Спочатку:
На сторінку книги
Таріон
Три тисячі років… Незліченна кількість життів дрібних людців, зміни епох, володарів, режимів… Але в жодному з них я так не відзначився. Зганьбився, можна сказати, на всі мої три тисячі літ вистачить.
Я, демон вищого рангу, спадкоємець повелителя Вогняних пісків Хаосу – голодний.
Невеликою, умебльованою у світлих тонах кухнею пливли просто неймовірні пахощі, і я відчував, як усередині все скручує від голоду… О віковічна пітьмо! Яка ж ганьба.
З іншого боку, можу похвалитися: вперше за весь час існування трьох світів демон відчуває бодай щось, окрім істинно демонічних почуттів. І це не лише голод…
Взагалі, нашому роду приписують різне. Всі найгірші людські якості. І здебільшого – справедливо. Але зі мною відбувається дещо… незрозуміле, таке, що суперечить самій моїй суті.
Погляд знову ковзнув із пейзажу за вікном на мого «партнера» і прикипів до тендітної постаті. Вона, наче в танці, пурхала кухнею між раковиною та плитою. Мені вперше в житті не хотілося нічого говорити – хотілося просто мовчки дивитися і милуватися. А ще страшенно кортіло вхопити першу-ліпшу булочку зі столика і запхати її до рота. Жахіття!
Як люди взагалі це терплять? Це ж нестерпно відволікає!
Спишемо це на стрес. Демони взагалі схильні до стресу? Будемо вважати, що так!
Я знехотя відвернувся і, мазнувши поглядом по одвірку, не зміг стримати усмішки. Ще один захисний знак. Якби я був при силі, то навряд чи взагалі увійшов би до цього дому. Яка ж усе-таки чудова у нас бабуся виявилася. Як мені взагалі щастить! Хто там у нас за везіння відповідає? Фортуна? Не забути б занести їй грецького нектару з особливо таємних і цінних запасів. Це ж треба було натрапити – цілком випадково! – на такий скарб. Нереальне везіння, враховуючи, що рід Фіалки давно вважався знищеним. Душу останньої представниці цього сімейства забрав мій кузен, ще… давно, коротше. Принаймні прийнято було вважати, що останньої. Бабуля добряче заховалася і заховала спадкоємицю. Навряд чи хтось колись її взагалі знайшов би.
І тут – на тобі. Великий і могутній я (принаймні був таким) натрапив на неї абсолютно випадково!
Чародійка.
Дякую всесвітній рівновазі!
Загалом, гріх скаржитися! Поки що все складається дуже навіть непогано. Чиста душа чародійки, прямого нащадка Фіалки, сама впала мені в руки, наче стигле яблуко, навіть яблуню трусити не довелося.
На додачу до дуже вигідного контракту в мене зовсім несподівано з'явилося місце проживання – страшненьке, звісно, маленьке і геть незатишне, що раніше слугувало якимсь звалищем непотрібних речей. Але чи мені перебирати в нинішній ситуації? Правильно, я вже в Пеклі довипендрювався…
Як там казала Майсала – сліпа пророчиця Первісної Тьми, коли провіщала мою долю? А!
«Доля приготувала тобі удачу, Таріоне. Таку, яка не випадала жодному демону з часів перевороту в Пеклі. І заплатиш ти за неї дорого – життям!»
Останню частину я завжди пропускав повз вуха. Просто тому, що пророчиці – такі зануди і так люблять напускати туману та наганяти страху. Вічно напророкують катаклізмів, хоч із Пекла не виходь. До слова, якраз це пророцтво й утвердило в мені впевненість, що саме мені судилося сидіти на чолі Ради.
Не склалося…
Ну й нехай. Зато я знайшов дещо набагато краще.
Залишилося тільки виконати свою частину договору.
Вночі я мав достатньо часу, щоб перебрати контракти, відшукати кілька дуже потрібних і важливих та обміркувати план дій.
Так відшукався Олежка, який років десять тому був простим менеджером середньої ланки і загадав собі посаду директора банку. Його контракт уже добігав кінця. Залишалося жалюгідних два роки. Впевнений – він мене не забув. Також знайшовся один знаменитий фальшивомонетник на прізвисько Писар, який колись проміняв душу на свободу своєї подружки-повії. Правда, подружку підрізали на смерть через пів року. Але мене це жодним чином не стосується.
Ось до нього я і перемістився, використовуючи контракт.
Раніше я цей спосіб пересування зневажав. Крім того, що він був незручним, так ще й складним. Але тепер особливо й вибору не було! Довелося, так би мовити.
За п’ять додаткових років життя Писар намалював мені паспорт – буквально за дві години. І використовуючи вже Сонин контракт, я зміг повернутися прямо в її кімнату рано-вранці.
Вона ще спала. Хмурилася уві сні. Така неспокійна. Така беззахисна. І, прокляті піски Хаосу, я на мить завмер у нерішучості, замилувався. І тільки думки про «палаючий» контракт змусили мене перейти до рішучих дій і безсовісно розбудити Соню.
Обсяги робіт все ж пригнічували навіть мене. І перше, про що не завадило б подбати – гроші. З цим проблем не буде. Думаю, Олег зараз готовий віддати весь свій статок, аби продовжити своє грішне життя ще бодай на пару років. Мені все не треба. І взагалі, я розкис, розм'як і, мабуть, можу запропонувати за кругленьку суму грошей – років п’ять. А будуть гроші – проблем стане на порядок менше.
О, Хаосе! Якби я мав свої сили, я б навіть не задумувався про такі виверти. З іншого боку – мені цікаво!
Вже дві тисячі років мені не було цікаво. З часів завоювання Александром Македонським Індії. Хороший був мужик, от тільки хотів усе й одразу, тому в нас і контракт такий… короткостроковий вийшов. Навіть шкода.
Відтоді я думав, що мене ніхто не зможе зацікавити. Дрібні якісь усі, слабенькі. Та й не ставив я собі за мету, плануючи й інтригуючи всередині Ради вищих демонів. Дарма, нашій породі довіряти не можна. Знав би хто, як це втомлює…
Але ми зараз не про те. Мені цікаво. Мені цікаво.
У мене з'явилася можливість трохи пожити слабкою людиною з почуттями та прагненнями, то чому б не насолодитися цим досвідом на повну? Особливо якщо в кінці на мене чекає такий трофей!
Я знову озирнувся на неї, але цього разу не милувався, а оцінював. Чи міг я подумати, що мені так пощастить, що зі мною, Таріоном, демоном вищого рангу, таке трапиться? У світі може статися абсолютно все… навіть кінець світу. Ймовірність, до речі, з кожним роком зростає, але не будемо про приємне.
Цікаво, вона хоч сама розуміє, скільки в ній зараз сили? Швидше за все – ні! Як вона здивувалася, помітивши ожилий бутон у своєму волоссі.
– Майже готово! – обернувшись, мелодійно пропіла Соня.
– Чудово, дорогенька! Я навіть не підозрював, що можу зголодніти настільки, – тут же усміхнувся я, стежачи за тим, як вона плавними рухами розставляє тарілки і розкладає млинці, поливаючи їх чимось темним, майже чорним. – Прошу вибачення, а це у нас що таке?
– Чорничне варення, – вона усміхнулася, але тут же на її обличчя набігла тінь смутку, – з бабусиних запасів. Вона просто обожнювала збирати чорницю. Могла в сезон зникнути на добу в лісі. (Ага, так я і повірив, що бабуля там чорницю збирала. Швидше за все, шабаші відьомські… літні). – … А мені бракує терпіння, – Соня знизала плечима і натягнуто усміхнулася. Але її очі зрадливо заблищали.
– Ще не все втрачено! Це вміння, що приходять із віком, – збрехав я. Чому збрехав? Бо точно знаю: якщо людина непосидюча, то це не зміниться ніколи.
– Сподіваюся… – протягнула вона задумливо. – Ви їжте, а то охолоне. Млинці, звісно, не моя коронна страва, але, думаю, голод втамують. Чай чи кава?
Взагалі-то, я віддаю перевагу віскі в цей час доби, але підозрюю – не оцінить!
– Чорна кава! – хороша річ, особливо з сіллю та чорним перцем.
Пам'ятається, коли зерна кави завезли до Європи, її назвали пекельним зіллям і намагалися заборонити. Одразу помітно, що люди й зеленого поняття не мали ні про те, що таке Пекло, ні про наші зілля. Скажу відразу: синтетичні наркотики – це контракт однієї демониці. Скільки душ відтоді пішло до неї... Добре придумала…
– Кавоварки тут, на жаль, немає, – вона знову граціозно відвернулася до плити і дістала з шафи мідну турку. – Але з турки напій ароматніший, чи не так?
Здається, я навіть підзабув, що, власне, голодний. Це у них, людей, здається, називається… симпатія? Цікаве почуття…
Ладно. Час! Трон! Рада демонів.
Я обережно розрізав млинець, занурив у варення і тут же закинув до рота.
О, безодне!!! Неймовірно! Прокляття, якби я мав душу – продав би за такі млинці!
– Ви чарівниця, – видихнув я в короткому проміжку між порціями. – Ніколи в житті не куштував нічого подібного!
– Ви просто були дуже голодні, – вона не на жарт зніяковіла і виставила на стіл чашечку з ароматним напоєм. – Послухайте… не моя справа, звісно, але що з вами сталося? Вчора на мосту ви говорили про сімейну драму…
– Нічого, ви маєте право знати, кого прихистили! – я усміхнувся, зробивши ковток кави. Добре, але віскі – краще. – Моя драма не така жахлива, як ваша. Ми з родичами не поділили спадок мого діда, і мене спробували позбутися найпростішим способом. Дивно, що я взагалі залишився живий. Міг би вже… того.
Її очі округлилися від подиву:
– Вам погрожували власні родичі?! Може, тоді варто звернутися до поліції?
– Сонечко, моя рідня не погрожує – вона діє. Чи ви думаєте, я все життя мріяв опинитися в цьому забутому богами містечку? Ні. Мене сюди... е-е-ем... доправили. Що до правоохоронних органів... Підозрюю, що у поліції занадто короткі руки, аби шукати управу на моїх родичів. Гараз, мила моя, не будемо про погане. Нам потрібен позитивний настрій – це вже запорука успіху. Дякую за млинці, треба буде повторити якось на дозвіллі! В дорогу! Збирайтеся, дорогий мій партнере!
