Раді Вас бачити!

Фіалка

На пательні невдоволено шкварчали шматки рожевого м’яса, поруч, у киплячій каструлі, весело витанцьовували залишки макаронів. За спиною тихо бурмотів телевізор, сповіщаючи про останні новини та про безглуздого грабіжника місцевого відділення банку, якого впіймали тільки тому… що чоловік раптово осліп. Роман за спиною перебував у чудовому гуморі: розмовляв із телевізором і насміхався над «абсолютною бездарністю» та «ганьбою крадійського ремесла».

Грабіжник отримав по заслугах. Крадіжка, замах на десятки життів ні в чому не винних людей, на життя тієї маленької переляканої дівчинки з величезними очима, в яких застигли сльози… Можливо, сліпота була покаранням згори?

Я втягнула носом повітря, просякнуте ароматами спецій та смаженого м’яса, і звичними рухами перевернула відбивні, ледь стримуючись, щоб просто зараз не викласти Романові все те, що мучило мене зсередини протягом останньої години.

Від самого початку там, у банку, все пішло не так, як я собі уявляла. Занадто гладко. Занадто… дивно.

Як людина, що залишилася без даху над головою і працює зі мною задарма, могла за кілька хвилин дістати для моєї крамниці п’ятсот тисяч? Як?! Якщо він так просто міг здобути ці гроші, то чому віддав їх мені? І що це за дивні угоди терміном на п’ятнадцять років і вартістю в пів мільйона?! Роман що, продає наркотики цьому переляканому директору банку? Чи прикриває його підпільний гральний бізнес? Або… Господи, та хто він взагалі такий?

Чому при одному його вигляді нещасний Олег Валерійович затрусився, наче осінній лист на вітрі? Та цей опасистий і владний чоловік ледь не зомлів, коли ми увійшли до нього в кабінет! А цей випадок із грабіжником? Чоловік у масці збирався взяти мене з малечею в заручники, але тут з’явився Роман і… злодій від одного погляду на нього ледь не здався на місці.

Я закусила губу. А може… Господи, точно! Може, це він організував пограбування? Ні! Тоді навіщо йому була ця розмова з директором?! Вони спільники! Який жах!

Але одне питання хвилювало найбільше. Навіщо йому взагалі возитися зі мною?! Так. Стоп!!! Та він вирішив зробити злочинницею мене!!!

Спокійно. Не треба поспішних рішень і висновків. Занадто багато запитань і жодної відповіді. Про цю людину мені були відомі лише паспортні дані та те, що він встиг мені розповісти. Тільки… чи було це правдою?

– Сонечку, ваші відбивні зараз на вуглинки перетворяться! – вкрадливо заговорив Роман, змусивши мене здригнутися від несподіванки. – Ви сама не своя, милонько! Досі переживаєте через ту безглузду ситуацію?

Погляд метнувся на відбивні, що й справді почорніли. Ох, та як же так?!

– Я… так, переживаю, – одним рухом я вимкнула конфорку, а потім неслухняними пальцями обхопила лопатку і незграбно розклала спалене м’ясо по тарілках. – Сьогодні був… гм… дивний день, чи не так?

– Справді? Зовсім не помітив. Цілком звичайний день.

– Вибачте, але… ви щодня вибиваєте з напівживого директора банку гроші для майже незнайомої дівчини? – почну здалеку.

– Ну, по-перше, не тільки для вас, а й для себе. А по-друге, це угода на взаємовигідних умовах. Він в образі не залишився!

– У якому сенсі – для себе? Якщо у вас є можливість отримати пів мільйона на свій рахунок, навіщо все це провертати через мене? – пальці аж побіліли, стискаючи крихку порцеляну тарілок. – Знаєте, що я думаю? Ви опинилися на мосту не просто так. Ви шукали наївну, дурну жертву. Людину, на яку можна перекласти провину за пограбування банку. Не просто ж так той дрібний злодюжка від одного вашого вигляду ледь не втік із місця пригоди?

Роман нерозуміюче насупився.

– Сонечку, у вас стрес… ви навигадували собі того, чого й близько бути не може. Не думав, що мені доведеться виправдовуватися за те, що я допомагаю вам усіма доступними способами. Олег Валерійович – мій дуже давній діловий партнер. Але якщо вже ви вважаєте мене сущим злом, демоном із Пекла в людській подобі…!

Я так і завмерла біля столу з тарілками в руках. Його чіткий спокійний голос, упевнена манера подіяли протверезно. Липкими огидними хвилями на мене напливало відчуття сорому й ніяковості. До щік прилила кров.

Ох, та як же так? Я щойно зопалу наговорила капостей людині, яка, схоже, справді просто хотіла допомогти… І в нього була така можливість. У сучасному світі, де все просякнуте жадібністю та жадобою вигоди, я ніколи не зустрічала щиро безкорисливої людини.

– Але… навіщо вам усе це? Знаєте, я тепер не можу прийняти таку допомогу. Мені страшенно незручно...

– Душенько моя, якщо ви пам’ятаєте – у нас контракт! Тож вічно ви в боржниках ходити не будете! Заспокойтеся і почніть хоч частково віддавати борги. Поки вони не те що не згоріли, а ще й не охололи на додачу!

Тарілки з глухим стуком ударилися об стільницю. Мені захотілося крізь землю провалитися від власних слів, що бездумно злетіли з язика.

– Вибачте, не знаю, що на мене найшло… – я втягнула повітря і опустилася на стілець. – Але все ж мені не ясно, яким чином треба буде віддавати борг?

– Як усі віддають, милонько! – Роман наполегливо заповзявся відпилювати шматки висохлого жорсткого м’яса. – Млинці були кращими, – зауважив він і тут же повернувся до теми: – Нічого непосильного, для вас – так точно! Чи ви думаєте, що я з вас буду дерти три шкури з відсотками? Не хвилюйтеся! Зайвого я з вас не візьму. І взагалі, що за похмурі теми. Мені аж їсти перехотілося! Краще розкажіть мені, з чого плануєте починати!

Тепер у мене є гроші, є помічник, нехай і дивний… Треба діяти. Але як тепер задавити черв’ячка сумніву, який наполегливо ворушиться всередині?

– Знаєте, зараз мені б дуже хотілося почати з прибирання. У крамниці буквально дихати нічим від усього цього мотлоху. Треба звільняти місце. А завтра розберуся з боргами. Знаєте, я всі гроші поверну. Обов’язково. Мені страшенно ніяково, що зараз усе так вийшло. Мабуть, і справді стрес… Знаєте, я ніколи раніше не бачила пограбувань.

– Справді? – щиро здивувався Роман. – У такому разі цей стрес треба запити добрим вином! Інакше ви так просто його не позбудетеся. І припиніть гризти себе то сумнівами, то совістю. Від цього псується колір обличчя! То як щодо бордо до м’яса?

– Вино? Але в мене тільки чай або кава...

– Тоді я за вином! Такі помилки треба виправляти негайно! До слова, у середньовіччі без вина навіть ченці обідати не сідали. І тривалість життя була довшою. Ну... могла б бути, якби не чума та холера. Та менше з тим. Я про що? Я за вином! Не сумуйте, милонько. Я швидко!

Він підвівся з-за столу і, наспівуючи чужу слуху мелодію, попрямував до виходу. Дивний. Бісовий дивний чоловік. Мабуть, більш незвичайних особистостей я в своєму житті не зустрічала.

І звідки він тільки взявся? Лицар у потертому життям костюмі, який може з легкістю дістати пів мільйона гривень... П’ятсот тисяч для абсолютно незнайомої дівчини. А що, якщо він і справді якийсь махінатор?

Я підхопилася зі стільця і замиготіла кухнею, гарячково розставляючи все по своїх місцях. Із відходом «напарника» черв’ячок сумніву знову прогризав стіну сорому. Його присутність дивно на мене впливала. Я, наче метелик, тягнулася, летіла на світло його впевненості та сили духу. Але ж світло буває вбивчим.

А раптом мене знову зрадять? Раптом цей дивний чоловік із манерами вісімнадцятого століття просто користується моєю недосвідченістю… Тримається на пристойній відстані, допомагає, навіть захистив сьогодні від грабіжника, але… раптом це просто маска? Але навіщо? Може… йому потрібна крамниця? Підніме її з руїн і прибере до рук... Та ні, маячня. Хоча іншого майна в мене і зовсім немає. Ну не душу ж він у мене, справді, забирати буде...

Озброївшись ганчірками, пластиковими пакетами та рукавичками, я звичними рухами заповзялася позбуватися бруду й сміття.

Треба буде переглянути наш трудовий договір. Прописати права та обов’язки. І, найголовніше, терміни повернення та суму боргу. Це перше, що я зроблю, коли Роман повернеться. Треба припинити ці «милоньки» та «душеньки». Ділове спілкування – і крапка.

А зараз – прибирання.

У сині мішки летіли зацвілі в’язки засушених трав, пожовклі від часу аркуші з химерними написами, тріснуті горщики та помутнілі скляночки. Про призначення інших речей я не мала жодного уявлення. І коли тільки цей затишний куточок встиг перетворитися на сміттєзвалище?

І вкотре за сьогодні телефон ожив. На екрані відобразилося усміхнене обличчя подруги.

– Привіт, Катюш, – я здавлено заговорила в трубку, продовжуючи відтирати підлогу. Лоб укрився потом, волосся огидно липло до обличчя та шиї.

– Привітик. Як ти? – голос подруги звучав насторожено. Не дивно. Востаннє вона бачила мене в день похорону, опухлу від сліз.

– Усе гаразд, – я нарешті відкинула волосся з лоба, намагаючись говорити якомога впевненіше. – Ти як? Які новини з Києва?

– Та які тут новини, – вона зітхнула, – пашу як віл, одна у відділі четвертий тиждень. І ні кінця ні краю цьому немає. Ти-то не передумала? Може, повернешся? Твоє місце вільне...

– Ні. Тепер тут моя робота, – затерплими пальцями я підтягнула відро й мішки зі сміттям. – Я маю розібратися з цим.

– Ти скажи, якщо допомога потрібна, я приїду.

– Все добре, правда, – я знову озброїлася шваброю. – До того ж у мене з’явився чудовий помічник. Роман. Сахарук. Адміністратор торгового залу. Працює другий день, а вже стало легше.

– Рома-а-ан Сахарук?! – Катруся на іншому кінці дроту аж завищала від несподіванки. – І ти нічого мені не сказала? Хто він? Звідки? Скільки років? Одружений?

– Катю, яка різниця? – я заповзялася розтирати по підлозі шари пилу. – Він просто на мене працює.

Хоча тут не зовсім зрозуміло, хто й на кого працює...

– Господи, Соню, – я прямо уявила, як Катя понуро похитала головою, – тобі треба повертатися до життя! Мені здається, твоїй бабусі б геть не сподобалося, якою ти стала! Отямся! Прийди до тями заради її пам’яті!

Я завмерла. До горла підступив добре знайомий клубок сліз. «Я так не хочу, щоб ти сумувала. Постарайся зрозуміти: всьому свій час, у кожного свій термін. Мій час настав», – вона ніби заговорила зовсім поруч.

– Все гаразд, – перед очима крізь пелену сліз постали двері, які я старанно уникала відчиняти протягом останніх двох тижнів. – Катю, в мене зараз важлива справа... потім передзвоню, добре?

– Знаю я твої справи! – Катя важко зітхнула. – Тільки передзвони! А то дивись, я ж на вихідні приїду!!!

– Гаразд, – я вимкнула телефон і, відчинивши двері, ступила в напівтемряву колись найулюбленішої кімнати в домі.

У ніс ударив затхлий запах. Усі вікна були зачинені й щільно зашторені, але в усьому іншому кімната, здавалося, анітрохи не змінилася. Невеличке ліжко, дві тумби з незмінними лійками, дерев’яна різьблена шафка і робочий стіл із купою паперів. Усе виглядало так, ніби бабуся відлучилася у невідкладних справах і повернеться з хвилини на хвилину. Але це не так. Відсутність численних горщиків із квітами, які Клавдія Семенівна спустила вниз на продаж, говорила сама за себе. І майже засохла улюблена бабусина герань.

Серце боляче стиснулося.

У нерішучості я зробила крок уперед, набрала води в лійку і спробувала врятувати рослину. А потім захотілося впасти на покривало, знову відчути рідний запах, зануритися в дитинство, коли на цьому самому ліжку під час гроз бабуся розповідала мені казки.

Я м’яко опустилася на ліжко і провела рукою по тканині.

– Сонечку, це ж просто гроза, – теплий голос із минулого прорізав мою свідомість, ніби наяву. – Не бійся. Заплющуй оченята і спи, моя хороша.

– А що таке гроза? – запитала я, ховаючись під ковдру від чергового гуркоту.

Бабуся провела рукою по моєму волоссю.

– Гроза – це гнів богів, моя люба. Хочеш послухати казку?

Я радісно закивала.

– Є одна легенда, – бабуся заговорила наспівово. – Легенда про створення світу… Спочатку існував лише вічний, безмежний, темний Хаос. У ньому полягало джерело життя світу. Все виникло з Хаосу. З Хаосу постала і богиня Земля. І саме Земля породила безліч істот: Людей, Богів, Ангелів та Демонів. А боги, у свою чергу, за образом і подобою людини створили собі незвичайних помічниць. Чародійок. Чародійки мали цінний дар – вони керували стихіями. Хтось був сильнішим, хтось міг лише викликати подих вітру, а хтось – виростити ліс на пустирі... Багато хто хотів заволодіти силами чародійок-стихійниць. На них полювали. Але боги прийшли на допомогу. Тепер, коли до чародійки хтось намагається наблизитися зі злим наміром – ризикує накликати на себе божественний гнів.

Пальці намацали щось жорстке під подушкою. Я відкинула покривало.

Прямо на ліжку лежала книга з химерними квітковими візерунками. Щойно мої пальці торкнулися прохолодної обкладинки, по книзі пройшла рябь. «Violáceae» – напис матеріалізувався ніби з повітря. Я відсахнулася в жаху. Що це?! Голограма на латині? Але наступної миті книга розгорнулась посередині, осліпивши пронизливим золотистим сяйвом.

Що відбувається?! Я сплю?!

Раптом тишу пронизав гучний вереск Клавдії Семенівни: «Вам туди не можна!» Залишивши дивну книгу, я рвонула до сходів. Невже Степан Георгійович уже і в мій дім ломиться?

Але, вискочивши на сходи, я завмерла. Знизу на мене схвильовано дивився чоловік, чиє прізвище я збиралася носити ще місяць тому. Колесник. Він дивився на мене знизу вгору з виглядом побитого собаки. Його світле волосся недбало спадало на лоб, одяг був пом’ятим.

Уся кров прилила до щік. Серце калатало з шаленою швидкістю. Кінчики пальців похололи, їх ніби пронизали тисячі невидимих голочок.

– Соню... Пробач мені! – Колесник кинувся до мене і наступної миті вже притиснув остовпілу мене до себе. – Давай поговоримо!

У вухах заклало. Дихання перехопило.

– Прибери від мене руки! – процідила я, намагаючись угамувати тремтіння.

Я шкірою відчувала, як навколо мене електризується повітря. Десь удалині вдарив грім. У цю саму секунду кімнатний плющ, що прикрашав залу крамниці... ожив. Тонкі ліани, наче змії, поповзли до мене.