Спочатку:
На сторінку книги
Таріон
Запах фіалок. Ніколи раніше я не прокидався, оповитий пахощами квітів, ранковим сонячним промінням та таким спокоєм і радістю на душі, наче підкорив собі всіх мешканців Пекла та Хаосу.
Хоча ні. Це почуття було інакшим. Сильнішим. Яскравішим. І воно ототожнювалося у мене з однією-єдиною людиною. Навіть не демоном. Однією-єдиною жінкою, від думки про яку знову венами біг рідкий вогонь. Обпалюючий і такий, що збуджував уяву настільки, аж перехоплювало горло. Пекельне полум'я порівняно з ним – ніщо.
Як дивно.
До сьогодні мені не вдавалося навіть уявити, що буває таке почуття. Чи можна це називати коханням? Навряд чи. Але я називатиму його так. Бо іншого пояснення я вигадати, на жаль, не в силах.
Часом мені ставало цікаво – що таке кохання, яке це почуття, але, слухаючи пісні бродячих менестрелів або читаючи про нещасних, яким життя не миле без того єдиного чи єдиної, я лише сміявся над людською дурістю.
Так от, тепер я – людина, і теж дурний. Мабуть.
А я ж гадав, що в житті бачив і спробував усе, що створили боги чи вигадали люди. Спокушений абсолютно в усьому, про що тільки може помислити людина… Ось коли я був дурнем. І самовпевненим бовдуром.
Є дещо, чого мені раніше не вдавалося випробувати на собі. Цілком точно. І це – близькість із дійсно бажаною жінкою.
Фантазія у творців безмежна. І мені залишається тільки заздрити жалюгідним людцям, так облагодіяним вищими силами.
Не розплющуючи очей, я провів рукою по простирадлу, бажаючи доторкнутися до неї, переконатися, що все це і справді наяву. Але місце поруч пустувало!
Невже цієї ночі не було? Не було її гарячих губ, що видихали моє, нехай і вигадане, ім'я? Не було її рук, що чіплялися за мої плечі, нігтів, що впивалися в шкіру… її шовкової гарячої шкіри під долонями… її неймовірного запаху...
Як шкода...
Усе ж не варто було відкорковувати останню пляшку лангверського віскі. Схоже, воно зіграло проти мене, оголивши мої, тепер уже людські, бажання. Створивши реальність тільки для мене. Як прикро, все ж... Моя власна зброя мене й поранила.
Але якими ж яскравими були картинки перед очима... Неважко й повірити.
Я різко, ривком, підвівся і застиг. Скуйовдив волосся і розтер долонями обличчя, проганяючи залишки сну, наче це він ще переслідував мене і не давав тверезо сприймати дійсність.
Але – ні!
Це дійсно була її спальня. Трохи прочинені або просто погано засмикнуті штори пропускали вузьку смужку світла, і та лягала на ліжко поруч зі мною. Зім'яте простирадло. Тонкий, але виразний аромат жадання та фіалок.
Усе ж лангверське віскі не зовсім затьмарило мій розум. І я усміхнувся, відчуваючи незрозумілу радість від того, що все це мені не наснилося.
Я миттю скочив із ліжка, виявивши на бильці свої штани.
Швидко одягнувся і вирушив на пошуки Фіалки. Знайти її було нескладно, враховуючи, що на весь дім пахло свіжими млинцями.
Шлунок звело від голоду. Здається, я починаю звикати до цих незрозумілих відчуттів. І вони мені навіть по-своєму подобаються.
Я наблизився до Фіалки, яка безтурботно чаклувала над пательнею. Моя сорочка майже не приховувала її виточену тендітну постать. Волосся недбалими хвилями спадало на плечі. У кожному русі легкість, радість, навіть щастя. Усе ж вона незвичайна... Обережно обійняв її зі спини, щоб не налякати, та вона все одно здригнулася. Вдихнув на повні груди запах її волосся. Як же мені подобається цей неймовірний аромат... Її аромат…
– Доброго ранку! – прошепотів їй на вухо і відчув, як змінилося її дихання.
– Привіт, – вона повільно розвернулася до мене, відкинула волосся з обличчя, старанно ховаючи погляд. – Голодний? У нас сьогодні млинці з чорничним варенням. Мені здається, минулого разу вони тобі припали до смаку.
Припали… Мабуть, але на млинцях зосередитися не виходило зовсім.
Її руки плавно пробіглися по моїх оголених плечах, вивчаючи кожен шрам, кожну риску натільного малюнка.
Десь серед цих написів було і її ім'я. І зараз мені найменше хотілося, щоб вона його побачила. Несподівано я усвідомив, що не хочу, аби вона його в принципі коли-небудь побачила. Як же шкода, що час неможливо повернути назад і вчинити інакше. Хоча… скільки всього я б утратив, якби пройшов тоді повз одну дівчину, що ридала на парапеті старого мосту. Тому шкодувати тут абсолютно безглуздо.
Я обережно відвів її руки і торкнувся обличчя кісточками пальців, знову дивуючись оксамитовості її шкіри. Як же мені подобалося до неї торкатися... Навіть не думав, що такий простий жест зводитиме мене з розуму. Дурманитиме настільки, що я забуду навіть про те, що я – демон. Пекельна сутність. Егоїстична, цинічна, жорстока істота, що дбає лише про власну вигоду...
Ні.
Тепер мені хотілося не її сили чи душі.
Тепер я хотів здобути її кохання. Всю її. І назавжди...
Я схилився, ловлячи її уривчасте дихання, і обережно, наче куштуючи на смак, торкнувся губами її ледь прочинених губ. Обережно, ніжно. Не вимагаючи, а запитуючи…
І знову це несамовите бажання захлеснуло мене з головою, розтікаючись тілом ігристим вином...
Я заледве зміг змусити себе відірватися від її губ. Усміхнутися, помітивши, як затуманився її погляд.
– Голодний, – прошепотів, дивлячись прямо в її неймовірні фіалкові очі, але це був зовсім інший голод. І вона, схоже, зрозуміла, що я мав на увазі насправді.
Її зіниці розширилися, і Фіалка сама потягнулася за поцілунком, не дивлячись вимкнувши конфорку і знову вчепившись у мої плечі.
Її дихання знову збилося.
І навіть запах змінився, ставши насиченішим, яскравішим, різкішим.
Здається, я не так уже й хотів їсти. Та що там… Взагалі не хотів.
Обіймаю її міцніше, притискаю до грудей і прислухаюся до гулкого биття її серця.
Весь світ відходить на другий план. Усі світи відходять, упливають... Розчиняються в цьому густому квітковому ароматі...
Знову в моїх думках і бажаннях – тільки вона. Знову хочу її. І втрачаю відчуття реальності, обережно садовлячи її на край кухонного столу. Проводжу долонею вгору по її стегну, викликаючи здавлений стогін, і зовсім втрачаю здатність думати...
У горлі пересохло. Мої губи стають вимогливішими, різкішими… Тіло обпалюють її поцілунки у відповідь…
Гуркіт дверей, що зачинилися, донісся наче крізь товщу води і осів у грудях роз'їдаючим розчаруванням незадоволеного бажання.
– Соню! Софочко!! Дитино! – чародійка здригнулася і знехотя, але непохитно, відсторонилася. Нервово поправила сорочку, волосся і постаралася вирівняти дихання.
– Клавдіє Семенівно, що ви так кричите? Що сталося? Пожежа? Потоп? – промовила Фіалка буденно, але голос усе одно видавав і нервозність, і розчарування. Усе ж таки я був у цьому не самотній.
Момент втрачено. Фіалка повернулася до тарілки з млинцями і трохи поспішно грюкнула нею об стіл.
Клавдія Семенівна, зовсім не звернувши уваги на те, що наче завадила своїм вторгненням, влетіла в кухню і плюхнулася на табуретку, обмахуючись свіжою ранковою газетою.
– Гірше, дитино. Набагато гірше. Трагедія сталася. Біда… Савелій Дмитрович... – літня жінка схлипнула і випалила: – Софочко, він… він мертвий!
– Я-ак мертвий?! – видихнула моя чародійка і тут же похитнулася так, що я поспішив підтримати її під руку і допоміг сісти на іншу табуретку.
Тільки цього бракувало! Не могла Клава принести свої новини трохи пізніше. Можна подумати, його оживити можна зараз. А так – мало того, що нічого приємного, так ще й так невчасно.
– Його вбили цієї ночі якраз після чайного вечора. (А ось це вже цікаво навіть мені). – І уявляєш, що розповів Сашко, ну наш дільничний! – знову схлипнула продавчиня і додала: – У нього не було очей! Наче вогнем випалені! І шию розірвали! Не інакше, нелюд якийсь. Я тут днями передачу про вампірів дивилася…
Прокляті піски Хаосу!!! Тільки цього мені бракувало!
Нелюд...
Ну, точно не людина. От тільки здається мені, що спокою ця новина нікому не додасть.
