Раді Вас бачити!

Глава 16. Аркан 17 Зірка

Порада від карт: «Девіз цієї карти - надія залишається завжди. У глибині душі всі ми віримо, що наші мрії можуть і повинні здійснитися. Коли ми втрачаємо цю віру, вогонь всередині нас поступово згасає і ми перестаємо чути внутрішній голос, який надихає рухатися вперед. Зірка символізує світло надії та натхнення, без якого ми неминуче зіб'ємося зі шляху»

Сонце ще не встигло сісти, а місяць вже показав свої гострі ріжки з-за обрію. Теплий вечір панував над всім підгір’ям, даруючи останні теплі спогади про світлий період року. Свято першого колосу традиційно проводиться на початку першого осіннього місяця. Так, беззаперечно, ще багато часу, до того моменту, коли темрява вкриє собою весь світ і сонце стане мінливим гостем. Але дні вже стають коротшими, а ночі холоднішими. Це відчувається у всьому. Діти сміються голосніше та більше бавляться, молодь довше проводять час разом, милуючись в’янучою барвистою красою природи, доросле покоління займається заготівлею запасів, а літні люди гадають, чи побачать вони ще раз народження нового сонця.

Цей час називають поріг світів – початок переходу від світла дня до темної прохолоди ночі. Дуже важливий час, коли треба підготуватися та дожити до перших променів нового сонця. Щоб це зробити, треба згуртуватися, укласти угоди та союзи з сусідами і звісно ж – шлюби. Так вже повелося, що в цей тиждень збирають не тільки городини, а ще й врожай запрошення на весілля. В великих містах їх стільки, що неможливо пройти по вулиці щоб не наштовхнутися на весільний кортеж або святкову гулянку. В селах взагалі не витрачають часу та роблять один великий стіл на багато пар молодят одночасно. Всі один одного знають та разом святкують, як велика родина. Правда і гуляють не менше тижня.

Шарт був невеликим містом але, як кажуть в народі – дуже світським. Перспективне містечко вже давно відійшло від сільських великих столів, де збиралися всі підряд. Тут навіть влаштовували справжні лицарськи турніри, де молодики билися за руку та серце шляхетної дами. Хоча, якщо бути дуже чесним, то ці турніри являли собою більш показне дійство, а всі домовленості про виграш та майбутнє весілля були узгоджені заздалегідь. Проте, буде гріх казати, що це повний фарс. Ні, хлопці з заможних та простих сімей і справді б’ються на рівних до першої крові. Навіть бувають неочікувані виграші, але не так часто, щоб тут приймали букмекерські ставки, як це відбувається в столиці.

В будь якому разі, все виглядало дуже по справжньому. Будували арену, прикрашали її квітами та кольоровими стрічками, плели вінки з квітів для майбутніх наречених, кликали музикантів та готували святкові вогні. В цей же період влаштовували великий ярмарок на всю округу, щоб привабити в місто більше людей подивитися на це.

Арена вже стояла майже готовою на пустці біля Червоного замку. Насправді, замком ця споруда могла називатися дуже з натяжкою. Це могла зробити тільки людина, яка справжнього замку ніколи на власні очі не бачила. Поглянувши здалеку, я зрозумів, що червоним він називається не дарма. Ніде правди діти, маєток був великим, мав пару стрілецьких веж і навіть доволі міцний мур, але все таки до справжнього замку не дотягував. Мабуть, як і сам Шарт, який називали містом на перспективу, маєток називався замком також на перспективу подальшого розвитку.

До так званого замку мені прийшлося йти пішки, та ще й не з порожніми руками. Коли сім’я місцевих алхіміків почула, що я направляюсь сюди, то люб’язно попросили прихопити з собою замовлення для бургомістра. Якщо до цього додати доволі об’ємну сумку з інгредієнтами, які я в них купив, то ноша вже не здавалася мені такою легкою. Ну що ж, це невелика платня за безкоштовне зберігання моїх речей та право заночувати в кімнаті їх спочилого дядька, якщо мені знадобиться. Також я розраховував скористатися їх обладнанням і може переглянути одним оком його дослідницькі записи. Від алхіміка з такої глушини навряд чи можна очікувати великих наукових проривів, але срібна печатка, це срібна печатка. Все може бути.

Маєток і мур коло нього були побудовані з бурого грубого каміння, яке привозили з Черлених гір. Чим ближче я наближався до нього, тим більше відчував, що він справжній онук величних гірських піків. Так, він значно програвав у розмірах, але нависав наді мною з такою монументальністю, що одразу ставало зрозуміло – він їх плоть та кров. Червоно-жовтими бульбами коло мура здималися земляні вали. Нещадний степовий вітер та дощі частково зруйнували оборонні споруди, проте навіть в занедбаному стані вони виглядали досить загрозливо. Шлях проходив крізь полосу рожевих акацій. Дерева втрачали своє жовте, ніби коштовні монети, листя, вкриваючи чорний граніт мощеної дороги. Почувся тупіт копит та гучне іржання.

- Гей, хлопче! З дороги! – почув я у спину та ледь встиг відстрибнути в колючі хащі.

По дорозі до маєтку мчали кілька вершників на білосніжних конях вестганської породи. Позаду них чинно та повільно їхала золочена карета - великий мастодонт, що більше нагадував будинок на колесах, ніж звичайний критий віз.

- Кляті шибайголови, - тільки і зміг промовити я.

Кущі акації кололися, я лаявся їм у відповідь. Це мало допомогло втамувати біль від голок, але хоч на серці стало трохи легше. Ковані ворота маєтку відчинилися, запускаючи делегацію. Отрусивши похідний камзол від бурої землі та знімаючи на ходу надокучливі колючки, я попрямував до муру. Біля воріт стояла почесна варта.

- Стій! Хто йде? – вигукнув один з хлопців в легкій лицарській кірасі з гербом бургомістра та алебардою.

- Я алхімік зі столиці, прибув на свято, - сказав я риючись в сумці в пошуку грамоти з печаткою.

- Справді? Алхімік кажеш? – сказав дебелий немолодий чоловік з сивими, схожими на щітку, вусами, - Був такий у списку. А чим це можеш довести?

- Германе, та ти глянь! В нього очі світяться! – захопливо промовив інший вартовий, - Дивина яка! Жінка почує, не повірить. А у всіх алхіміків вони такі?

- Почекай, Фарце, він ще цього не довів.

- Та вже все місто говорить тільки про те, що столичний алхімік спалив монастир разом з ігуменею. Прости богине її грішну душу.

Хлопець підняв очі до неба, шукаючи якесь світило. Сонце вже майже сіло, місяць тільки показався на обрії. Він почав кумедно крутився навколо себе. Нарешті відшукавши першу зірку та дивлячись на неї - осяяв себе святим знаком. У великих містах вже ніхто так не робить, але в провінції ще залишився звичай осяювати себе знаком Ув, дивлячись на будь-яке небесне світило. Цікаво, як вони викручуються довгими темними ночами, коли зовсім нічого не видно на чорному нічному небі? Тим часом старий вусань дивився на молодого вартого, як на недоумка.

- Фарце, тобі повилазило чи ти пліткам віриш більше ніж своїм очам? – вусань махнув рукою та вказав на горизонт, - Монастир, через поле від нас. Стоїть, як і раніше.

- Підтверджую, пожежа була, але не все погано і матір ігуменя здорова як ніколи, - порадувався я, що хоч у когось в місті залишився здоровий глузд.

Дзвін від криків ігумені до сих пір стояв в мене у вухах, мертві так не кричать. Чи кричать? Подумав я, згадуючи верескливу потвору у вікні. Святий Трисмегіст, я вже ні в чому не впевнений.

- Така добра жінка, бережи її богиня, - молодик ще раз себе осяяв святим знаком, - Ви знаєте, вона власноруч в моєї жінки приймала пологи. Всі казали, що для них треба починати домовини копати, а вона змогла обох врятувати.

- Досить базікати, рядовий! Всі вже чули, що руда хвойда справжня свята, - буркнув сивий вусач та розвернувся до мене, - Хлопче, в тебе гербова грамота повинна бути з запрошенням від володаря замку, без неї не пропущу. Показуй або йди собі звідси!

Я нарешті відшукав листа від бургомістра, де він прохав мене приїхати в Шарт, та віддав грамоту вусачу. Сивий лицар розвернув сувій, грамота була в кольорових плямах. Дідько, склянки з хімікатами побилися, коли я ластівкою стрибав в куширі на дорозі. Старий довго роздивлявся лист, щось там вишукуючи. Нарешті побачив потрібне, кивнув мені та вигукнув:

- Від імені бургомістра, вітаю вас в Червоному замку! – повернувши мені листа, він почав відкривати ворота.

Я повернув собі сувій і почав роздивлятися його, щоб зрозуміти які пляшки побилися і що мені потрібно буде докупити завтра. Святий Трисмегіст, на ньому ж цілого місця нема! Буквально весь лист був в плямах. Цілими залишилися тільки низ листа з печаткою бургомістра. Що тоді він там так довго шукав?

- Ласкаво просимо, пане алхіміку! – до вітань долучився молодик, - Тільки вам не можна заходити через центральний вхід, розпорядження господині замку. Коли побачити справа капличку, там доріжка є, тримайтеся її і вона вас виведе до входу прислуги.

- Дякую, спробую не загубитися, - промовив я та зайшов у ворота.

Ну, щось від замку в будівлі маєтку все таки проглядалося. Я був пару разів к королівських казематах, тобто столичному замку бранців, де до суду тримають ув’язнених. Ні, мене самого ніколи не затримувала столична варта, але моїм друзям щастило менше. Старий сад перед маєтком виглядав гнітючим та похмурим в останніх променях сонця. Жовтогарячі декоративні карликові клени, які росли вздовж центральної дороги були потворно покручені, ніби коріння старого дубу. Вони були схожі на понівечені жахливим недугом людей, які кричали від пекучого болю та благали пощади. Їх гілки-руки були неприроднє викручені та здавалися лякаючими, а порожні пащі дупел зіяли чорними дірами. Дуже дивні дерева. Хтось був не сповна розуму, якщо вважає це прикрасою, але у багатих свої примхи.

Вічнозелені кипариси були вишукано підстрижені у формах різних тварин. Ось грізний урсус з червоною атласною стрічкою, зав’язаною бантом на шиї. Поруч з ним горделивий павич з великим, перев’язаним блакитною стрічкою, розпушеним хвостом. А там що? Ну, точно фелідай в жовтому намисті, який от-от стрибне на зайця з фіолетовим бантом на куцому хвості. Зелена бутафорія. Вся ця барвиста феєрія прикрас, на мій погляд, досягла тільки одного ефекту – залякати всіх приїжджих своєю недоречністю.

Капличка знайшлась швидко. Критий бювет стояв біля головної дороги, від нього вела доріжка вглиб парку. Три білих мармурових колони та одна статуя гаргульї з червоного каменю підтримували навіс над невеликим мармуровим басейні з водою, яка весело дзюркотіла. Червона потвора з кривими рогами та виваленим язиком непорушно вилупилася на мене скалячись у мовчазному крику. Широка грудна клітина монстра була покрита крупною лускою, як в змії. Декілька лусочек були відколоті, а на одній з лап з довгими пазурами виднілися дві довгих тріщини. Мабуть, один з наслідків землетрусу. Я зупинився, щоб напитися води. Вона виявилася чистою, без домішок, та дуже смачною, ніби з кришталевого гірського озера.

В грудях потепліло і майже одразу запекло так, ніби мене припекли розпеченим тавром. Розриваючи на грудях сорочку я зняв з шиї амулет, який дав чернець, і кинув його в бювет. Вода спалахнула холодним блакитним світлом. В мене пропав дар мови. Я простягнув руку та зачерпнув сяючу рідину рукою. В моїй долоні вона перестала світитися і знову стала прозорою. Підніс долонь до носу, спробував на язик. Звичайна проста вода без смаку та запаху, і не більше.

Камінь лежав в чаші бювету та сяяв немов зірка. В цій грі тіней та світла химерна статуя ніби ожила і мені здалося, що вона спробувала поворухнутися. Доторкнувшись, я відчув лише непорушний холодний камінь горгулії. Огледівся навколо - нічого не змінилося, мерці не полізли з-за дерев, а чаклунки не літали наді мною на мітлах. Парк був порожнім та мовчазним. Заспокоївши свою живу уяву, я відламав гілку з клену. Обережно підхопивши підвіску з камінцем, витяг його з води. Вода згасла і в ній залишилося лише віддзеркалення місяця на небі, але адуляр продовжував світися. Спробувавши доторкнутися до нього, я зойкнув та одразу опустив палець у воду. Камінь був немов витягнутий з жаровні, від дотику шкіра на пальці болюче почервоніла.

Цікаво до тремтіння в колінах. Такого я ще не бачив. Взявши порожню скляну колбу я обережно помістив в неї сяючий амулет, а в іншу налив воду з бювету. Щільно закоркувавши обидві та сховавши в рюкзак, я приклав почервонілий палець до мочки вуха та роздумуючи пішов тропою шукати вхід до замку.

Люмінесценція та підвищення температури може бути наслідком хімічного процесу, але будь-який дорогоцінний камінь не може викликати таку реакцію при взаємодії з простою водою! Стоп, не так. Він нагрівся, ще до того, як я кинув його у воду, але після того як я її випив. Камінь відчув воду у мені? Це неможливо!

Зараз такі блискучі цяцьки з риб’ячого ока дарують дівчатам, бо ті його вважають амулетом закоханих. В столиці він є майже в кожній ювелірній крамниці, але я ніколи не чув, щоб він робив такі фокуси. Думай, Фольвганг, ти розумний. Про чудодійні властивості цього мінералу щось згадував відомий алхімік Авіценна. Ніби, на далекому півдні, звідки він був родом, вірили, що адуляр сформований із місячного світла. Вони вірили, що місячний камінь здатний розкрити приховані резерви організму і використовували його під час магічних обрядів, які проводилися в повню.

Я глянув на небо, старий місяць дивився на мене гострими ріжками. Якщо пов’язувати це сяйво з цим, то фаза не та. Значить він розкрив потенціал джерела. Зупинившись, щоб перевірити теорію, я відкрив рюкзак. Дві колби, одна з каменем, інша з водою, лежали поруч і не світилися. Маячня якась. Якщо це не місяць і не вода, то що змусило його нагрітися та засяяти?

Вхід для прислуги знайшовся швидше ніж я очікував. Біля нього стояла висока кістлява дама з клюкою в руках та роздавала накази чоловікам, що розвантажували віз с продуктами.

- Швидше, скоро подавати вечерю, а ще нічого не готове, - суворо крехтіла вона, спираючись на дерев’яну клюку, - Як із сраки серпа тягнете! Хочете без платні залишитися? А ви, - звернулася вона до наляканого візника, - Ще раз запізнитися з доставкою, загубите великого клієнта. Я стільки плачу не за запізнення, а мармурову яловичину можна в будь кого в Шарті знайти.

Вона розвернулася до мене та зміряла суворим поглядом. Оглянула мою поклажу, великий тюк з рюкзаком, і трохи довше затрималися на обличчі.

- Чому ніхто в місті не може прибути вчасно? Вас чекали ще по обіді, - вона сплеснула руками.

- Добрий вечір, шановна пані, - я вирішив трохи погасити полум’яний норов цієї жінки та вклонився.

- В мене нема не це часу, - гаркнула вона не оцінивши мою привітність, - Що вас змусило затриматися? Володар кожну годину в мене питав де вештається його алхімік, ніби я це повинна побачити в кришталевій кулі.

- Я, той во, треба було докупити дещо, - забурмотів я під тиском високої жінки. Але вона мене вже не слухала, продовжуючи роздавати накази хлопцям на возі.

- Жуб, поклич свою доньку. Треба провести пана алхіміка до його покоїв, - сказала вона міцному хлопчині в фартуху. Він кивнув їй та зник в дверях.

- Вас зараз проведуть до кімнати, де ви зможете перевдягтися, - вона оглянула мій брудний камзол та покривила бровами, - За вечерею вас представлять пану бургомістру та його сім’ї. Завтра нас чекає великий прийом на честь обряду знайомства сімей. Дуже важливий вечір. В замку зберуться багато заможних і впливових людей. Якщо ви надумаєте утнути дурницю з пожежею, як в монастирі, то будьте певні – вам це не подарують.

- Я і не думав, - продовжував нерозбірливо белькотіти я собі під носа. Тим часом з дверей вийшла молода дівчина з простим лицем густо усіяним рудим ластовинням. Худорлява дама з клюкою, не дивлячись на ней, скомандувала:

- Сія, де ти вічно вештаєшся? Ніколи тебе докличешся. Проведи пана алхіміка до покоїв та візьми його речі для прання. Коли закінчать готувати вечерю, поклич до господарського столу, - вона замислилися на мить, - А, зовсім забула. Я хранителька маєтку - Августа,- сказала вона і спробувала всміхнутися, - Пане алхіміку – вітаю вас Червоному замку, - за довгі роки її скули забули як це робити і посмішка була схожа на оскал пустельної гієни.

Дівчина мовчки вклонилася мені та жестом запросила йти за нею. Робити було нічого, я іронічно відповів на усмішку високої жінки жестом святого знаку Ув та направився за дівчиною. Мовчазна провідниця подекуди озираючись, ніби я міг загубитися. Спочатку ми пройшли підсобні приміщення, де стояли рядами мішки та коробки з провізією. Потім промайнули велику кухню з каміном, в якому можна було засмажити цілого бика, вийшли в центральних хол і нарешті звернули до кімнат де жила прислуга. Моя провідниця відкрила одну з них і замахала руками, запрошуючи мене зайти. Кімната була проста, нічого зайвого. Трохи пожовклі прості стіни, невелике віконце, шафа для одягу та столик. Чистий рушник лежав на блідо-зеленому, вицвівшому покривалі біля пір’явих подушок на ліжку. Я відкрив шафу, збираючись покласти туди свою поклажу, але виявив, що вона повна речей.

- Ви точно мене привели в потрібну кімнату? - здивовано подивившись на дівчину, спитав я.

Вона інтенсивно закивала головою, витягла з шафи яскраво фіолетовий стьобаний дуплет. Вказала пальцем на нього, а потім на мене.

- Ага, ти мабуть не можеш говорити, - здогадався я. Вона погодливо закивала та показала на рот, а потім схрестила два вказівних пальця біля губ.

- Ти маєш на увазі, що це все для мене? – перепитав я в мовчунки. Дівчина закивала та почала вальсувати з дуплетом.

- А, точно, та жінка на вході сказала переодягтися до урочистої вечері.

Двері відчинилися і в кімнату заглянув чернець, якого я бачив в монастирі.

- Вітаю, сусіде, - вигукнув він, - Ми вже зачекалися вас, та почали нервувати.

Не дивлячись на бадьорий голос, він виглядав змарнілим та виснаженим, ніби декілька ночей не спав. Дивно, зранку я цього не помітив.

- Отець Абрахім, радий вас бачити. Трохи затримався в місті у справах.

- О, мабуть ви оглядали потрібну ділянку? – зацікавлено спитав він, - І як все пройшло?

Я широко викотив очі від його неочікуваної прямоти та перевів погляд на дівчину. Він що дурень? Навіщо це про ній розповідати? Вона не глуха. Я певен, що ця мовчазна пташечка знайде спосіб розповісти подружкам по кухні про все почути. Якось же вона тут працює? Значить може спілкуватися. Чернець, зрозумівши мій погляд, натягнув посмішку на обличчя та почав безцеремонно випроваджувати Сію за двері. Вона не пручалася, але подавала мені якісь знаки руками.

- Речі для прання він залишить в мішку біля входу, люба. Забереш через півгодиники, добре?

Дівчина невдоволено кивнула головою, але дала себе випроводити з кімнати. Зачинивши двері, монах сів на ліжко, витягнув зелене яблуко та відкусив.

- Ну так що? Перевірили ламку в центрі? – запитав він, пережовуючи соковитий фрукт.

- Так, - збрехав я, - Одразу як приїхав в місто.

- Щось знайшли цікаве? Як вів себе амулет?

Чернець так активно жував, аж слина летіла на білі простирадла, ніби смачніше яблука він в житті не бачив. Я скривився від цієї огидної картини.

- Нічого дивного не було, - продовжував брехати я, - Амулет ніяк себе не проявляв.

- Справді? Зовсім ніяк? - здивувався він. Посмішка не зникла з його пухкого обличчя, але очі стали холодними та сконцентрованими.

Чого він уточнює? А чому я брешу йому? Відповідей на це в мене не було, але інтуїція десь глибоко всередині підказувала, що треба це продовжувати. Тим часом чернець доїв яблуко та дістав інше.

- Нічого екстраординарного. Отче, якщо ваша ласка, нагадайте як повинні працювати ці амулети? Що воно взагалі таке? - я вирішив перевести тему.

- Камінь, який ви класифікували адуляром, насправді дуже рідкісний. Перші зразки цього мінералу королівська скарбниця отримала доволі давно. Десь з п’ять сторічь тому, під час першої експансії моря штормів Птах. Тоді на них не звернули особливої уваги, бо острова були багаті сапфірами та корундами. А це були просто красиві побрякушки, які моряки дарували своїм жінкам та донькам. Коли стара віра пішла на почин і був заснований Святий престол, в моді панувала аскетичність, як противага надмірної розкоші старої віри. Але, як же без прикрас? Тим паче, в самої богині вони були. Тодішній Король приніс в дар багато напівдорогоцінних каменів зі своєї колекції її святості Севіль. Вона обрала найнепримітніші з них і зробила собі пояс. Щоб помститися їй, жреці старої віри зібрали останні сили та, звернувшись до потойбічних сил, наслали страшне прокляття.

Було видно, що розмова його знесилює. Тьмяні круг під очима ставали ще темнішими, але він продовжував.

- Сотні чорних тіней пробили захист храму та повинні були знищити всіх, хто там знаходився. Розрахунок був на те, що темрява затьмарить світло і Сивіль не зможе прикликати сяючу силу богині для захисту себе та інших. Можу віддати їм належне, план був чудовий, - Абрахім доїв яблуко та, широко позіхнувши, продовжив, - Так би все і сталося, якби при нападі декілька каменів в її поясі не засяяли яскравіше зірок. Це були брати амулетів, що зараз знаходяться у вас з друзями. Вона взяла їх світло та розвіяла тіні.

Я вражено слухав його розповідь. Не можу похизуватися знанням святого письма, але якби там таке було, то вже було б оспівано сотнями пісень бардів.

- Фантастично, - казки та й годі, подумав би я, якщо б не бачив неземне блакитно світло від каменю, та не відчув вогонь у себе на шиї. До сих пір шкіра пече, падлюка.

- Ви колись думали, що собою являє святий знак Ув? – він склав великий палець з мізинцем та приклав до сонячного сплетення. Я зробив те саме.

- Крапля! Отвір між пальцями мають форму краплі. Як і амулет, - здивовано зазначив я.

- Це форма шрамів, що залишили розпечені камені на шкірі Севіль. Після цього, люди почали складати пальці так, коли моляться, гадаючи, що так їх молитви будуть точно почуті.

- Дивовижно! Це просто приголомшує, - сказав я замислено, - Але що такого є в цьому камені, чого нема в інших? Чому саме цей адуляр, а не будь який інший?

- Ми не знаємо. Ваші колеги з гільдії алхіміків за багаторічні досліди не змогли з’ясувати, чому він так реагує на все надприродне.

- Надприродне чи потойбічне? – вирішив уточнити я. Ніби різниці немає, але трактувати поняття можна по різному.

- Іноді ми самі не знаємо, чому він так себе поводить в тому чи іншому випадку. По суті, вони реагують на будь який прояв надприродної сили і ніколи не помиляються.

Пливли, пливли, а на березі всралися. Який зиск з каменів, які реагують на все підряд? Тобто не тільки на мерців, демонів і обряди чорної магії, а на будь що. Припустимо, орден Білої Айстри приїжджає в якесь село шукати ченців старої віри, а камінь реагує на ронську ворожку. І що буде далі? Правильно, далі вона буде придана святому трибуналу. Бо хто буде розбиратися? Якщо він світитися на кожне римоване замовляння повитухи, то від амулета стільки ж користі, як від сталевої діви в казематах святого престолу. Хоча катування офіційно заборонено і за це можуть відправити на вогнище, суті це не змінює.

- Але ігуменя наче казала, що є можливість знайти виконавця чарів знаючи місце проведення обряду?

- Не всі на це спроможні і спосіб вважається не канонічним, - чернець скривився і почав колупатися в зубах живцем від яблука, - Ми його не використовуємо. Хоч вона лише жінка, проте давала такі ж обітниці, як і ми.

- Лише жінка? – здивувався я його судженню – Легендарна сяюча Сивіль також була жінкою. Та й зараз Святий престол очолює жінка.

- І всім їм вистачало здорового глузду не відходити від святого письма. Сподіваюсь, Маджерін не забула старі клятви.

В мене не було слів. Навіть я, людина науки, розумів, що його слова межували з єрессю. Отець Абрахім своїми судженнями відверто зневажав святу, обличчя якої прикрашало другу по коштовності монету в королівстві. Її вшановують тільки у нас, а і по всьому континенту. Але зараз головне було інше.

- Від цього залежить доля невинної дівчини! – щиро обурився я.

- Ви, молоді, дивитися на світ зовсім інакше. Вас цікавлять яскраві деталі, а не вся картина загалом. Це як в астрології, не можна спрогнозувати події, дивлячись на одну зірку. Поки ви спостерігаєте за хвостом яскравої комети, я креслю натальну карту з безліччю аспектів та взаємодій, де комета просто випадковий гість на нашому зоряному небі.

- Добре, вашу алегорію я зрозумів, - гаркнув я, - В небезпеці велика перспективна провінція. Як я розумію, це дуже важливий шлюб який повинен об’єднати південь та захід. Мова ж про порти Пенефоріса, а не про любов двох закоханих, правда?

- Ви дуже кмітливий для вашого віку, юначе, - чернець лише широко позіхнув у відповідь на мій крик.

- Падре, вам би відпочити та виспатися, бо ви погано виглядаєте.

Чернець перестав удавано посміхатися та витер змарніле обличчя хусткою. Вона була мокра від поту.

- Я вже не молодий хлопчина, як ви. З кожним роком мені все важче даються переїзди та погано спиться на новому місці. Ще й кляту зоряну карту треба допрацювати. Я ж запрошений у якості астролога - треба відпрацьовувати легенду.

- Розумію вас, сни щось дурні сняться, - погодився я.

- Моя мати казала, що сни - це друге життя, але вона була простою ткалею. Ніхто не знає звідки вони приходять і що з собою несуть. Не звертайте на них уваги, дурний спить – дурне сниться.

Мені все менше і менше подобався отець Абрахім. Він вже не здавався веселим та активним дідуганом. За його кумедною зовнішністю та жвавим норовом ховалися упередженість, злобливий осуд та зневага. Чи може все це через його вік? Ще не зрозуміло який в мене характер буде в старості, якщо я до неї доживу. Я вирішив змінити тему.

- А хто з алхіміків вивчав адуляри?

- Всіх вже і не згадати, але серед них точно були Отесен Брахе, Граф Де Жермен та Артур Дін. Всі вони були видатними вченими своїх часів але в цих дослідах їм не поталанило.

В мене відвалилися щелепа. Він це серйозно? Отесен Брахе був талановитим астрологом, але посереднім алхіміком. Він навчався алхімії, проте визнання отримав не в нашій гільдії. Граф Де Жермен, був коханцем королеви, а може й короля докупи - плітки ходять різні, тому і отримав цю відзнаку. А останній - Артур Дін взагалі вважався шарлатаном. За які заслуги йому дали печатку я не пам’ятаю, щось там було пов’язано з новітніми ліками, які так ніхто і не побачив. Коли викрали його манускрипти з розробками, то згодом самі крадії їх повернули назад, бо це було шедевральне сміття. Або Святий престол не знав, кому довіряє досліди, бо що можуть в мінералах розуміти астролог, лизоблюд та шарлатан? Або керувалися іншими ідеями про природу походження цих камінців. Ну, що ж – тепер і мені випав шанс спробувати.