Раді Вас бачити!

Фіалка

Свіже вечірнє повітря жадібно прийняло моє розпашіле тіло, просочуючи кожен сантиметр шкіри життєдайною прохолодою, змушуючи дихати глибше, протвережуючи переплутані думки.

«Земля не народжувала жінки прекраснішої…» – його голос досі лунав у голові, розливаючи всередині життєдайне тепло. Я досі відчувала на своїй талії його гарячі сильні руки, що пропалювали тонку тканину вечірньої сукні. Його спокійне, рівне дихання все ще лоскотало шкіру, розпалювало всередині болісне полум’я. Там, на танцмайданчику, його впевнені плавні рухи відносили геть від реальності, геть від спогадів. Змушували розчинитися в моменті. Змушували повірити в його щирість.

Серце гулко стукало об ребра. Магія струменіла венами сотнями тисяч електричних розрядів. Здавалося, ще секунда – і новий неконтрольований спалах сили накриє мене з головою.

Я притулилася до крижаної цегляної стіни, старанно намагаючись повернути собі здатність мислити розумно. Доросла жінка, а поводжуся як підліток після першого побачення! Це був лише танець. Лише комплімент від мого ділового партнера. Це нічого не означає! Це не повинно нічого означати!

Увесь минулий тиждень я старанно вибудовувала між нами стіну робочих стосунків. Зрештою, Роман просто допомагав онуці своєї давньої знайомої відновити крамницю, прийняти силу, знайти свій шлях у світі чародійства. Старанно, терпляче, дбайливо... І з кожним днем він ставав усе ближчим, руйнуючи всі мої мисленнєві бар’єри.

А я не могла опиратися. І це страх як лякало. Всередині міцно оселився страх зради, страх перед болем, якого мені вдруге не пережити.

Мені потрібен час. Час, щоб прийти до тями, залікувати зранене, розтерзане серце. Час, щоб забути зраду. Будувати нові стосунки зараз – усе одно що намагатися звести будинок без фундаменту, який завалиться від найменшого подиху вітру.

Перед очима замиготів ліхтар. Спалахнув, згас, знову спалахнув... Власні відчуття всередині пульсували з тим самим інтервалом. Спогади про біль зради не дозволяли полум’ю кохання всередині розгорітися. Просто потрібен час. Він – найкращий лікар. Прямо зараз я не готова. Не готова довіряти, віддавати всю себе без залишку. Просто не готова знову полюбити.

Я заплющила повіки. Тіло повільно огортав протверезний холод від цегляної стіни. Зробила глибокий вдих.

Надалі треба тримати дистанцію, вибудувати бар’єр, відгородитися від власних почуттів. Треба поринути з головою в роботу! Зрештою, крамниця зараз має бути на першому місці. Мені не можна закохуватися! Не можна!

До того ж Роман, здається, зацікавився Катюхою. Буквально спопеляє її поглядом! І, як на мене, вони чудово підходять одне одному. Він – спокійний і розважливий, справжній джентльмен, наче зійшов зі сторінки книги вісімнадцятого століття, ідеальний герой любовного роману… І вона – вибухова, імпульсивна, харизматична. Ідеальна пара. Ідеальнішої не придумаєш! Чорт...

Усе всередині протестуюче стиснулося і...

– Софіє, доброго вечора! – пролунав смутно знайомий оксамитовий, м’який голос прямо переді мною. – Ви така безтурботна, прогулюючись увечері наодинці. Місто небезпечне. Що змусило вас покинути гучне свято?

Я розплющила очі. Перед очима у тьмяному світлі вуличного ліхтаря з’явився силует Іллі. Родича Романа, який обіцяв допомогти мені з вивіскою. І знову я наштовхнулася на цей обволакуючий погляд, що проникав прямо в душу. В його обсидіанових очах таїлося щось загадкове, невідоме і… лякаюче.

Він притягував, вабив. Я не могла заговорити, не могла вдихнути, не могла виразно міркувати. Зачаровано розглядала чоловіка, що височів переді мною. Високий, стрункий. У чорному костюмі, що ідеально підкреслював його спортивне тіло. На виточеному обличчі грала м’яка посмішка.

Від нього віяло чимось знайомим. Чимось непоясненним. Невже... Магією? Ну звісно! Він родич Роми і, цілком імовірно, теж маг чи чародій… Так ось чому він так дивно на мене впливає! Це просто магія!

– Доброго вечора! – я нарешті знайшла в собі сили відвести погляд і відійти вбік. Ці маги та інші чародії зведуть мене з розуму! – Які в нас тут можуть бути небезпеки? Маленьке місто. Тут усі одне одного знають. Люблю вечірні вулиці, їхні запахи, звуки. Просто на святі було занадто задушно і людно… А вас Рома запросив, так?

Він здивовано підняв брову і якось дивно усміхнувся.

– Навряд чи Таріон став би мене запрошувати… до вас. Він ревно береже те, що приносить йому вигоду. І вже точно не стане запрошувати мене в цей дім. До слова, йому не варто бачити нас разом. Може, прогуляємося? Раз ви не боїтеся темних провулків вечірнього маленького містечка.

Він знову усміхнувся, і мені здалося, що на дні його зіниць спалахнуло полум’я – і тут же згасло. Наче вабило, притягувало і позбавляло волі. Цьому полум’ю неможливо було опиратися. Неможливо було відмовити.

Я, сама того не бажаючи, зробила крок назустріч. Думки затягував хисткий туман. Здавалося, що все відбувається не зі мною або й зовсім увижається.

– І… про що ж ви хочете зі мною поговорити? – наче не своїм голосом пробурмотіла я.

– Про вашу магію, – Ілля подав мені руку, ніби в уповільненій зйомці. – Я так розумію, мій брат не розповів вам усієї правди? У мене до вас є пропозиція...

Дотик його долоні до оголеної шкіри розсипався тілом тисячею мурашок. Зробила ще крок, наблизилася впритул. У ніс вдарив різкий запах гару. Задушливий. Одурманюючий. І…

– Сонечку! – скрикнув за спиною Савелій Дмитрович.

Власна магія протверезними голками пронизувала шкіру долонь. Чорт! Що він зі мною робить?! І тут же туман розвіявся. Я навіть не помітила, як відійшла від дому на добрих десять метрів. А здавалося – зробила всього пару кроків.

– Вибачте, Ілле! На мене чекають гості! – я рвонула в бік вогнів власної крамниці, намагаючись вирівняти збите дихання. Напевно, варто виявити ввічливість. – Ви можете приєднатися до нас! Якраз зараз я хотіла подавати десерт!

Обличчя Іллі перекосилося, наче від зубного болю. Він мигцем зиркнув мені за спину.

– Я наполягаю на розмові, – в його голосі з’явилися сталеві нотки. – Наодинці. Це важливо!

Важливо? Він щось згадував про Рому та мою магію… У грудях їдким туманом розросталася тривога. Невже Рома і справді щось від мене приховує?

– Сонечку! Куди ж ти зникла?! – Савелій Дмитрович з’явився з-за моєї спини, пильно вдивляючись у постать Іллі. У світлі тьмяного ліхтаря його обличчя, здавалося, ще більше зморщилося від неприязні. Наче в нього на носі тарган сидів! – Мені хотілося б із тобою дещо обговорити!

Господи, та вони що, змовилися всі?!

– Вже йду, Савелію Дмитровичу! Вже йду! – я зробила ще крок назад, усе ще не в силах відірвати погляд від цього мага-чародія. – Ілле, ми можемо зустрітися з вами в кав’ярні. Завтра вдень. Обговоримо... е-е-е… деталі нової вивіски. Вас це влаштує?

На його вилицях заходили жовна, видаючи – явно не влаштує, але відповів він стримано й рівно:

– Буду на вас чекати, Соню. Саму, – процедив він крізь зуби, не рушивши з місця. Дивний чоловік. Як людина може одночасно і лякати, і вабити одним своїм виглядом? Це що, чари? Чаклунство? Може, він якось причетний до втрати магії Роми?

Савелій Дмитрович м’яко підхопив мене під лікоть, залучаючи за собою. І звідки тільки в ньому взялося стільки енергії?

– Сонечку, – голос старого тремтів від напруги. – Вислухай мене, дитинко. Це дуже важливо. Ти особлива дівчинка: добра, чиста, світла. А зло не дрімає! Зло не те, чим здається, мила моя!

Що? Я завмерла на порозі крамниці, намагаючись зрозуміти, до чого хилить старий добрий друг моєї бабусі.

– Не зовсім розумію, про що ви кажете, – мої пальці обхопили прохолодний метал ручки і потягнули двері, що озвалися протяжним рипінням, на себе. – Давай піднімемося нагору, і ви розповісте про ваші... гм… побоювання.

Приміщення оранжереї, щедро прикрашене гірляндами з живих квітів, зустріло нас запальними звуками музики, теплим рівним світлом і дзвоном посуду. З усіх кутів долинав сміх і гучні розмови гостей, імпровізований танцмайданчик був переповнений, а зі столів їжа зникала, наче за помахом чарівної палички. Цьому місту було просто необхідне свято! Свято, яке обговорюватимуть нудними будніми вечорами, яке сколихне місцевих жителів. Свято, яке обов’язково приверне увагу до крамниці.

– Сонечку, сподіваюся, ви все зараз зрозумієте. Йдемо швидше… – Савелій Дмитрович задріботів у бік сходів, спритно маневруючи між гостями.

– Сонько! – до моїх вух долетів підозріло знайомий голос. – Скільки літ, скільки зим?!

Я круто розвернулася, і губи тут же розтягнулися у відкритій радісній усмішці.

– Лізко! – вигукнула я і мало не бігом рвонула назустріч подрузі дитинства Лізці Стрельниковій, з якою ми з третього класу щоліта проводили разом і фарбувалися однією помадою на місцеву дискотеку. Ефектна, рішуча, бойова, вона завжди була душею компанії. І зараз, схоже, нічого не змінилося.

– Вона сама! – скрикнула подруга і міцно стиснула мене в обіймах, обдаючи хвилею солодкуватого парфуму та ігноруючи всі зацікавлені погляди, спрямовані в наш бік. – Як же я рада тебе бачити!

– Які новини, Ліз? – усе так само усміхаючись, трохи відсторонилася, вдивляючись у майже не змінене обличчя. – Як життя? Ми не бачилися скільки? Три роки?

– Невже три роки минуло! Матінко рідна! Час летить – жах! У мене все чудово! Просто супер! Со-о-онь! – на її обличчі з’явився вираз абсолютного глибокого щастя, а очі засяяли. – Сонь, я заміж виходжу! Уявляєш! Сашко мені пропозицію зробив! Про-по-зи-ці-ю!!!

І на підтвердження своїх слів Лізка тут же виставила переді мною свою руку, на безіменному пальці якої іскрилася і виблискувала каблучка.

– Ох! Оце новина! Вітаю! – тепер уже я притягнула подругу в свої обійми. – І що, коли весілля?

– За тиждень! Я все хотіла тебе покликати, навіть запрошення надіслала на твою стару адресу, але чула останні новини… Співчуваю! Нам усім так не вистачає Людмили Миколаївни…

Я втягнула в себе повітря. Кожен спогад про бабусю досі віддавався ниючим болем у серці.

– Дякую, – голос зрадливо здригнувся.

– Бачу, ти зважилася все ж таки відновити її справу! – Лізка, здавалося, не помітила моєї заминки. – Яка ж ти молодчинка, Сонь! Просто розумничка! Людмила Миколаївна тобою б пишалася. Слу-у-ухай! У мене тут таке-е трапилося! Уявляєш, від мене з авансом втік мій декоратор! Скотина! Хто б міг подумати, що ця мила пані виявиться аферисткою! І це за тиждень до весілля! Сонь, я в трансі! Просто в жаху! Думала звернутися до Степана Георгійовича, але на якого біса він мені здався, якщо є ти?! Рятуй! Будь ласка! Допоможеш по старій дружбі?

Я?! Стану декоратором на весіллі подруги дитинства?!

– Звісно! – я радісно сплеснула руками. – Питання з квітами точно можеш вважати вирішеним! За тиждень я тобі такий декор організую – ахнеш (особливо якщо додати трохи магії). Що б ти хотіла бачити? Яку кольорову гаму? І які квіти?

– Я хочу багато сонця! – натхненно заговорила Ліза. – У всіх гостей будуть жовті аксесуари, подружки нареченої в жовтих сукнях! Ми з аферисткою зупинилися на арці з білих і жовтих троянд і такому ж декорі на столиках, але блін! Це так неоригінально! Може, соняшники? Або іриси? Півонії бувають жовтими? Тільки благаю, ніяких лілій! У мене від них голова на дві частини розколюється!

– Зрозуміла! Ніяких пахучих квітів! Щодо соняшників не зовсім впевнена, а от із жовтими та білими півоніями вийде дуже ніжна композиція...

– Ні! Хочу яскраве щось! Соняшники або ці, як їх, гербери. Давай я тобі намалюю концепцію...

Одразу видно відповідальний підхід до церемонії! Стежить за кожною деталлю. Лізка ні краплі не змінилася!

– У тебе і концепція вже є! Давай тоді розберемося за столом. Йдемо в кінець залу...

Наступні дві години пролетіли як одна мить. Я металася між моєю першою замовницею та гостями, намагаючись бути відразу скрізь. Усі помічники разом кудись запропастилися. Клавдія Семенівна, швидше за все, вирушила додому, до онуків. А Рома... Рома і... Катя, схоже, знайшли спільну мову і пішли… разом. Ця думка промайнула в голові, змушуючи серце стиснутися від суперечливих почуттів. Дуже хотілося порадіти за подругу, за свого «партнера», але... виходило кепсько.

Вечір ішов своєю чергою. Доводилося і подавати десерти, і обговорювати бутоньєрку з букетом нареченої, і вести теплі, але нічого не значущі «світські» розмови з публікою, і продумувати форму з розміром для арки з соняшників до майбутнього весілля. У перервах між біганиною мене наздоганяли свіжі плітки про кондитера з кафе навпроти і старезну актрису з місцевого театру.

Голова йшла обертом. Ноги гули від нескінченної біганини на височенних підборах і плуталися в подолі довгої сукні. Але тим не менш усередині теплими тягучими хвилями розповзалося відчуття ейфорії. Я ніби була в забігу на довгу дистанцію. Сили закінчувалися, але фініш був поруч! Прямо перед очима! Один ривок – і я біля мети.

Сьогоднішній вечір відкрив двері моєї квіткової лавки перед усім містом, показав, що мені є чим здивувати. Цей вечір подарував мені моє перше велике замовлення! Уже завтра на моєму рахунку з’явиться перший зароблений аванс за декор весілля. І я впевнена – це тільки початок.

І ось через дві години я, нарешті, зачинила двері крамниці за Лізкою, яка нескінченно щебетала. Подрига здавалася абсолютно щасливою у своїх розмовах про заміжжя, Сашка і дім, що будується, тактовно не ставила зайвих питань про моє особисте життя.

По-моєму, у мене на обличчі було написано «самотність». Схоже, доля в мене така – постаріти серед квітів та магії.

Я згасила світло в приміщенні оранжереї, переконавши себе в тому, що прибиранням краще зайнятися завтра. Зі свіжими силами і, зрештою, знайти хоч одного помічника. Цікаво, Клавдія Семенівна перед виходом увімкнула зволожувач у крамниці? І напевно, варто трохи знизити температуру в холодильнику для квітів…

Торговий зал зустрів мене мірним гудінням холодильника, тьмяним світлом, що лилося з єдиної лампи біля каси. Зволожувач, звісно ж, ніхто не ввімкнув. Я зробила пару кроків уперед і…

– Невже вечір уже добіг кінця? Думав, він ніколи не закінчиться, – хриплуватий голос пронизав тишу, змусивши мене підскочити на місці.

***

– Господи! Ро... Рома? – я прочистила горло і попрямувала в бік лампи, що горіла. – Ти мене налякав! Так, гості розійшлися, я… гм… наводжу лад. Думала, ти... гм… давно пішов.

Партнер сидів на нещодавно придбаному мною дивані в темряві і зі склянкою в руках. На дні виднілися залишки янтарного напою. Хоча це не показник. У досить об’ємній пляшці, що стояла на підлокітнику, здається, з віскі, уже не вистачало половини.

– Що святкуєш із таким розмахом? – я насупилася, підходячи ближче.

Серце завмерло і провалилося в безодню, варто було тільки нам зустрітися поглядами. Він тут. Дійсно тут. Не залишився з Катею, а весь цей час перебував у торговому залі. Зовсім один. Чому?

– Маєш щасливий вигляд! – його низький голос знову змусив мене здригнутися. Він пробирав наскрізь, розтікаючись жаром венами. – Тобі до лиця щастя! Хоча мені важко уявити, що тобі не до лиця.

Я знову відчула, як кров зрадливо приливає до щік.

– Вечір пройшов краще, ніж ми очікували, – я усміхнулася і, нарешті, опустилася на диван. – Щойно в нас з’явилося перше велике замовлення, уявляєш? Будемо займатися декором весілля!

– Яка прекрасна новина! – якось не дуже радісно сказав він. Але тут же протягнув мені свою склянку з віскі, і я рефлекторно її прийняла. – Треба відсвяткувати! Здається, ми нарешті будемо винагороджені за нашу тяжку працю! Ну, партнере, за успіх!

Оманливо безневинна бурштинова рідина обпекла горло, від чого до очей підступили сльози. Я закашлялася. Чорт, що він там п’є?

– Лангверське віскі часів Полеглих королів. Це тобі, звісно, ні про що не каже. Я зберігав її для найбільш пам’ятної події, найвеличнішої перемоги… – він підібгав губи, розглядаючи етикетку незнайомою мовою, гірко усміхнувся. – Здається, це саме той випадок! – зробив великий ковток прямо з горлечка і відставив пляшку на підлокітник. – Це віскі здатне оголити почуття, Соню. Воно вивертає назовні найпотаємніші бажання. Навіть ті, про які ми не здогадувалися. Наприклад, знаєш, про що я не здогадувався?

Рома подивився прямо мені в очі, від чого дихання знову перехопило. Я пам’ятала цей п’янкий погляд. Пам’ятала відчуття його гарячих губ, жар його тіла…

Робила ще ковток обпікаючого віскі. І знову задихаюся від гіркоти. На язиці залишається деревний присмак.

Відчуваю, як серце гулко розносить кров, змішану з алкоголем, венами, змушуючи дихати частіше. Наче я знову тону. Штормом накривають неймовірно гострі, проникливі почуття. І я чіпляюся за два вогники на дні його зіниць, як корабель, що заблукав у тумані, за світло маяка.

– Про що ж? – я старанно вирівнюю дихання, відчуваючи, що ось-ось просто загублюся у власних відчуттях.

Він знову усміхнувся, наче й сам не вірив у те, що зараз скаже. Взяв мою руку в свою і провів великим пальцем по долоні, ніби намагався прочитати там мою долю.

– Ще кілька тижнів тому я розсміявся б в обличчя тому, хто сказав би, що мені начхати буде на мету всього мого життя, коли одна-єдина жінка у всіх світах поруч зі мною. Та жінка, що змушує мене відчувати. Бути людиною. І знову і знову дивуватися фантазії творців. Хто б подумав, що я – Таріон іль Сарах Раор Хаос, понад усе на світі хотітиму торкатися її, цілувати… – він обережно забрав у мене з рук порожню склянку і поставив на підлокітник поруч із пляшкою. – А чого б хотіла ти, Соню? Зараз. Чого просить твоя душа?

Я не могла думати ні про що. Ні про що, крім його близькості. Його п’янкого аромату. Його губ. Його пряного обпікаючого дихання. Чого я хочу? Неймовірно просте і водночас складне запитання. Бо відповісти вголос я просто не зможу.

Робила обережний рух йому назустріч. І в ту саму мить його губи впиваються в мої наполегливо і водночас м’яко. Наче запитуючи дозволу.

Мої повіки зімкнулися. На мить забуваю, як дихати і... відповідаю, відрізаючи всі шляхи до відступу. Саме цього я хочу зараз понад усе на світі. Хочу відчувати приємну гіркоту віскі на язиці, аромат його шкіри, просоченої димом і хвоєю. Розділити його вогонь, його небезпечне полум’я, між нами. Не оглядаючись на минуле. Забуваючи про біль. Тут і зараз жити цими єдиними митями, що змушують задихатися від захвату.

Його долоні ніжно ковзають по спині, притягують усе ближче. Між нами більше немає перешкод. Бар’єри зруйновані цим чуттєвим безумством.

Я і він. Ми, сп’янілі, одурманені чужоземним напоєм, що оголює почуття, підпорядковані бурі емоцій, ніби були єдиним цілим. Ураган почуттів, що вирував, дурманив не гірше за віскі, змушував серця битися в такт.

Його пальці жадібно зминають легку тканину сукні, в кожному русі – жага, в кожному дотику – бажання. Зараз він не стримується. Зараз він справжній.

Поцілунки стали жорсткішими, обпалювали ніжну шкіру шиї. Гарячі ладоні зімкнулися на талії, підтягуючи мене ближче. Прямо зараз я дозволяла його пальцям повільно розстебнути блискавку на сукні, дозволила легкій тканині зісковзнути з плечей. Через мить мої груди вперлися в його напружені м’язи, все ще заховані під білосніжною сорочкою, його долоні ковзали по нагій шкірі, з силою притискаючи мене до себе. Усе всередині болісно стиснулося від такого близького контакту.

– Соню... – глухий шепіт прокотився шкірою, – ти неймовірна...

Не в силах впоратися з ґудзиками, смикаю сорочку на себе. Чути тріск, і через мить розірвана тканина летить на підлогу. Мої руки ковзнули по його плечах, поцяткованих шрамами, притискаючи його до себе сильніше. Пальці м’яко пробіглися по вигинах спини.

У ту ж секунду ми падаємо вниз. Тіло потопає в м’яких подушках дивана. Зім’ята сукня зісковзнула до ніг. Шкірою прокочується хвиля трепетного збудження. Його долоні міцно обхоплюють мої стегна, а губи продовжують шалену гру під назвою «пристрасть». Жадібно, нестримно досліджуючи кожен сантиметр мого тіла. З моїх губ зривається тихий стогін. Останні сумніви стерті. Прогинаюся йому назустріч і...

Забуваю про все на світі. Рухаюся на межі божевілля. Шепочу, кричу, задихаюся… Світ перед очима розпливається, кружляє в шаленому вирі. Барвистому. Сліпучому. Призначеному тільки для нас двох…