? - сказала Летиція, побачивши моє захоплення.

- Просто неймовірно, - прошепотіла я, - Златник, який його виготовив, справжній геній.

- Дякую, рада, що тобі сподобалося, - посміхнулася дівчина.

Я відволіклася від коштовності. Дівчина вирішила пояснити:

- Воно зроблено по моєму ескізу.

- Дивовижно! Так вишукано і незвично. Як ти до такого додумалася?

- Надихнулася однією історіє - “Мисливець на драконів і жар-птиця”.

- Не чула про таку. Ще один любовний роман?

- Можна і так сказати, - кивнула дівчина, - Мені Вотаме минулого року привезла цілу збірку. І хто тепер буде мене радувати?

- Попроси батька замовити. Він тобі ні в чому не відмовить.

- Він скаже, що в нас і так багато книжок в бібліотеці, але я їх всіх вже прочитала. Тільки Вотаме мене розуміла, - із сумом промовила Летиція.

- Чим ця книга тебе захопила?

- Справжнім коханням, - прошепотіла вона замріяно.

- Якщо кохання допомагає створювати таку красу, то я бажаю, щоб його було якомога більше в цьому світі.

- Річ не в намисті. Воно згадується тільки поміж строк, коли жар-птицю викрадає острівна відьма. Сміливець звернувся до сирен, які допомогли йому перетворитися на дельфіна, щоб врятувати кохану. Так романтично. Ось би і мені так, - захоплено прошепотіла дівчина.

- За твою прихильність лицарі билися на турнірі, тобі цього малого?

- Так то ж не насправді. Все було підстроєно з самого початку. Ось це, - вона вказала на намисто в моїх руках, - Я повинна була одягнути на своє весілля, коли його виграє на турнірі мій наречений. Тобто, моє намисто, яке я спроектувала, обрала каміння і працювала поруч з ювеліром, мені ж і подарують на весілля. Трофей на трофеї.

- Дурня якась, - погодилася я.

- Ось і я про це. Де тут подвиг заради кохання? Помахати на арені мечем, знаючи, що тобі нічого не загрожує - не велике діло. Добре, що батько дослухався до мене і запросив тих двох, а то б взагалі було б сумно.

- Еге ж, - тільки і змогла промовити я, - Не шкода розставатися з такою красою?

- Ні, я вже краще придумала, - легковажно відмахнулася вона і одразу спохмурніла, - Але навряд чи зможу тепер його зробити.

- Чому? На півдні кращі ювелірні майстерні. Та й більше самоцвітів для реалізації задумів.

- Вельможі не люблять, коли їх дружини займаються чимось крім будинку та дітей. В столиці, звичайно, все інакше, але в провінції так прийнято.

- Не згодна, - заперечила я, - Зараз жінки можуть займатися майже чим завгодно, а для дітей і дому існує прислуга. Тим паче, ти багатійка! Роби те, що підказує тобі серце. Хочеш ліпити глечики - ліпи, або коней розводь, чи малюй картини з жар-птицями та придумуй ювелірні вироби.

- А тобі звідки знати? - спалахнула Летиція, - Ані ти, ані твоя мати ніколи не була заміжньою та не відчували відповідальність за сім’ю.

- Я багато мандрувала, багато бачила, - спокійно відповіла я, - Майже всю країну об’їздила і декілька сусідніх. От тільки на островах ніколи не бувала. Може податися туди після твого весілля, як гадаєш?

- Не знаю, - спохмурніла дівчина та відвела очі, - Я за все життя не багато разів полишала Шарт. Батько їздив у справах і іноді брав мене з собою. Мати не хотіла, щоб я звикала до столичного життя, тому це були короткі візити.

- Твоя мати справжні дурепа, - відрізала я, милуючись мерехтінням самоцвітів.

- Твоя також, - посміхнулася дівчина і перейшла на таємничий шепіт, - Про неї тут ходять справжні легенди. Вона втекла з Червоного замку, не злякалася батьківського гніву, сама змогла влаштуватися в житті без чоловіка!

- Ну, чоловік все ж був. Якось же я повинна була народитися, - задумливо відповіла я.

- Я не про це, - відрізала дівчина.

Я поглянула в її почервоніле обличчя і вирішила розставити крапки на “і”.

- А тобі хто заважає це зробити? Я також сама все вирішує, без порад мамок, няньок та покоївок. Поговори з батьками, якщо тобі щось не влаштовує в житті.

- Батько ще нічого, але матір взагалі мене не слухає. Називає дурепою, яка марить казками, а не планує майбутнє.

- Значить ти не розмовляла з ними, - зробила я висновок, - Дай їм шанс. Поки не спитаєш, то ніколи не почуєш відповіді.

Нам не дали договорити. В кімнату зайшли дві абсолютно однакові покоївки. Майже все їх тіло було закрите чудернацькими нарядами. Ніби штори з вікна зняли та обмоталися ними, що тільки руки та голова стирчить. Може це якась нова мода? Одна з них тримала сукню, а інша коробку з прикрасами.

- Пані, вам потрібно одягатися для урочистої зустрічі, - відсторонено сказала одна з близнючок.

- Очистіть приміщення пахощами, я зараз, - легковажно відповіла їй Летиція. Покоївки запалали кадильницю і по кімнаті пішов теплий, пряний, невідомий мені аромат.

- Так вишукано, - промовила я, принюхуючись, - Що це за пахощі?

- Це справжні шафран. Один з подарунків Стефано на заручини. У них прийнято дарувати його своїм коханим. Красива традиція, правда? В їжі шафран мені не подобається, але запах просто неземний. Ти вже відчуваєш, як розправляються крила? - посміхнулася вона.

Я відчула тільки гіркий присмак марнотратства коштовної спеції на таку дурню, але змовчала. В багатіїв свої причуди. Сплатити дрібку шафрану, це те саме, що кинути в море золотий Бартоломій.

- Обов’язок кличе. Тобі теж пора приготуватися. Ти ж не підеш у цьому? - сказала вона оглядаючи моє темну-зелену сукню.

Взагалі, саме в ній я і збиралася зустрічати Де Санті, але якщо панянка каже, що треба змінити вбрання - значить справді треба. Летиція пішла в будуар, а за нею послідкували служниці.

- Авжеж, люба, - кинула я порожній кімнаті.

Книжки стояли на письмовому столі рівними стопками. Великі, якими тільки щурів гамселити, і такі крихітні, що легко помістяться в крихітну дамську сумочку. Я провела по ним пальцями.

- Цікаво, що читають вельможі?

Сама я віддавала перевагу коротким жартівливим памфлетам, над якими не треба було думати. В них висміювали пихатих мамзелей, панів скупердяїв та п’яниць кліриків. Навіть іноді доходило до в’їдливого обговорення королівських осіб. Стверджується, що ці твори вільного змісту та суперечливої моралі треба читати, відчуваючи гострий підтекст алегорії. Я воліла просто насолоджуватися смішними жартами. Вони коштували недорого, по міркам книжок, були необтяжливо тонкими, і їх завжди можна було комусь перепродати, коли вони набридали. На гостру сатиру завжди є попит.

Взявши першу-ліпшу книгу зі столу, я розкрила її десь посередині і вихопила пару строк з тексту:

“О, милий мій, коханий, від тебе я марю уві сні. Лиш ти проходиш у нічних сновидіннях мені..”

- О, ні, будь ласка, не треба. Сновидінь мені вдосталь. Давайте, щось інше спробуємо, - подумала я, та взяла іншу книгу:

“Принцеса у саду, милувалася рожевими бегоніями і навіть не здогадувалася, що за нею слідкує лицар. Він зняв свій блискучий шолом і проспівав:

- Любов моя, я приніс тобі в дарунок своє серце!

- Ні, ні! Я кохаю лише його, - відповіла йому принцеса, тримаючи в руках велике потворне жабеня..”

- Теж лажа якась. Якби Гийом почав співати, то всі квіти би зів'яли, а жабенятко здохло від сорому, - посміхнулася я, згадавши кремезну пику лицаря, та поставила книжку на місце.

- Ну, що - даємо останній шанс новітній літературі нас здивувати, - подумала я і обрала невелику пошарпану книжку.

“В темному коридорі промайнула тінь. Мисливець обережно слідкував за нею, витягуючи свій вогняний лук. В колі битих дзеркал стояла його кохана. Побачивши її постать, він опустив зброю і покликав її по імені, але вона його вже не чула. Тіні танцювали коло неї, залишаючи єдиний шанс на спасіння..:”

- А це вже нічого, - я прочитала назву на обкладинці: “Легенда про мисливця на драконів та жар-птицю”, - Це та книга, яка надихнула Летицію на створення намиста. Ну що ж, початок гарний. Цікаво, що буде далі.

Я зручно вмостилася в строкате крісло і почала гортати сторінки. Роман був далеко не шедевром, багато кліше про лучників, і техніка виготовлення стріл описана поверхнево. Десь до середини першої частини все було в цілому непогано. Роман, як роман: багато пристрасті, небезпеки, пригод та трохи гумору. Для довгих вечорів темного півріччя, саме такий і треба. Поки я не перейшла до другої частини розповіді.

- Ви, мабуть, знущаєтесь! - викрикнула я і захлопнула книжку.

Руки затряслись, всередині все захололо. Я ніби прочитала переказ свого нічного жахіття. Першим бажанням було спалити цей витвір божевільної графоманії. Я взяла себе в руки. По перше, не можна давати волю своїм страхам. По друге, це доказ. Треба всім розповісти, чим надихалася графська донька.

***

В Червоному замку вітав аромат квітів, солодких десертів з абрикосу, ігристого вина та схвильованого очікування. Всюди снували покоївки та слуги, готуючи велику приймальну залу до урочистого прибуття сім’ї нареченого. В цій частині замку я ще не бував. Високі, оздоблені ліпниною у формі коней, стелі були розмальовані біло-блакитними хмарами. Коні гарцювали на тканих гобеленах, прикрашали ніжки меблів та бігли заливними лугами на картинах. Фамільний символ бургомістра був усюди. Тепер стало зрозумілим, чому інші частини замку виглядали простувато. Все найцінніше стягнули сюди.

Столи були розставлені. На білосніжних скатертинах стояли вази з букетами осінніх квітів. Білі жоржини та червоні айстри перепліталися з жовто-лазуровими братками традиційного кольору герба Пенефорісу.

Я роздивився столове срібло і присвиснув. Кожен ніж чи ложка для десертів були оздоблені крепелькою райдужного опалу. Пан Де Гійяр хотів продемонструвати свій статус і виклав на столи найкраще для своєї любою донечки. Цікаво, а де сама Летиція?

Серед натовпу промайнула яскраво помаранчева сукня. Чимось схвильована дівчина озиралася, видивляючись когось серед людей. На її шиї загадковим світлом коштовні мерехтіли сльози дракона.

- Лі, тобто пані Ізольда! - вигукнув я, оглядаючись, чи ніхто не встиг помітити мою прикру помилку.

Вона побачила мене, примружила очі і стрімко попрямувала, притримуючи довгий подол сукні. В іншій руці був невеликий фоліант.

- Нарешті, хоч хтось корисний, - сказала вона замість привітання.

- Святий Трисмегист, ти просто розкішна! - сказав я, роздивляючись її наряд, - А де ти груди взяла? Вони йшли в комплекті з сукнею?

Коротким швидким рухом дівчина поцілила мені в під дих. Я простогнав від неочікуваного аперкоту та зігнувся навпіл.

- Не туди дивишся, алхіміку. Ось сюди треба дивитися, - прошепотіла вона мені у вухо і ткнула в обличчя книжку.

- Там описані гарні манери, якими я знехтував? - видихнув я, масажуючи місце удару.

- Гірше. Набагато гірше, - відрізала вона, - Про твій гострий язик ми потім поговоримо.

- Що за легенда про жар-птицю? - спитав я, розглядаючи обкладинку.

- Читай і ти все зрозумієш.

Офіціанти почали розставляти десерти та наповнювали кришталеві кубки гостей аперитивом. Я приклав до забитого живота холодну пляшку ігристого і перелітував сторінку за сторінкою.

- Нічого дивного, - прошепотів я.

- Як це нічого дивного? Ти мабуть не дочитав до другого розділу, - схвильовано промовила дівчина.

- Дочитав. Нічого з того, що я ще не бачив.

- Отож бо і воно! Те що описується в цій казці, ми бачили на власні очі! Як таке можливо?

- Десь такого я і очікував.

- Тобто, тебе не дивує, що дочка бургомістра читає про тіні, які висмоктують життя, жаб, що дурманять розум, і все це потойбічне лайно, яке нам ввижається у снах?

- Жаби, авжеж. Як я одразу не здогадався? Все ж було на виду весь цей час, - промовив я, зачаровано дивлячись у вікно, за яким було видно ставок.

- Агов! Тебе що заціпило? - прокричала Лі, плескаючи в долоні перед моїм обличчям.

- Казки, це викривлене відображення реальності. Цілком природньо, що вони про таке пишуть.

- Ти з глузду з’їхав? З цим треба щось робити!

- Не кричи, все вже сплановано, - відповів я і почав шепотіти їй на вухо план дій.

Очі дівчини недовірливо округлилися, брови поповзли догори, а рот відкрився. Вона мовчки вислухала мене, кліпнула очима і підсумувала:

- Ти божевільний, але це може спрацювати. Я все зроблю.

- Дякую за вашу високу оцінку, пані. І оце, також візьміть.

Вона кивнула, забрала в мене червону глиняну пляшечку з міткою пташки та сховала в кисет, який висів на срібному обренчі.

- Стій, - вигукнув я, - Сукня і справді тобі дуже пасує.

Дівчина відповіла мені жестом, якого зазвичай уникають у вихованому суспільстві, і вийшла з зали.

Зала потроху наповнювалася гостями. Вдягнені у вишукані сукні, дами заходили під руку зі своїми не менш гарно вдягнутими чоловіками. Блищали діаманти, сяяли білизною великі перли, мерехтіли барвами опали. В натовпі знову промайнула помаранчева сукня Лі. Слуги кілька разів пропонували мені щось випити, але я тільки відмахувався. Серед гостей промайнула матір ігуменя. Нічний відпочинок пішов їй на користь. Руді коси знову горіли вогнем, очі блищали смарагдами, а всі поранення та синці встигли загоїтися.

- Просто чаклунство якесь, - посміхнувся я, згадуючи її вчорашній вигляд.

Просте сіре вбрання виглядало на ній на диво вишукано. Не знаю в чому був її секрет, але вона виділялась своїм невигадливий силуетом поміж яскравих жінок-метеликів в барвистих сукнях, які порхали по залу. Фіолетові аметисти на поясі гарно поєднувалися з блакитним селенітом. Чоло вінчала тонка тіара з білого золота, прикрашена таким же набором каміння. Молодша сестра місяця, не інакше.

Нарешті приїхали Де Санті. Їх карети прибули з сильним запізненням, чим змусили нервувати все шановне панство. Весь цей час воно пило вино, втамовуючи свої хвилювання, розповідало плітки і перетирало один одному кістки. Звичайний світський раут.

- Головне, щоб Мірайя встигла все зробити, як я написав. Точний час вгадати неможливо, та і взагалі шансів, що все пройде вдало - небагато.

З пенефорійцями цілувалися, обнімалися та комплементували довше ніж цього вимагав світський етикет. Я відмітив, що зустрічала їх хазяйка дома Ленор, а не бургомістр. Не дуже канонічно, але не трагічно. Нарешті вельможі добралися до зали та розмістилися за відведені їм столи. Місця Домініка і Летиції були порожні. Натомість, Лі вже весело про щось гомоніла з немолодою жінкою в синьому.

Двері відчинилися і в залу увійшла ронська жриця у супроводженні чоловіка в червоному. Його шкіряний наряд на цей раз не був увішан металевими ланцюгами. Замість них, прикрасою була біла мереживна сорочка.

- Ну, нарешті. Скільки можна було готуватися? – подумав я.

Обличчя Есфірь приховувала тонка бузкова вуаль. Панство почало перешіптуватися, роздивляючись прибульців. До них вийшла хазяйка дому, зробила короткий реверанс і запросила до столу. Чоловік взяв жрицю за руку і повів за собою. Вони розмістилися за порожнім столом по центру зали. Нареченої та її батька досі не було. Зі свого місця підвелася Ленор.

- Шановні присутні, настав цей урочистий день, коли два дерева наших славетних сімей поєднають свої гілки, сплітаючись в одну. І поки ми чекаємо, прошу пригощатися неймовірними аперитивами та закусками від наших кухарів. Повірте, вони наполегливо працювали, щоб здивувати кожного.

Гості заплескали в долоні, починаючи куштувати напої з кришталевих бокалів. Вино та лікери полились рікой. Промочивши горлянку, я попрямував до стола ронської жриці.

- Ви готові, пані? - спитав я в неї.

- Я завжди готова, - відрізала вона і відкинула вуаль.

Її обличчя було розмальоване чорною фарбою та прикрашено срібними блискітками. Чоловік в червоному почав викладати з сумки трав’яні свічки та якійсь мішечок. Маджері поглянула на нас і недовірливо примружила очі. Я зробив їй короткий уклін, вказуючи на порожній стілець поруч з Есфірь. Ігуменя мене проігнорувала. До неї підійшла сяюча красуня в лавандовому вбранні і подала невеликий шкіряний мішечок. Пляшки з напоями продовжували підносити в зал, щоб гості не почали нервувати, в очікуванні головних персон цього прийому.

Двері відчинилися, зала поринула в німу тишу. Ленор витерла невидиму світу сльозу розшитою хустинкою. Ігуменя загадково примружила очі. Ронска жриця схвильовано стисла руку в кулак. Я лише посміхнувся.

Спочатку в дверному отвору з’явився рудий лицар. Він відчинив двері і брязкаючи обладунками зайшов в залу. Для себе я відмітив, що він демонстративно ігнорував стіл де сиділи кочівники. Натомість, хлопець в червоному пробував привернути його увагу. Все таки Гийом розповів про пророцтво. За лицарем, під руку йшли серйозний бургомістр і усміхнена Летиція. Всі присутні підвелися, вітаючи їх появу. Батько з донькою зайняли свої місця за центральному столі.

- Ну, починаємо, - подумав я і витяг шкатулку з сумки.

- Вітаю ще раз всіх присутніх, - голосно промовила жінка в темно-синій сукні, - Мені надана честь бути розпорядницею цього урочистого заходу. Всі, хто мене знає, повинні бути здивовані, бо я сама ніколи не була заміжньою, - посміхнулася вона і взяла в руку келих, - А з ким я ще на знайома, хочу відрекомендуватися – Евтропія Де Гійяр, вірна дочка свого роду. Друзі можуть звати мене Ева, але серед присутніх їх немає.

З гостей ніхто не посміхнувся. Натомість почувся приглушений жвавий шепіт. З нього можна було вихопити фрази на кшталт: «така вірна, що майже тут не з’являється», «безсоромниця», «принесла дітей у подолі», або навіть таке - «тітка знову забула прийняти ліки». Жінку така реакція не здивувала.

- Ми стоїмо на порозі великих змін, панове. Цей шлюб не звичайний. Він об'єднує не тільки два серця, а і прокладає шлях до нових вершин. Роблячи цей крок, ми повинні бути впевнені, що він принесе процвітання обом нашим домам. По традиції ритуалу знайомства сімей, повинно бути оголошено пророцтво. Після цього, старійшини закріплять союз. Зі сторони нареченої, це Домінік Де Гійяр, - бургомістр піднявся і зробив уклін всім присутнім,- з боку нареченого – Серафіно Де Санті, - засмаглий немолодий чоловік взяв бокал і відсалютував ним.

- В цей день фортуна на нашому боці, - продовжила Евтропія, - Жриця, яка буде робити передбачення, робитиме це вперше після набуття цього статусу. Сподіваюсь, всі знають особливу силу першого та останнього пророцтва?

По залу пройшов схвильований шепіт.

- Про останнє я чув, що воно вважається не відворотнім,- промовив Серафіно, - А ось про перше – не знаю. Ви впевнені, що вона не схибить?

- Абсолютно, - відрізала Евтропія, - Есфірь спадкоємиця табору Чорної пави. Ніхто з них, ще ні разу не помилився.

- Можете бути спокійним, пане, - тихо промовила Есфірь, - Я знаю свою справу.

- Подивимося, - прокрехтів пан Де Санті і відпив з келиха.

Евтропія двічі плеснула в долоні. Слуги щільно закрили портьєри на вікнах і почали запалювати свічки. Зала занурилася в темряву. Провидиця підвелася. Всі зачаровані роздивлялися покрите містичними символами дівоче обличчя.

- Сьогодні, я не буду для вас робити розклади Таро чи дивитися в кришталеву кулю, - проказала вона таємничим голосом, - Я проведу для вас особливий обряд. Ми спитаємо майбутнє в мертвих.

- Але ж це богохульство! Вона єретичка! – вигукнув хтось з гостей.

- Є коментарі від представниці Святого престолу? – запитала Ева.

- Святий престол не забороняє звернення до мертвих, якщо вони залишаються в межах захисного кола, і не вбачає в медіумах нічого пов’язаного з єрессю, - холодно проказала матір ігуменя, - Нагадаю всім присутнім, ліве око богині звернене в потойбіччя. Так чи інакше, всі спіритуалісти – її діти і мають великий дар бачить та спілкуватися з духами.

- Дякую вам за чітку відповідь, верховна жрице, - сказала жінка і зробила короткий уклін, - Якщо ми розібралися в трактуванні святого письма, то можна починати.

- Проте, - перебила її Маджері, - Контакт з мертвими становить чималу загрозу для непідготовлених людей, як фізичну так і ментальну. Я вимагаю, щоб захисне коло було зроблено професіоналом. Наскільки я знаю, в цьому замку присутній алхімік, який втаємничений виготовляти захисні пентаклі. Прошу його це зробити.

Молодець, гарно придумала спосіб отримати мені місце за столом.

- На це може піти бозна скільки часу, - вигукнула Летиція, - Треба відкласти ритуал та весілля, щоб слідувати букві святого письма.

- А можна зробити передбачення якимось іншим способом? – скривився Серафіно.

- Ні, не можна, - відрізала Евтропія, - Це важлива справа і ми повинні використати найдієвіший метод.

- Зараз місячна фаза Ліліт. Кращого часу для виклику духів годі і шукати, - підтримала її ігуменя.

- Шановне панство, запевняю вас - все буде швидше, ніж ви думаєте. Пентакль буде готовий за кілька хвилин, - впевнено сказав я.

Обличчя Летиції виглядало не вимушеним, та її напружені губи видавали схвильованість.

- Тоді вирішено, - кивнула мені Ева, - Що вам для цього потрібно?

Я подивився на стіл. Мій погляд зупинився на відполірованому до дзеркального блиску срібному підносі. Відставивши з нього посуд, я продемонструвавши всім оточуючим.

- Ніхто не проти, якщо трохи зіпсую фамільне срібло?

- Беріть, якщо треба, - сказав насуплений бургомістр, - Вирахую його вартість з вашої платні.

Ну, якщо вже я його купую, то можна сильно не хвилюватися, що мою мазню не зможуть відтерти. Витягнувши клаптик паперу з заготовленим малюнком, я почав вишкрібати символи столовим ножом. Ідеально рівним коло в мене не вийшло, але пентакль виглядав доволі правдоподібним і в цілому прийнятним. Чим химерніше виглядають символи, тим більше люди в них вірять.

- Що це за таке? - спитав Серафіно, роздивляючись мої творчі потуги, - Це точно алхімічний символ?

- Не зовсім, пане. Це - “Stafur til að vekja upp draug”, заклинання для пробудження привида. Але я його вписав в “Angurgapi Galdrastafur”, захисне коло, яким зазвичай на півночі закупорюють бочки з вином.

- Бочки з вином? - пирснув Серафіно, - Ви жартуєте? Бочки з вином!

- В даному випадку, немає різниці між діркою в бочці та проходом між світами. Головне закрити прохід, коли в цьому буде необхідність. Алхіміки з Акритусу навіть на скринях для грошей такі малюють, - спробував я виправдовуватися.

- Це якесь посміховисько. Я відмовляюся в цьому приймати участь!

- Нагадую, що це ти приїхав до мене в гості, Фіне, а не я до тебе, - суворо наголосив бургомістр, - Якщо не подобається, то ми залюбки приймемо сватів інших славетних сімей Пенефоріса.

- І кого ж? - криво посміхнувся смаглявий Пенефорієць, - Де Граці? Де Ля Бреско? Чи, прости богине, Ре Альє?

- Будь кого з них, - відрізав Домінік, - Кожен з них, навіть опальні Ре Альє, не проти пов’язати з нами своє майбутнє. Вони, до речі, все ще герцоги, хоча зараз і потрапили в немилість короля.

- Нік, не сміши мене, - махнув рукою Серафіно, - Ми володіємо найбільшою торговою флотилією в країні. Тільки в нас є потрібні ресурси для реалізації твої планів.

- І вони все ще можуть стати нашими спільними планами, - доєдналася до дискусії Евтропія, - Для цього вам лише треба стулити пельку і виконувати те, що просять.

- Я чув про вашу надмірність зухвалість, пані. Сподіваюсь, колись знайдеться чоловік, який зможе закрити вам рота.

- Якщо після почутого, ви ще кличете мене “пані”, то це означає, що ви чули замало. Зазвичай мене називають нахабним стервиськом, - відрізала жінка, - Ви будете приймати участь в обряді, чи ні?

- Буду, - буркнув товстощокий, не відводячи своїх чорних очей від жінки.

- Правильне рішення, - кивнула вона, - Алхіміку, що з пентаклем?

- Вже готовий, ваша світлість, - відповів я, підводячись з місця.

За стіл, де розташувалася Есфірь, доєдналися бургомістр, Серафіно, Летиція, її майбутній наречений і я. Одне місце залишилося порожнім.

- Матінко, ви не проти прийняти участь? - спитав я, вказуючи на стілець.

- Ні, - коротко відповіла Маджері, і в’їдливо посміхнулася, - Якщо я буду за тим столом, то боюся відібрати у вас шанс проявити себе.

- От, зараза, - подумав я, роздивляючись натовп.

Повинен бути хтось не упереджений зі сторони, щоб міг підтвердити все, що побачать ці йолопи.

- Давайте, я тут посиджу, якщо ніхто не проти, - несподівано сказала Ева та зайняла вільне місце. Я поглянув на Есфірь, дівчина невпевнено кивнула.

- От і прекрасно, - плеснула руками Ева, - Я ще ніколи в такому не приймала участь. Повинно бути пізнавально.

- Еге ж, - подумав я, - “Пізнавально” - дуже влучне слово.

Есфірь попросила прибрати все зайве зі столу, і поклала срібний піднос з нашкрябаним пентаклем до його центру. Жакері щось прошепотів на вухо служниці, і за мить вона принесла курильницю з тліючим вугіллям. Перед кожним на столі поставили підсвічник та бокал червоного вина. Ще один порожній бокал та запалену свічку поставили на срібний піднос по центру.

- Що робити далі? - схвильовано прошепотів Серафіно.

- Я ж вам вже сказала - сидіти і мовчати. Чи у вас на півдні не знають значення цих слів? Може принести словник? - гаркнула Ева. Пенефорієць гнівно поглянув на жінку:

- Можна хоча б спитати, кого ми будемо викликати?

- Попередню Чорну паву, - тихо відповіла йому ворожка, - Вотаме мене про це попросила пройдешньої ночі.

- Вона ж померла, - сказала Летиція, дивлячись на Есфірь схвильованим очима.

- Ваша правда. Вона померла, але не може залишити цей світ, не закінчивши справи. Її щось турбує. Я відчула це, коли вона до мене приходила уві сні.

- Уві сні? - перелякано прошепотіла дівчина.

- Саме так, юна пані. Вона навідала мене перед ранковою зорею і вмовляла викликати, щоб отримати можливість рухатися далі.

- Може стара жриця нам повідає, що нас чекає на тій стороні, - азартно сказав Серафіно.

- Або розповість, як вона померла, - сказав Стефано, - В місті ходять чутки, що це відбулося коли вона робила своє останнє передбачення. Кажуть, її вбили потойбічні сили.

Почувши це, Летиція смикнулася, але опанувала себе.

- Про таке не можна питати духів, - сказала вона.

- Не згодна, - заперечила ігуменя, яка пильно за всіма наглядала, - Мертві не можуть розповісти нам секрети потойбічного світу, але залюбки розкажуть все про живих. Проте, ми тут не для цього.

- Ваша правда, шановна жриця місяця, - підтвердив Домінік, - Зараз нас цікавить, як складеться майбутнє наречених та їх сімей.

- Для ритуалу виклику потрібна річ, яка належала Вотаме, - сказала віщунка і поклала на пентакль пожовклу кістяну люльку.

Я в свою чергу дістав коробку Таро і поклав її поруч. Есфірь знизала плечима і не стала заперечувати. Вона витягла мішечок і висипала з нього чорне, як смоль, каміння.

- Кожен повинен взяти один камінь і покласти його перед собою. Чорний турмалін, чи як ми його називаємо - шерл, це талісман, що пов’язаний з енергією землі. Всі ми народжені з праху, і колись ним станемо. Саме тому, ми починаємо ритуал з цієї стихії. Шерл захищає від негативної енергії та запобігає пристріту, пригнічує страхи, гнів і вгамовує тривогу. Своєю енергією, цей камінь надає врівноваженості та допомагає знайти баланс.

Евтропія почала передавати чорні блискучі камінці по колу, поки навпроти кожного не лежав один з них. Жриця взяла кришталевий кубок.

- За легендами, душі повинні перейти через річку мертвих, щоб потрапити у наш світ. Вино – символ стихії води. Всім треба випити з кубку, - промовила віщунка та піднесла бокал до губ, - Це допоможе очистити наш розум, звільнивши від всього зайвого.

Кожен за столом повторив її рух, роблячи ковток.

- Потім, ми повинний відлити трохи зі свого кубка в порожній, поки він не наповниться. Цим жестом ми приносимо дар втомленій душі, для того, щоб вона отримала сили приєднатися до нас, - і з цими словами відлила трохи, показуючи, як це треба робити.

- Таке ароматне вино. З якого сорту винограду воно виготовлено? – спитав Серафіно, роздивляючись рубіновий напій на світлі від свічки. Ева грізно цикнула на нього, випадково штовхнувши стіл.

- Вибачте, мене за необережність, - промовив я, розплескавши напій.

Червоними цівками воно побігло по бокалу, стікаючи на пентакль. Свічки в залі затремтіли від раптового пориву вітру, відкидаючи танцюючі тіні на обличчя людей за столом.

- Якщо ви так само акуратно готуєте ваші еліксири, то в мене є багато питань з приводу вашого професіоналізму, - холодно промовила донька бургомістра, дивлячись на червону калюжу.

Я проігнорував її випад. Ворожка поклала в курильницю горстку пахощів і кімната наповнилися холодним терпким ароматом. Евтропія чхнула і відсунулася трохи далі від тліючою суміші.

- Наступна стихія, це повітря. Мирт та рододендрон очистять простір на тонкому рівні, а ялиця, ялівець та болиголов прокладуть шлях духу.

- Точно, рододендрон, ось від чого я чхаю. Змалечку не люблю його запах, - прошепотіла Евтропія.

- Якщо вам щось не подобається, пані - ви можете звільнити нас від своєї присутності, - посміхнувся Серафіно.

- Дідька лисого, я полегшу вам цим життя. Якось потерплю, - відрізала жінка і ще раз гучно чхнула. Бургомістр, витяг білу хустку з кишені камзолу та передав їй.

- Під час обряду заборонено розмовляти. Ви ламаєте всі вібрації своїм тріскотінням, - гаркнула на них Есфірь. Евтропія незадоволено піджала губи, але змовчала.

- Ти диви, все таки знайшлась людина, яка змусила її замовкнути, - посміхнувся пенефорієць, за що отримав ліктем, від свого небожа.

- І остання, але тільки за порядком, а не за значенням - стихія вогню. Ця свічка - маяк, який вказує шлях блукаючому духу в забутті. Ні одна не повинна згаснути, бо це обірве наш зв’язок. Запаліть їх від центральної свічки, - тихо наказала віщунка.

Всі взяли вощені трав’яні свічки, запалили та тихо чекали.

- Перша фаза виконана. Тепер, візьміться за руки і згадайте образ Вотаме.

- А якщо я ніколи не бачив цієї Вотаме, що мені робити? - спитав Стефано.

- Ось її портрет, - сказала Есфірь і поставила на стіл невелику табакерку. Лаковану кришку прикрашав образ молодої чорнявої дівчини з червоною хустинкою на плечах.

- Ти ба, якою була Вотаме багато років тому, - подумав я, розглядаючи малюнок.

Витягнуте обличчя, високі вилиці. На шкірі не було зморшок чи інших ознак старості. Очі померлої ворожки були загадково примружені, ніби вона знала всі наші секрети, а на губах блукала прихована посмішка, ніби ці знання її веселили. Мініатюра вийшла на диво глибокою та детальною. Або майстер їй лестив, або вона була справді гарною свого часу. Загадковою, гордою Чорною павою.

- Я її не такою запам’ятала, - пригнічено прошепотіла Летиція, - Вона для мене була старою мудрою наставницею, яка пізнала життя, а не молодою подругою.

- Вона була різною, - відповіла їх ронська жриця, - Іноді суворою владною жінкою, яка вимагала повної віддачі своєму табору, і в той же час - люблячою і співчутливою матір’ю для кожного з нас. На жаль, це все що ми маємо. Портрет був зроблений в повню, коли Вотаме пройшла посвячення і прийняла своє призначення. Якщо він тобі заважає, то концентруйся на емоціях, яка вона в тебе викликала та образі, що залишився в пам’яті.

- Люблячою і співчутливою матір’ю, - повторила за ворожкою донька бургомістра і закрила очі, - Так, вона саме такою і була.

Домінік занепокоєно поглянув на доньку і міцно взяв її за руку. Всі за столом послідкували його прикладу. З одного боку я тримав ніжну долонь Летиції, а з іншого - шершаву руку Стефано, і чомусь відчував себе розлучником. Дивно, я наче їх зводити збираюсь, а не навпаки.

- Не можна розривати руки, поки триває ритуал, - попередила ворожка.

- А якщо в мене ніс почне свербіти? - бовкнув Серафіно.

- Почухаєш його об своє друге підборіддя, - в’їдливо прошепотіла Евтропія.

- Краще, об твою перуку, - посміхнувся він.

- Замовкніть обидва! - не витримав Стефано, якому вже набридли їх суперечки, - Дядько, ну що ви, як діти? Зніміть собі кімнату в якомусь закладі і там гиркайтесь.

По вигляду Евтропії, чітко було видно, що їй є що відповісти майбутньому нареченому своєї небоги, але вона побачила суворе обличчя брата і змовчала.

- Вітаю тебе, матір Богів, душа цього світу! - голосно промовила віщунка, змушуючи всіх замовкнути.

- Ти маєш безліч імен і образів! Вітаю тебе, могутня Богине! - по її блідому обличчі затанцювали химерні тіні, - Хазяйка воріт в потойбіччя, яка може вільно пересуватися всесвітом. Володарка перехресть, супроводжувана полчищами привидів, псів та невгамовних духів!

Свічки яскраво спалахнули, перетворюючись на факели. Глядачі, про яких я встиг забути, схвильовано почали перешіптуватися. Їх обличчя приховувала темрява зали, але я чув їх збентежені голоси. Стафано міцно стиснув мою руку.

- Довбані лицарі, з їх лапищами. Всі кістки мені може зламати, телепень, - я ледь стримався, щоб не розірвати коло.

- Почуй мене, леді у білому плащі, з вінцем дубового листя та змій! Я заклинаю тебе трьома потаємними іменами: Акріофіс, Ерешкігаль, Небосалет!

Кришталевий кубок, який стояв по центру столу, закипів і лопнув, проливши на пентакль вино. Коробка почала повільно наповнюватися червоним димом.

- Дідько! Фелідай би драв їх довгі язики! - подумав я, дивлячись на рубінові султани диму.

Перша частина ритуалу зайняла більше часу, ніж я очікував, через те, що ті двоє постійно лаялися. Нехай. Маємо, що маємо. Так навіть краще.

- Зніми печать з воріт! - гучно вигукнула ворожка, - Вкажи шлях духу, який виявив бажання прийти в наше коло!

З шкатулки таро повалив густий дим. Кривавим туманом він розтікся по столу та почав падати на підлогу. Стефано ще міцніше стиснув мою руку, і за це я штовхнув його ногою під столом. Він поглянув на мене переляканими очима і трохи послабив хватку.

- Бентежний дух! - загула віщунка драматичним голосом, - Ти з нами в цьому колі?

Зала поринула в тишу. Всі за столом дивилися на жрицю, очікуючи, що буде далі. А вона дивилася на мене.

- Ну, давай, ну, будь ласочка.

Я почав гіпнотизувати поглядом коробку з Таро. Раптом щось в її надрах вибухнуло. З неї вилетіла карта та впала на стіл поруч з віщункою.

- Трійка кубків. Вона тут, з нами, - прошепотіла вона, - Тепер можна задавати питання.

Я видихнув з полегшенням. Старий трюк, якого мене навчив її одноплемінник, спрацював. Інші почали сіпатися на своїх місцях, крім Летиції, яка чомусь не була здивована моїй маленький виставі. Невже не повірила? Серафіно вже відкрив рота, щоб задати питання, але його випередила Ева.

- Чи буде вдалим шлюб між Летицією та Стефано? - спитала вона.

Серафіно затамував подих. Його товсті смагляві щоки аж почервоніли від натуги. За мить, коробка вибухнула і з неї випала ще одна карта.

- Двійка жезлів, - прошепотіла ворожка, - Так, Вотаме каже, що союз буде доволі вдалим.

Пенефорієць голосно видихнув. Летиція зі Стефано, кожен зі свого боку, міцно стиснули мої руки.

- Не Аркан Закоханих, та здорові партнерські відносини теж непогано, - почувся голос ігумені позаду мене.

- Чи буде союз наших сімей продуктивним? - нарешті задав своє питання Серафіно.

Цього разу коробка думала трохи довше. Всередині неї щось бурлило димом. Я подався вперед і легенько штурхнув ногою стіл. Коробка вибухнула. На цей раз, карта впала поруч з Евтропією.

- Десятка пентаклів, - вона прочитала напис, - Пентаклі, це з динарії? Тобто гроші?

- Так, - підтвердила її слова віщунка, - Ця карта пророчить багатий та процвітаючий будинок. Безпеку. Велику родину. Зв'язок поколінь. Традиції. Міцні сімейні узи. Успішне вирішення сімейних проблем.

- Традиції, - тихо повторила за віщункою Летиція і на її обличчі відобразився прихований гнів.

- Процвітання, - пробубонів собі під ніс бургомістр.

- Успішне вирішення проблем, - почув я від Стефано.

Як я і думав, кожний почув те, що хотів. Таро, загадкова річ і в той же час - дуже проста. Символізм кожної карти можна трактувати по різному. Щоб в цьому розібратися, мені не знадобилося багато часу. А якщо б я помилився, коли клав карти у потрібному порядку, розумниця Есфірь знайшла б правильні слова. Ніхто не повинен вийти з цього столу не задоволеним. Так, це шахрайство. Відверте і безжальне. А що я ще міг зробити? Як переконати дочку бургомістра відмовитися від своїх химерних задумів, і довести її до весільного вінця? Лише почуте від своєї наставниці Вотаме, в силах це зробити. Поки все йшло відмінно.

- Розкажіть, як ви померли, мадам, - раптово викрикнув Стефано.

Я скривився, як від зубного болю. Ну от навіщо він поліз поперед батька в пекло? Все ж так гарно йшло. Коробка забурлила димом і з неї вилетіла ще одна карта.

- Туз кубків, - сказав я, не дивлячись на неї. Це була четверта і остання карта, яка повинна була випасти в розкладі. Більше я не готував.

- Мадам отруїли, як я і чув, - задоволено прошепотів хлопець.

Я пильно на нього поглянув, воліючи зрозуміти від кого він міг це почути. Одиниці знали, що саме сталося з Вотаме в Червоному замку. Довести думку до якогось логічного висновку я не встиг. По спині пройшовся холодний вітерець. Я відчув, як рука Летиції затремтіла. Її кубок завібрував і вибухнув. З жовтих шовкових квітів її сукні, наче кров, стікало вино. Дівчина хотіла підвестись, але я втримав її руку. Бургомістр, вочевидь зробив те саме. Свічки почали стріляти іскрами. По залу пройшов занепокоєний гул. Дим піднявся над столом, окутавши провидицю кривавою хмарою. Есфірь скрикнула і забилася в конвульсіях.

- Не називайте мене “мадам”! - вирвалося з її горлянки.

Голос був холодний, грубий і зовсім не схожий на звичайний таємничий напівшепіт ворожки. Вона видала глибокий утробний рик і поглянула на Летицію чорними від злоби очима.

- Я померла через тебе, дурне дівчисько!

Я закляк. Навіщо вона це робить? Ми про таке не домовлялися.

- Вибачте, Вотаме, я не винувата. З вами не повинне було таке статися. Це все вони винні. Я не просила їх таке з вами вчиняти, - майже плакала Летиція.

- Не бреши мені! - завила Есфірь не своїм голосом, - Я помщуся тобі за свою смерть!

Клуби червоного диму покинули тіло віщунки і поринули в бік доньки бургомістра. Есфірь вдарилася головою об стіл, втративши свідомість. Чорні камені заіскрились. Їх блякле світло поєдналося в коло, і втримало в ньому дим. Волосся на моїх руках стало дибки. З полірованого до блиску срібного підносу на нас поглянуло темне обличчя Фіори.

- Не розривайте руки! - почув я позаду приголомшений крик ігумені, - До вас прийшов інший дух!

Летиція перелякано заверещала та зробила те, чого робити було не можна. Дівчина з силою вирвала свою руку з батьківської. Чорні камені перестали світитись і дим ожив. Донька бургомістра запанікувала:

- Захищайте мене! Виконуйте свою обітницю!

По залі пройшовся буревій. Бокали та пляшки на столах лопалися, розлітаючись на друзки. Квіти на столах почорніли та зів’яли. Червоний дим вирвався з магічного кола, прийняв форму жіночої статури і завив, наче голодний дикий звір. Велике дзеркало на стіні лопнуло, з нього полилася густа темрява. Гості закричали на різні голоси і помчали до дверей, воліючи врятуватися. Пани та слуги пробували відчинити їх, але ті не піддавалися.

Перед червоною фігурою повстала така ж чорна. Вони були схожі, як дві сестри, але при цьому зовсім різні. Не знаю, що саме їх відрізняло, окрім кольору, але це було фактом. Я відчував це.

- Ви! - прошипіла примарна Фіора, - Чому ви її захищаєте? Коли ви станете не потрібними, вона з вами вчинить так само, як і зі мною!

- Вона добра до нас, - прошепотів дівочий голос з темряви, - Вона розуміє нас, - продовжив інший, - Ми допоможемо їй. Іди з миром і ми нічого тобі не зробимо, - завершив третій.

- Вже зробили! Я мертва через вас! - жахливо проревіла жінка з червоного диму і напала на темну статуру.

- Лицарі! Негайно давайте сюди свої амулети! - закричала Маджері, витягуючи блакитний камінь з мішечка.

Чорна тінь зреагувала блискавично. Від неї відділилося довге щупальце темряви і поцілило Кальму в груди. Він відлетів, розбиваючи на своєму шляху стіл. Наступне щупальце спробувало добити лицаря і раптово перетворилося на попіл. Плутаючись в довгій сукні, Лі зняла срібний обренч і шмагала ним по тіням, наче батогом. Зустрічаючись з місячним металом, тіні розпадалася, не досягаючи цілі. Жакері підбіг до Кальма, обережно зняв з його шиї сяючий амулет і поспіхом жбурнув його ігумені. Вона дивом зловила його і перекинула мені. Тінь спробувала роздвоїтися, щоб нанести по нам удар, але не встигла, стримуючи удари примарної Фіори. Навіть в цьому стані, королева крадіїв могла принести купу проблем.

- Робимо коло! Мерщій! - крикнула Маджері і поклала перший амулет на підлогу, - Срібна Богине! Заступниця наша і володарка. Твоїх очей боїться темрява і всіляка нечисть. Яви мені свій захист!

До аромату пахощів та страху додався запах горілого паркетного лаку. Я поклав другий та третій амулет. Дерево під ними почорніло і димилося. Сяйво каменів поєдналося між собою тонкою ниткою, створивши блакитний контур. Жриця місяця поклала останній, замикаючи правильний квадрат. Два згустки диму, червоний та чорний, билися в колі з блакитного світла. Маджері щось без упину шепотіла, співала і сипала на підлогу, переходячи з нашої мови на якусь мені невідому. В її очі неможливо було дивитися. Вони були наповнені чистим золотом.

- Кидай в них свій пентакль! - крикнула вона, закінчивши довгий незрозумілий мені вірш.

- Який пентакль? - не зрозумів я і поглянув на стіл, - Оцей? Так він же не справжній!

- Якщо б він був не справжнім, її б тут не було, дурне!

Мабуть, я багато спілкувався з лицарями останнім часом. Раніше, я би задав багато питання, перед тим, як щось зробити. Я обдумав би свої дії і прорахував наслідки. А зараз, просто схопив саморобний пентакль і жбурнув. Срібний дзеркальний піднос пролетів крізь блакитний контур і загубився в тінях. Вони вибухнули, змішалися між собою і розвіялися по залі гнилісним смородом.

Двері нарешті відчинилися, почувся тупіт десятків ніг. Перелякані гості та слуги змогли вирватися з зали і рятували свої життя. Не можна їх за це засуджувати. Я б теж раніше втік. Амулети більше не світилися потойбічним сяйвом і знову стали схожими на прості сірі адуляри.

- Що це було? - спитав я у ігумені.

Її очі вже не були залиті суцільним золотом і прийняли свій звичайний колір.

- Не тільки ти тут розумний, Вольфганг і зміг здогадатися що до чого. Ти грав в свою гру, а я в свою, - відповіла вона і посміхнулася, - Добре, що в нас обох видало вийшло.

- Що сталося з примарами?

- Що намалював, те і сталося, - буркнула ігуменя, - Ти ж збирався зачинити прохід між світами? Браво, алхіміку, в тебе це вийшло.

- Але ж це не можливо! Все це було лише фокуси, щоб переконати Летицію вийти заміж.

- І як? Вийшло? - посміхнулася вона, - Щось я тут не її бачу.

Порожня зала була темною. Доньки бургомістра і слід простив, як і інших панів. Есфірь лежала непритомною на підлозі. Жакері обережно поклав на стіл.

- Вона буде жити, сяюче жрице? - спитав він схвильовано. Ігуменя підійшла до дівчини і доторкнулася до руки.

- Не знаю, сам у неї запитаєш, коли оговтається. Вона просто втратила свідомість. Це нормально, враховуючи, що нею заволодів розлючений дух.

Він подякував і направився в сторону лежачого на підлозі не притомного Кальма.

- Допомога потрібна? Таке дебеле одоробло один не потягне, - запропонувала Лі.

- Не хвилюйтесь, пані. Мені це вже не вперше, - відповів він, підіймаючи лицаря на плече.

- Так, це ти той загадковий рятівник? – захоплено вигукнула дівчина, - Я собі не так тебе уявляла.

- А як? Що він про мене розповідав? - спитав Жакері, поклавши Кальма на сусідній стіл.

- Та, майже нічого, - знизала плечима Лі, - Постійно нервував, коли я питала, і червонів, як дівчинка школярка.

- Червоніє він постійно, це в нього фішка така. А в приступах гніву він не винен. Це все жаби, - відповів я.

- Які ще жаби? Чи це якась не зрозуміла мені метафора? - скривилася дівчина.

- Фіолетові острівні жаби. Не знаю звідки вони тут взялися, але ставлю десять золотих, що вони живуть в тому ставку, де з твоєї легкої подачі скупався Кальм.

- Це коли? - не зрозуміла дівчина.

- Пам’ятаєш, ми вночі шукали гаргулья. Кальм не вдало пожартував над тобою, ти врізала йому і він впав у ставок?

- Нічого собі? Ця тендітна краля вклала його? - присвиснув Жакері.

- Не суди людину по зовнішності, кочівник, вона оманлива. Це не краля. Вона теж лицар, але трохи іншого крою, - сказала ігуменя.

- Так от, в їх слизі міститься галюциноген, який викликає ейфорію, - сказав я.

- Галю.. що? – перепитав Жакері.

- Ввижається та мариться всяке, - пояснила Лі, - Так, а злий він чого такий був, якщо повинна бути ейфорія?

- Є побічна дія після того, як проходить ейфорія. Я раніше цього не знав. Помітив, як вів себе пріор Антоніо в монастирі після настоянки з жаб’ячим слизом. Він лютував, бив своїх підлеглих і взагалі виглядав схибленим. І тут я зрозумів, що Кальм теж спочатку був ліричним і вітав у хмаринках, а потім почав на всіх кидатися. Тоді, я подумав, що це ти його обпоїв, - сказав я, дивлячись на кочівника.

- Я? Навіщо це мені? – здивувався кочівник.

- Ось і я не міг зрозуміти. Він і так на тебе дивився замріяними очима, бо звик, що зазвичай він всіх рятує, а не його. Коли дізнався про самоцвіти, то мені здалося, що я почав розуміти, звідки взявся жаб’ячий слиз у королеви крадіїв. Здогадка виявилася хибною. Якщо б ви тісно співпрацювали з Фіорою, то знали би, куди подіти те каміння.

- Щось я не встигаю за твоїми думками, - прошепотіла Лі, - Так звідки взялися жаби?

- Поки не знаю, - відповів я, - Але коли Кальм прокинеться, то вже знаю чим привести його до ладу.

Маджері слухала нас та крутила в руках люльку Вотаме. Вона відкрила табакерку з її портретом. Коробка виявилася порожньою і вирішила нас перебити:

- Так палити кортить. Хтось пригостить даму тютюном?

Дивовижна жінка. Вона вела себе так, ніби все, що коїлося до цього, було буденним і не потребували зайвих емоцій. Хоча чого це я? Ми всі так само себе поводимо. Виявляється, в цьому житті звикаєш до всього. Навіть до потвор, які вилазять з дзеркал і духів, які з’являються з іншого світу.

- Гей, кочівник! Вибач, не запам’ятала твоє ім’я, - гукнула вона Жакері, - Ніколи не повірю, що ти не сховав хоч трохи махорки в потаємній кишені свого жакету.

Хлопець витяг маленький мішечок та мовчки віддав їй. Вона забила дрібку пахучої суміші в кістяну люльку і почала її розпалювати.

- Нарешті нормальний тютюн! Ці малі гадюки місяцями мене труїли своєю гидотою. Запам’ятайте всі, паління - це зло в чистому вигляді, - патетично промовила вона, видихаючи кільце ароматного диму, - А чого це ми стоїмо ніби все скінчилося? Чи ви гадаєте, що я буду бігати по всьому підгір’ї та ловити те мале стерво?

- Не хвилюйтесь про це, пані. Моя гра ще не закінчилася, - посміхнувся я і зробив ковток з на диво цілої пляшки вина.