Раді Вас бачити!

Фіалка

Відчуття реальності повільними поштовхами розповзалося по ниючому від болю тілу. Кожен сантиметр запаленої шкіри палав, наче від опіків. Я судомно вхопила повітря. У ніс ударив смутно знайомий запах хвої та гару. Голова розколювалася, серце шалено калатало об грудну клітку. А ще страшенно хотілося пити. Шорсткий язик прилип до піднебіння. Зараз би бодай ковток води...

Сон. Це був просто поганий сон. Кошмар, у якому ожили мої дитячі страхи грози та вогню. Я просто відключилася у бабусиній спальні від напливу спогадів. Нічого не сталося. Але тоді чому гнів усе ще стискав мене у своїх вогняних лещатах? Чому всередині все вирувало, вирувало й тріпотіло? Перед очима замиготіли уривки «спогадів». Грім і блискавки, Колесник, що благав про прощення, ожилі гілки пекельного плюща, вогонь і... Роман у язиках полум’я. Усередині все стиснулося. Губи зрадливо запалали, а шкірою прокотилося відчуття сильних рук, що стискали мене у своїх міцних обпалюючих обіймах. Я ніби досі відчувала його присутність. Чорт забирай, та що зі мною таке?! Що за дивна гра уяви?!

Так, треба терміново приводити себе до ладу. Прибирання ніхто не скасовував! Я розплющила повіки і...

– Опритомніли, дорога! – голос, що пролунав зовсім поруч, став повною несподіванкою. – Що ж ви так необережно з рослинами? Так і задушити когось можна! У руках себе треба тримати!

Я підскочила з ліжка як ошпарена. І сонливість, і хвилі болю – ніби рукою зняло. Вже знайоме печіння хвилями прокотилося тілом, затьмарюючи всі інші відчуття. У запаленій свідомості постала думка, яку я ніяк не могла прийняти. Невже вся ця чортівня сталася насправді?! Прихід Колесника, гроза, десятки блискавок, цей клятий плющ, Роман у вогні і… чорт. Він що, цілував мене?! Поцілунок був… реальним?! І разом із цим усвідомленням мене накрило почуттям сорому. Кинуло в жар, і погляд прикипів до квітчастого хідника. Відірвати його, підняти на мого «партнера», просто не було сил.

– Що... щ-що це було?! – на неслухняних ногах я відступила назад. Я все ще не могла вгамувати серцебиття, язик слухався неохоче.

– Сплеск неконтрольованої сили, – Роман ступив мені назустріч, повітря між нами зазвеніло від напруги. – Прошу, заспокойтеся. Повторюся, вам варто було б тримати себе в руках, Сонечку. З такою силою не жартують. Сьогодні плющик ось ожив, накинувся на задохлика, який вас розлютив, а завтра ви Степана Георгійовича виноградиком придушите? А потім вам хтось на ногу наступить – і йому на голову деревце ляже. Обережніше треба бути, дорога. Потім же самі себе з’їсте докорами сумління.

Він вважає, що рослина там, на сходах, підкорялася... мені? Що за нісенітниця?! Я відмовлялася вірити в дивну реальність з ожилими бабусиними казками. Квіти не рухаються за чиїмось наказом. Блискавки не вирують у людському тілі. І люди не постають із вогню!

– З чого ви взагалі це взяли? – мій голос зрадливо здригнувся. – Хто ви взагалі такий?!

– Милонько, у вас знову такий вигляд, наче ви забрали льодяник у дитини і тепер не знаєте, що з ним робити. Що цього разу вас так збентежило? Я ваш партнер…

– Партнер?! Дідька лисого!!! – я рвонула в бік дверей, намагаючись не звертати уваги на тремтіння в ослаблих ногах, виставила перед собою долоні. – Від самого початку все було… дивно! Але зараз… Я бачила вогонь! Бачила, як ти з’явився з цього полум’я!!! ХТО ТИ ТАКИЙ?! – і знову пальці ніби закололо електричними розрядами.

Зараз було зовсім не до церемоній. Голос зірвався на крик. Спогади про пережите яскравими спалахами осявали свідомість, поширюючи хвилі всепоглинаючого страху.

– Сонечку, я дивлюся – вам зі мною дуже сподобалося цілуватися, – він як ні в чому не бувало усміхнувся. – Чи як розуміти ці ваші нові спалахи? Ви нариваєтеся, дорогоцінна моя, на продовження. Заспокойтеся нарешті, інакше ризикуєте перегоріти взагалі. Шкода буде втрачати таку силу.

Уся кров прилила до обличчя. Та він що, ще й знущається?! Усі слова застрягли в горлі від такого нахабства. Поколювання в пальцях відступало. Але долоні я так і залишила виставленими перед собою. Про всяк випадок. До «продовження» я була не готова.

– Но-но! Не червонійте, як черниця в чоловічій купальні. Краще заспокойтеся, сядьте і поговоримо як нормальні дорослі люди. Ви ж не істеричка, зрештою. Принаймні, поки що я не помітив за вами подібних схильностей. Так і бути… Я навіть піду на поступки – ставте мені ваші запитання. Відповім гранично відкрито і чесно.

Та невже? Я завмерла і, вирівнявши дихання, заговорила, чітко вимовляючи кожне слово. Спокійно. Без істерики.

– Тоді повторюю запитання. Хто. Ти. Хай йому грець. Такий?!

– Роман! Повне ім’я – Таріон іль Сарах Раор Хаос. – Він завагався і, важко зітхнувши, додав: – Старий добрий друг твоєї покійної бабусі. Раз ми вже на «ти».

Тарі… що? Що за ім’я таке дивне? Згадка про бабусю остаточно вибила мене з колії. Я притислася спиною до стіни і втомлено відкинула голову назад. Ноги відмовлялися тримати мене разом із усім цим оберемком нової інформації.

– І звідки ж ти, Таріоне, знав мою бабусю? – я нарешті перевела насторожений погляд на «партнера», проігнорувавши його єхидне зауваження. Усередині немов щось обірвалося. Він стояв прямо навпроти і відкрито дивився мені в очі. Пильно. Спокійно. Впевнено. У чорному вирі його бездонних очей не було ні краплі сумніву. Не брехав… Мабуть. – Не пригадую, щоб вона колись згадувала твоє таке рідкісне ім’я.

– Боюся, Людмила Миколаївна взагалі мало про що тобі говорила. Може, тому, що берегла від потрясінь психологічного характеру. А може, просто не хотіла тебе турбувати раніше часу. Але, Сонечку, вона була чародійкою. Дуже відомою особистістю в певних колах. Гадаю, ти успадкувала її вміння. Можливо, ти навіть із ними народилася, але… Сила чародійки – не сила відьми. Відьму ініціюють, чародійка виростає сама і в певний момент просто входить у силу. Добре хоч, нічого не накоїла. Так, по дрібницях… – поморщився він, наче ця сама дрібниця ще перебувала десь поруч. – Загалом, я так думаю, що саме тобі для пробудження потрібне було емоційне потрясіння у зв’язці певних подій.

Роман замовк, чекаючи від мене бодай якоїсь реакції.

Я ж повільно осідала на підлогу, відчуваючи за спиною тверду прохолоду стіни. Перед очима затанцювали різнокольорові кола. Те, що відбувалося, дедалі більше нагадувало театр абсурду. Погану комедію! Чи драму?

– Це що, ви так жартуєте, так? Теж чули її казки про богів, демонів і чародійок, так?

– Сонечку, часом казки – це не казки, а спосіб захистити нас від тяжкої реальності. Твоя бабуся любила тебе, тому, схоже, і називала з’їзди обдарованих – походами за чорницею. Мені чомусь здається, що історію вашого роду вона представила як казку на ніч, – від його слів серце зрадливо пропустило удар. – А коли ти помічала, що у бабусі дивно ворушаться квіточки в руках, казала, що тобі здалося. Я правий? Думаю – правий. Та й взагалі, ти сама все бачила, і тепер відмахнутися від свого спадку просто так, на жаль, не вийде. Може сумно закінчитися. Ще запитання, поки у мене напад чесності та красномовства?

– Тобто ти хочеш сказати... – я остаточно відкинула всі правила пристойності під три чорти. – Ти хочеш сказати, що я.... відьма? Це маячня якась… Усі ці блискавки, ожилі квіти.... моїх рук справа?

Я недовірливо вставилася у свої долоні. У темряві вони здавалися надто блідими, але цілком собі людськими. Жодних відьомських пазурів чи бородавок не спостерігалося.

– Сонечку, я не хочу сказати – я кажу. До чого ці напівтони й напівнатяки? Не відьма, звісно. У них рівень не той. Так, зурочити... тобто вроки зняти. Ти ж маг, чародійка, якщо бути точним. Але якщо будеш такою необережною із силою, то скоро нею бути перестанеш. Можеш взагалі перестати бути… Таке теж трапляється.

– І що, ти теж… оцей... маг-чародій? – хто ще міг постати в язиках полум’я з повітря прямо перед моїм носом? Явно не людина. Я пощулилася. З самого початку варто було зрозуміти, що він з’явився на мосту не просто так.

– Ну, можна й так сказати… Сонечку, запалення легень тобі зараз зовсім ні до чого, – Роман миттєво опинився поруч і галантно подав мені руку. – Піднімайся.

Треба зібратися. Прийти до тями. І розібратися нарешті, хто переді мною стоїть. Моя крижана долоня нерішуче ковзнула в його обпалююче гарячу руку, і шкірою в ту ж мить пульсуючими хвилями прокотилося знайоме тремтіння. Одним ривком Роман (чи як там його насправді звати) підняв мене на ноги і тут же відсторонився. А потім попрямував до вікна і розсунув штори, дивлячись на місто, що посвіжішало після грози.

– Гнітюча обстановочка тут. Гм… І, якщо тобі все ще цікаво, я маг. Був ним, поки… до конфлікту з моїми родичами. Але мені так важко про це говорити... – він важко зітхнув, наче сама згадка про це завдавала йому болю, і мені стало страх як ніяково. – Мене практично позбавили сил і викинули сюди. Останні крихти пішли на те, щоб вчасно встигнути тобі на допомогу. Ну ось, тепер єдине, що у мене залишилося – знання. Якщо бути чесним і без зайвої скромності – не на один бабусин гримуар вистачить, – він кивнув на книгу, що так і залишилася сиротливо лежати на ліжку, час від часу підморгуючи мені ліловими дрібними розрядами. – Можу і практичні заняття організувати…

Я насупилася і коротко мотнула головою. Яка магія? Бабусині казки – це просто казки. Все. І крапка. Але… якого біса тоді сталося там, на сходах? Це явно вибивається з уявлення про «норму».

Роман розвернувся і повільно, наче боячись сполохати, наблизився до мене, обережно взявши за руку. Наші пальці переплелися, змушуючи мене здригнутися від несподіванки.

– Соню, від того, що ти зараз будеш усе заперечувати – краще не стане. Тільки гірше, – голос чоловіка став м’яким, обволікаючим, заспокійливим. Ніби він розмовляв із вередливою дитиною. – Сонечку, душенько, в цьому немає абсолютно нічого жахливого. Навпаки.

Він, обережно підтримуючи мене за талію, підвів до майже висохлого куща герані, і поклав мою долоню на сухе скручене листя.

– Ти боїшся, правда? Він теж. Йому страшно помирати. Відчуваєш? Йому боляче, – голос Романа звучав прямо над вухом.

Я заворожено провела пальцями по жорстких всохлих стеблах, відчуваючи, як усередині з кожною секундою міцніє дивне болісне відчуття. Наче життя болісно повільно покидає моє тіло. Спрага стала просто нестерпною. З кожною секундою наростав… страх. Струменів венами, змушуючи тіло ціпеніти.

– Ти можеш йому допомогти, – знову пролунав спокійний упевнений голос мого партнера, торкнувшись гарячим подихом моєї шиї. – Ти ж хочеш допомогти?

– Так, – сипло прошепотіла я розтрісканими губами, – хочу.

– Зосередься на відчуттях, – тепла долоня Романа впевнено ковзнула на талію, другою рукою він продовжував стискати мої пальці. – Уяви, що сила тече венами разом із кров’ю і, завмираючи на кінчиках пальців, перетікає в квітку. Ділиться з нею твоєю силою. Відчуваєш?

Я не відчувала зовсім нічого, крім його гарячої ладоні у себе на спині та шумного дихання над вухом. Усередині все затріпотіло, наче я знову стала невинною школяркою. І, здається, він якось це зрозумів, прибравши руку і ступивши вбік.

– Спробуй сама! Здається, я тобі заважаю.

Знову стало соромно. Спокійно, Соню. Треба просто взяти себе в руки. Треба просто трохи… почаклувати. Оживити квітку. Що в цьому такого? Магія реальна?

Я заплющила повіки. Зробила глибокий вдих. Пальці все ще торкалися кріпкої рослини. Осиротілої, що помирала, але… Життя! Я ясно відчувала його під ладонями. Треба допомогти.

Відчуття перемішалися, змушуючи нервове тремтіння прокочуватися тілом сотнею іскор. У якийсь момент під кінчиками пальців я ясно відчула, що… герань затріпотіла. Повіки розплющилися. У тьмяному світлі було добре розрізнити сяйво, що огортало квітку. Вона здригнулася. Потім ще раз, і ще… і повільно вирівнялася, розправляючи закручене листя. Рожеві парасольки ожили й розцвіли.

Дихання перехопило. Я заворожено впʼялась поглядом у рослину.

– Це… магія? Це зробила… я? – я недовірливо озирнулася на Романа і впіймала його погляд.

Обволікаючий, тягучий і захоплений. Чи мені здалося? У його очах приховалося щось іще. Наче в них палав вогонь. Дивний і заворожуючий.

Я кліпнула, проганяючи ману.

– Припустимо, все, що ти кажеш – правда… але тоді чому ти мовчав?

– Ну, для початку – я не був упевнений, що ти взагалі успадкувала дар бабусі. По-друге... Сонечку, ну скажи мені, за кого б ти мене прийняла, якби я розповів тобі все це ще кілька годин тому? Підозрюю, просто викликом швидкої допомоги чи поліції не обійшлося б. Я правий?

Ще п’ять хвилин тому саме це мені й хотілося зробити. Я знехотя кивнула.

– Там… на мосту… я так розумію, ти теж опинився не випадково.

– Людмила Миколаївна дзвонила мені напередодні трагедії, – Роман пройшовся кімнатою. – Колись давно вона дуже мені допомогла. Відтоді я так і не зміг повернути їй борг. Я мав приїхати одразу… Але не встиг, як і ти. Утім, совість просто так не змусиш мовчати. Вона гризе і точить. Саме тому я вважав своїм обов’язком допомогти тобі. Нехай і рівно настільки, наскільки вистачить моїх сил і здібностей.

Заплутаний клубок запитань починав розплутуватися. Важливі деталі пазла нарешті зійшлися. Роман прийшов на допомогу не випадково. Він – маг, якому бабуся врятувала життя.

– Сонечку, – він з’явився переді мною, пильно примруживши очі. – Скажи, а куди поділися всі ці чудові речі, які твоя бабуся трепетно збирала у своєму домі?

Я здивовано кліпнула.

– До того, що... гм… сталося на сходах, я робила прибирання. Мотлох зібрала по пакетах і попросила Клавдію Семенівну віднести все до сміттєвих контейнерів. А що таке?

Роман насупився і похитав головою.

– Річ у тім, дорога моя, що весь цей, як ти висловилася, мотлох – надійні та якісні обереги, які захищали цей дім. Дуже професійна робота твоєї бабусі, до слова.

Мені стало не по собі.

– Обереги? Захищали дім? Від кого ж може захистити ця купа сміття?

– О, Сонечку, цей світ сповнений цікавих істот, які так і норовлять забрати найцінніше… Магію, життя. То де, ти кажеш, ці сміттєві контейнери?

– Ти серйозно? Хочеш притягти назад це сміття?

– Серйозний як ніколи, – Роман упевненим кроком попрямував до дверей.

– І що ж це за істоти такі? – я поспішила слідом.

– Я обов’язково розповім тобі, але тільки після того, як ми надійно захистимо наш дім. Нам же не потрібні неждані гості, моя дорога?