Спочатку:
На сторінку книги
Таріон
Я вилетів на вулицю, натягуючи на ходу піджак прямо на голе тіло. Сорочка так і залишилася на Фіалці. Не до сорочки, демонова кров! Та й не до піджака, по суті.
Мені потрібно було терміново побачити свого дорогоцінного братика, якому, судячи з усього, жити набридло. Хоча – що я йому можу зробити?
Думки про власну безпорадність виривали глухе ричання з горла.
Хотілося щось розбити. Ну або когось убити. Шкода, Савелія – вже. Сам винний. Не маючи стосунку до магічного світу, не варто лізти в ігри, де станеш розмінною монетою. Так ні ж, поліз дідуля зі своєю правдою та просвітництвом. О, первісна пітьмо! І не знаю, як у кого, а в мене особа невідомого вбивці сумнівів не викликала. Ось тільки поліція його точно до відповідальності не притягне!
Іль. Мій маленький братик, що вічно все псує і ні на що, крім дрібних пакостей, не здатний. Ну чим йому заважав цей блаженний старий? Нехай би собі віщав. Я б викрутився. Не вперше ж...
Та ще й так невчасно! Зіпсувати найкращий за всі мої три тисячі років ранок!
Як же тепер паршиво! Цікаво, усім так паскудно, коли поскандалять із коханою жінкою?
Кохана жінка – солодко-гірке словосполучення. Хтозна, чи добре любити, якщо ти – пекельна сутність? І чи любов це взагалі? Шкода, порівнювати точно немає з чим. Але всі мої думки й бажання сходяться до неї. З іншого боку… що я можу дати?
Тільки забрати. Насамперед – її душу. Її життя.
Як же все-таки мерзенно... Як гидко. Прокляття! Який же я жалюгідний зараз, мабуть. Але це не те, що хвилює мене найбільше.
Як же нестерпно бути немічним! Усвідомлення того, що я не зможу захистити свою жінку, болісно скручувало всі нерви. Оголювало й завдавало нестерпного болю. Але саме цей біль підганяв. Змушував рухатися, діяти. Навіть попри те, що я – слабкий.
Здавалося б, я вже змирився з цим своїм станом, але ось…
Як мені бракувало демонського вогню! Бракувало моєї істинної сили. Моці. Саме зараз. Коли я просто нутром відчував наближення біди. Не просто халепи, а справжньої біди.
У голові набатом пролунав голос сліпої Провісниці: «Ти отримаєш неймовірний дар, але заплатиш за нього надто дорого – життям».
М-да…
Здається, я занадто легковажно ставився до пророцтв. Треба було бути уважнішим.
Ільмаріон…
Ну от чого йому вічно не сидиться спокійно? Сказав же – не соватися в мої справи, так ні... Він завжди хотів те, що по праву належало мені. Хотів того, чого хотів я. І втрачав інтерес до того, що втрачало значущість у моїх очах.
І зовсім не дивно, що він захотів загарбати мою Фіалку. Її силу. Слава первісній пітьмі, він ще не здогадався про мої почуття.
Від думки, що Іль міг торкатися Фіалки, мені хотілося випалити дотла пів континенту. І, може, добре, що в цю мить у мене не було на це можливостей. Хоча... якби я мав їх раніше, подібної ситуації не сталося б зовсім.
А братик має можливості. Усі ті, яких позбавлений я. І це доводить мене до сказу. А може, вони…
Ні, від неї пахло фіалками і мною. І цей запах мені подобався. Наче підтверджував – вона моя і тільки моя. Я не віддам її, навіть якщо Провісниця має рацію і ціною цього бажання чи примхи стане моє життя. Але точно знаю – Ільмаріону вона не дістанеться просто тому, що інакше повторить долю Ірен, рудоволосої красуні-відьми.
Від такого порівняння в горлі пересохло, а в грудях защеміло. Прокляття!
Як змінює демона людяність... Раніше мені було абсолютно начхати на все, що тоді сталося. А зараз, коли спогади яскравими спалахами повертають мене в минуле, серце холоне від жаху. Фіалка не опиниться на її місці. Тільки через мій труп.
Хоча враховуючи мій немічний стан – це якраз не така вже й нездійсненна умова.
Я перебіг дорогу й рушив углиб невеличкого скверу.
Мені не треба шукати Ільмаріона. Він знайде мене сам. Завжди знаходив – то щоб похвалитися перемогами, то щоб познущатися й поглузувати, але він неодмінно з’являвся. І зараз з’явиться. Не зможе не з’явитися.
Небо стрімко затягувало хмарами. Ставало похмуро. І тривога наростала, скручувалася шелесткою змією в животі.
Я передчував… що?
Ряди лавок і цілковита безлюдність, наче місто вимерло. Застигло. Навіть вітер не тривожив листя на деревах, не грався з залишеним на лавці целофановим пакетом. Не було чутно реву моторів автівок на трасі. Чи це просто я не хотів цього ні бачити, ні чути?
Напевно, мені просто було начхати на все, що не стосувалося того, що вже сталося, або, не дай Хаосе, могло статися.
Я швидким кроком підійшов до арки з вигадливою ліпниною та парою химер на самій горі, що вишкірилися вирізьбленими з каменю зубами. Раніше я обов’язково відзначив би майстерність скульптора, але зараз мені було не до нього.
– Таріоне! Прекрасний ранок, чи не так? – почувся за спиною голос Ільмаріона, і я різко розвернувся. – Я вже думав, ти й далі насолоджуватимешся грою у квіткарку та світські прийоми з гарненькою чародійкою.
Його голос був насмішкуватим, але за цією насмішкою ховалося дещо більше – заздрість і образа того, кому віддали перевагу іншому. Знову обрали того, з ким тисячоліттями мірявся силою і незмінно програвав. Того, хто завідомо слабший… І це, впевнений, злило його ще більше. Навіть демонська чарівність не допомогла.
– Мені гидко бачити те, чим ти став, – продовжив Іль, повільно наближаючись до мене. – Але ти ще маєш усі шанси виправитися й знову здобути могутність. Як раніше. Пам’ятаєш? Тебе боявся весь Хаос. Перед тобою схиляли коліна мешканці Вогняних пісків та Вітряної пустки. Правда ж, той час був незабутнім? Невже ти не скучив за цим відчуттям?
(Я задумався... і раптом усвідомив, що – ні. Я не скучаю за Пеклом).
– Ти ж іще хочеш знову стати на чолі Ради? Чи ця дама зробила з тебе ганчірку й витирає ноги об одного з наймогутніших демонів усіх часів?
Його слова не викликали нічого, крім глухої люті. Чи правий він? Цілком можливо. Але мені найменше хотілося про це міркувати – зараз.
– У тебе ще є можливість усе обдумати й змінити. Уяви: ми правимо всім Хаосом... Усі демони, навіть найлютіші вороги, схиляться перед тобою... Дід пишався б нами.
– О! «Ми»? – ретельно приховуючи свою лють, із сарказмом перепитав я. – Хто б сумнівався, що сам ти дрейфиш. І абсолютно нічого не можеш. Навіть із такими силами, як у Фіалки, ти все одно нічого не будеш вартий. Як і тоді, п’ятсот років тому, коли ти випустив кров Ірен. Ти геть нічого не здобув, усе одно залишився нічим. Порожнім місцем, Ільмаріоне.
І несподівано прийшла думка, що він міг би мати жінку, яка була від нього без тями, яка кохала його справді всім серцем. І хто знає, можливо, він знайшов би навіть власне щастя? Хоча навряд чи це можливо – для нормального демона. Я поглянув на нього й усміхнувся:
– Ти завжди будеш нижчим. Завжди слабшим. І навіть зараз, коли я майже людина, що повністю втратила свою колишню велич, ти все одно йдеш до мене. Чому? Бо розумієш: ти сам нічого не можеш. Абсолютно нічого…
Ільмаріон наблизився різко, ривком, і, схопивши мене за піджак, потягнув носом. І тут же посміхнувся.
– Ммм..! Здається, ти провів цю ніч із користю? І навіщо намагаєшся переконати мене в тому, що тобі на неї начхати? Щоб вона залишилася при тобі як ліжкова грілка? Чи твоє чорне серце все ж почало до неї щось відчувати? Невже ти спростував багатотисячолітнє твердження, що демони не здатні кохати?
Проклята пітьмо!
– Дурниці! Демони не вміють відчувати. Тож залиш це марення при собі.
Вийшло не дуже переконливо. Навіть я б собі не повірив.
– Але ти й не демон тепер. Тож – чому б і ні?
Я зло скинув його руки, але... правдоподібної відповіді не знайшов. Прокляття, я дійсно закохався, як не прикро це усвідомлювати.
– Ну ж бо, Ріоне. Якщо ти все ще демон і все ще чогось вартий. Давай разом зробимо те, що вже робили колись. Сила потрібна нам обом.
П’ятсот років минуло, а я чудово пам’ятаю, що тоді було і як.
…Темний грот на березі моря. Шум прибою і крик чайки… Крапель. І солоне повітря. Здається, була пізня осінь.
Ірен, розпластана на камені з викарбуваними пекельним вогнем рунами, які, швидше за все, досі збереглися там.
Ірен. Гаряча, вродлива і закохана в Ільмаріона по самі вуха.
– Тобі не буде боляче... – голос мого брата – м’який, обволікаючий, спокійний. Але вона йому вже не вірить. Вона більше нікому не вірить. А його чари не діють на неї тепер.
Мені було начхати на те, що тоді сталося. Я отримав силу. Навіть більше, ніж Іль. А все інше – пусте. Донедавна я взагалі філософськи ставився до всього, що чинив.
Але тепер…
Її кров тече по каменю. Обличчя блідне з кожною миттю, а тіло холоне… Сила розтікається гротом. П’янка, не гірша за лангверське віскі. Одинока сльоза скочується її щокою.
– Будьте ви прокляті!! – хрипко видихає вона, і луна підхоплює її голос, відбиває від стін. – Силою, що ще залишилася в мені, останньою сльозою... І останньою краплею крові: нехай ваше життя обірветься тоді, коли ви майже отримаєте те, чого найбільше будете бажати..!
Ох, Ірен. Знала б ти, який близький я до того, щоб виконати твоє прокляття…
– Ти не торкнешся моєї чародійки. Ніколи ніхто не торкнешся моєї чародійки, – проричав я.
У тілі рідким вогнем розтікалися злість, гнів і відчай. І – ледь відчутна, але все ж таки... сила! Вона не повторить долю Ірен. Ніколи не повторить. Краще вже я…
– Ти сам так вирішив, Ріоне. Запам’ятай це.
І наступної миті на мене обрушився важкий удар демонського кулака. Тіло прошило таким болем, що все повітря до біса вилетіло з грудей. Я впав на коліна, відчуваючи, що ось-ось провалюся в непроглядну пітьму.
І останнє, що почув:
– Дарма. Ми могли б правити Пеклом разом. Але ти обрав жалюгідні людські почуття, які зробили тебе слабаком. І все ж – я не стану скаржитися. Тепер вона дістанеться тільки мені. І весь Хаос – теж.
Від останніх слів усередині немов розгорілася пожежа. На мить. А після – ще удар... і світ померк.
