Спочатку:
На сторінку книги
Таріон
Тривожне світло настінних смолоскипів освітлювало залу ради вищих демонів. Вогонь витанцьовував у жаровнях, а довгими жолобами вздовж стін бігла лава. Від того ставало не просто гаряче – атмосфера робилася нестерпною навіть для мене, демона, звиклого до пекельного клімату. І лише підлога з чорного глянцевого каменю залишалася ледь прохолодною. Вона не відбивала світло – вона поглинала його. Через це я не міг розгледіти власного відображення, наче вдивлявся у первісну пітьму. Можливо, воно й на краще. Не хотілося б перед смертю споглядати настільки жалюгідне видовище. Після бою зі стражами Голови я… хм… мав вигляд, м’яко кажучи, не вельми показний.
Прокляття! Здається, я доживаю останні миті свого тритисячолітнього буття, а натомість бідкаюся через зіпсований улюблений костюм. Іронічно. Для когось. Для Ільмаріона, наприклад.
Руки сковували кайдани, відлиті в пекельних кузнях дрібними напівдемонами. В основі цього металу лежала магія крові. Такі пута не розірвати. Тим паче – зараз. Шестеро членів ради засідали півколом, споглядаючи на мене з високих кам’яних тронів. Шестеро найсильніших і найнещадніших істот у всіх світах. І я, як ви вже встигли здогадатися, неабияк їм дошкулив. Просто неймовірно насолив, спробувавши вкорінитися в кріслі голови ради. Принаймні, мені хотілося так думати, аби моя смерть не видавалася безглуздою.
Івсіан підвівся повільно і так само неспішно рушив до мене. Намагався залякати? До чого ці прелюдії? Кому, як не йому, знати, що цими танцями мене не пройняти! Я чудово розумів, на що йшов, і був готовий до будь-яких наслідків цієї витівки.
– Мені незрозуміле лише одне: на що ти сподівався? – прогримів голос Івсіана, розлітаючись багатоголосим відлунням під склепінням зали. – Невже ти гадав, що тобі вдасться узурпувати мою владу? Невже наївно вірив, що слава твого діда прокладе тобі шлях до трону? Га? Що ти скажеш на це, Таріоне іль Сарах Раор Хаос, нащадку Хаосу та спадкоємцю Вогняних пісків? Правителю Вітряної пустки… Яким же жадібним ти виявився…
Івсіан навмисне перелічував мої титули, навмисне згадував родовід. Хотів зачепити за живе. Вивести з рівноваги. Не на того напав.
– Ну, розумієш, мені просто стало тебе шкода! – обдарував я його кривою насмішкуватою посмішкою. – Така старовина на троні Пекла! Думав, ти давно мрієш про спокій… просто соромишся про це мовити. Я б теж соромився… Ну… ось, вирішив підсобити. А ти, як з’ясувалося, вразливий. До згадок про свій вік ставишся, наче старезна прима великого театру, слово честі.
А от мої слова поцілили в яблучко. Він чудово розумів: мені нічого втрачати, тому я й глузую. Тому й плюю на його авторитет у присутності всієї ради. А хто стане підкорятися демону, якого висміює смертник?
У його руці спалахнуло полум’я. Ну, от і все! Час у первісну пітьму! Як там казав один філософ, конаючи від нейросифілісу: «Зате є що згадати!»
– Ти так просто не відбудешся, Таріоне! – знову прогримів голос Івсіана.
Я не встиг нічого збагнути, як у мої груди вдарив чорний скіпетр голови ради. Тіло розірвало таким болем, що світ змазався, а реальність попливла й захиталася, мов те кволе суденце в шторм!
– Я не подарую тобі такої милості, як смерть. Ти житимеш! У людському світі, як людина. Без сил і можливостей. І здохнеш, як звичайний смертний!
Вогонь, що біг моїми венами і завжди був частиною мене, спалахнув, випалюючи залишки магії, і згас, залишаючи мене в суцільній темряві.
