Спочатку:
На сторінку книги
Фіалка
Я завмерла у ведмежих обіймах і в усі очі приголомшено дивилася на те, як ліани кімнатного плюща ростуть, витягуються і… повільно обплутують нічого не підозрюючого Олексія. Серце вискакувало з грудей. Усередині повільними поштовхами розповзалося незнайоме відчуття. Наче тіло пронизували сотні дрібних голочок. Наче венами струменіли електричні розряди.
– Сонечку, не мовчи! Скажи бодай щось, – колись коханий шепіт пролунав над вухом, повертаючи до реальності. Він ніби нічого не помічав. Стиснув мене у болісному хваті й чекав на відповідь.
– Йди геть! Зараз же! – я оговталася і різко рвонулася назад.
– Давай поговоримо, прошу! – колишній наречений зробив крок назустріч. – Кохана, згадай, як нам було добре разом… Невже одна маленька помилка може перекреслити все це? Кожен може схибити…
Схибити?! Його слова розстрілювали запалену свідомість дрібним дробом. Уся кров прилила до щік.
– Та що ти таке верзеш?! Помилка? Ти схибив?! Ти зрадив усе, що між нами було! Ти! Зробив це власними руками! Усе закінчилося ще в ту мить, коли ти заліз під спідницю тій офіціантці! Йди геть!!!
– Це помилка, правда, Соню… Сонечку! Ну будь ласка! Я не піду без тебе! Ти мені потрібна як повітря... – він знову спробував скувати мене у своїх обіймах, але...
У цю мить ліани здригнулися і з неймовірною швидкістю, наче тисячі розлючених дивовижних змій, заповзялися обплутувати Колесника.
– А-а-а!!! Що за фігня? – фальцетом заверещав мій колишній. – Це що за фокуси такі?! Соню?! Що відбувається?! Допоможи мені!
Я в усі очі вставилася на ліани, які зараз більше нагадували повзучих гадів із серпентарію. Повзли, вигиналися, перепліталися… Просто кадри з фільму жахів.
– Цього не може бути! Чортівня якась... – власний глухий шепіт звучав чужо.
За вікном знову пролунав оглушливий гуркіт грому. Небо осяяв сліпучий ліловий спалах. Секунда – і знову гуркіт. Пронизливо задзвеніло вікно, а потім різкий порив вітру прокотився кімнатою. Дихання збилося. Напругу, що зависла в повітрі, можна було ножем різати. Моє волосся пасмо за пасмом, ніби невагоме, шугнуло вгору. По шкірі пройшов липкий холодок.
– Со-о-о-ню-ю!!! – Колесник рвонув у мій бік, але марно. Плющ затягувався тільки сильніше, дістався обличчя, обплутував губи...
Мій колишній витріщеними від страху очима дивився на мене, благаючи про допомогу. Чорт забирай! Та цей плющ його зараз задушить! Скидаючи заціпеніння, я кинулася вперед. Раптовий біль пронизав кожну клітинку тіла. Рухатися, дихати… стало просто нестерпно.
Спробувала заговорити, щоб сказати бодай щось, але язик занімів від цього болю. Горло перехопило, і знову тілом хвилями вирували розряди. Один, другий, третій! Болісна буря клекотіла вже не тільки зовні будинку. Наче… я сама стала бурею. Стала епіцентром цього урагану. Треба діяти... треба... Крок, ще один.
У ніс ударив запах гару та сірки. Я відсахнулася. І в ту ж секунду перед очима постав сліпучий вогняний стовп.
– Ну от, Сонечку, скажіть, мила, чому вас не можна ні на хвилинку залишити? – стовп заговорив добре знайомим занепокоєним голосом. Я завмерла, захуючи сльози, що підступили до очей. – Що ж ви так, дорогенька, з молодим чоловіком? Я гадав, що тільки у мене своєрідне поняття про гостинність.
Роман ступив уперед, і полум’я згасло.
– Що-о-о за... – з горла вирвався здавлений схлип, що потонув у новому пориві вітру. Я не змогла запитати, що відбувається. Слова закінчилися. Залишилися лише біль, переляк і ця буря... Я?! Невже це я у всьому винна?!
– Вам треба заспокоїтися! – чоловік підійшов ближче, на його гладенько поголеному обличчі не було й сліду від опіків. – Софіє! Чуєте мене?!
Я судомно втягнула в себе повітря. Що відбувається?! Що, хай йому грець, відбувається?!
У вухах стукало. В очах двоїлося. Тілом пройшов ще один розряд! Буря. Блискавки. Вогонь. Роман. Усе змішалося. Тіло стрясало дрібне тремтіння. Підлога під ногами заходила ходором. Від страху я смикнулася назад, за вікном спалахнула лілова блискавка… Що…
– Соню?!... Гаразд! До біса вмовляння… – пролунав грізний голос, наче крізь товщу води. Нова порція болісних спалахів огорнула свідомість.
А слідом Роман одним швидким рухом скорочує відстань між нами. У переляку роблю крок назад. Упираюся в стіну. Піднімаю підборіддя… І тут же натикаюся на його погляд. Рішучий, схвильований. Його обпалюючі руки з силою смикають до себе. Немає шансів відсторонитися. Мене обдає букетом ароматів гіркого диму та хвойної смоли. У його очах вогонь, у впевнених рухах – полум’я.
Дихання збилося. Він опинився занадто близько, недозволено близько. Ще мить – і відсторонитися буде неможливо. Його руки міцно обхоплюють моє тіло. На мить завмираю. А слідом обпалююче гарячі губи різким ривком впиваються в мої, забираючи останні краплі повітря. Рука Романа опиняється на моїй потилиці. Наполегливі рухи не залишають мені жодного шансу на втечу. Він підхоплює мене як пушинку, не залишаючи між нами простору. Серце в грудях виробляє такі сальто, що голова йде обертом. «Що? Навіщо? Чому?» – питання, що розчинилися в почуттях, які нахлинули, і залишилися без відповідей.
В одну мить усе це стало неважливим. Мізерним. Світ навколо ніби перестав існувати. Шалена, безконтрольна стихія всередині мене вирвалася назовні, зіткнувшись із вогняним напором, який тут же заволодів усім. Ураганом думок, переплетенням бурі емоцій. Його гарячі губи вибивали ґрунт з-під ніг, змушували розум розпадатися на мільйон друзок і збиратися знову і знову. Останні зв’язні думки розлітаються, розчиняються, згоряють у вогняній безодні…
Я відповідаю. Ловлю кожен рух гарячих губ, сильних рук, забувши, хто я, де я і з ким. Долоні повільно ковзають по його твердих плечах, піднімаються вище, торкаються жорсткого волосся. Дихання перехопило. На зміну бурі тілом розливалося життєдайне тепло. Наче світ в одну мить перевернувся.
Відчуття спокою тягучими хвилями розповзалося тілом. Свідомість повільно спливала. Світ занурився у темряву.
