Раді Вас бачити!

Фіалка

Кров застукала у вухах. Перед очима попливли кольорові плями, змушуючи пальці судомно вхопити Романа за руку.

Ні. Це неможливо. Цього не могло статися.

Події минулого вечора безумним хороводом пронеслися перед очима. Ще вчора Савелій Дмитрович був дорогим гостем на моєму святі, усміхався, простягаючи мені скриньку для насіння. Від душі бажав процвітання сімейній справі.

І ось… ось він занепокоєний, навіть знервований, наполягає на тому, що мусить терміново поговорити зі мною про щось важливе, про добро і… зло? «Зло – не те, чим здається»… Здається, саме так він почав свою розмову.

Чому я його не вислухала? Чому відмахнулася? Можливо, він був би ще живий?!

– Клавдіє Семенівно, повертайтеся, будь ласка, на своє робоче місце, – я намагалася говорити якомога спокійніше, але голос зрадливо здригнувся, – і не вірте всьому, що кажуть по телевізору. Гадаю, поліція в усьому цьому розбереться.

– Дуже правильно, як на мене! – кинув Рома, підчепивши млинець і байдуже заповзявшись його жувати. – Дуже смачно, Сонечку!

Клавдія Семенівна, усе ще витріщивши очі, підвелася зі своєї табуретки, спідлоба зиркаючи на Романа.

– От точно вам кажу! Нечисто тут усе! Ох, нечисто! – вона рушила до дверей. – Може, й не вампіри, може, які зомбі! Я про зомбі теж багато передач бачила!

– Клавдіє Семенівно! – я практично закричала. – Припиніть негайно! Повертайтеся до квітів! Прошу, не будуйте фантастичних здогадок! І без них тошно!

– От згадаєте моє слово… – жінка зацокала язиком, але все ж таки прудко вислизнула за двері.

– Телевізор явно їй шкодить! – сухо зауважив Роман, витягнувши з тарілки ще один млинець. – Тобі варто прибрати його з торгового залу.

Я підхопилася зі стільця. Заметалася кухнею, намагаючись дати лад думкам.

– Ромо, до чого тут телевізор? Ти ж чув! Це було вбивство! І в цьому абсолютно точно замішано щось… несповідне… У нашому місті ніколи ще людям очі не випалювали… Як ти взагалі можеш бути таким байдужим?!

– Соню, дорога моя Фіалко, є речі, які ні чародії, ні боги, ні навіть демони змінити не в силах! Одна з них – смерть! Тож навіщо нервувати? Від цього Савелій Дмитрович точно не оживе.

Кров прилила до щік. Неслухняними пальцями я вхопила тарілку прямо з-під носа в Роми. Та що з ним таке?!

– Ти мене взагалі чуєш?! Убили людину! Дорогу мені людину! Господи… Ти ж не знаєш! Ромо, Савелій приходив учора до мене! Хотів поговорити про добро і зло! І це після того, як книга зі мною заговорила! Книга заговорила про найнайтемніших та наймогутніших істот! Ох… Як усе це складно! Знаєш, мені здається…

– Тобі здається! – жорстко відрізав Рома, не даючи мені договорити. – Викинь це з голови. Маньяк. І крапка. Залиш цю роботу поліції. Нехай відпрацьовують свою зарплату.

– Ну послухай! – я знову рвонула до столу і схопила чоловіка за руку. – Ромо, ти ж маг. Ти ж сам казав, що світ сповнений надприродних істот. І книга… книга мене попереджала! Господи! Це, мабуть, і було завдання...

– Сядь! – він гаркнув так, що від несподіванки я поперхнулася заготовленою фразою. Він висмикнув руку з моїх пальців. – Ти не будеш втручатися в цю справу. Я так сказав!

Його різкі слова ніби розстрілювали мою запалену свідомість. Дихання перехопило. Я відсахнулася назад і вперлася в стільницю кухонного гарнітура.

– Є речі, в які навіть із магічними силами тобі пхатися не варто. Залиш це мені. І займися… квітами.

Я завмерла, намагаючись осягнути почуте. Він що, знущається? Вирішив погратися в лицаря?! Які квіти, хай йому грець? Як я можу залишити все, знаючи, що те, що сталося, могло мати до мене безпосередній стосунок? І взагалі...

– І що ти будеш робити? – я схрестила руки на грудях. – У тебе немає сил. Немає магії. Я ж можу допомогти! Чому ти не хочеш пояснити, розповісти, що ти знаєш? Ти ж знаєш багато про цих… демонів? Так?

– Ні! Я сказав «ні»! І обговорювати тут абсолютно нічого! – на його вилицях заходили жовна, а з погляду зник бодай найменший натяк на недавню ніжність. Немов зовсім інша людина. Яку я, схоже, зовсім не знала. Серце пропускало удар за ударом. Кінчиками пальців прокотилися небезпечні іскри. – Я сказав, що розберуся. А як ти встигла помітити, не в моїй звичці кидати слова на вітер.

Нігті до болю впивалися в долоні.

– Ромо! – я закусила губу. – Ромо, що ти приховуєш? Учора ввечері я випадково зустріла твого брата. І, можеш собі уявити, він хотів повідомити мені щось важливе про магію і про… тебе. Може, ти скажеш, що у вас із ним сталося? Це все якось пов’язано?!

Його губи стиснулися в тонку лінію. А очі спалахнули люттю так, що мені стало ніяково.

– Значить, він був тут. І ти мені тільки зараз про це кажеш? – оманливо спокійно поцікавився він. – Що ще вчора сталося такого, про що мені тепер залишається тільки будувати здогадки? Він торкався тебе? Що між вами було? – Рома рвучко наблизився і втягнув повітря, наче принюхувався.

– Поспішаю нагадати! Тобі вчора було зовсім не до розмов! – я спалахнула і глянула йому прямо в очі. Всередині жила надія, що там, у темній безодні, все ще світиться вогник його ніжності… Але ні. Нічого, крім люті. Сказу. І... ревнощів?

Через мить він, здається, трохи заспокоївся, відсторонився. Спробував вирівняти дихання.

– Я кажу востаннє і повторювати більше не стану, Соню. Ти не будеш у це лізти. І більше я нічого чути не бажаю.

Він сказав це таким холодним тоном, що всі слова застрягли в горлі. Щільно стиснувши губи, я провела його поглядом до дверей і лише здригнулася, коли він грюкнув ними так, що задзвеніли шибки.

Відчуття – ніби відро крижаної води на голову вилили. Ніби й не було останніх десяти годин життя. Ніби все це виявилося сном, грою уяви, запаленої порцією дурманного віскі.

Як одна людина може бути втіленням ніжності та жорстокості одночасно? Губи, які ще вчора вкривали поцілунками моє тіло, зараз хльостали жорсткими фразами-ляпасами. Він змінився в одну мить, щойно я спробувала вникнути в суть того, що відбувається.

Він знав набагато більше, ніж казав. Про добро і зло, про демонів, магів і чародійок… Можливо, саме демон позбавив його сили? Можливо, саме про це мене хотів попередити Савелій Дмитрович, але… не встиг.

До очей підступили сльози. У роті з’явився присмак гіркоти.

Можливо, мені загрожує якась… небезпека? Від демона, який забрав магію у Роми, який убив Савелія Дмитровича, який… Господи! Точно! Який забрав життя у моєї бабусі! Тепер шматочки пазла ставали на свої місця. Вона, квітуча жінка, чародійка, просто не могла померти сама! І її вбивця зараз перебуває… по сусідству.

Ця раптова думка пронизала свідомість яскравим спалахом. Рома просто боїться за мене, за мою магію… за моє життя. Він просто хоче мене вберегти від цього незрозумілого «зла», хоче помститися, хоче… діяти поодинці, не розуміючи, наскільки це небезпечно! Він же зовсім знесилений! У нього немає Гримуара і…

Точно! Гримуар! Я щодуху рвонула до дверей, прошльопала босими ногами по коридору і ввірвалася до спальні, яка ще зберігала в собі сліди безумства сьогоднішньої ночі. Погляд одразу зачепився за талмуд, що випромінював хвилі пурпурового світла.

Я перегорнула пару сторінок, і книга слухняно озвалася рядками тексту. Я вбирала написане, намагаючись просто втриматися на ногах.

«...Контракт вважається виконаним зі смертю боржника. Або розірваним – зі смертю демона. Але виконати останнє поки в нашому роді нікому не вдалося... Демон позбавляється зв’язку з підземним світом і гине при знищенні контрактів на людські душі… Тільки так і ніяк інакше можна звільнити душі невинних».

Господи... мабуть, Савелій Дмитрович теж саме це хотів мені повідомити! Рома хоче звільнити невинні душі... Хоче… вбити демона?! Тільки не це!

– Соню! Ох, слава Богу, ти тут! – голос Катьки за спиною змусив мене здригнутися і в одну мить закрити небезпечну книгу. – Я тут чула останні новини… Що за жах у вас у місті коїться? Га?

– Краще не питай! – я різко розвернулася до подруги, стараючись приховати емоції.

Потрібно терміново щось робити! Потрібно його зупинити, поки… Поки не стало надто пізно. Він же не зможе протистояти демону! Якщо з ним щось станеться…

Подруга завмерла на порозі, розглядаючи мою перевернуту спальню. В її очах загорівся хижий вогник зацікавленості.

– Оу, та я дивлюся, ви з Романом часу дарма не гаяли!

– Ти про що взагалі, Катю? – я струснула головою.

Я встигну! У мене є Гримуар! Є сили! На підтвердження тисячі іскор пронизали кінчики пальців.

– Ти в його сорочці, Соню, – подруга хмикнула і кивнула в бік ліжка. – Та й поле бою говорить саме за себе. А казала, що він тобі не цікавий… І я як дурепа вчора…

Заперечувати очевидне не було сенсу.

– Катю, пробач! – я кинулася до шафи, витягуючи джинси та футболку. Швидко переодяглася у зручний для полювання на демона одяг. – Я справді не була готова… до всього, що сталося. А ти куди вчора зникла?

– Спати пішла! Нормальних мужиків на твоїй вечірці більше не було! – Катюха фиркнула. – А вранці тітка Клава з’явилася зі своїми криками… Жах якийсь, Соню! Кому треба випалювати людині очі? Бррр… Схоже на дії якогось психа.

– Це жахливо… Просто бракує слів!

Мені було точно відомо, кому знадобилося вбивати людину, яка знала про небезпеку. І з якоїсь причини Демон не міг допустити, щоб Савелій Дмитрович розповів це мені, чародійці.

Я підхопила зі столу мобільник і Гримуар, а потім кинулася до дверей.

– Ти куди, Соню? – Катька рушила слідом. – У бібліотеку, чи що?

Ох! Тільки її не вистачало!

– Мені треба на… е-е-е… ферму за квітами! – я заговорила, нервово закусивши губу. Тільки б устигнути! – Уявляєш! Учора надійшло замовлення на декор весілля, треба підібрати квіти… Дуже багато справ!

– Хочеш, я з тобою з’їжджу! Допоможу із задоволенням!

– Ні! – я зреагувала надто різко. – Мені треба... е-е-е... зосередитися!

Не вистачало мені ще подругу від демонів рятувати!

– Все. Я зрозуміла, – Катькин голос забринів від образи. – Ти з Ромою будеш, так? А я для тебе тягарем стала? Ясно. Зрозуміло. І на якого біса я взагалі приїхала...

Ми дісталися першого поверху. Я смикнула двері крамниці й... остовпіла. Такого ажіотажу тут не було навіть у найкращі часи. Між рядами снували покупці, а до каси тягнулася справжня черга!

Клавдія Семенівна з похмурим виглядом розривалася між стійками та людьми.

– Катюш! Ти моя найкраща помічниця! – я різко розвернулася до подруги. – Будь ласка, не ображайся! Зараз справді стільки справ навалилося з цим весіллям, а тут теж – дивись, завал... Дуже прошу: допоможи Клавдії Семенівні... Катюш... – я обійняла подругу. – Ну будь ла-а-асочка!

– От умієш ти дивитися очима, як у кота зі «Шрека»! Як тут відмовити?! – Катька хмикнула. – Ти мені скажи, хто отой симпатичний брюнет біля стійки з гвоздиками?

Я озирнулася.

– Ой, це Дениска! – я підштовхнула подругу вперед.

– Гара-а-азд, Сонько! Піду піднімати прибуток твоєї крамниці своєю харизмою, – вона поправила блузку. – І чарівністю!

Я видихнула з полегшенням. Тепер треба знайти Рому...

– Софочко! – Клавдія Семенівна помітила мене. – Потрібні ще квіти, сині, в горщиках! І помічник! Де там наш Роман?!

– Все буде, Клавдіє Семенівно! – у цей момент мій телефон ожив у кишені. – У вас у помічниках сьогодні Катерина! А мені треба... відлучитися!

Я вибігла на вулицю. Повітря було просякнуте ароматом грози, над головою нависли свинцеві хмари. Правою рукою я стискала Гримуар, а лівою витягла телефон.

«Баланс вашої картки поповнено на двадцять тисяч гривень. Аванс за весілля! Ліза».

Нарешті крамниця ожила. І все завдяки йому. Завдяки Ромі я змогла вистояти. А тепер допомога потрібна була йому і...

Біль накотив різко. Раптовий. Гострий. Пекучий. Мою праву руку ніби різали найтонші леза полум’я. Перед очима попливли кольорові плями. У легенях закінчувався кисень. Свідомість помутилася. З глухим стуком Гримуар упав на асфальт, але мені було не до нього.

Увесь світ зараз складався з одного нескінченного болю на зап’ясті. Лівою тремтячою долонею я накрила вогненно-гарячу шкіру. Біль повільно відступав. І... пальці намацали витіюватий візерунок прямо в центрі зап’ястя. Господи! Що це?

Я втягнула прохолодне повітря і розвернула руку: білосніжна шкіра запалилася, почервоніла. Картину довершувало татуювання. Крихітний нерозбірливий напис. Я піднесла руку ближче до обличчя і...

Серце шалено заколотилося. З губ зірвався крик. Неможливо. Не може бути.

Перед очима, як кадри з фільму, миготіли події тижнів. Моста. Відчай. І Рома... з пропозицією допомоги. Папери, яким я не надала значення... І кров. Моя кров, що підписала мій власний вирок.

«Таріон іль Сарах Раор Хаос». Тепер моє зап’ястя було прикрашене ім’ям демона, який стояв за всім цим. Демона, що викрав мою душу. І все в одну мить стало на свої місця. Усе від самого початку було суцільною брехнею…