Раді Вас бачити!

Таріон

Прокляття! Ледь виплутався!

Жінки – вони всюди жінки: чи то в людському світі, чи в Пеклі, чи в райських чертогах. Хлібом не годуй – дай запідозрити когось у страшних злочинах та світових змовах.

І не треба мені казати, що злочин таки мав місце. Сам знаю. Головне – суть.

Демонова кров! Вперше за три тисячі років я втік. І від кого? Від юної дівчини-чародійки з непробудженою силою! І чому? Бо не зміг відповісти на поставлені запитання. Не те щоб не зміг… Просто не схотів. Вперше в житті я побоявся сказати правду. Не просто не хотів брехати, а саме побоявся сказати правду.

О, віковічна пітьмо!

Якщо я найближчим часом не стану знову страшним і нещадним демоном Таріоном іль Сарах Раор Хаосом, не поверну собі силу й не вигризу місце голови Ради (це вже суто для самоствердження), то ризикую остаточно олюднитися. І що тоді? А що, власне, тоді? Я стану жалісливим, буду безхатьків на вулицях підбирати, повій на шлях істини наставляти, кошенят стерилізувати? Чи що там із ними треба робити?!

Уявив… І навіть не знаю: сміятися чи повіситися?

Ладно.

Упевненою ходою людини безтурботної, а тому щасливої, насвистуючи марш проклятих душ, я попрямував до крамниці за вином.

Чудовий день. Просто прекрасний.

Здається, на місто насувається гроза. Тиша тривожна, але звуки тільки дратують. І цей непередаваний аромат квітів та гарячого асфальту… притаманний лише маленьким містечкам. Нічого зайвого, тільки контраст природи та цивілізації на ледь невловних тональностях.

Усе ж таки є фантазія у вищих сил.

Темно-фіолетову хмару розітнула лілова блискавка, і я, не втримавшись, усміхнувся. Усе ж таки гарна Фіалка у гніві. Треба буде якось дізнатися, хто там у неї в прабатьках ще побував. Щось мені підказує, що без північних валькірій не обійшлося.

Взагалі, чародійський рід Фіалки зазнавав гонінь у середньовіччі, як і будь-який відьомський рід. І, до слова, не тільки нами. Пам'ятаю, за часів інквізиції їм теж перепало. Як-не-як, найкращі травниці, добрі душі, готові собою пожертвувати, аби допомогти ближньому страднику. Легка здобич для інквізиторів, до речі. Ну і для нас. Але це й так зрозуміло.

Є за чим ганятися, скажу вам по секрету. Нащадки німфи з такою силою і чистотою душі, що рядовому демону років на сто живлення вистачить. Але, щиро кажучи, якби я не опинився в такій скруті, мабуть, не став би укладати контракт. А може, й став би… Та не в тому суть. Мене зовсім не здивувало, що вона мене пожаліла. І навіть те, що засоромилася свого спалаху підозріливості.

Вона добра. Тож усе просто… трохи натиснути на совість, трішки на жалість. От тільки чому мені від цього якось паршиво на душі?

Прокляті піски Хаосу! Що взагалі зі мною коїться? Тільки совісті мені й бракувало. У людей її катастрофічно недовистачає, а мені – демону вищого рангу – вона взагалі навіщо? І що за жарти у вищих сил нині? Раніше війни влаштовували, повстання, катастрофи, метеорити падали, епідемії та навали, а тепер що сталося? Що за ідіотські фантазії?

Ладно! Будемо вірити, що в усьому цьому є якась вища мета. І в результаті я все ж стану Володарем Хаосу і Пекла. Зі всіма їхніми мешканцями. А там із мене всі ці людські почуття швидко вивітряться розпеченим пекельним вітром.

Поки що – за вином.

Але всупереч моїм планам, погляд наткнувся на пластмасову чоловічу постать у чорному костюмі за склом магазину одягу. О, точно! Колись казав мені один модельєр із Франції, що гарний костюм – запорука не лише гарного настрою, а й успіху будь-якого починання.

Ось чому в мене все через… хвіст. Бо в мене гарного костюма немає!

Магазин зустрів мене запахом нового одягу, чоловічого парфуму та свіжої випічки з пекарні навпроти. Темноволоса дівчина з мобільним біля вуха задумливо копирсала лимонне тістечко в пластиковій коробочці й розповідала комусь, що «він – такий цап і скотина».

Судячи з усього, хтось на тому кінці зв’язку співчутливо зітхав і з усім сказаним погоджувався, бо дівиця скаржилася без особливого ентузіазму. А може, просто не вперше.

– Дорогенька, можна вас? – вирішив я відірвати її від такої «важливої» справи. – Я б хотів витратити у вас купу грошей, ви мені в цьому не допоможете?

Дівчина відірвала погляд від тістечка, трохи примружилася, оцінюючи мій вигляд. Вираз її обличчя дуже яскраво демонстрував, що вона про мене думає і куди б хотіла послати.

Ні, це вже ні в які ворота не лізе, прости Хаосе. Залишилося ще обзавестися комплексом неповноцінності на додачу до всіх моїх прикрощів.

Я усміхнувся тією усмішкою, яка не вразила Фіалку на мосту. Якщо і цього разу не спрацює – піду і… нап’юся, чи що.

Подіяло.

Продавчиня тут же підібралася, поправила кофтинку, виваливши на огляд те, чому належало бути в мереживному ліфчику, і плавною ходою підстаркуватої суккуби пішла в наступ. М-да, дамочко, вам навіть до паралізованого зомбі – як до Пекла поповзом.

– Вам щось підказати? – усміхнулася вона, стріляючи оченятами.

От наче ж і нічогенька: висока, майже мого зросту, симпатична, фігуриста. Років сто тому мені більшого й не знадобилося б. Але! Прокляття первісної тьми! Дивлячись зараз на неї, я бачив насправді фіолетові очі, що палахкотять ліловими блискавками гніву, суворо підтиснуті губи і таку рішучість з’ясувати, що я за нечисть така… Або в банку, коли вона притискала до грудей малечу. Віддам хвоста на благодійність, якби дівчинці щось загрожувало – вона б особисто полізла в бійку. Хоча й виглядала поруч із недо-грабіжником якось не переконливо. Я мимоволі усміхнувся. Тепер, коли трохи відступив переляк від того, що вона все може дізнатися, і сум'яття від моїх власних відчуттів, я згадував сцену півгодинної давнини, і вона поставала в зовсім іншому світлі. Пекельне полум’я, мені подобалася ця дівчина. І заперечувати цей факт було б так само безглуздо, як і той, що я олюднююся!

Працівниця магазину відкашлялася, привертаючи увагу, і я, кліпнувши, знову усміхнувся, щоправда, мляво. Спокушати її вже чомусь перехотілося.

– Мені потрібні костюм і сорочка, шановна. Ціна значення не має.

Після такої заяви панночка і зовсім розтанула плавленим воском і потекла між стелажами.

– Ось! – витягла вона сірий костюм цілком пристойного крою, мабуть, найдорожчий, але залежаний. – Це з нової колекції. (А брехати ми, милонько, не вміємо. Повчитися б якось).

– Мені більше до смаку темні кольори.

– Чорний?

Краще б, звісно, чорний, але, здається, у людей це ознака поганого тону, тому:

– Краще темно-синій.

– Якраз є дві моделі, не впевнена, що ваш розмір, але подивлюся. Одну хвилину.

Продавчиня зашаруділа вішаками, відшукала згадану модель, глянула на бірку, подивилася на мене. Усе це з таким важливим виглядом, наче вона як мінімум міністр торгівлі.

– Приміряйте ось цей! – знову перевтілившись і згадавши, що вона тепер жінка вільна, а «він цап», простягнула мені вішак. – Вам допомогти?

Звісно! Сам штани я точно не вдягну. Хоча, схоже, її більше хвилює, як я їх буду знімати.

– Дякую, але я дам вам знати, коли мені знадобиться ваша допомога, дорога.

Дівчина трохи згасла.

– Примірочна там, – вказала вона рукою на кабінки зі шторками. – А сорочка підійде ось ця, – передала вона пакет і завмерла, призивно кліпаючи віями.

Костюм сів чудово. Наче на мене шили. І мені він ідеально пасував.

Загалом, я не бачив сенсу перебувати тут довше, ніж належить. А тому переклав і контракти, і гроші в кишені нових штанів, твердо вирішивши позбутися кошмару, що виконував роль мого старого костюма, просто зараз.

– Бірочку зріжете? – запитав я, поклавши на столик потрібну суму з невеликим бонусом за обслуговування, і дівчина поспішила клацнути ножицями по ниточках.

Ну ось. Правду казав модельєр: зовсім інша справа. Тепер можна і на трон. До речі…

– Приємно мати з вами справу. До слова, у вас немає якої-небудь мрії, дорога? Сміливої, шаленої… М? Я б міг допомогти вам її здійснити.

Дівчина розгубилася. Але тут же оговталася і замислилася. І ось, щойно моя майбутня боржниця відкрила рота, як наш тет-а-тет перервали.

Захлинало сіркою та гарячою смолою.

Такий рідний і водночас неправильний, чужий цьому світові запах. Настільки, що дівчина-продавчиня завмерла і зблідла. Не думаю, що вона знала, що це дихнуло з відкритого порталу в Пекло. Швидше – це просто несвідомий страх, непояснюваний.

– Таріоне іль Сарах Раор Хаос, – тягуче промовив знайомий до кольок голос. – Яке жалюгідне видовище, слово честі. Але воно мене несказанно тішить!

Прокляття. Цього мені тільки не вистачало. Та що ж за день такий?

– Здрастуй, Ільмаріоне аль Раор Хаос! – я повернувся повільно, розслаблено, але все ж залишався напоготові. Демони – вони демони всюди. І не мені зараз тягатися навіть з такими слабенькими, як Ільмаріон. – Навіть не знаю, як розцінювати твій візит! Не підкажеш?

– Хвилююся? – насмішкувато припустив він. – Ні? Сумую? Теж ні! Прийшов позловтішатися? Напевно, це. Найбільш підходящий варіант.

– Ну давай, починай!

– Зловтішатися? Вже, брате. Ось дивлюся на тебе і тішуся, як той малий ігоша, що впіймав кволу людину, а разом із нею і славну закуску. Боюся, не треба й питати, та все ж: як твої справи? Яке воно – жити серед людей немічним? Майже людиною? А, Таріоне?

Глуха лють піднялася і ледь не прорвалася риком, справжнім. Демонічним. Ільмаріон знав мене в гніві. Востаннє я був настільки злий, коли ми з ним ділили дідусів батіг. Батіг дістався мені, а у Вогняних пісках з’явилася галявина з ідеально рівного чорного скла. Відтоді брат завжди був на других ролях. У Пеклі хто сильніший, той і правий. Я був сильнішим. Був.

Тепер я справді неміч. Але! Ільмаріон, дивлячись саме в цей момент мені в очі, забув про це. Справді злякався. Навіть не маючи ні краплі магії та крихти сил істинної тьми, я наганяв на нього жаху. І це дуже добре. Просто чудово. Сила – це не тільки наявність магії, а й внутрішній стрижень, «світлі» люблять казати – дух. Мабуть, цього разу я з ними погоджуся.

– Радий, що тобі смішно, – вийшло загрозливо, рикаюче, зло й надмінно.

Ільмаріон здригнувся, і посмішка його втратила натуральність, стала натягнутою.

– Ти нічого мені не зможеш зробити, – спробував оскалитися Ільм, але сам не дуже в це вірив.

Завжди знав, що головне – віра в себе і свої сили. Навіть якщо сил – немає!

– Поки що не зроблю…

Не треба було домовляти, щоб Ільмаріон зрозумів: я щось замислив і жодним чином від планів своїх не відступив. Взагалі, не в моєму характері відступати чи кидати задумане. І кому як не рідному братові краще за все про це знати?

– Дякую, милонько! – кинув я через плече таким тоном, що продавчиня з візиткою в руці оторопіло завмерла. – На все добре!

– А як же мрія? – розгублено запитала вона.

– Мрії – занадто дороге задоволення, щоб виконувати їх просто так. Працюйте, дорогуша, і рано чи пізно досягнете того, про що мрієте.

Усе це я говорив, дивлячись у чорні, як сама віковічна пітьма, очі мого єдинокровного брата. І, впевнений, цей погляд сказав більше, ніж якби я цілу годину розпинався про свої плани.

– Прогуляємося? – запропонував братик, роблячи крок убік. – Здається, ти завжди любив негоду в людському світі? – і додав уже продавчині. – А про мрії, красуне, можете поговорити зі мною. Чим ви зайняті сьогодні ввечері?

«Красуня» тут же усміхнулася і простягнула Ільму заготовлену для мене візитку:

– Абсолютно вільна!

– О! Тоді пропоную скласти контракт на вашу мрію сьогодні ввечері! Як ви на це дивитеся?

Особисто я на це дивився косо й зморщившись. Взагалі, негарно у старших братів контракти перехоплювати. Скосив погляд на дівчину і вирішив, що з молодшими треба ділитися.

– То яка справжня мета твого візиту? – запитав я Ільмаріона, коли ми вийшли на вулицю.

– Івсіан хоче бути впевненим, що ти нічого не замислив, – знехотя зізнався мій молодший брат. – Ось! Викликався перевірити.

– І як, перевірив?

– Ти просто паїнька і душка. Майже людина і сидиш тихо, як дрібний демон-пожирач у склепі.

– Правильно! Молодець. Ціную твою турботу, – усміхнувся я.

– Не варто подяк. Івсіан за добу правління стратив три десятки вищих. І боюся, що це не кінець.

Власне, не здивований. На моїй пам'яті влада в Хаосі змінювалася тричі. І щоразу населення Пекла ставало разів у три меншим. Хоча… три десятки вищих… Нас залишилося від сили сотня. Так весь рід винищить. Куди взагалі дивляться вищі сили?

– Вибач, здається, ти прийшов за допомогою. Я правильно тебе розумію? Але я всього лише недо-демон і майже людина.

– Припини блазнювати, – втомлено сказав брат, і я тільки зараз помітив, яким важким для нього виявилося правління Івсіана.

Ще добу тому мені було б абсолютно на це начхати. Але тепер я олюднююся… який кошмар.

– Я справді нічого не можу. Я – безсилий.

У цей момент небо над головою розітнула пронизлива лілова блискавка, і обрушився грім такої сили, що задзвеніли вікна. У повітрі виразно запахло магією. Сильною, живою, одурманюючою, солодкою. Магії такої сили я не відчував уже півтори тисячі років, з часів великих чародіїв.

Роги й копита! Як же не вчасно. І чому так яскраво? У бабусі там захисту на Армагеддон із навалою демонів на землю вистачить!

– Цікаво… – принюхався мій брат, і зіниці його очей розширилися, заповнивши всю райдужку. Він цей запах відчував яскравіше. Сильніше. І це лише питання часу, коли її знайдуть. – Як цікаво…

– Щезни… – рявкнув я, вже намацавши в кишені контракт і активувавши прив’язку. Все ж таки дарма я ігнорував цей спосіб пересування. Був у ньому незаперечний плюс – переміщення не відстежити. Ось тільки що з того, якщо все місто пахне магією? Її магією...

Прокляття! Хоча б встигнути!