Раді Вас бачити!

Фіалка

– Сонечку, дитино! Шось я не втямлю, – Клавдія Семенівна з подивом розглядала результат моєї затятої праці. – Навіщо ж воно все треба, га? А грошей то! Грошей витрачено! Кактуси-шмактуси у нас років п’ять ніхто не купував! А ці, як їх, гербери? Ромашки ж звичайнісінькі, слово честі!

Я дбайливо повернула рожевий кущ на полицю, обтрусила руки від землі й розвернулася до залу. За пару годин змокряла так, що сукню можна було викручувати; волосся вперто липло до лоба, руки почорніли від роботи з ґрунтом і добривами, але побачена картина змушувала забути про всі незручності. У кожній квітці – життя, у кожній рослині – сила. Крамниця повільно, але впевнено поверталася до звичного вигляду. У грудях теплими хвилями розливалося життєдайне тепло.

– Це ще не все, – мої губи розпливлися в усмішці. – Завтра треба забрати з ферми цибулини нових сортів тюльпанів та гіацинтів. До слова, слід підготувати ящики для зберігання. Здається, у коморі я бачила кілька підходящих. А за пару днів привезуть нові стелажі та тумби під квіти. Сподіваюся, до п’ятниці встигнемо змінити це місце до невпізнання.

– А в п’ятницю шо там у нас? – тітка Клава реготнула. – Невже англійський принц приїде за букетиком? У них там якраз весілля за весіллям!

Здається, треба прибрати телевізор із торгового залу.

– У п’ятницю чаювання, – нагадала я вкотре продавчині. – Так, і до нього ще треба зробити запрошення. Клавдіє Семенівно, дуже сподіваюся на вашу допомогу!

– І звідки в тобі стільки енергії, Софочко? – тітка Клава сплеснула руками, а потім хитро підмигнула. – Стривай! Та закохалася, мабуть!

Ох уже ці бразильські серіали! Телевізору тут точно не місце.

– ...У Романа нашого! – жінку понесло далі. – Ну точно! Він же через тебе тут мордобиття влаштував!!! Ну з тим щупленьким бліденьким тиждень тому!

Щупленький... Бліденький?! Кров прилила до щік. Роман... ударив Льошу?!

– Клавдіє Семенівно, – я всіма силами намагалася приховати здивування, – до чого тут це взагалі? Про що ви кажете?

– Ой, та мужичка твого знатно він укатав! – тітка Клава вкотре змовницьки підмигнула. – Кровищі-то було! Таке ж тільки он у кіно бачила! А тут он воно шо! А я-то все думаю, шо за Роман, звідки взявся такий імпозантний мужчина! Була б я на пару десятків років молодша... ех!

Я завмерла, намагаючись осягнути почуте. Невже мій «партнер» справді влаштував бійку з колишнім нареченим? Так ось який спосіб він вигадав, щоб змусити Колесника мовчати про те, що сталося...

– Роман тут зовсім ні до чого! – відповідь вийшла дещо різкою, але на обличчі тітки Клави тут же заграла самовдоволена усмішка.

– Я-то все бачу! Кидала б ти цей бізнес-шмізнес! А то відіб'ють у тебе Ромку, точно кажу, відіб'ють! Тут до мене заходила Люська-костюмерша, цікавилася...

Безглузді теревені перервав різкий гуркіт у дверях, а потім на порозі з'явилися двоє розкуйовджених, рум'яних і добре знайомих хлопчаків. Сергійко, худий і високий, та Антошко, маленький і кремезний.

– Бабусь, ну ти скоро? – заскиглили вони в один голос. – У парк підемо? Ой, привіт, тьотю Соню!

– Привіт! – усміхнувшись, я махнула шибеникам. Клавдія Семенівна виховувала онуків сама. І це була одна з причин, чому я не могла позбавити її роботи, навіть попри її недбалість останнім часом.

– Замурзані, розпатлані! Знову билися у дворі?! – брови Клавдії Семенівни суворо зійшлися на переніссі.

– Ні, – Сергій упевнено й вельми правдоподібно похитав головою. – Чесно-чесно!

– Дивіться мені! Якщо ще хоч одна скарга...! – жінка підхопила сумку зі столу й рушила до виходу. – До завтра, Софочко!

– Гарного вечора!

Двері зачинилися, а слідом пролунав скрегіт замка. Тепер мене ніхто не потурбує.

Я втягнула в себе повітря, відкинула волосся назад і розвернулася до залу. Погляд уперся в злощасні сходи. Біль від зради знову відгукнувся ниттям у грудях. Перед очима живо постали події тижневої давнини. Льоша, гроза, буря, сплеск сили... І Роман. Він врятував мене від перегорання і... помстився?

Магія тонкими голками знову і знову пронизувала кінчики пальців. Я струснула головою. Треба взяти себе в руки. Контроль над емоціями – перший крок до контролю над силою. Силою, яку так важко прийняти.

Ще місяць тому я була лише звичайною менеджеркою із закупівель, дівчиною, що кохала, мріяла і жила спокійним життям.

Три тижні тому доля позбавила мене всього, що було дорогим.

Сім днів тому всередині прокинулася немислима сила. Та, що не піддається логіці. Та, що дрімала в очікуванні... Та, що дісталася у спадок від бабусі.

Усе, що відбувається зараз, здається нереальним. Наче сон наяву. Я залишилася наодинці з цією силою. Без пояснень. Без навчання. Усе, що я мала – смутні спогади про дитячі казки, які виявилися лякаючою реальністю, напарник, що втратив силу, і... гримуар.

Я обережно поглянула на стійку, де, наче звичайна енциклопедія, лежав бабусин гримуар. Єдина книга, яка вміла самостійно мислити й приймати рішення. Серйозно. Часто вона показувала мені лише чисті аркуші, що пахли квітами й затхлістю. Цікаво, а зараз, коли ми залишилися з нею наодинці, що вона мені покаже? Чи дасть відповіді про чародійок та магію?

Обережно, наче боячись сполохати книгу, я ступила вперед. Спокійно. Глибокий вдих. Треба просто заспокоїтися, і тоді книга відкриє свої таємниці. Так сказав «партнер» у ту мить, коли гримуар раптом вирішив оборонятися від мене справжнім електричним струмом.

Книга відгукнулася знайомим пурпуровим сяйвом. Я простягнула руку й торкнулася прохолодної обкладинки. Кінчики пальців закололо. Невпевнено, навмання розгорнула її десь посередині. Нічого. Порожньо. Вона знову відмовляється зі мною спілкуватися.

До горла підступив клубок.

– Що я роблю не так? – прошепотіла ледь чутно.

Провела пальцями по сторінці, лагідно погладжуючи її, і… вона відгукнулася теплом. Запахло фіалками – так, що запаморочилося в голові. А на абсолютно чистих жовтуватих аркушах, світячись зеленкуватим світлом, почали швидко проявлятися букви, слова, рядки...

Невже заговорила?!

Я в усі очі спостерігала за цим світлодійством. Поступово сторінка заповнилася, і сяйво згасло. Гримуар дозволяв мені прочитати написане! Щоправда, літери, виведені на старий манер із купою закарлючок, було важко читати. Але з третього рядка все стало зрозуміло, наче книга сама правила почерк під мене.

Погляд ковзнув сторінкою і зачепився за слово, написане великими літерами й тричі підкреслене – ДЕМОНИ.

Ох, це що – і демони, виходить, існують?! Жах який!

Погляд ковзнув по тексту:

«Демонів поділяють на три ранги.

Перший: нижчі, або пожирачі. Вони нерозумні й потворні. Вирвавшись із Пекла, приносять багато бід, вбиваючи все живе, але позбутися їх неважко».

Далі – набір букв і ритм, із яким їх треба вимовити. Схоже на закляття.

«Другі – розумні, людиноподібні, але голод – їхня слабкість. Харчуються зазвичай людською енергією. Яскраві представники – сукуби та інкуби».

Знову закорючки. Цікаво, а що робить це закляття? Позбавляє сили? Чи… вбиває?

«І вищі. Ці особливо небезпечні – бо їх практично неможливо відрізнити від людей. Джерелом сили та життя для них слугують душі, які вони здобувають через підписання Контракту.

Контракт має три основні моменти, які жоден демон не може обійти – ім'я, кров і термін життя, який демон залишає своєму боржнику.

Зазвичай натомість він зобов'язаний виконати одне бажання, але воно не може стосуватися любові чи вічного життя.

Підписаний контракт зворотної сили не має. Демон зобов'язаний виконати послугу, про що йому нагадує татуювання з ім'ям на його тілі. Після виконання зобов'язань – клеймо з повним ім'ям демона з'являється на тілі боржника, що означає нерозривний зв'язок. З моменту підписання від демона вже не вдасться захиститися оберегами чи артефактами.

Контракт вважається виконаним зі смертю боржника. Або розірваним – зі смертю демона».

І далі приписка летючим і таким знайомим почерком: «Але виконати останнє поки в нашому роді нікому не вдалося».

У легені увірвався знайомий запах гару та сірки, і книга, наче оживши, захлопнулася. Я здригнулася.

– О! Дивлюся, у тебе все дуже навіть непогано виходить! А ти хвилювалася! – вкрадливо заговорив за моєю спиною Роман, а потім виставив на стіл пакет і паперову склянку з кав'ярні навпроти. – Ти хоч обідала?

Тканина його піджака ледь торкнулася мого плеча. Щось усередині зрадливо йокнуло.

– Як ти тут опинився? – я різко розвернулася і вткнулася прямо в груди мого «партнера». І знову цей аромат багаття та хвої одурманював розум. Роман знову порушував межі, які я старанно зводила весь тиждень. Робочі стосунки. Не більше. Крапка.

– Перенісся. У мене потроху відновлюються сили. Схоже, ти на мене добре впливаєш, – усміхнувся він і зробив ковток зі своєї склянки. – М-м-м! Чудова кава. Спробуй! Тобі має сподобатися.

Зараз було зовсім не до кави.

– Дякую! – я нерішуче обхопила гарячий картон і закусила губу. – Ромо, можливо, я зараз дурницю запитаю, але скажи… що ти знаєш про демонів? Вони що, справді існують?

Роман повільно повернув склянку на стіл. Спокійно, але… напружено? Тільки спалахнув і згас вогник на дні чорних зіниць. Він точно щось знав про цих істот!

– Достатньо, щоб радити тобі не мати з ними жодних справ, – холодно промовив він, наче самому доводилося з ними зустрічатися. – Вони безпринципні, жорстокі й егоїстичні. Але головне – у них немає душі, і цю порожнечу вони заповнюють чужими, світлими душами. Щоправда, пекельний вогонь, із якого виткана сама суть демона, рано чи пізно спалює будь-яку душу… Це ще називають карою за гріхи людські. А чому ти питаєш?

Я зробила ковток. У роті з'явився легкий присмак гіркоти.

– Гримуар відкрився мені саме на сторінці з описом демонів. Мені здається, що це не просто так… Може, я повинна впіймати якогось демона? Чародійки виконують завдання, які посилають... е-е-е… згори? Як думаєш?

– Дорогоцінна моя, усе, що ти зараз повинна – це заспокоїтися і приборкати свою магію. Книга заговорила – чудово! Але, схоже, поки вона не зовсім… гм… налаштувалася на робочий лад. Краще б відкрилася на розділі з соняшниками. Там якраз привезли насіння…

Останні слова він вимовив нервово, наче звертаючись уже не до мене, а до бабусиного гримуара. І справді, яке полювання на демонів, якщо я поки змогла лише воскресити пару десятків кімнатних рослин.

– Ну не засмучуйся, ще встигнеш врятувати світ! – Роман м'яко заговорив, порушуючи мовчання. – Усі ці бійки, погоні та інша дурня – дуже виснажливі, але привносять особливий шарм і родзинку в наше життя.

Шарм? Родзинку? Він що, для розваги побився з Колесником?!

– Гм… До слова про бійки. Ти справді побився з… е-е-е-е… Льошею?

Роман підняв брову, а потім на його губах промайнула ледь помітна усмішка.

– Клавдія патякнула? Бачу, доля Хуаніти її захопила не настільки, щоб вона змогла забути маленький інцидент між нами та твоїм… знайомим. Стався прикрий конфуз. Він був дещо збентежений і не вписався у двері, коли поспішав піти. Думаю, тепер він не буде тобі набридати. Та й пам'ять почне його підводити… Тож можеш не хвилюватися: таємниці, яким краще лишатися таємницями, не розповзуться світом. Не від нього – точно.

Останні слова він вимовив із якоюсь дивною впевненістю. Значить, саме кулак мого «партнера» став причиною втечі колишнього нареченого. І, якщо бути чесною, цей факт мене втішив. Роман зробив саме те, що слід було. У мене в самої руки свербіли...

– Дякую тобі, – я втягнула повітря. – Знаєш, той, кого кохаєш, завжди завдає найбільшого болю. Того дня… коли прийшла звістка про смерть бабусі, Льоша... він… кувиркався у нашому ліжку з офіціанткою... І… я не змогла пробачити. А він не бачив у цьому нічого… гм… такого. І там, на сходах, я… знаєш, я спалахнула. Хотілося прибрати цей самовдоволений вираз із його обличчя. Але вийшло… Ох… Мені навряд чи вдалося б впоратися без твоєї допомоги…

– Про що мова, Соню?! Іноді навіть найсильнішим людям потрібна рука, на яку можна спертися. І не варто соромитися про це просити. Зрештою, я саме для цього тут.

І зовсім несподівано він обережно обійняв мене за плечі й міцно притиснув до грудей.

– Навіть скелю точать солоні хвилі та пронизливі вітри. А ти – лише людина, Соню. Лише жінка, хоча й найнеймовірніша з тих, кого мені доводилося зустрічати. А я багато чого в житті бачив, повір, – він підняв вказівним пальцем моє підборіддя і змусив подивитися йому в очі. – Перестань соромитися приймати допомогу. Іноді... комусь теж необхідно бути потрібним. Це робить його... людиною, – він торкнувся мого волосся. – Тобі пасує, коли обличчя відкрите! – у його голосі з'явилися дивно хрипкі нотки, а пальці ніжно торкнулися моєї щоки.

Серце зрадливо затріпотіло. Дихання перехопило. Наче в уповільненій зйомці я дивилася, як його обличчя наближається до мого. Гарячий подих обпікав шкіру... Відчуття дежавю огорнуло розум. Погляд ковзнув на його губи. Хотілося торкнутися їх. Знову відчути небезпечне полум'я... Піддатися цій вогняній спокусі...

Я подалася вперед і… Тишу пронизав гучний стук.

– Соню! Ау, ти тут чи де? – долинув голос Катюхи.

Я різко відсахнулася. Катя?! Що вона тут робить?! Здається, все ж таки вирішила приїхати.

– Мабуть, тобі варто відчинити, інакше твоя подруга виламає двері. А це зайві витрати, – невміло приховуючи розчарування, пожартував Сахарук. – А в мене ще справи. Горщики… Стелажі… усяка дурня…