Спочатку:
На сторінку книги
Таріон
Ми всі боргуємо життю смерть…
Здається, так казав якийсь мудрець? Чи це репліка з театральної вистави? Може, я це щойно вигадав, а може, хтось інший зробив це до мене.
Втім, це не так важливо. Свої борги я роздав і тепер спокійно можу вирушати у Первісну Пітьму. Хай як би не хотілося…
Чи все ж таки вийшло?
Одразу й не скажеш… тіло наче налите свинцем, а голова порожня й гуде, як із похмілля. У горлі дере, а в роті присмак паленого ялівцю. Дивне відчуття, ніби я позбувся чогось важливого, частини себе. Але якщо це та частина, що робила мене тим, ким я був, і дарувала вічне життя – мені її не шкода.
Не розплющуючи очей, я потягнув носом повітря. Якісь зовсім невиразні, ледь невловні запахи. Наче медикаменти, але точно сказати не візьмуся.
Ну, здається, я все ж таки живий. Просто тепер не зовсім демон, а отже... Отже, все вийшло так, як я того хотів. І тепер ваш покірний слуга Таріон іль Сарах Раор Хаос – людина. Навіть не подумав би, що ця новина так мене втішить. Ще кілька тижнів тому я вважав би це вадою, нікчемністю. Втім, будь-який демон Пекла вважав би так само. Якби мій дід повернувся з Первісної Пітьми, він би вбив мене і стер моє ім'я з родового каменя. Разом із каменем, підозрюю.
Але тепер я не демон. Дивно усвідомлювати це і навіть радіти.
Прислухався до відчуттів. Які дивовижні! Тепер у грудях тріумфувала душа. Справжня душа. Моя власна, а не просто чергове джерело сили. Як дивно… І неймовірно! Прекрасно й тривожно.
І все ж я не поспішав розплющувати очі. Намагався звикнути до цього паралічу і водночас до нових, яскравих здібностей. Не хотілося повертатися в реальність. Але ще більше не хотілося повертатися у світ без неї.
– Більше води! Добре харчування та догляд! – почув я чоловічий голос, що наближався. – Думаю, не сьогодні-завтра він опритомніє. Все буде добре, Софіє Андріївно, але тільки якщо ви теж дозволите собі відпочинок. Інакше доглядати доведеться за вами обома. І, здається, у стаціонарі.
– Усе в повному порядку, – відповіла Фіалка, і в грудях розлилося приємне тепло. Яке гостро-солодке почуття, наче гарячий шоколад чи чарка лангверського віскі, що миттєво оголило моє бажання. Одне-єдине бажання.
Так, вона залишилася. Вона не пішла. Не кинула. А отже – у мене є шанс виправити все і знову завоювати її довіру, прихильність… кохання.
А що? Я тепер людина, як-не-як. Можна сміливо мене кохати! Не боятися, що заберу душу.
– Сонечку, вас у дитинстві не вчили, що брехати лікарю не просто погано, а іноді з життям несумісно? Як лікар я вам наполегливо рекомендую відставити каву, нормально поїсти бодай раз за ці три доби і виспатися. Бажано не в кріслі в палаті хворого, а вдома у нормальному ліжку. Хвилювання хвилюваннями, а про себе забувати теж не варто. Інакше покладу вас під крапельницю.
– Вадиме Миколайовичу! Ну що ви…
– На правах старого друга вашої матері маю повне право. До слова, як вона?
– Вона в порядку. Місяць тому отримала підвищення. Тепер головним лікарем працює.
– Це добре! Просто чудово! У вас десять хвилин, а потім я попрошу санітарів виштовхати вас геть із лікарні й дозволю повернутися тільки тоді, коли ви відіспитеся, а не просто приймете душ і зміните одяг. У мене серце кров’ю обливається, слово честі.
Гаразд, демонічні риси так просто не витравиш.
Я тріумфував. Радів і ледь стримувався, щоб не розсміятися вголос.
Вона хвилювалася. Вона сиділа біля мене, хоча могла б просто викликати лікарів і піти у своїх справах. А отже, все ж таки є почуття. Не розгубилися. Не вигоріли в Пеклі, на жертовному камені печери Проклятих Душ. Отже, у мене є шанс. Точно є!
А чи все ж таки ні?! Може, вона тут тільки тому, що добра за своєю натурою? І просто мене пожаліла!
Яке ж гірке й неприємне це усвідомлення!
Двері хряснули. Повисла тиша. А потім почулися тихі кроки повз ліжко. Я обережно розплющив очі й тут же знайшов поглядом Фіалку.
Вона завмерла біля вікна, суворо підібгавши губи, обдумуючи щось дуже важливе й неоднозначне. Хотілося вірити.
Я дивився на неї і думав, що все ж таки всесвіт і рівновага – дивні штуки. Подарувати мені почуття до найнеймовірнішої жінки у всіх світах. Неописаний, найцінніший дар. Але тут же покарати мене, нагородивши сумнівами у взаємності.
О! Як люди взагалі живуть із такою гамою емоцій та переживань? Як можна звикнути до всього цього?! Якось у перший раз, потроху – було легше!
Здається, разом із втратою демонічної суті я здобув нові почуття і розгубив свою впевненість, свою віру у власні сили. Та й взагалі... Як можна бути впевненим у чужих почуттях? Як можна напевно сказати – вона мене кохає?!
Я не міг відірвати від неї погляду. Втомлена, трохи зблідла і навіть змарніла, але все так само неймовірно вродлива.
Легкий порив протягу дихнув у палату, змахнувши з її обличчя пасмо волосся. І лікарняною палатою рознісся запах фіалок, її запах. Який, наче міцний алкоголь, п’янив, зводив із розуму. Від самої першої зустрічі. Навіть втративши демонський нюх, я все одно відчуваю його чисто, яскраво, насичено.
Я не втримався і вдихнув його глибше. Вийшло занадто шумно, мабуть. Бо вона здригнулася і рвучко обернулася, обдарувавши мене напруженим поглядом цих неймовірних, величезних фіалкових очей.
Скільки в ньому було тривоги, болю... і трохи злості. Мені стало ніяково від цього погляду. Що знову я зробив не так?! Усе ж ніби нормально!
Але вона не дала мені сказати жодного слова. Миттєво вилетіла з палати і за кілька нескінченних митей повернулася разом із лікарем!
– Ну от! Я казав, що все буде чудово. А ви…
– Я теж у цьому не сумнівалася, – пролунав її тонкий голосок, обриваючи доктора.
– Ну так, ну так, – тямущо закивав той, обмацуючи мене й оглядаючи.
Я односкладно відповідав на його запитання, не зводячи очей із Фіалки. Невже я навигадував собі все?! Невже…
Кляті піски Хаосу!
– Зі мною все в повному порядку, – нервово перервав я огляд, від чого дядечко незадоволено хмикнув. – А буде ще краще, якщо ви залишите нас наодинці.
– Гаразд! Упевнений, за цей час ви не помрете. Ви здорові, як племінний бугай.
Я пропустив мимо вух його слова, мріючи тільки про те, щоб почути відповідь на запитання, яке крутилося в мене на язиці.
– Ти пробачиш мені? – хрипко, схвильовано запитав я, щойно за лікарем зачинилися двері. – Скажи, пробачиш?
Соня шумно втягнула носом повітря і, нахмурившись, подивилася прямо в очі. Серйозно, втомлено.
– Знаєш, я пробачила тобі вже в ту мить, коли рвонула в пекельне полум'я, яке трохи тебе не вбило, – вона закусила губу і швидко відвела погляд. – Це виявилося не так уже й складно… Але от забути біль, що випалює зсередини, затьмарюючи всі інші почуття, змушуючи серце черствіти, я не можу.
У демонів не болить душа! Мені це відомо абсолютно точно. Ось тільки я більше не демон.
Слова, просякнуті болем, образою та гіркотою, падали в тишу палати й розбивалися із дзвоном, що відлунював у мене у вухах. Як дивно і незвично, бо я відчував її біль як свій власний. І від цього хотілося загарчати. Або як мінімум – випити чогось міцнішого за каву, яку вона продовжувала тримати в руці.
– Ти все вирішила! – не запитував – розумів, стверджував, просто промовив думку вголос, щоб у неї повірити. – Вирішила не давати мені шансів знову розбити твоє серце? Тоді навіщо сиділа зі мною? Чому не пішла одразу?
Я спробував підвестися, і людське тіло запротестувало. Закололо сотнями голок. Прошило наскрізь різким болем так, що я від несподіванки зашипів і ледь не вилаявся давньою мовою.
– Кляті піски Хаосу..! – процідив я крізь зуби те, що спало на думку першим.
– Ромо, заспокойся! – вона відставила склянку, стурбовано підбігла до мене і м’яко поклала руку на плече. – Тобі не можна робити різких рухів! Лікар наполіг на постільному режимі...
Але всупереч її настановам, я замість того щоб лежати, смикнув її за руку на себе, і вона, від несподіванки втративши рівновагу, впала на мене зверху. І тут же спробувала встати.
– З глузду з'їхав?! Що ти взагалі…
– Скажи мені, що не кохаєш! – із надією чи то попросив, чи то запитав я біля самих її губ. – Скажи, що я тобі байдужий.
Вона дивилася на мене своїми фіалковими очима, що підкорюють наповал навіть загартованих, здавалося б, бездушних демонів. Мовчала. Нескінченно довго мовчала, та щойно вона зібралася відповісти – я миттєво впився в її губи поцілунком.
Не хочу чути її відповідь. Нехай потім... а зараз мені хотілося бути до неї ближче. Відчувати її у своїх обіймах і ні за що не відпускати. Нехай потім вона піде. Нехай зненавидить мене. Яка все ж таки різниця?
– Припини! Що ти взагалі собі дозволяєш?! Ти… – скрикнула вона, розриваючи поцілунок, так і не відповівши на нього як слід.
Ну от і все. Я розтиснув руки, дозволяючи їй піти.
– Вибір за тобою, Соню.
