Раді Вас бачити!

Глава 17. Лицар Кубків

Порада від карт: «Лицарі всіх мастей віщують про початок перехідного періоду. У разі Лицаря кубків йдеться про сферу наших почуттів та емоцій. Він може також відображати розквіт таких властивостей, як ідеалізм, романтизм та творчі здібності. Ви готові отримати цікаву пропозицію та пуститися на пошуки чогось нового та хвилюючого. Дозвольте виру подій захопити вас»

Поля закінчилися і кобила повільно брела кам’янистою пусткою. Вона проскакала галопом декілька верст і я вирішив дати їй заслужений відпочинок. Кам’яні брили крадькома виглядали своїми буро-червоними боками з каштанової землі, ніби хробаки, яких злива заставила виповзти зі своїх нор. Повітря було сухе та гаряче. Одягати весь обладунок я не став, вирішивши обмежитись тільки кірасою. Думаю, що зробив правильний вибір – спекотно було навіть в штанях з твердої коров’ячої шкіри.

Я ніколи ще не бував в цій частині країни. Невже тут природа не знає, що скоро почнеться темний період? На це поки майже нічого не вказувало, окрім пожовклої трави та стиглого колосся зернових. Збір врожаю призупинили через святковий ярмарок, але вівчари продовжували випасати худобу на пасовиськах. Лісів тут не було, лише блідо зелені чагарники подекуди росли поміж каміння, імітуючи наявність рослинності. Серед них то тут, то там виднілися сухі кістки та потрощені обладунки, що лежать тут вже не один рік. Порожні черепи лежали на червоній землі та дивилися своїм пустим поглядом в блакитне чисте небо. Гнітюче видовище.

В попелище нічого знайти не вдалося. Разом з монахами та будівельниками ми розбирали його весь ранок, але окрім паленої деревини, попелу та сірої кам’яної крихти нічого не було. Ця дрібнота було дивною. Звідки вона там взялася? Навкруги все червоне та буре. Я зберіг жменьку для алхіміка, може він щось зрозуміє, чого я не зміг.

Чи вірю я в нічну потвору? Так, я впевнений в тому, що бачив. Я бився з нею. Чи вірю я в те, що казав сивий гельмінт, який називає себе кардиналом? В те що це був мрець викликаний з потойбіччя злою волею живої людини? Не знаю. Лицарі існують не для того, щоб жити мріями та фантазіями.

Зла воля може приректи людей на страждання та загибель. Чи може вона прикликати мертвих? А чому ні? Проте, щось тут не складалося. Все це виглядає як гарно написана театральна п’єса, де кожен знає коли його вихід та репліка. Пишні квіти, темна магія, чарівні недоступні жінки та пафосні фрази, ніби повинні нас в чомусь переконати, але поки виходить навпаки. Я багато бачив злої волі в своєму житті і зазвичай вона виглядала не так.

Пару тижнів тому, в столичній корчмі шинкарка сказала мені, що я застарий для неї. Корчма була паскудна. Я міг собі дозволити зупинитися на ночівлю в кращому місці, але вирішив не витрачати зайвого. Найприкріше в цій ситуації було не те, що мені відмовили, а те що я навіть не підбивав до неї клинці - просто хотів запитати, що є цікавого зараз в місті. Насправді, я не такий старий, як здається з першого погляду. Точно молодший за Гийома. Йому завжди було легко сходитися з людьми, хоча такі жарти і поведінка більше притаманні дикунам-пустельникам. Проте, не можу заперечувати, шарм та стиль в нього є.

Я не питав, але скоріш за все ми з алхіміком ровесники. Тільки в ньому сторонні бачать іскру не розкритого потенціалу, що може розпалити велике полум’я, а я вже відіграна карта. Бойові шрами та важкий погляд роблять мене значно старшим. Я це розумію, тому і не суперечу чужим думкам про мій вік. Скільки мені ще залишилося часу працювати? Років п’ять, максимум сім, поки зможу вправно махати своїм мечем. І це ще в кращому випадку, якщо мене раніше не зустріне влучна стріла або чийсь меч.

Треба вже починати себе шукати в чомусь іншому. Перебиті коліна потрохи починають нагадувати про себе тупою біллю перед дощем. Колись мене прошило двома стрілами, знахар на швидку руку мене заштопав, а вже через годину я бився ніби нічого і не було. Раніше міг проводити в сідлі по декілька днів без сну і відпочинку, а сьогодні ледь очі розплющив після нічної битви. Битви? Хіба це була битва? Це навіть спарингом не назвеш, бо вони довше йдуть по часу. В своє виправдання можу сказати, що до вчора мене ще ніхто так не кидав об кам’яну стіну.

Тропу перегородила довга червона брила, повалена землетрусом. Левина одним швидким рухом з легкістю перестрибнула її, а мені прийшлось робити великий гак, бо кобила так не може. Я ніколи не був особливо віруючим, але щиро подякував богине за те, що Левіна вцілила. Гарна дівчинка. Завжди була розумна і знала коли треба нападати, а коли вичікувати. Не знаю щоб я робив, якщо б з нею сталося те, що з Ріконом.

Нас вчили, що палуги не домашні тварини і до них не можна прив'язуватися. Це лише один з видів зброї. Більш розумний, смертоносний, швидкий та самостійно може приймати рішення але не маючий особистості. Тому ставитися до них вимагали відповідно. Я вважаю, що це все дурня. Навіть якщо сприймати їх як зброю. Чи можна не любити меч? Або лук? Більшість лицарів змінюють дівок частіше за своє життя ніж кинджалів. Про меч я взагалі мовчу. А тут воно до тебе тулиться і муркоче. Ну як можна не прив’язатися?

Білий обеліск стояв поміж червоних брил як поводир серед отари. Відполірований мармур з павутинням прожилок яскраво контрастував на фоні бурого необробленого камінням. Земля була всипана дрібним камінням і кобила спотикалася. Аби тільки ногу не зламала, бо буде не переливки. Я не Гийом і на собі кобилу не зможу дотягти до тракту, де можна зустріти купців.

Я спішився та вирішив спочатку роздивитися місцевість, а вже потім підходити. Левина також зупинилася та почала фиркаючи нюхати повітря. Спекотно. Нещадний суховій забивав ніс та очі бурим пилом. Сонце виблискувало від полірованої сталі, на кірасі можна було смажити яєчню. Трохи ковтнувши води з тюку, я почав обходити обеліск по колу. Ніби нічого особливого, таки бачив безліч стоїть по всій країні. Тепер, хоч зрозуміло навіщо вони встановлені.

Поглянувши навкруги, я зрозумів що мені щось не дає спокою. Але що саме? Навкруги лише каміння та чагарники. Що мені тут треба шукати? Може тут нічого і нема? Таких ламок, чи як їх там назвав Гюстав, було декілька коло міста. Якщо і робили якийсь обряд то може і не тут. Забравшись на високий камінь, мені відкрилася дивна картина - каміння, яким була засипана земля, формували майже чітке коло, в центрі якого стояв білий обеліск. Я зліз та ще раз обійшовши його, присів на землю, дивлячись на білу брилу. Поглянув по сторонам. І тут до мене дійшло – обеліск не відкидав тіні! Зовсім ніякої тіні! Наче це не входило в його обов’язки, як в інших предметів поряд. Сонце ще не дійшло до половини неба і поведінка тіней була не типовою. Тіні зникають тільки опівдні. В мінералах я не фахівець, але вони так вести себе не повинні.

Піднявши камінь з землі, я жбурнув його. Левина розліглася на землі та мовчки спостерігала великими блакитними очима за його польотом. Камінь вдарився об білий мармур та розколовся на дрібни шматки. Тіні від шматків не було. Це вже щось. Пора перевірити цяцьку яку мені дав старий монах. Я витяг кулон з пристібної до кінського крупу сумки та роздивився його. Він змінив простий сірий колір на небесну блакить. Кардинально змінювати забарвлення не менше нетипово, ніж не відкидати тінь. Повернувши його назад, я витяг пірнач, що позичив у одного з монахів, поки він не бачив. Потім якось поверну, коли буде доречно і його хазяїн одужає від опіків. Володію я ним не гірше ніж мечем, але в степу користі від нього більше.

Впевненим кроком я попрямував до обеліска. Левина гучно рикнула та стрибнула мені на спину. Застигнутий неочікуваним стрибком, я завалився долілиць.

- Гей! Ти що робиш?! - просипів я під її тушою.

Вона важила як годоване теля. Підняти я її зможу, а ось коли вона так робить зненацька, то може і хребет зламати.

- А ну злізь з мене негайно!

Протиснувши голову я побачив, як чорна тінь відділилась від білого обеліска та наче батагом вдарила по моїй кобилі. Тварина дико заіржала та впала на землю як підкошена.

- Дідько, це що було? – тільки і зміг подумати я.

Тим часом інша тінь знову відділилася від білого мармуру та з силою нанесла другий удар, вибиваючи з кобили останній подих. Біла, з чорними плямами на крупі кобила тихо вмирала серед пустки від удару невидимого ворога. Тінь ще раз вдарила по вже майже мертвій тварині та перетворившись чорним пилом, розсипалась по землі. Левина повільно підвелася, звільняючи мене від тягаря свого тіла. Я вскочив на ноги та подивився на обеліск – тінь від нього лежала на земля повторюючи його силует. Без зайвих рухів, як і повинно бути. Я гучно вилаявся.

Я підійшов до трупа та відстібнувши сумку подивися на амулет. Він знову ставав сірим, втрачаючи блакитний колір. Мертва кобила тихо лежала серед дрібного каміння. Від злоби та безсилля я щосили вдарив сусідню брилу пірначем. Міцний камінь розсипався, ніби був з вапняку. Кішка м’яко підійшла до мене та почала тертися, ніби хотіла заспокоїти. Подивився на чорний пил, який густо вкрив землю, я зібрав його в долоню та роздивився. Дрібні кристалики блищали на сонці немов чорні брильянти. Треба показати їх алхіміку, може він зрозуміє що це було.

Гарячий подих степового вітру дмухнув з усієї сили та запорошив мені очі та ніс чорною пилюкою. В голові помутніло. Я захекав, воліючи позбутися його зі свого горла. В очах замерехтіло, світло почало повільно згасати. Я не відчув болючий удар об землю, лише почув, ніби здалеку, звук падіння. Далі - сама темрява та тиша.

В грудях боліло. Шкіру пекло, наче вогнем, а у вухах нестерпно били дзвони. Серед суцільної темряви почувся тихий ритмічний спів, який пробуджував мій розумі. В голові паморочилося. Я стояв серед незнайомої темної кімнати з великими розбитими вікнами. Холодний вітер пробирався крізь них, овіював моє тіло, але не міг остудити вогняні голки, які болісно кололи в моїй голові. Повний, як велике блюдо, блакитний місяць давав хоч якесь світло і не давало залишитися в суцільній темряві. Уламки скла на полу болісно впивалися в мої босі ноги. Де я? Що я тут роблю? Підлога була мокра і слизька. Невже це моя кров? Рані ніби нема. Чому тоді мені так болить? І хто це співає?

Оглянувши порожню кімнату, я попрямував довгими коридорами, шукаючи джерело співу. Білі стіни здавалися блакитними в невірному світлі місяця. Він виблискував на вишуканих кришталевих абажурах ліхтарів, пускаючи місячні зайчики. Звуки співу вели мене за собою до напівкруглої кімнати. Вікна в ній були щільно затягнуті фіранками, а підлога була такою ж мокрою та запорошеною битим колючим склом. Камін майже згас та чадив димом.

Від мерехтіння залишків вогню в кімнаті тремтіли тіні. Білі стіни були обрамлені витіюватою ліпниною. Спів точно йшов звідси, але зараз він змовк, замість співу чулося лише тихе бурмотіння. В куті стояв розмитий силует, він то здавався схожим на тендітну дівчину, то ніби роздувався до високого огрядного старигана в плащі. Від тіні щось простягалося, ніби натягнуті нитки, які губилися за її спиною. Вони робили її схожою на лякаючу ляльку, про яку забув не дуже вправний лялькар. З темряви до мене простягнулася кістлява рука в лахміттях. Я відступив на пару кроків назад, очима шукаючи щось, чим можна битися.

- Ти схожий на зірку, що згасає, - промовила тінь.

Її тихий голос був схожий на звук пожмаканого паперу. Я намагався згадати, де я вже чув цей голос, але навіть не розумів жіночий він чи чоловічий.

- Такий войовничий, впевнений в своїй силі палати на небосхилі ще тисячі років. Молоді завжди думають, що в них повно часу, поки не втратять всю іскру остаточно. Я вип’ю твоє світло і твій час, як робила це безліч разів.

Після цих слів, тінь зненацька кинулася на мене без жодного звуку. Я був до цього готовий. Відхилившись вліво, я схопив пуф та прикрився ним. Гострі пазури спороли велюрову оббивку. З його надр замість м’якої вати полилась в’язка рідина. Перекинувши пуф в іншу руку, я з розмаху вгатив ним потвору по голові. Вона відлетіла та розлючено загарчала. Перескочивши через софу, я вихопив з каміну сталеву кочергу, яку одразу примітив. Не меч звичайно, але краще ніж нічого. Без роздумів стрибнувши до химерного створіння, я наніс серію ударів. Потвора не очікуючи такого стрімкого натиску, спробувала ухилятися від кочерги, але їй не вистачало швидкості. Пропускаючи удар за ударом, вона вила, ніби великий кажан, поки один з влучних уколів не змусив її зігнутися. Я вдарив щосили ногою і вона повалилась долілиць та заверещала.

Простягнула довгу кістляву руку потвора спробувала розполосувати кігтями мій торс - я відстрибнув на пару кроків. Тінь скористалася цим, підвелася і стрибнула на мене, розправивши довгі руки в лахміттях, ніби великі рвані крила. Захищаючись від її кігтів, я вистави перед собою кочергу. Однією рукою вона розрізала сталь, ніби це був сухий очерет, а іншою спробувала поцілити мені в голову. Я ухилився від смертельних пазурів та послизнувся на мокрій підлозі. Дошки були залита чорною в’язкою рідиною, яка не була схожа ні на воду, ні на багнюку, ні на кров. Вхопивши перше, що намацала рука, я підняв гострий уламок скла. Тінь перестрибнула через мене, відштовхнулась від стіни та напала зверху. Відмахнувшись від ней склом, я мабуть її зачепив. Потвора зашипіла як гадюка, схопила мене за плече і кинула об стіну.

Я відлетів на іншу сторону кімнату, розбивши спиною велике дзеркало. В голові загуділо і я знову почув пісню. Вона була не схожу на попередню, тиху та проникливу. Це були глухі гортанні звуки, від яких бігли мурахи по шкірі. Битися нема чим, а голими руками, я її точно не здолаю - треба робити ноги. І я щосили побіг.

Не розбираючи дороги я мчав коридорами, незважаючи на біль та полум’я всередині. Не треба було повертати голову, щоб знати, що кістлява потвора мене переслідує. Вона верещала десь позаду, наче дикий хижий птах.

Білі стіни чорніли та тріскалися. З їх розколів лилася темрява. Вапно та ліпнина кришилися та відпадали великими прогнилими шматами, перетворюючись на чорну в’язку рідину. Дерев’яна підлога почала розвалюватися під моїми ногами. Будівля затряслася і на мене почала падати стеля. Я ледь тримав рівновагу, щоб не розтягтися на підлозі. Куди далі? Я так довго не протримаюсь.

Попереду промайнула інша тінь. Дідько! Їх що тут декілька? Інша тінь бігла попереду мене, петляючи коридорами. Де наша не пропадала, все одно я не знаю куди бігти, подумав я та попрямував за нею. Це був чоловік, високий та міцний. Він здавався дуже знайомий.

- Гийом! - вигукнув я, майже не вірячи в те, що це мій друг.

Тінь повернулась до мене і гучно крикнула:

- Місяць! Біжи до місяця!

Попереду виникла кімната з порожніми вікнами, за якими світила повня. Мені що, треба вистрибнути? Місячне сяйво пролилося на мене прохолодним блакитним сяйвом. Холод ставав нестерпним і почав гасити полум’я, що палило мене всередині. Потвора мене наздогнала, розреготалася і зробила останній переможний стрибок. Я був швидше. Збиратися з думками не було часу і я з розбігу стрибнув у вікно, понираючи в порожнечу.

Мене знудило. З горлянки та носа лилось щось в’язке. Відхаркуючи згустки я відчув як воно тхне і зрозумів, що можу відчувати запах. Тіло не хотіло мене слухатися та сильно боліло. Хтось підняв мою голову та щось залив в горлянку. Мене знову вирвало і чиїсь руки дбайливо перевернули моє тіло на бік.

- Мео граце, сь’йоре! Нарешті почало виходити, - почув я чоловічий голос, - А я вже думав, що прийдеться рити тобі яму.

Через силу я розтулив очі і зрозумів, що лежу занурений у воду. Сонце нещадно сліпило і не давало нічого розгледити.

- Повільніше друже, повільніше. Не треба робити різких рухів, ти ще до цього не готовий.

Хтось змочив у воді ганчірку та витер мені обличчя, відмиваючи пилюку та залишки блювоти. Солонувата вода збадьорила мене. В очах з’явився фокус і я побачив перед собою смагляве обличчя чоловіка з довгою бородою, що була заплетена безліччю дрібних косичок. Срібні брязкальця на них коливалися від подиху сухого степового вітру. Чорні очі з золотими блискітками на райдужках пильно вдивлялися в мене. Обличчя було ніби знайоме, але я не пам’ятав звідки. А що взагалі я пам’ятаю? Де я?

Я почав нервово смикатися. Кінцівки не хотіли слухатися і мої пориви підвестися не приводили до успіху. Виходило лише жалюгідне плюскання в воді.

- Тихіше, друже, тихіше. Зрозумів, зараз тебе витягну, - промовив незнайомець.

Він взяв мене за грудки, немов мокре немічне кошеня та потяг до берегу. Кошеня! Де Левина? Вона не постраждала? Промайнуло в моїй голові.

- Не хвилюйся, жива твоя кицька. Це вона тебе до мене притягла, - мабуть попередню фразу я сказав в голос, тому що почув відповідь від незнайомця, - Поки я тебе повертав до життя, вона не відходила, а як тільки дихати почав, то кудись втікла. Мабуть, щоб вполювати тобі якогось зайця.

Моє тіло відчуло під собою тверду землю. Голова вже майже не боліла, а ось спина та плечи пекли вогнем. Я нарешті зміг сісти і зрозумів, що майже не маю на собі одягу. На грудях висів амулет, який вигравав на сонці блакитними промінцями та трохи обпікав шкіру. Коли я встигнув його на себе одягнути? Ніби раніше він лежав в сумці.

Роздивившись навкруги, я зрозумів, що знаходжусь на березі невеликого озера серед степової пустки. Позаду стояв віз з двома плямистими кобилами. В пару метрів на камені лежала моя кіраса, сорочка зі штанами та сумка.

- Посидь поки, я зараз чисту води принесу.

Оглянувши свої руки та тіло, я побачив, що весь розмальований якимось символами. Пігмент від бурої глини не змився повністю у воді і зараз висихав на моїй шкірі. Рон підніс мені тюк з водою. Схопивши його, я почав пити немов скажений і мене знову вивернуло чорним слизом.

- Що це за хрінь з мене виходить? Я ніби нічого такого не вживав, - промовив я відхаркуючи в’язку смердючу рідину.

- Не знаю, хлопче. Я такого ще не бачив, - він вмостився поруч зі мною, та забрав воду та почав розповідь.

- Коли на горизонті з’явився палуг, який тягнув тебе в пащі, я трохи злякався. В цих краях не часто побачиш цих тварюк.

- Де ми? Звідки ти тут взявся?

- Стара тітка Вотаме відмовилася їхати в місто, бо їй було якесь видіння. Вона розбила зі своєю сім’єю табір в полі. Я до них віз припаси. Хотів об’їхати палуга, але кішка так жалібно покликала мене, що не зміг не зупинилися.

- Кликати? - перепитав я здивовано, - Це як?

Рон розсміявся, ковтнув води та, спираючись на один лікоть, приліг на землю.

- Там, де я народився, за морем Нанджи, палугів кличуть крокоттами. Вони дещо відрізняються від твого звіра, але в цілому виглядають схоже. Такі ж сміливі, як фелідай, швидкі, як кінь, і сильні, як бик. Їх не можна подолати жодною зброєю, окрім гартованої сталі. В них одні пращури - фелідаї та піщані гієни, тобто по вашому – крокути, - чоловік похитав головою, - В цій країні всі назви перекрутили та переплутали.

Повільно витягнувши люльку, він почав набивати її тютюном з кисету.

- Правда фелідаї у вас сутінкові, а у нас пустельні, тому може і потомство відрізняється. Але не суть. Крокотта здатна імітувати голос людини, або будь-якої тварини, яку колись чула. Дуже підступна тварюка. Вона приманює криком людей вночі і пожирає тих, хто наближається. Ти не знав про це?

- Ні, - заперечив я, - Чув багато легенд та оповідань про диких палугів, що водяться на півдні, але Левина вже багато років зі мною, та ніколи за неї такого не помічав.

Він запалив люльку і повільно видихнув. Дим виявився густим та ароматним.

- Якщо б я не бачив вас з нею до цього на тракті, то ніколи б не зупинився. Тебе було не впізнати, бо був весь чорний, а ось твою руду подружку важко забути через срібний пентакль на шиї.

- Ми вже бачились? - здивувався я, вдивляючись в обличчя незнайомця.

- Так, було таке. У вас віз зламався на дорозі в передмісті, а я зупинився щоб запропонувати допомогу. Ми ще перекинулися парою слів з твоїм другом.

- Ти Жакері? - я почав повільно пригадувати той день, - В тебе ще дівчина така вродлива і криклива.

- В мене немає дівчини, я вільний рон, - розсміявся він, подавившись димом від люльки, - Це моя сестра. В неї танцювальний виступ завтра ввечері на площі, от вона і нервувала. Можу познайомити, якщо хочеш.

- Навряд чи вона цього захоче, - настала моя черга сміятися, - Кому я потрібен, щоб такі кралі звертали на мене увагу.

Від солі на губах та ароматного диму ронської люльки, я зрозумів, що повільно приходжу в норму. В голові ясніло с кожним подихом.

- Ти дивний, - покачав головую рон, - Навіть, якщо не брати до уваги твій амулет. Він до речі мені сильно допоміг. Його світло - напрочуд потужна магія, я такої ще не зустрічав.

Я поглянув на амулет, він остаточно втратив свій блакитний блиск і знову перетворився на сіру напівпрозору сльозу.

- Це ти його на мене вдягнув? Що зі мною сталося?

- Я думав, що ти мрець, поки з тебе чорна жижа не потекла. Ніколи такого не бачив. Перевірив серце, воно ледь билося, значить був шанс. Привіз тебе до води, та відкачував, поки все не вийшло.

- Це ти співав? – потрохи згадуючи свій буремний сон, я вирішив задати питання.

- Ти все таки почув? - він відвів очі та перевів погляд кудись в сторону горизонту, - Так, це була одна з ритуальних пісень нашого народу.

- Малюнки на мені також ритуальні? – показав я на руки та тіло.

- А сам як гадаєш? - Жакері примружив очі, - Коли з людини ллється незрозуміла чорна рідина, то вибач, іншим лікам мене дорога на навчила.

- Та я не в претензіях, - промовив я, поглянувши на міцного чоловіка, - Дякую тобі. Не знаю чи зможу колись відплатити.

В цей момент лід всередині зламався і спогади потекли стрімким потоком.

- Стій! Це тебе я бачив уві сні?

- Твій дух заблукав між життям та смертю. Загубився в сутінковій пустці і тому, ти не міг не померти спокійно, не прийти до тями. Мені було потрібно тебе вивести з цього стану.

- Ти проник в мій сон? - здивувався я.

Він кивнув головою, затягнувся та випустив дим з носу.

- Коли ми зустрілися уві сні, здалося, що ти втікав від чогось. Що то було?

- Не знаю. Воно то походило на тендітну дівчину, то на огрядного дідугана, - я зібрався з думками і зробив висновок, - Але більше на дівчину.

- Ці синці, - вказав він на моє понівечене плеча, - Це вона їх залишила?

Я кивнув і обережно провів по почорнілому відбитку у формі долоні. Шкіра відповіла мені на це нестерпним болем.

- Сни - це друге життя, - задумливо промовив Жакері, - Рани отримані у світі снів залишаються с нами після пробудження. Цікаво, хто та жінка з твого сну?

- Судячи з того, що я бачив - вона мертва.

- Якщо вона може завдати тобі болю, то ця жінка жива. Вона знайшла тебе в сутінковій пустці, - рон примружив очі, - А це означає, що вона володіє не аби якою силою.

- Але ти також зміг мене знайти, - відповів я. Золоті краплі в його очах то згасали, то знову починали блискотіти в сонячних променях. Дивні очі, я бачив схожі блискітки в очах ігумені.

- В мене вийшло тільки тому, що ти був поруч і дав на собі намалювати ритуальні символи, - пояснив він, - Я не маю стільки сил, щоб зробити таке на відстані. Це доступно тільки обраним.

- Обраним?

- Не в релігійному сенсі. Люди народжуються з різними талантами. Хтось має більше, хтось менше, - він розвів руками, - Я з табору Чорної пави. В нас прийнято вчити всіх дітей традиційними ритуалам нашого плем’я.

- Отже ронські фокуси не такі вже і фокуси, - задумливо сказав я, дивлячись на небо, - Хто така Чорна пава?

- Чорна пава, або павич, це титул нашого поводиря. Людини, що веде караван по шляху долі. Стара тітка Вотуме вже з пів сторіччя носить це звання.

- Цікаво. І вона не побажала приїздити за браму міста через ведіння?

- Так, їй привиділося муло. Це поганий знак, - чоловік голосно позіхнув та продовжив, - Зазвичай, муло, тобто мрець, це хтось знайомий чи родич, який попереджає про загрозу. Проте, в ту ніч до неї прийшла незнайомка. Це ще гірше, бо загроза не відома.

- Незнайомка. Цікаво, чи це не таж сама незнайомка, що переслідувала мене уві сні, - задумливо промовив я, - Якщо все так погано, чому тоді не поїхали одразу з провінції? Що вас тут тримає?

- Скоро починається темний період року, нам треба десь зупинитися. Це потребує багато коштів. Запрошення бургомістра - остання робота в сезоні. Після неї ми беремо курс на південь до самісінького моря Нанджи.

Сонце ще стояло високо, проте подихи повітря ставали холодніші. Це було приємно, але треба було вже думати, щоб щось на себе одягнути. Я спробував встати і в мене на диво це вийшло. Хитаючись, я кволо покрокував до своїх речей.

- Вже йдеш? Ще не одна гола людина мене так швидко не залишала лежати на самоті, - жартуючи крикнув він мені в спину.

Я розвернувся і мовчки скрутив йому дулю. Від цього жесту, він ще більше розреготався та повалився на землю.

- Знаєш, ти дуже схожий на одного мого друга, - кривлячись, промовив я, - Він також жартувати не вміє, але чомусь це ніколи його не зупиняє.

- Ти про Гийома? Це його ти зі мною переплутав уві сні? - спитав він зацікавлено.

- Звідки ти знаєш як його звуть? – щиро здивувався я.

- Ти кричав його ім’я, перед тим як з твоєї горлянки полилася чорна рідина.

- Справді? Не кажи йому, бо він знову собі щось надумає і буде нагадувати мені про це до скону. Думати взагалі не його.

- Це не той лицар, з яким я розмовляв біля зламаного возу?

- Він самий, - сказав я застібаючи сорочку, - До речі, він пообіцяв прийти на твоє запрошення. Можеш навіть не сумніватися - він точно прийде.

- Ти б бачив, яка енергія зараз від тебе йде, - зареготав чоловік, - Відчуваю, що у вас є якась історія.

Я нарешті вліз в шкіряні штани та застібнувши ремінь на них, розвернувся до нього.

- Стільки історій, що всі й не переказати за темний період року. Одна веселіша за іншу.

- Справді? Я гарний слухача, може якось спробуєш? – зацікавлено спитав Жакері.

- Ти наче збирався з караваном до моря Нанджи? – відповів я питанням на питання.

- Ось і складеш компанію. Нам завжди не вистачає пари міцних рук. До того ж, ти мій боржник, так що почути пару історій я точно заслуговую.

- Так, я твій боржник, - погодився я, - Не часто мені отак рятують від чорної блювоти в степу. Приємно знати, що щасливі зірки ще освітлюють мій шлях, - мене осяяло, - Зірки! Та жінка, чи що воно було таке, уві сні сказала - я схожий на згасаючу зірку і що вона мене вип’є.

- Справді? Так і сказала? - чоловік звів густі чорні брови та насупився, - Хріново.

- Слово в слово, - запевнив я його, - Ти нічого такого ніколи не чув?

- Зірки подібні до мрії, їх світло дає нам сили рухатися далі, - задумливо промовив чоловік,

- Лицарі існують не для того, щоб мріяти, - відрізав я.

- Можливо, ти ніколи не зможеш до них доторкнутися, але якщо попрямуєш за ними, вони можуть привести тебе до твоєї долі.

Я підняв кірасу, поглянув на своє відображення в полірованій сталі та задумався. Світлий період року закінчується, а що робити далі? Дома в мене нема. Повертатися в столицю і зимувати там я не хочу. З носу тільки вивітрився сморід її брудних каналів та залитих кислим пивом таверн. Нових замовлень на горизонті не передбачається, але я б зараз і не взявся. Грошей в мене вдосталь. Може дати собі трохи відпочити та поміркувати про майбутнє?

- А знаєш? Чому б і ні? - я посміхнувся, цій несподіваній для мене відповіді, - В мене немає планів після Шарту. І на морі я ніколи не був. Гийом мені всі вуха про нього продзижчав. Проте, спочатку треба закінчити роботу, а потім вже і про відпочинок подумати.

- Ти знаєш де мене шукати, - посміхнувся рон, потягуючи люльку.

- Слухай, а що в мене на спині? Пече, ніби тавро поставили.

- Намальованих руна глиною не вистачило. Прийшлося зробити тобі татуювання на скору руку.

Набундючившись, я повільно повернувся до Жакері та грізно запитав:

- Яке татуювання?

Жакері розстібнув сорочку, оголивши міцний торс. На ньому було майстерно зображені чотири змія, які закручуючись по спіралі розходилися по колу чотирма сторонами світу. Малюнок на зміїній шкірі був схожий на очі.

- Лунарлікт, якщо по вашому - ронський компас, - сказав він вказуючи на малюнок, - З ним не загубишся, він завжди вкаже вірний напрямок. Я подумав, що це точно допоможе тобі знайти шлях.

- В мене він так само виглядає? - засумнівався я.

- Потім в дзеркалі роздивишся. Декоративно, якщо чесно, він зараз не дуже, - покривив губами Жакерів, - Сам повинен розуміти, на красу бракувало часу. Але менш дієвим від цього він не став. Якщо завітаєш до нашої стоянки на ринковій площі, я його допрацюю.

- Вмовив, прийду. Щоб все життя не стидатися показувати спину, - погодився я, - До речі, ти не будеш таким ласкавим, щоб записати ще трохи до мого боргу?

- Що саме? – зацікавився рон та посміхнувся.

- Позич мені одного з своїх коней, щоб до місто добратися?

На горизонті з’явилася велика гнучка тінь та швидко поскакала до мене з веселим гарчанням. Левіна десь вполювала косулю і тепер тягла її до нас.

- О, ось і твоя подружка нарисувалася, - вказав на неї рон.

Палуг дотягнула тушу та з розбігу стрибнула на мене. Поваливши на землю, вона почала лизати мене довгим шершавим язиком.

- Перестань! – крикнув я, - Просив же так не робити!

- Любов тварин не має меж, - задумливо промовив Жакері, споглядаючи на цю доволі кумедну картину, - Вони не звертають уваги на вік чи походження. Для них не існує умовностей - вони люблять нас такими які ми є, - він весело розсміявся, спостерігаючи як я намагаюсь звільнитися, - Добре, вмієш ти вмовляти рудий. Бери одного з коней, але мені залишиться ця туша, як платня за оренду.

- По рукам, - відповів я, нарешті вибравшись з міцних обійм палуга, та подав йому руку.

Сонце невпинно прямувало до обрію, а дорога до міста була неблизька. До того ж, треба повернутися до білого обеліска, щоб забрати зброю та залишки речей. Не знаю, навіщо доля сьогодні розіграла карту випробувань, але цього разу мені залишилися не тільки синці та шрами від нового татуювання. Здається, я зустрів друга, та навіть більше - почав розуміти, що нарешті отримав надію на майбутнє.