Раді Вас бачити!

Таріон

Демонова кров!

Три тисячі років я існував у цьому світі. Пізнав стільки всього, скільки ніколи не зможе дізнатися жоден смертний. Здавалося б, мене вже нічим і ніколи не здивувати, і…

І ось – це!

Здавалося б, що таке поцілунок для демона? Тим паче в нинішній ситуації. Ніщо. Просто вимушений захід. Але навіть зараз я відчував цю магію, її магію. Сильну. Таку, що розривала нас обох на частини.

Дрібні розряди блискавок пронизували мене наскрізь, варто було лише торкнутися Фіалки. Дозволяли відчувати її близькість гостро, пекуче. Неймовірно…

Поцілувати, щоб відволікти. Просто відволікти. Але зараз, відчуваючи її запах – сонця та квітів, смак стиглого меду на язиці та неймовірну радість у грудях від її близькості, від її гарячих губ – я просто не міг відірватися.

Я, один із найстаріших і найдосвідченіших демонів Пекла, зараз відчував дещо, чого навіть мені, схоже, більше не вдасться відчути.

Три тисячі років. Майже нескінченність. Сіра й суха. І ці миті, що обсипаються іскрами палаючого навколо нас багаття – наче ковток свіжого повітря чи джерельної води. Відчуття, що позбавляють розуму.

Що я там казав про те, що застарий для плотських утіх? Я передумав. Я дуже навіть ще молодий і сповнений сил.

Її пальці в моєму волоссі, її рвучке нервове дихання… наче вона тонула, наче намагалася втриматися… як дивно. А я хотів утримати її. І не відпускати.

Прокляття, як же я заздрю людям, які здатні все це відчувати. Завжди заздрив. Боги занадто добрі до них. Мабуть.

Яке всепоглинаюче почуття, що геть позбавляє ґлузду. Неймовірно…

Я не одразу й помітив, що вона почала осідати, а потім і зовсім повисла у мене на руках. І за бурею думок, що туманили голову, нахлинула досада від того, що все закінчилося, і розуміння, що це навряд чи повториться.

Завагавшись лише на мить, я швидко підхопив її на руки і попрямував угору сходами, увійшов у першу ж кімнату, що гостинно відчинила нам двері. Обережно поклав її на ліжко поверх ковдри.

Тут було душно, темно і тхнуло сирістю. Витав ледь невловний навіть для мене запах ліків і хвороби. На ліжку, поруч із непритомною дівчиною, на мене вишкірився рунами, наче хижий звір, давній родовий гримуар. Так ось із чого все почалося? Фіалка вирішила прибратися, а заодно зібрати всю нечисть з усіх світів. Насамперед із Хаосу. Ай-яй-яй, Сонечку, не можна з магією так… необережно. Вона, магія, може боком вилізти.

Я втягнув носом повітря, принюхуючись. Ледь відчутний запах магії. Якщо її не вистежили одразу, то навряд чи тепер зможуть відшукати. Ключове слово – «якщо». Ех, Фіалко.

Незрозуміле почуття невиправданої радості в грудях відступало. Повільно. Нехотя. Витіснене не менш сильним почуттям – люттю.

Але дивлячись на неї – бліду, з тривожним і рвучким диханням навіть у безсвідомому стані – злитися на неї не виходило.

Проклята пітьмо! Зате чудово виходило злитися на себе. Між іншим, теж парадокс. Ми, демони, на себе не злимося. Ми взагалі не злимося – одразу відриваємо кінцівки. От тільки не Фіалці ж голову відкручувати!

Не варто було залишати її саму. Сподівався на бабусину майстерність. А вона облажалася. Хоча…

Гаразд! Назвемо це безглуздим і прикрим збігом обставин і будемо сподіватися, що все минеться. Треба прибрати за нею тепер.

На сходах усе ще лежала подоба гусениці-переростка, звивалася й мукала. І як воно ще зі сходів не скотилося. З витріщених очей можна було зробити кілька висновків: по-перше, мені намагаються щось сказати; по-друге – наш гість дещо шокований подіями й бажає вшитися звідси куди подалі; ну й по-третє – чоловікові просто треба по потребі. А може, все разом.

Одне зрозуміло без слів – герой-коханець більше сюди не поткнеться. От тільки…

– Що ж ви до невинних беззахисних дівчат без дозволу лізете, шановний? – вийшло зло й крізь зуби.

Відповіддю мені була тиша і такий жах в очах, що я не втримався від задоволеної посмішки. Почуття всесилля, що вже трохи втратило барви, знову пробігло венами впевненістю, азартом хижака, що заганяє дичину.

– Я думаю, ми можемо з вами домовитися. У вас є два варіанти – підписати договір про нерозголошення або стати кормом для черв’яків. Що вам більше до душі? М-м?

Мені рідко хто відмовляє, я вмію переконувати. Ось і герой-коханець, від вигляду якого мені чомусь зводило щелепи й виникало дике бажання відірвати йому бодай що-небудь, укрився потом і затремтів так, що листя плюща зашелестіло. Його погляд безпорадно забігав на всі боки в пошуках виходу.

Дуже правильна реакція на демона вищого рангу в люті. Власне, з чого це я в люті? Гаразд, я – демон, у мене це в порядку речей.

– Голубчику, якщо ви думаєте, що зараз хтось вискочить з-за рогу і повідомить, що все це розіграш, то поспішаю вас засмутити – все дуже серйозно. Якщо ви молите вищі сили, щоб до вас з’явився ангел-охоронець, – на жаль, на вас чекає розчарування. Я не терплю, коли топчуться брудними чоботами там, де мені подобається. У світі й без того занадто мало місць, які мені до вподоби. (До слова, тут я казав чисту правду, що саме по собі рідкість). – Зараз я вас розплутаю. І ви підпишете контракт терміном на п’ять років, у якому зобов’язуєтеся нікому нічого не розповідати про те, що тут сталося. І, так і бути, я не стану вас убивати. Сьогодні не стану. Але це тільки в тому разі, якщо більше я вас тут не побачу. Я трохи нервовий останнім часом. Часті стреси і незвичне харчування. Гадаю, ви й самі не палаєте бажанням приїхати й нарешті отримати по фізіономії. І… так, не набридайте своєю нав’язливою увагою людям. Іноді «не хочу тебе ні бачити, ні чути» означає саме те, що вам кажуть. Я зрозуміло висловлююся?

Гусениця дрібно закивала, наскільки дозволяв плющ, що слабшав від відтоку магії. От і чудненько. Які нині розумні боржники пішли. Я подарую йому життя, яке міг би відняти… Яка іронія. Треба б запам’ятати на майбутнє.

Особливо не церемонячись, я смикнув гілочку плюща, і залишкова магія шибанула легким колючим розрядом. Сильна! Вражає. А мене вже років вісімсот здивувати практично неможливо. Довелося поводитися з кімнатною рослиною обережніше.

Не пам’ятаю, коли це мені за мій вік доводилося домовлятися з кущем. Але біс із ним, усе буває вперше. У мене взагалі за останні пару днів нових вражень більше, ніж за попередні пару тисяч років.

Відтягнувши одну з ліан, яка закривала невдасі рота, я вирішив про всяк випадок попередити:

– Закричиш – вирву язика і змушу його з’їсти! Одразу така економія часу й нервів, навіть потреба в договорі відпаде.

– Е-е-е-чому це? – поцікавився боржник, заїкаючись і витріщивши очі.

– Говорити не зможеш, – як повному кретину пояснив я йому.

– Писати зможу, – який грамотний камікадзе. Так і напрошується, щоб я йому ще й пальчики відрубав. Або одразу руки. Щоб не тягнув їх, куди не слід.

Чомусь від думки, що він лапав Фіалку, у мене всередині розгорілася така пожежа, що пекельне полум’я порівняно з нею – лише слабкі іскри. Прокляття. Тільки цього мені бракувало. Це я ревную, чи що?! Як цікаво!

– Дорогий друже, ви можете писати все, що вашій душі заманеться. Але хочу вас попередити – у вашому світі до інвалідів зазвичай не дуже прислухаються. Тому їм доводиться писати книги, картини, музику, робити геніальні відкриття… Усе для того, щоб їх почули. Але! Щось мені підказує, що ви без язика і з переламаними ногами здохнете з голоду в ліжку, що тхне нечистотами. Дрібна ви людина, шановний. Ви заповіт краще пишіть, поки можете. Моє терпіння не гумове. Тому підписуйте договір і валіть куди подалі, поки в мене гарний настрій.

Колесник моргнув, знову здригнувся і кивнув.

– Я підпишу! – гаряче запевнив він.

– …І забуду! – підказав я, витягуючи договір із кишені. – І більше ніколи в житті не з’явлюся в цьому місті. Навіть у цій частині країни!

Після кожного слова задохлик кивав, уважно дивлячись на носки моїх туфель.

Прокляті піски Хаосу! Туфлі ще якось купити треба! А то якось негарно.

– Підписуйте, голубчику. І валіть уже на всі чотири боки. Ви мені, слово честі, набридли.

– У мене ручки немає... – промекало це дещо.

Ручки в нього немає. А хто сказав, що потрібна ручка? Саме в цей момент я зробив те, що хотів зробити від самого початку нашого знайомства – врізав йому в ніс.

– Твою мать! – прогунявив боржник, затиснувши поранене місце рукою і тихо скімлячи від болю.

Кров хлинула так, що кисті рук миттєво посікло червоними стрічками.

– Я ф фказав – підпифу, – нерозбірливо стогнав він.

– Пробачте, але мені просто ніколи з вами гратися. Як, ви кажете, ваше ім’я?

– Колесник Олексій.

– От і чудово.

Не чекаючи, поки він там одумається, я взяв його руку, приклав до аркуша і тут же відкинув. Фе, як це мерзенно. Колесник зашипів, розтираючи зап’ястя з виведеним красивими вензелями борговим знаком – Демоновою печаттю.

– Тепер збирайтеся і можете бути вільні. Порушення умов договору потягне за собою миттєву неминучу смерть. На вашому місці я б долю не випробовував.

Більше розмовляти з ним настрою не було. Якщо дурень – у мене буде ще одна душа. Якщо не зовсім – то теж душа, тільки через п’ять років.

Я спустився в магазин.

– Помирилися? – тут же поцікавилася тітка Клава, відірвавшись від улюбленого турецького серіалу. – Ой, Господи! А що ж це… А як?

– Фізіономією об одвірок! – заспокоїв я продавчиню. – Не хвилюйтеся. І не відволікайтеся. У вас там, у серіалі, зараз чоловік дружину з коханцем застукає. Усе проґавите, дорогуша!

Клавдія Семенівна зиркнула на екран, але тут же знову повернула увагу до нас.

– А ви, Романе, як тут опинилися?

– Просочився між з’ясуванням стосунків головних героїв та поцілунком! – заспокоїв я її.

Вона знову поглянула на Олексійка, що стогнав.

– Можливо, молодій людині допомога якась потрібна…

– У ритуальному бюро йому допомогу нададуть, якщо зараз не випарується.

Колесник був категорично проти такого розвитку подій і вилетів із магазину, затиснувши ніс рукою.

– Не відволікайтеся, Клавдіє Семенівно, – сказав я. – Там зараз такий важливий момент буде.

– А ви звідки знаєте?

– Знаю, Клавдіє Семенівно. Знаю!

Гаразд. Боржником обзавівся. Семенівну заспокоїв. Я молодець. Я кращий за всіх. Залишилося тільки розібратися з тим, що говорити Фіалці. Ех, зарано вона відкрила силу. Будемо сподіватися, що Ільмаріон її не вичислив.

– То що за момент? – нетерпляче запитала Семенівна.

– Переломний! – зітхнув я і побрів на другий поверх.

Ну що ж, тепер будемо вигадувати на ходу правдоподібну жалісливу брехню. Ще б брехати комусь іншому, а не їй!