Спочатку:
На сторінку книги
Таріон
У домі витав солодкий квітковий аромат і панував піднесений настрій. Соня пурхала оранжереєю, розставляючи закуски, вази з квітами та креманки з різноманітним варенням. Семенівна, бурмочучи під ніс чергову тираду про недоречність таких заходів, дріботіла за нею слідом, більше заважаючи, ніж допомагаючи.
Новоприбула подруга, голосно коментуючи кожен свій крок, розкладала серветки й переповідала свіжі плітки про столичне життя:
– ...А Льошка твій притих, як повернувся до Києва. Бачила його в курильні днями. Блідий, замучений, розгублений! Жах! – вона наполегливо вела до відвертої розмови, але Соня вперто мовчала.
Запитати прямо нахабства у Каті, слава первісній пітьмі, поки що бракувало, але було видно, що це не за горами. Терпінням Катерина не відзначалася, як і почуттям такту.
– Катю, не думаю, що зараз слушний час і місце для цієї розмови, – нервово осікла подругу господиня дому. – Треба ще стільці.
– А от Роман мені й допоможе їх принести. Чи не так, Ромо? Дівчатам взагалі не личить тягати важке.
М-да… Конкретно цю дівчину можна замість локомотива у склад ставити…
– Звісно, все одно мені зовсім не знайшлося справ, – розплився в усмішці я, від чого Соня ледь помітно поморщилася.
Або мені здалося? Чи просто хотілося, щоб так було? Менше з тим. Щось я останнім часом дуже неправильно реагую на певні ситуації та людей. Особливо на чародійку.
– Ти вчора й так зробив більше, ніж ми розраховували…
І зміг би зробити ще більше, якби мене весь час не намагалася помацати чи бодай торкнутися Катерина, нав'язуючи мені свою «безцінну» прихильність. Якої я, до слова, зовсім не потребував. Якось за останні кілька століть я став надто перебірливим у питаннях інтимних зв'язків.
Вона мене дратувала. Вельми дивна особа.
– Ну що ти, Соню? Роман – чоловік у розквіті сил! Чому б йому не спрямувати їх у потрібне русло? – при цьому дамочка нагородила мене таким поглядом, що я мало не поперхнувся згодою.
Кляті піски Хаосу! Як вона мене дратує! Але доведеться терпіти, зібравши волю в кулак, і спробувати нікого не пришибить. Терпіння – моя чеснота. Принаймні, завжди нею було. І не час про це забувати.
Взагалі Катерина була хоч і не особливою, але цілком симпатичною: невисока, з гарною фігурою, карими очима. Шатенка – колись мені такі подобалися… але чогось у ній бракувало. Мабуть, здатності відчувати щось глибоке. Такі люди поверхневі й нудні.
Пам'ятаю одну темну відьму часів бубонної чуми в Англії. До речі, з моєю допомогою та чума там і з'явилася. Ну як… проклинала відьма, а я допомагав згідно з контрактом. Досі чую її надривне: «Чуму на ваші голови, пожежу в ваші оселі!». Гарна була. Стільки експресії… Здається, вона мстилася за коханого. Після її виходу пів Лондона згоріло, а іншу половину накрила епідемія.
Ось як треба кохати…
Мій погляд мимоволі зупинився на Соні, яка розставляла чашки. Ось вона, мені здається, теж змогла б так кохати…
Мені навіть цікаво: а я зміг би? Не заради амбіцій чи влади, а заради когось, хто був би важливішим за все це?
Хоча – маячня! Демони не вміють кохати! Не вміють відчувати… До чого ці безглузді припущення?
– Ро-о-омо! Стільці чекають! – о, ми вже на «ти»…
– Звісно, Катерино!
Я розвернувся на підборах і вийшов у торговий зал.
Все ж таки славно ми потрудилися. Від недавнього занепаду не лишилося й сліду. Все відремонтовано, пофарбовано. Нові меблі й неймовірна кількість живих квітів.
Хто б мені ще місяць тому сказав, що я буду отримувати естетичне задоволення, дивлячись на результат власної творчої діяльності. Якщо фарбування стін можна так назвати.
Ще трохи – і можна сміливо казати, що я виконав свою частину угоди.
З роздумів мене вирвав короткий, нервовий стукіт у двері.
Починають сходитися. Зарано.
Двері відчинилися з незадоволеним рипінням. Треба буде не забути їх змастити. Недопрацювання.
На порозі стояв старий мебляр в ідеально випрасуваному коричневому костюмі моди минулого століття.
– Радий бачити, Савелію Дмитровичу! – абсолютно беземоційно збрехав я.
Старий боязко зиркнув на мене, але ввійшов, нервово витираючи чисте взуття об новий хідник.
– Не можу відповісти взаємністю! – пробубнів він. – Одного не збагну: як тобі вдалося увійти в цей дім?
Ах, ось воно що! Значить, старий має якщо не силу, то знання.
– Зовсім не розумію, про що ви.
– Усе ти розумієш. Але недовго тобі тут топтатися. Скоро в пекло відправишся. Я все…
– Ти абсолютно нічого… – проричав я, нависнувши над старим. – Інакше я зроблю так, що ти благатимеш про смерть. Повір, у мене вистачить і досвіду, і сил. Не випробовуй мого терпіння.
Старий затремтів. Здавалося, от-от зомліє. Але поглянувши в його очі, я зрозумів – він не відступить.
Тільки цього ідейного фанатика мені не вистачало. У них же мізків немає, не можуть тверезо оцінити ситуацію.
– Савелію Дмитровичу! – чародійка з'явилася якраз «вчасно». – Як я рада, що ви знайшли час!
– Ти й справді вдихнула життя в це місце, – сказав він Соні.
– Мені допомогли! – вона всміхнулася і торкнулася мого плеча. – Навряд чи я б досягла такого результату без Роми.
– Як же, як же… – проскрипів старий, від чого мені страшенно захотілося скрутити його індичу шию.
Гаразд. Успію ще з ним поговорити. Зараз він не стане «відкривати очі» Соні. А там побачимо.
Я пішов за стільцями. Власне, чого я так розхвилювався? Ну дізнається вона, що підписала контракт кров'ю, що її душа майже моя. Чому це має мене хвилювати? Але спокою це не додавало.
На чаювання сповзлася добра половина міста. Скупість на враження робить тут навіть похорон хом'яка подією року.
Степан Георгійович пив чай із такою міною, наче там був оцет. Соня ж була щаслива, красива в бузковій сукні до підлоги. Вона усміхалася кожному, не помічаючи фальші.
Я поправив піджак і зробив музику трохи гучнішою.
– Дозвольте запросити вас на танець? – я простягнув Соні руку, дивлячись прямо в очі.
В її погляді майнули нерішучість і розгубленість... Вона глянула на подругу, що незадоволено фиркнула, – і вклала свою ладонь у мою.
– Звісно, – стримано всміхнулася вона. – Але мені здається, це не найкраща ідея, – додала пошепки мені на вухо.
Я скоротив відстань і прошепотів:
– Хіба є діло до інших людей, коли думками править єдина?
Соня напружилася, як струна. Крок. Ще один… Музика вела нас далі від інтриг Пекла. Я ловив її запах і розумів: навіть трьох тисяч років таких митей мені було б мало.
– Земля не народжувала жінки прекраснішої… – видихнув я.
По її шкірі рассыпалися іскри – іскри її магії... викликаючи в мене в грудях дивне відчуття. Тягуче й солодке, як молодий мед. Її близькість дурманить, як найкращий наркотик. Цей запах фіалок витісняє всі думки, що я винашував тисячоліттями...
Музика обірвалася. Соня вислизнула з моїх обіймів, злизнувши з губ фразу, що була готова зірватися.
– Романе! Ви не казали, що так чудово танцюєте! – налетіла на мене Катерина. – Ви просто зобов'язані запросити мене на наступний танець!
Гаразд. Усе, що я зобов'язаний зараз – це обійтися без каліцтв.
Поки я танцював із цією абсолютно безнадійною дівчиною, час тягнувся вічність.
– Ромо, а як ти опинився в цьому забитому місті?
– Катерино, життя мінливе, ніколи не знаєш, куди поверне доля…
– Ви такий загадковий! Я обожнюю загадки!
– Деякі загадки відгадувати не варто. Краще поспостерігайте за своїм життям і відгадайте, що з вами не так, якщо доводиться вішатися на малознайомого чоловіка.
Вийшло жорстко. Вона закліпала очима.
– Та як ви смієте! Нахаба!
– Катерино, тримайте себе в руках. Ідіть краще випийте чаю з варенням. Воно у Соні дивовижне. Ручаюся.
– Ти хочеш її, так? – прошипела вона гадюкою. – Так от знай, тобі нічого не світить! Ти їй нецікавий! Чао!
О, Хаосе! Воістину, жінка – твоє творіння.
Не скажу, що її слова мене зачепили, але самовладання вимагало віскі. Терпіння терпінням, а мене ще ніхто не намагався принизити. Ті, хто пробував… тепер сидять у кріслі голови Ради.
– Степане Георгійовичу! Я слово честі стараюся… – почув я голос Семенівни з кухні. – Не збагну, як у неї все вийшло. Точно той аферист допоміг! Купу грошей за день знайшов.
– Мене не цікавлять виправдання, – відрізав наш сусід. – Я плачу не за них.
Я увірвався до залу. Тітка Клава зойкнула й гепнулася на табуретку, миттєво збліднувши. Степан спробував зробити гарну міну.
– Дякую, Клавдіє, я обов'язково оброблю троянди цим інсектицидом...
– Клавдіє Семенівно, що ж ви розкидаєтеся секретами фірми? – проричав я.
– Що, власне…? – намагався хорохоритися Степан.
Я випровадив Семенівну, а коли двері за нею зачинилися, дозволив гніву вирватися назовні. Схопив Степана за горло і з розмаху вгатив його тушкою об стіну.
– Ай-яй-яй... Що ж ви так необережно, Георгійовичу. Так можна й голову розбити, перетворитися на овоч... слинки пускати…
Я вгатив його ще раз, так що він захрипів.
– Ви успішний бізнесмен без совісті. Майже з демонічними якостями… Але я мушу попередити: якщо вирішили грати брудно, треба вміти силою довести своє право творити зло. Інакше свої ж і зжеруть.
Я ледь не придушив його. Гаразд, ще буду з трупом носитися…
Я дав йому два ляпаси й швиргонув на новий диванчик Соні.
– Домовимося раз і назавжди: ви тут не з'являєтеся. Не налаштовуєте Семенівну проти Соні. Не перехоплюєте замовлення. Ви стаєте невидимим і нечутним. Я не добрий хлопчик. Ясно?!
Степан Георгійович закивав так, що прикусив язика, і буквально вилетів на вулицю.
– А тепер я буду пити! – пообіцяв я тиші й витягнув пляшку віскі з-за горщика з кактусом.
