Раді Вас бачити!

Таріон

Бодай їм роги покрутило! І в хвости, і в копита, до слова, теж! Це ж треба було додуматися: мене – демона вищого рангу… і писком у багнюку.

Я прислухався до власних відчуттів, спробував закликати істинні темні сили – і нічого. Пустка. У мені магії було рівно стільки ж, скільки води у вогняних пісках Хаосу. З горла мимоволі вирвалося глухе ричання.

Демонова кров!

Як низько я впав... Ганьба всього роду. Якби мій дід, великий і жахливий Повелитель вогняної пустелі Хаосу, дізнався, що його онука, його прямого спадкоємця, вишвирнули, наче паршивого нижчого, у людський світ, та ще й без краплі магічних сил… Він би воскрес із Первісної Тьми, аби наклацати мені по загривку за нехлюйство. І не факт, що після цього «виховного процесу» моя голова залишилася б на плечах.

Хоча, якщо по справедливості, за спробу перевороту та усунення голови Ради вищих демонів із метою пустити коріння на його місці – я б і сам не церемонився. Можна сказати, відбувся легким переломом усіх кінцівок. А міг би не у людський світ, а в Первісну Тьму відправитися…

Ех! Ну менше з тим! Навіть без магічних сил я все одно – Таріон іль Сарах Раор Хаос, прямий нащадок споконвічного Хаосу. Вищий демон, хай і молодий та нерозсудливий, але все ж таки. Кров – не водиця.

Нічого, ось розхлебаюся, відновлюся і повернуся з новими силами. Цього разу підготуюся як належить. І тоді, пекельне полум’я, у нижчому світі згадають, хто я є насправді! Я змушу їх згадати, присягаюся Первісною Тьмою.

Усе ж таки манить мене місце голови Ради. Сплю і бачу скіпетр у своїх руках і з десяток колінопреклонних лютих ворогів, яким нікуди не дітися – доведеться коритися великому мені. І тоді я вирішуватиму, що їм відірвати і куди засунути. А після – ще й вислати, щоб очі не муляли.

Це видіння яскраво постало перед внутрішнім зором і значно покращило зовсім паршивий настрій. Ладно, за мої три тисячі років усяке траплялося. Якщо що – у мене завжди є запасний варіант: поскаржитися… тобто, попросити допомоги у матінки. Вона у мене та ще пані з характером. Правда, після її «допомоги» правити вже буде нічим. Тож це – на самий крайній випадок.

Поки що – сам!

Ось тільки як, якщо магії немає? Можна накопичити... Треба накопичити. А там якось рідня підсобить.

Я сунув руки в кишені чорних штанів, намацавши проєкти контрактів на душі, і задоволено посміхнувся.

Ну, є з чого починати. Залишилося знайти пристойні душі. Бажано – чисті. У них енергії побільше. Усякого другосортного мотлоху і так у Пеклі хоч греблю гати. Хоча в моєму випадку не до переборів.

Я зі злістю штурхнув самотній стаканчик з-під кави, залишений якоюсь не надто сумлінною людиною, і той пострибав по дощатому мосту, розбризкуючи залишки різкого напою з душком алкоголю. Палена горілка… Ось тобі й кава. Хоча… чого від жалюгідних людців очікувати. Тисячоліттями людство вигадує все нові й нові способи самознищення. Не без нашої, звісно, демонської допомоги, але все ж таки… Люди, якщо казати правду, впоралися б і без нас.

Пфу… Ладно, Таріоне, зберися і налаштуйся на роботу. Магічні сили самі собою не повернуться. Потрібні душі, і чим більше, тим краще.

Для початку – хоч худеньку, поганеньку. Такі зазвичай по наркопритонах та дешевих генделиках тиняються: торговці наркотиками, зброєю, повії… Дешевий другосортний товар, зате легкодоступний. Поки що зійде. Хоча б на те, щоб закликати когось із прислужників.

А потім можна і щось чистіше пошукати…

І ось, уже вирішивши, що мені робити далі, і склавши план дій, я розвернувся в бік міста і… яка принада. Прямо на мосту, вмостившись на бильця, сиділо миле зарюмсане створіння з, на мій погляд, цілком ясною метою. Її довге каштанове волосся розтріпав вітер, тонкі плечі здригалися від ридань.

Чудово. Самогубця, звісно, не найкращий варіант, але теж непогано. Зараз швиденько намалюємо контракт… Пришибемо коханця-зрадника чи втікача – і все, я молодець, я кращий за всіх. І з почином мене, красунчика.

Упевненим кроком переможця по життю я попрямував до дівчини, яка примірялася, як би це розпластатися на асфальті у неприродній авангардистській позі, і так замислилася, що на мене не звернула жодної уваги.

Загалом, налаштувавшись на легку перемогу, я сперся на бильця поруч:

– Прекрасний день для самогубства, чи не так? – запитав я, усміхнувшись своєю найчарівнішою посмішкою, перед якою не могли встояти не лише людські жінки, а й вищі демониці.

Дівчина обернулася до мене так різко, що я й сам від несподіванки відсахнувся.

Кошмар. Старію.

На мене дивилися величезні, дивовижної краси очі насиченого фіалкового кольору. І ось у цей самий момент ця мадемуазель, незграбно змахнувши руками, вирішила прискорити процес…

Ку-уди без контракту?!

– Не так швидко, серденько! – різко підскочивши до неї, я ледь встиг перехопити дівчину поперек тулуба і не дозволив їй зірватися вниз. І лише переконавшись, що уявляти себе пташкою у неї навіть за бажання не вийде, прошепотів їй на вухо: – Ваше життя і так коротке, навіщо його вкорочувати ще більше? Жоден чоловік у людському світі цього не вартий.

А от у нелюдському – дуже навіть, але це не має значення.

З легкістю зсадивши дівчину з парапету, я розвернув її обличчям до себе і знову замилувався неймовірно красивими очима. Усе ж таки є фантазія у вищих сил. Вміють же, коли хочуть.

Від неї пахло літом. Людським світом, квітами та сонцем. Так незвично, що я ледь стримався, аби не вдихнути цей дивовижний аромат глибше. Без сумніву – чистісінька душа, навіть ледь солодкуватий присмак залишився на язиці. М-да. Починаю вірити у всесвітню рівновагу. Хоча, здається, вона працює тільки для людей, але вже дуже все гладко складається.

Дівчина вмить почервоніла, опустила очі й підібгала пухкі губи, залишивши легкий флер розчарування. От не треба зараз фиркати, мовляв, «ти ж демон». Так, демон, а не дрібна нечисть. Я взагалі естет по життю, і щось прекрасне милує мій зір.

Тому я посміхнувся і заговорив трохи м’якше і лагідніше, як із маленькою дитиною. Здається, на людських жінок це діє заспокійливо.

– Пропоную вам трохи подумати, перш ніж зводити рахунки з життям. Там, – я тицьнув пальцем униз, – уже нічого не виправити. А тут ще можна щось вигадати.

– З чого ви взагалі взяли, що я збиралася зводити рахунки з життям? – обурилася дамочка, вивернувшись із моїх рук із таким виглядом, наче я її не з парапету зняв, а вкрав із монастиря перед самісіньким постригом. Був прецедент, але скажу вам по секрету: та послушниця на мене образи не тримала. – Це ви мене мало не вгробили!

Отакої!

– Дамочко, скажу вам зі свого багатотисячолітнього досвіду – на парапети просто так не вилазять! Зазвичай із вельми конкретною метою.

Чомусь її щире обурення мене розсмішило, як і звинувачення в тому, що я тут когось намагався гробити. Скажу одразу: за три тисячі років я жодного разу нікого особисто не вбивав. Усе завжди само собою траплялося. Згідно з умовами контракту. І взагалі, навіщо гробити молоду вродливу жінку?

– Який досвід? Ви що, п’яний?

Можна й так сказати!

– У мене стрес! Сімейна драма! У вас, бачу, теж усе не так гладко, як ви намагаєтеся показати, обурюючись з усіх сил, – я розслаблено притулився до парапету і склав руки на грудях, відверто милуючись її розгніваним виглядом. Є тип людських жінок, які просто неперевершені в гніві. Амазонки, наприклад, або скандинавські войовниці. Одне задоволення дивитися, як вони лютують. У цієї мадемуазель, схоже, були в прародительках або ті, або інші. Погляд відірвати неможливо від її темно-фіалкових очей, що палахкотять гнівом. Ледь вдалося не збитися з думки: – Не варто. То що у вас сталося? Кинув чи зрадив коханець?

Вона здригнулася, підтвердивши мою здогадку, але тут же поморщилася. Що – ще щось? Добре, що там ще може бути у молодої та вродливої?

– Чіплявся начальник? Здох улюблений хом’як? – продовжив я висувати гіпотези.

– До мене прискіпується нетверезий чоловік, який щойно ледь не прикінчив мене, – стиснувши зуби, процедила вона. – Це зараз моя головна проблема. Я буду дуже вдячна, якщо ви дасте мені спокій. До побачення.

Е-е-е, ні-і! Ми так не домовлялися. Мені додому треба. Мій трон і скіпетр.... а вона тут із себе їжака в шлюбний період удає.

– І все ж, чому миле створіння ридає на самоті? – я ступив крок уперед і, глибоко вдихнувши її запах, уловив різкий сморід людських медикаментів і людини, що давно хворіє. Дивно. Вона лікар? Та ні, не схожа. Ті черстві й сухі, а ця… просто намагається такою здаватися. Сама наче здорова. Родич? – У вас хворіє хтось із рідних? Батько? Мати? Бабуся? – вона знову ледь помітно здригнулася, тим самим відповівши на моє запитання. Значить, бабуся. – Ви тому плачете?

Вона завмерла на мить. В очах читалися щирий подив і біль.

– Звідки ви знаєте?

– Вгадав, – криво усміхнувся я, насправді відчуваючи глуху лють. Якби у мене були мої сили, то не довелося б грати у «вгадайку»… о, всі духи Хаосу і Вогняних пісків, до чого я докотився...

Потрібно терміново повернути собі сили і забути цей період ганебної немочі, як страшний сон.

Напевно, на моїй фізіономії відбилося щось непередаване, бо очі дівчини округлилися, і вона запитала так співчутливо:

– У вас теж... хтось помер? Ви говорили про сімейну драму…

– Можна й так сказати. Поки не помер, але... – ледь не ляпнув «ми до цього прагнемо» і тут же виправився, – але життя мінливе, і хто знає, що на нас чекає завтра. Боюся, що скоро я втрачу близького родича, – процідив я крізь зуби. Вийшло якось не дуже милосердно, навіть зі злим утробним риком. Ні, так не піде, треба тримати себе в руках. – Немає нічого жахливішого, ніж втратити кохану людину назавжди! – зовсім іншим тоном сказав я. – Вам так не здається?

На її очах знову проступили сльози. Вона різко розвернулася і втупилася поглядом униз, під міст, на автомобілі, що пролітали на шаленій швидкості.

– Її не стало два тижні тому, – важко зітхнула дівчина, і пара солоних крапель, зірвавшись із вій, полетіли кудись вниз і розбилися об асфальт. – Я навіть не встигла попрощатися… Інфаркт. Смерть забрала її за пару годин… Знаєте, а я досі повірити не можу… Здається, що ось-ось вона увійде в двері квіткової крамниці, гримне на тітку Клаву, посвариться з вантажником… Як колись давно, в дитинстві… Але її все немає, – тут вона знову схлипнула, і я спіймав себе на тому, що мимоволі згадав діда. Той теж завжди входив до зали Ради… правда, не кричав – одразу відривав кінцівки і обламував роги, якщо щось не так. Але це вже дрібні нестиковки. Загалом, я несподівано для себе перейнявся. Як дивно на мене впливає відсутність магічних сил… Не вистачало ще олюднитися!

– І ви б, звісно, хотіли її повернути. Усе б віддали... і таке інше, – кисленько запитав я, розуміючи, що за нинішніх умов контракт щойно помахав мені хвостом, а душа – крилами. Без магії мені навіть зомбика для неї не зліпити. Та й взагалі, не люблю я цими оживленнями займатися. Навіть мені неприємно, а «світлі» так взагалі починають нервувати, за зброю хапатися, війну демонам оголошувати, походи всілякі… коротше, такі панікери. Весь час перебільшують. Це тільки я в курсі, що все тому, що їм там нудно.

До речі, як варіант – тут трошки погуляти, щоб і світлі заворушилися. Правда, тоді невідомо, хто виграє, хто програє, а мені однозначно дістанеться…

– Пробачте, що ви сказали? – перепитав я, розуміючи, що прослухав усе, що вона говорила.

– Я не з’їхала з глузду... розумію, що смерть незворотна… І бабусі немає… Але... я зобов’язана повернути до життя її справу. Чого б мені це не коштувало, – вона стиснула кулаки і щільно стулила губи. – Заради її пам’яті… Заради всього, що вона мені дала, чого навчила... Всю свою енергію, всі сили моя бабуся присвятила квітам. Її крамниця колись була відома не тільки в нашому містечку, а й за його межами... – вона важко зітхнула. – Але тепер справа, якій вона віддала стільки сил, переживає не найкращі часи. І я навіть не уявляю, з чого мені почати… за що взятися… як бути і де просити допомоги… я просто нічого не розумію в усьому цьому…

Віра в удачу в мені знову розправила свої нетопирині крила! Крамницю до ладу довести, не бабусю з труни витягти. Раз плюнути!

– О! Мабуть, хтось там, нагорі, – я ткнув пальцем у небо, – нас сьогодні звів на цьому мосту. Я якраз непогано тямлю в маркетингу та налагодженні зв’язків із постачальниками. А контракти й угоди – і поготів мій коник. І на вашу вдачу – я якраз абсолютно без роботи, оскільки в місті нещодавно і просто не уявляю, куди подіти купу невикористаної енергії та вільного часу. Тож із радістю допоможу вам.

Вона здивовано махнула віями.

– І… чим же ви можете допомогти? Якщо ви шукаєте роботу, то... У мене зовсім немає грошей... Чорт, я вам наговорила тут зайвого… Вибачте…

– Мила дівчино, можливо, я просто хочу зробити добру справу! Але раз ви не бажаєте залишатися в боргу… Ми могли б скласти договір, і ви розрахуєтеся зі мною тоді, коли міцно станете на ноги. Десяти років вам, гадаю, достатньо? Думаю, на той час ви станете найбагатшою жінкою в місті. То як? А поки що ви можете надати мені послугу у вигляді даху над головою. Річ у тім, що в мене в сім’ї сталася драма, як ви пам’ятаєте, в місті я опинився зовсім випадково, і тепер мені абсолютно нікуди йти...

– Із дахом над головою ми що-небудь вигадаємо, – вона згідно кивнула. – А багатство… Воно тут зовсім ні до чого. Виконати волю рідної людини – це те, чого я понад усе хочу. І якщо ви мені справді можете допомогти, то я в боргу не залишуся.

Яка принада! Простіше простого… аж захотелося демонічно зареготати. Ну тримайся, Івсіане, такими темпами зовсім скоро я візьму реванш…

– Як я вас розумію. Сам абсолютно не люблю боргів. Вони так пригнічують. Тому можемо укласти трудовий договір, я наймуся до вас, скажімо так… адміністратором… ну або менеджером. Чи, можливо, є побажання? Ні? От і чудово, тоді вибір посади за мною… буду.... Виконавчим директором або адміністратором. Ви не проти? – вона хитнула головою, і я розплився у щасливій посмішці.

Після чого дістав із кишені чистенький договір – і ледь розгорнув, як усі умови вже були прописані до дрібниць. Залишалася сама дещиця – її кров.

– То як, ви кажете, вас звати?

– Соня. Ви завжди носите з собою договір надання швидкої допомоги дівчатам, що потрапили в скрутну ситуацію?

Кутики її губ чомусь здригнулися в посмішці.

– Звісно! Адже ніколи не знаєш, коли зустрінеш принципову дівчину на ім’я Соня, яка не приймає допомогу просто так. Вам потрібно лише поставити підпис. Осьдечки, – я тицьнув пальцем, передаючи їй аркуш.

– Я спершу прочитаю...

Не так сталося, як гадалося! Щойно аркуш опинився в її руках, я різко смикнув. Гострий край нетлінного паперу розітнув тонку шкіру червоним. От якби я так трон захоплював! Від самого народження б із нього не злазив.

Соня від несподіванки відсмикнула руку, і червона крапля впала на папір. Вона не бачила, як кров завовтузилася і вивела під умовами договору розмашисте – «Софія». І тут же намертво в’їлося це ж ім’я бурим татуюванням у моє зап’ястя, нагадуючи про неоплачений борг. Згодом, коли я виконаю свою частину договору, у неї на руці теж з’явиться моє ім’я, але поки що я їй про це не казатиму.

– Ой, пробачте. Я просто страх який незграбний. Мені так ніяково! Рану треба обробити, – запричитав я, ховаючи аркуш назад у кишеню.

– А як же договір?

– Тут освітлення погане! Та й взагалі, не горить, – усміхнувся я, пропонуючи їй лікоть… хоча, о Хаосе, це вийшло з моди сотню років тому… – Головне – ваша рана. Я просто терпіти не можу вигляду крові.

Вона здивовано кліпнула очима і тут же схаменулася.

– Стривайте! Я зовсім забула! А ви? Як звати вас?

Справді. А як звати нас? Тобто мене. Сказати своє справжнє ім’я? Ні, вона і так мене за пияка прийняла. Таріон… Ріон… Що там у людей є схоже?

– Роман! Кличте мене Роман.

– Дуже приємно, Романе. То що, вам і справді немає де жити? – посміхнулася вона, запитально розглядаючи моє обличчя.

І все ж… які гарні у неї очі!