Спочатку:
На сторінку книги
Фіалка
– Підйом, начальнице! На нас чекають великі справи! – гучний чоловічий голос увірвався в мій тривожний сон, змусивши підскочити на ліжку. Наступної миті почулося шелестіння штор, і моє сонне царство осяяло пронизливо яскраве проміння ранкового сонця. – Можна, я зватиму вас «партнером»? Мені це слово подобається більше. Можна? От і чудово!
Що? Хто «партнер»?! Який партнер? І звідки чоловік взагалі міг узятися в моїй спальні?
– Но-но, мила моя, ви робите такі очі, наче вчора між нами нічого не було! – прямо наді мною стояв той самий чоловік у потертому костюмі. На його обличчі блукала єхидна посмішка.
– А що між нами було?! Що ви взагалі робите в моїй спальні?! – я струснула головою, підтягуючи ковдру до підборіддя, аби приховати все те, що точно не призначалося для очей стороннього чоловіка.
Той дивний тип із мосту. Він і справді розгулював моєю кімнатою. У пам'яті почали розмито вимальовуватися події вчорашнього вечора. Там, на краю прірви, я сподівалася знайти відповідь на головне питання – як бути далі. Як здійснити те, що здавалося неможливим. Як вистояти й не впасти в безодню смутку. А знайшла… знайшла дивного чолов’ягу, який, наче за помахом чарівної палички, погодився мені допомогти.
Він так зворушливо намагався мене втішити, вирішивши, що я – потенційна самогубця. Махав якимись аркушами з «договором», наче щодня тільки те й робить, що рятує заплаканих дівчат. Цей дивний темноволосий чоловік у кумедному потертому костюмі з підпалинами, з утомленим поглядом і щетиною на запалих щоках читав мене, як розгорнуту книжку. Він миттєво відчув зраду коханого та біль від смерті бабусі. А в глибині його темних, як ніч, очей було щось таке, що видавало сильну духом особистість. Того, хто мені зараз був так необхідний.
Зараз йому був потрібен дах над головою, а мені – хоча б якась підтримка. Навіть від незнайомця. «Коли в кишенях порожньо, то і п’ятак – гроші», – спливли в пам’яті слова бабусі. Зараз я як ніколи розуміла їхню правдивість. Бо мені самій не вірилося, що я впораюся наодинці. Самотньою, як зараз, я не почувалася ще ніколи. В одну мить втратила все. У грудях зяяла величезна рана, що віддавалася дзвінким болем усередині.
Чекати допомоги було нізвідки. Коханий зрадив. Батько щасливий у п’ятому шлюбі. Від матері теж годі було чогось сподіватися: їй ніколи не подобалася крамниця, квіти, а головне – провінція. Вона втекла звідси у вісімнадцять і повертатися точно не збиралася.
Хто б міг подумати, що єдиною людиною, яка простягне руку допомоги, стане незнайомець із мосту… Людина, про яку я знала лише ім’я.
– Я вже став до роботи! А ви, Сонечко, ділові питання в ліжку сьогодні вирішувати збираєтеся?! – наполегливо заговорив він, протвережуючи мій розум.
– Вийдіть геть!!!
Чорт забирай, я справді впустила в дім людину, про яку знала тільки ім’я! Господи, він навіть паспорта не показував! Може, це маніяк чи злочинець? Що на мене вчора найшло?
– Ну, ось так завжди! Ввечері – «я на все готова», а вранці – «звідки ви тут узялися?», «геть!», – насмішкувато кинув він. Як же його звати?.. – Партнер я ваш тепер. Бізнес-партнер! Документики мої на столі лежать, щоб вам спокійніше було. Згадуємо все, моя дорогоцінна. Часу в нас… ну, не те щоб зовсім мало, але… самі розумієте. Раніше почнемо – раніше я відправлюся… е-е-е… у своїх дуже важливих справах.
Який настирливий! Такому пальця в рот не клади – руку відкусить… Ні, на злочинця він точно не схожий. І про документи сам згадав. Невже й справді допоможе? Треба придивитися… і врешті-решт запитати паспорт!
– А ви завжди вдираєтеся до бізнес-партнерів у спальню? Дайте мені хоча б одягнутися!
– Припустимо, не завжди. Але ви – винятковий випадок. Ладно, мила моя, одягайтеся, збирайтеся. Я просто палахкочу бажанням якнайшвидше перетворити це занедбане місце на райський куточок і золоте дно з невичерпним прибутком!
І він, насвистуючи якусь незнайому мелодію, зник за дверима, залишивши мене з відкритим ротом і купою плутаних думок.
Я приголомшено кліпнула і шумно видихнула. Гаразд. Треба зібратися. Зібратися і діяти, не залишаючи часу на відчай. Я підскочила з ліжка, відчуваючи приплив небаченої енергії. Здається, ця людина заразила мене своїм ентузіазмом. Сьогодні я не одна. Вже сама ця думка дарувала надію.
У цей момент телефон під ліжком озвався коротким мелодійним трелем. А потім ще раз. І ще… Поранене серце йокнуло. Протягом останніх тижнів так часто писала лише одна людина. Льоша. І кожне його повідомлення, усі ці солодкі слова прощення були для мене як ляпаси.
Пальці обхопили прохолодний пластик, екран ожив: «Пробач мені, моя фіалко…» Я зажмурилася. Зціпила телефон холодними від напруги пальцями. До очей зрадливо підступили сльози. Він бив по болючому. Наче ці вибачення могли щось змінити. Наче я могла просто забути про все.
Ні. Досить! Зі всієї сили я закинула телефон під ліжко. Щодня одне й те саме. Повідомлення, дзвінки… Давно треба було заблокувати його номер. Але рано чи пізно доведеться поставити крапку. Чітко дати зрозуміти, що все скінчено. Раз він не розуміє мовчання… Але не зараз. Зараз не час! На мене чекають!
Я впевнено підвелася. Швидко переглянула паспорт неодруженого й бездітного Сахарук Романа Романовича. За лічені хвилини привела себе до ладу і кинулася вниз, у ту саму крамницю, яку мені належало відродити з руїн.
Варто було лише відчинити облуплені дерев’яні двері, як усередині знову розповзся відчай. Крамниця зустріла розрухою. У ніс вдарило затхле повітря, запах прілої землі, вологості й тютюну. Схоже, за ті кілька днів, що я провела в кабінеті нотаріуса, наша «квіткова фея» тітка Клава так і не торкнулася ні лійки, ні сапки. На полицях сиротливо тулилися облізлі троянди в горщиках і дивакуваті орхідеї. У колись шикарних, а тепер потрісканих вазах доживали свої дні хризантеми та гвоздики.
Усередині знову похололо. Разом із цим в’яненням щосекунди в мені помирало якесь маленьке життя.
Колись тут усе дихало магією. Бабуся доглядала за кожною пелюсткою. У її дбайливих руках оживала будь-яка суха гілка. З її відходом життя наче покинуло і крамницю.
На стільці біля входу сиділа тітка Клава з виглядом побитого життям двортер’єра. Розглядала авто, що проїжджали повз, затягувалася дешевою сигаретою і видихала дим прямо в залі. Куди поділася та енергійна й відповідальна жінка, яка працювала на бабусю останні десять років?
– Вельмишановна, якщо у вас немає грошей на кубинські сигари, то не витрачайте фінанси на дешеві бур'яни, які ваші фабрики видають за тютюн. Це ранить мене як естета! – промовив Роман, вихопивши з рота ошелешеної продавчині смердючу сигарету і загасивши її в горщику з пониклим фікусом. – Так. З чого почнемо? Думаю, з ремонту…
– Починати треба з пошуку спонсора, бо коштів на ремонт у мене, на жаль, немає. Клавдіє Семенівно, знайомтеся – Роман, хм… адміністратор торгового залу, – я важко зітхнула і рішуче попрямувала до рослин. – Клавдіє Семенівно, пробачте, але… ви давно воду квітам міняли? А троянди? Вони ж потребують догляду! У них у горщиках не земля, а пісок якийсь! І взагалі, де всі лійки?
Хотілося якнайшвидше полегшити страждання живих істот.
– Сонечко, дитино, та кому ж воно зараз треба, га? – тітка Клава, оговтавшись від нахабства Романа, закотила очі. – Кризи-шмизи, біс їх знає… Не те що раніше! Квіточки купують або на весілля – тоді свіженькі на фермі беру, або на похорон – ну, там уже все одно. Або Степан провиниться і своїй Ганьці гвоздичку замовить. Щоб недорого і красиво.
Почуте боляче різануло слух. Я пам’ятаю часи, коли до лавки шикувалася черга…
– А як на мене, гм… – я прочистила горло, – Як на мене, ви просто не хочете працювати. Я б теж не купила тут жодної квітки – на них дивитися страшно. Прошу вас стати до роботи! Полийте квіти і підріжте стебла.
Роман чи то здивовано, чи то захоплено присвиснув, спершись плечем на одвірок, але – для різноманіття – змовчав. Тітка Клава з ображеним виглядом побрела за лійкою.
Тим часом мої пальці повільно торкнулися зів’ялих пелюсток троянди. Жива. Легке, ледь відчутне поколювання, схоже на слабкий розряд струму, кольнуло кінчики пальців. Я миттєво відсмикнула руку. Здалося? Чи що це? Я насупилася, дивлячись, як здригнулося майже сухе листя. Ні… просто стрес і недосип.
– Гм… Яка ви грізна. А фінансові аспекти нашого підприємства я можу спробувати вирішити… – задумливо потираючи підборіддя, промовив Роман. Він дивився на мене якось дивно, примружившись. – Ви випадково не зайняті сьогодні по обіді? Думаю запросити вас на невеличку, але дуже корисну прогулянку. Як вам ідея?
Наступної миті «напарник» різко скоротив відстань між нами. Він наблизився впритул – так близько, що я відчула його запах: терпкий і водночас свіжий. Запах хвої з нотками горілого листя. Його бездонний погляд чорних очей затулив увесь світ… Я затамувала подих, тонучи в цьому вирі, не в змозі ворухнутися. Він одурманював, збивав з пантелику, змушував забути, хто я…
Його долоня м’яко лягла на зів’ялий бутон троянди і повільно заправила його в моє волосся. По шкірі пробігло тремтіння. У цьому простому жесті було приховано щось важливе. Я здригнулася, відчуваючи, як тілом розливаються хвилі трепету й хвилювання. І… щось іще. Щось невловиме, що змушувало серце битися швидше.
– М-да… – на його обличчі з’явилася ледь помітна м’яка посмішка. – Бачу, у вас є всі шанси стати найщасливішою квіткаркою цього краю, – задумливо протягнув Роман. – Рослини так і тягнуться до вас, оживають, варто вам лише торкнутися. Не помічали, Сонечко?
Я відсахнулася, змиваючи цю ману. Що зі мною? Звідки така реакція на простий дотик майже незнайомого чоловіка?
– Рослинам потрібен догляд, як і будь-якій живій істоті, – я відійшла вбік на «пристойну» відстань. – То що ви казали про фінансові проблеми? У вас є ідеї?
– Саме так! Пам’ятається, тут у вас є філія великого банку. Його директор – мій добрий знайомий. У нього просто величезне серце, тому, впевнений, він не залишить дівчину в біді. Особливо таку гарну. Пара посмішок від вас, решта – на мені. Гадаю, питання буде вирішене.
– Не думаю, що все так просто… – я нахмурилася. – Можливо, доведеться брати кредит під заставу майна.
– Люба Соню, залиште ці турботи мені, – він усміхнувся, знову торкнувшись бутона в моєму волоссі. – Неймовірно… – і, наче схаменувшись, змінив тему: – Дорогоцінний мій партнере, вам не здається, що час уже ставати до справи? – заговорив він, стрімко відвертаючись і втупившись поглядом у віник сухих трав у кутку.
І саме в цей момент у нього голосно забурчало в животі.
Мені стало нестерпно соромно. Я відчула, як кров приливає до щік. Людина працює на мене майже задарма, а мені навіть на думку не спало погодувати його сніданком!
– Думаю, справи краще вести на ситий шлунок, – на моїх губах з’явилася посмішка. – Так завжди казала моя бабуся.
Роман, здавалося, здивувався, а потім нерішуче кивнув.
– Мабуть, ідея непогана. Але тільки швидко, Сонечку. Не витрачаймо дорогоцінний час…
Я ступила до виходу, але на мить зупинилася. Перед очима постало невелике дзеркало в старовинній рамі, яке бабуся повісила тут давним-давно «від лихого ока». Зараз із нього на мене дивилася стривожена дівчина з розпатланим волоссям, у якому розквітнув бутон чайної троянди, повний життя.
