Раді Вас бачити!

Фіалка

У ніс ударив різкий запах гару, кіптяви та смороду. Тієї ж миті тіло здригнулося від кашлю. Голова пішла обертом. У грудях потужними поштовхами розливалося печіння. Пересохлими губами я хапала повітря, намагаючись віддихатися, але марно. Легені стиснулися, наче від опіку, а до горла підступила нудота.

Відчула під собою жорстку теплу поверхню. Рвонулася вгору. Без успіху. Руки й ноги були надійно закріплені. Затерплими пальцями я торкнулася шорсткого каменю. Хай йому грець! Де я?!

Розплющила повіки – і тут же накотив біль. Тупий, ниючий. Голову ніби стиснули в лещатах. Крізь хистку пелену розгледіла прямо над собою склепіння печери, охоплене язиками полум’я. Вогонь хвилями облизував камінь, ланцюгом струменів угору і танув у невідомості. Повільно повернула голову ліворуч. У пронизливому світлі вогняної річки, що текла по стелі, вимальовувалося моє ложе – величезний круглий камінь, окреслений дивними буквами, що палали, наче тисячі вуглин. Навколо – нікого.

Це Пекло. Безодня. Усвідомлення прийшло миттєво. Разом із люттю. Разом із печінням залишків магії в долонях.

До очей підступили сльози. Кров задзвеніла у вухах. Ривок! Ще ривок! Але я так само залишилася лежати розіп’ятою на величезній сірій кам’яній плиті. Що це?! Вівтар?! Мене принесуть у жертву?!

Безвихідь та розпач обплутували розум тонкими нитями, поширюючи тілом хвилі паніки. Мені не впоратися. Це було ясно від самого початку. Хто я проти тисячі монстрів із Пекла? Недосвідчена чародійка з контрактом, яка тільки й уміє, що квіточки на підвіконні вирощувати. Наївна, довірлива і... дурна.

Повернула голову праворуч. Погляд тут же наткнувся на почервоніле зап’ястя. Печіння в руці майже не відчувалося. Тепер чіткий напис «Таріон іль Сарах Раор Хаос» відбився глибоко в грудях, роз’їдаючи мене зсередини.

Зробила глибокий вдих, наповнюючи легені отруйними випарами. Щокою скотилася самотня гаряча сльоза. Сьогодні перерветься рід Фіалки. Остаточно й безповоротно. І все тому, що остання представниця чарівного роду довірилася монстру. Закохалася в найлютішого ворога.

– Не треба сліз! Боляче не буде, – пролунав десь біля голови нудотно-солодкий голос Іллі. Хоча, звісно, це було не його ім’я. – Можеш мені вірити. Я це не вперше роблю.

– Навіщо все це? – власний глухий голос звучав чужо. – Контракту на мою душу замало?

– Душа? – демон усміхнувся. – Навіщо мені твоя душа? Мені потрібна сила. Чародійська сила. Солодка, п’янка… Я заберу її всю, без залишку.

– То це все через вашу нескінченну жадобу… Від самого початку все було не випадково… – я вдихнула повітря, свідомість пливла від сірки. – Ви працювали разом? Спочатку вбили старшу Фіалку, але не отримавши ні краплі сили від бабусі, вирішили, що можна спробувати забрати її в мене? Таким був ваш план?!

– Уявлення не маю, що ти там собі навигадувала, – демон фиркнув. – Не знаю, як Таріон, але я донедавна взагалі не знав нічого про вцілілих чародійок вашого роду. У будь-якому разі, можеш пишатися – тебе я увіковічню у своїй пам’яті. Як силу, яка привела мене до трону.

– Брехня. Чергова брехня! – голос перейшов на крик, кінчики пальців завібрували від припливу енергії, але недостатньо, щоб розірвати невидимі пута. – Ви варті один одного. Мене не обманиш. Не зараз. Ви все спланували.

Демон пройшовся колом і обережно прибрав пасмо волосся з мого обличчя. Пахнуло гаром. Я сіпнулася, зціпивши зуби.

– Як знаєш! Нехай буде брехня! Але так, у нас є щось спільне з Таріоном – ми не брешемо там, де це не має сенсу. Утім, ти маєш право розуміти все, як тобі зручно. Тим паче, що дуже скоро й цього права у тебе не залишиться.

Він провів пальцями по каменю, і тієї ж миті спалахнув вогонь: праворуч від мене, ліворуч, біля ніг і над головою. Мені здалося, чи до загального смороду додався запах паленого волосся? Я сіпалася, марно намагаючись вирватися.

– Хто з вас позбавив життя мою бабусю? – відповідь на це запитання здавалася зараз надзвичайно важливою. Мені потрібно було почути одне-єдине ім’я. Його ім’я.

– Уявлення не маю, – байдуже відгукнувся демон. – Можливо – старість? Може, нерви та тривоги. Може, п’яний водій? Ви, люди, взагалі дуже крихкі створіння. Я твою бабусю в очі не бачив. Хоча зараз дуже про це шкодую. Можливо, не довелося б так довго грати другорядні ролі в Пеклі.

Не вірю. Не може цього бути. Усі смерті пов’язані… Це він, Таріон… чи ні?! Невже все зовсім не так, як я припускала?!

– І чим же не вгодив вам старий мебляр, хай вам грець?!

– Забагато на себе взяв. Почав вести крамольні промови. Я був просто змушений охолодити його запал! Перестарався. Хоча він усе одно був старий і доживав свій вік. Йому залишалося пів року за контрактом з Айліссін. Чи ти думаєш, він був просто талановитий? Ні. Моя давня знайома дарувала йому хист. В обмін на душу. Тільки не збагну, що йому не сподобалося, раз він надумав позбавити тебе такої можливості.

Демон знову з’явився в полі зору. Погляд упав на довгий, трохи вигнутий кинжал із чорним лезом у його руках. Подих перехопило від страху. Тільки зараз прийшло усвідомлення близького кінця. У моєму житті прямо зараз поставлять крапку, а душа так і не знайде спокою...

– Де він? Де Таріон? – відчайдушно хотілося поглянути йому в очі перед смертю. – Чому не з’явився забрати те, що належить йому за договором? Ви домовилися одразу – йому душа, тобі сила?

Я не вірила! Відмовлялася вірити, що він не причетний!

– Звідки мені знати? – монстр фиркнув у відповідь. – Проґавив він свою можливість. Тягнув, незрозуміло чому. Знаєш, я рішуче не розумію: чому Ріон готовий був чекати десятиліття, щоб отримати краплі сили? Я хочу все і зараз! – демон схилився до мене і почав повільно креслити від ліктя до зап’ястя якісь знаки. З кожним дотиком біль накривав свідомість дедалі сильніше. Я стиснула губи. З горла вирвався стогін. А далі кров потекла по каменю, забираючи життя.

– Я хочу трон, – наче здалеку долинав його голос, – і скіпетр, на який у нього так і не вистачило сил. І його помилок припускатися не збираюся. Він став таким нікчемою відтоді, як отримав можливість відчувати людські почуття. Жалість, навіть кохання, як мені здається. Хоча звідки мені знати? Він став слабаком. Ганчіркою. Я пропонував йому зробити все ще раніше і не возитися з виконанням умов контракту, як рядовий демон. Слава пітьмі, мати забезпечила нас достатнім запасом знань, щоб ми могли брати те, що нам потрібно. І раніше його не мучили сумніви. А тут – на тобі… Вирішив погратися в людину. Спаскудила ти такого демона, Фіалко!

– Таріон грає з тобою. Грав зі мною. Це ваша пекельна сутність. Ви не здатні відчувати. Ви п’яні одним-єдиним почуттям – жадобою. І вона вас занапастить.

– Пф! Можна подумати, я казав, що вмію відчувати. Вистачить і одного виродка в сім’ї. А прокляття – вони все одно не збуваються.

Він обійшов мене з іншого боку і заповзявся вирізати знаки на другій руці. І знову цей нестерпний біль. Щоками потекли сльози.

– Ну-ну! Боліти зараз перестане! – і справді, біль почав відступати, а разом із ним почали йти й сили… По краплі, по дещиці, але я все одно відчувала, як слабшаю...

– Ти монстр! Забереш мою силу, але так і залишишся бездушним монстро…!

– Ти віддаєш перевагу монстрам із душею? На жаль, у Пеклі більше таких не водиться – відтоді як вигнали твого ненаочного.

Він ніби встромив свій кинжал мені в саме серце. Нагадував про власну мою дурість. Я заплющила повіки, відчуваючи, як життя покидає моє тіло.

– Ну що ти, Ілю! – приречену тишу прорізав голос. Голос, що змусив усе всередині перевернутися. – Я заради тебе подолаю будь-які перешкоди.

Звук кроків гулкою луною відгукнувся в серці. Таріон. Він тут. Він, хижак, прийшов за своєю здобиччю.

– Дуже радий, що ти все ж передумав і згадав, хто ти є! – після тривалої паузи нервово заговорив Ілля. – Так і бути, я поділюся з тобою. Хоча ти минулого разу ділитися зовсім не побажав. Тут вистачить нам обом. Тільки не жадничай, як тоді з Ірен.

– Боюся, сьогодні тобі й зовсім нічого не перепаде.

Пролунало глухе клацання, і тієї ж миті пута спали. Один ривок – і я на ногах. Світ перед очима похитнувся. До горла знову підкотила нудота. Я слабка, занадто слабка. Магія не відгукувалася на мої благання.

Стиснула руки в кулаки й підняла погляд. Таріон. Він стояв прямо переді мною. Цей жорсткий хижий погляд, щільно стиснуті губи, бліде напружене обличчя. Демон. Не людина. Все вірно. Зло – не те, чим здається.

– Ось як..! – здивовано протягнув Ілля, але навіть я почула в цій короткій фразі злий рик. – Ну вже ні! Не цього разу!

І тут же чиїсь сильні руки, як пушинку, відштовхнули мене вбік. Перед очима попливли кольорові плями. Я боляче вдарилася колінами об підлогу. Тієї ж миті над головою пролетіла вогняна куля, ударилася об стіну, розсипаючи сотні іскор. Я судомно втягнула в себе повітря і впала долілиць...

Як крізь пелену до мене долітали глухі удари, вигуки, крики. Подалася назад, судомно змиваючи сльози. Треба щось робити. Кудись бігти. З Пекла? Хай йому грець, як бігти з Пекла? Від демонів, що прагнуть твоєї крові?

Пальці за звичкою обхопили мобільний у кишені джинсів. Ні, точно ідіотська ідея.

Поповзом задкувала ще... і здригнулася від омерзительного відчуття. По долонях, як тисячі дрібних комах, поповзли крихітні темні цятки. Змигнула сльози. І завмерла від жаху: шкірою струменів дрібний чорний пісок. Поступово його ставало дедалі більше, наче він стікався сюди з пустелі.

І знову накотила паніка. Страх.

У ту ж мить я підхопилася, намагаючись струсити з себе чорні піщинки. Прямо переді мною пролунав оглушливий гуркіт.

В цей момент Таріон різко скинув руки – і весь пісок, що зібрався під ногами, витягнувся у два величезні чорні пилові стовпи. Демон, якому я мала необережність довіритися, зараз справді бився за мою силу, за моє… життя?

– Ти пам’ятаєш, Ільмаріоне, з чого все почалося? – наче грім пролунав його голос. – Пам’ятаєш?

– Ти не посмієш! Тільки не так! – вигукнув другий, і в цю мить обидва піщані стовпи обрушилися на нього. Окутали, наче в печері стався торнадо, і тут же спалахнуло полум’я. Високе. Яскраве. Сліпуче.

Я зажмурилася. Серце гуркотіло у вухах.

Кілька нескінченно довгих митей. Рев вогню і крик, що пронизує душу... а потім абсолютна тиша. Оглушлива.

Розплющила повіки й не змогла стримати скрику. На місці Іллі застигла статуя з чорного скла.

– Він завжди вважав себе більшим, ніж був насправді. Навіть у Пеклі цього не люблять, – Таріон на мить затримав погляд на статуї, а потім стрімко обернувся до мене. Застиг, наче не знав, що сказати. – Краще тут не затримуватися. Я поверну тебе назад. На Землю.

Він простягнув руку до мене, але я відсахнулася.

– Який у цьому сенс? – кожне слово давалося важко. – Скільки років життя ти мені залишив? П’ять? Десять? Давай завершимо все прямо тут і зараз. Трон буде твоїм. Магія, моя душа. Забирай усе.

– Припини істерику! – він різко обірвав мої слова. – І давай поговоримо не тут. На свіжу кров зараз наповзе стільки дрібних демонів, що від нас обох нічого не залишиться.

Я різко підняла погляд. Ні краплі жалю, ні грама каяття. Черствий бездушний… демон. Один рух – і моя ладонь із силою врізається в його вилицю. Зідрану шкіру обпекло, на очі навернулися сльози, але стало трохи легше. Демон не поворухнувся.

– Тепер-то вгамувалася? – криво усміхнувся він.

І не встигла я оговтатися, як він із силою рвонув мене на себе. Мить – і ось уже його плече впирається в мій живіт. З горла вирвався гучний вигук. Смикнулась вбік. Однією рукою він скував ноги, не даючи викрутитися. Мої кулаки врізалися в щільну тканину піджака, але марно.

– Ти не розчула? – Таріон заговорив, прямуючи геть із печери. – Поговоримо у більш підходящому місці. Там зможеш кричати й битися!

Язики полум’я охопили тіло, але не обпікали, затягували в нескінченну темряву, засліплюючи. Серце шалено калатало в грудях, розганяючи венами відгомони цього пекельного полум’я. Повітря було нескінченно мало і нескінченно багато. Розум потьмарився.

І в одну мить усе припинилося.