Раді Вас бачити!

Таріон

Свідомість поверталася болісними спазмами, що стискали скроні. Вона несла із собою присмак гару й диму в роті. Печіння в горлі та яскраві вогняні спалахи перед очима. Долоні палило так, наче я занурив їх у розпечене вугілля. Усе тіло скручувало судомами.

Що це означало? Демонова кров! Пітьма його знає!

Дощ відбивав хаотичний ритм об навіс десь над головою, доводячи до божевілля. Прокляті піски Хаосу, де я взагалі опинився? Хоча… яка різниця?

Хтось безцеремонно шурхав у моїх кишенях, обнишпорюючи то штани, то піджак, і приглушено матюкався під ніс.

Лють спалахнула миттєво, приводячи мене до тями. Я не підвівся – я буквально вилетів на ноги, маючи намір цього разу когось таки вбити.

Зарослий брудний безхатько, від якого за версту тхнуло нечистотами й перегаром, сахнувся назад, перечепився і, плюхнувшись у калюжу, поповз по асфальту спиною вперед, несамовито сукаючи ногами й бурмочучи щось під ніс. Здається, молитву.

От і чудово. Саме так усе й має бути.

Лють вирувала в горлі, текла вогнем по венах і штовхала вперед. Убити Ільмаріона. Прямо зараз.

Але щось усередині підказувало – я вже запізнився. І це усвідомлення доводило до сказу. Змушувало діяти, а не думати.

Тому я заплющив очі й зробив кілька глибоких вдихів.

Дивне місце. Щось на кшталт альтанки, але важко зрозуміти, як я сюди потрапив.

Дощ почав стихати. Я ступив уперед і підставив обличчя поодиноким заблукалим краплям. Вони трохи протвережували, охолоджуючи розпашілий мозок. Не можна гаяти час, але й діяти необачно теж не можна.

Можна було б щодуху кинутися до квіткової крамниці, сподіваючись, що вона все ще там, під захистом бабусиних оберегів. Але впевненості не було.

Прокляття! Та що зі мною таке? Є найпростіший і найшвидший спосіб – контракт. Перехід за контрактом.

Я вирішив скористатися саме ним: дістав із кишені договір, розгорнув і… завмер, відчуваючи, як усередині щось обірвалося.

Подих перехопило, а щелепи стиснулися так, що я почув рипіння власних зубів.

Ось і все. Усьому кінець. Навіть якщо я встигну до того, як Ільмаріон проведе ритуал – вона більше ніколи не довіриться мені. Більше ніколи не буде моєю з власної волі.

Під умовами контракту, навпроти мого повного імені, стояла звична вже і така жадана колись позначка – Виконано. А це значить, що на тілі Соні з’явилося моє ім’я. Уже з’явилося.

І якщо вона не здогадалася одразу, гримуар старої відьми послужливо підкаже їй, що це означає. Якщо вже не підказав разом із відомостями про демонів.

Стало зовсім паскудно.

Хоча… до чого ці терзання? Я чудово знав, що ця година настане рано чи пізно, і вона про все дізнається. Контракт не скасуєш. Хіба що мені доведеться померти, аби залишити їй життя і душу. Але поки що я не готовий на такі жертви.

Гаразд.

Про це я ще встигну подумати пізніше. Вихід є завжди. Перевірено.

Я стиснув у руці її договір, і в ту ж мить обпалююче, болісно відгукнулася сила. Моя сила, від якої я вже практично відвик.

Пекельне полум’я розтікалося венами. П’янячи могутністю й наповнюючи вірою в те, що все ще можна змінити. Я отримаю те, чого хочу. Або не бути мені Таріоном іль Сарах Раор Хаосом.

Не знаю, що стало причиною повернення сили, але бачить Хаос – це одна з найбажаніших новин, які міг принести мені всесвіт. Невже Хранителі рівноваги нарешті прокинулися й згадали, що від них залежить добробут світів?

Губи самі розпливлися в усмішці. Тепер мені є що протиставити Ільмаріону.

Я знову зосередився на контрактні, на Соні, думаючи лише про те, щоб вона була ще жива.

Спалахнуло полум’я, відкриваючи портал між Землею та Пеклом.

Дихнуло сіркою, гаром і запахом розпеченого піску. Рідний аромат дому: Пекла, Вітряної пустки та Огняних пісків.

Мені тут навряд чи зрадіють, але я все одно ступив у вікно порталу. Будь що буде. Гірше вже навряд чи вийде.

Огняні піски Хаосу

Вітер гнав червоний розпечений пісок пустелею, наче хвилі морем. Тільки шелест цей був тихий, ледь чутний і оманливо м’який. Огняні піски кишать дрібними демонами та збирачами падали. Але тепер мені начхати.

Гаряче повітря викривляло магічні потоки та оманливо мирну реальність. Три червоні сонця світили з різних боків, заплутуючи демона, що випадково забрів у ці краї. Не дарма мешканці Хаосу не дуже люблять піски.

Зате для мене вони рідні.

Навіть не я їх знаю, а вони мене. Хай там як, Огняні піски пам’ятали й відчували, яка кров тече в моїх жилах. Кров Повелителів, а не рядових демонів.

Пісок повз чорними штанами, пропалюючи в них дрібні дірки. Він вимагав моєї уваги, але зараз було не до нього.

– Мені потрібен Ільмаріон! – процідив я крізь зуби, відчуваючи, як разом із люттю назовні рветься моє полум’я.

Мить – і пісок осипався до моїх ніг. Завмерли хвилі й вітер, що намітав бархани. А потім вони ринули мені назустріч, наче я сам, розтинаючи простір на неймовірній швидкості, наближався до своєї мети.

Насправді це Огняні піски несли її до мене. Не просто показували шлях, а привели мене до Ільмаріона.

Хто б сумнівався, що він прийде сюди. Саме звідси все колись почалося. Наше протистояння, що розтягнулося на віки й тисячоліття. Саме тут відбувся наш перший бій.

Тоді я думав, що це кінець нашої ворожнечі. Але ні. То був лише початок.

Ідеально рівна долина з чорного скла, що не відбиває, а поглинає світло трьох сонць. Тут я поставив брата на коліна. Довів, що я сильніший. Не треба було залишати його в живих. Схибив. І не подумайте, зовсім не тому, що мені стало його шкода. Тоді я просто не бачив у ньому загрози.

А дарма.

Мабуть, не варто було бути таким самовпевненим. Хоча самовпевненість постійно грає зі мною в злі жарти.

Я ступив уперед, залишаючи пісок позаду. Скло відповіло тихим тремтливим дзвоном. Воно теж пам’ятало. Той день – такий самий, як мільярди інших у цьому місці. І чекало сьогодні на щось подібне.

Трохи осторонь, біля навісних скель, розкрила свою пащу печера Проклятих душ. Одне з найпотужніших зосереджень темної магії у всіх світах.

Не здивований, що він обрав це місце. Воно зв’язує будь-яку світлу силу, але не поглинає її, а концентрує. Тут сила не розтечеться у просторі, як це було з Ірен на Землі. Земля завжди прагне забрати те, що дала. Аби тільки не віддати таким, як ми. І зараз я розумів, наскільки це правильно. Справедливо.

Усе ж таки довге життя чогось таки вчить. Але навряд чи Ільмаріону ці знання допоможуть.

Я не поспішав, але й не затримувався.

Яка все ж таки оглушлива тиша панувала в цьому місці. Мабуть, саме вона й дозволила здалеку почути голоси. Ільмаріона та її – Фіалки.

Серце стиснулося, але водночас я був радий чути її голос. Нехай і злий, як ніколи раніше. Нехай напружений і дзвінкий. Але сильний. Не такий, як був у Ірен.

– Ти монстр! Забереш мою силу, але так і залишишся бездушним монстром! – я усміхнувся. Дарма вона старається. Можливо, мене б і зачепили такі слова… та й то лише віднедавна. Ільмаріона – навряд чи.

– Ти віддаєш перевагу монстрам із душею? На жаль, у Пеклі більше таких не водиться – відтоді як вигнали твого коханого.

Я скрипнув зубами. Слухати це далі не було жодного сенсу. Тому без зволікань увійшов до печери.

– Ну що ти, Ілю! Я заради тебе подолаю будь-які перешкоди, – мій голос був напружений, а тон насмішкуватий. Ніщо не відображало тієї туги й… болю? Що стиснули серце, коли я знову побачив Соні, розпластану на жертовнику.

У мене ще буде час віддаватися розпачу. Потім. Для цього я матиму цілу вічність.