Раді Вас бачити!

Таріон

День обіцяв бути теплим і сонячним. Заливалися трелями якісь дрібні пташки, розсівшись на гілках кущів та в кронах дерев.

Пахло мокрим асфальтом, свіжоскошеною травою та вогкою землею. Матусі вигулювали своїх нащадків, які раз у раз норовили заквацятися в грязюці або виміряти глибину калюжі. Матусі кипіли, як забутий на плиті чайник, або ж, змирившись, махали на все рукою. Ну і правильно.

Три тисячі років спостерігаючи за людством, я помітив ось що: кожна поважна матуся чомусь вважає своїм обов'язком захистити дитину від тих поганих, на її думку, вчинків, які колись робила сама. Безглуздо. Людина створена так, що її прямо-таки тягне до чогось недоброго. Вона просто не може не вчинити чогось такого, про що шкодуватиме у зрілості й із тугою згадуватиме в старості. Така вже її природа.

Мабуть, саме тому творці дарували людині дурість у юності. І, як мені здається, батьки просто не мають права обмежувати дітей у праві слідувати своїй природі та задуму творців. Підтримати того, хто падає – це одне, а носити на руках, не дозволяючи ходити – зовсім інше.

– Сонечку, дорогоцінна моя, ти впевнена, що я тобі аж так необхідний? – я неспішно йшов уздовж низки магазинів слідом за моїм партнером, не виявляючи ні належного ентузіазму, ні особливого інтересу. – Вибач, але я навряд чи великий фахівець у виборі тумбочок та стелажів.

От якби ми обирали знаряддя для тортур – тут я справжній експерт. Один із найкращих у Пеклі. А в його застосуванні мені й поготів немає рівних. Гаразд. Є, але мама нині не при справах і все робить виключно заради власного задоволення.

– Я теж мало в цьому тямлю. Але дві голови все ж краще за одну, – протягнула вона, перестрибнувши через калюжу, в якій відбивалися самотні, майже прозорі хмаринки. – І взагалі, ти мій партнер чи як?

М-да. Умов контракту треба дотримуватися. Навіть якщо в тебе є купа важливіших, абсолютно невідкладних справ. Зокрема – охоронні знаки та замовляння… І нехай спільними зусиллями ми все ж повернули бабусині обереги на місце, проте мені було ніяково. Довелося згадувати ази – відьомські «охоронки» та заговори...

О, віковічна пітьмо! Я дійшов до того, що змушений, наче сільська відьма, останній тиждень бігати з віниками, вугіллям та курильницями по дому, щоб захистити мою майбутню «душеньку» від моїх же побратимів. Хто?! Я – Таріон, один із найсильніших демонів Пекла! Хоча... міг би вже й звикнути! Якась прямо-таки вугільно-чорна смуга в житті.

Жах просто! І повна темрява.

До речі, дуже дивно, що досі ніхто за чародійкою не з’явився. У них там що – нюх геть відбило? Спалах був такої сили, що пройти повз просто неможливо. Ільмаріон її відчув. Я це точно знаю. То чого чекає? Схоже, братик щось замислив. Тільки що? Раніше я міг читати його як розгорнуту книгу. Точно знав про всі його плани… Думаю, за час моєї вимушеної відсутності мало що змінилося. Він нехитрий, але впертий. І ще страшенно нетерплячий. А це означає, що не сьогодні-завтра він прийде за нею, наплювавши навіть на мій імовірний страшний гнів. І хто знає, чи вистачить мого авторитету, аби втримати його на відстані від Фіалки.

Прокляття!

І знову це незрозуміле роздратування… У кого б запитати, чи нормально це, коли мене пересмикує і хочеться когось убити при одній думці, що до неї хтось доторкнеться. І неважливо, з якими намірами. Що це? Симпатія? Чи як це взагалі називається у людей? Мені однозначно потрібен досвідчений консультант!

– Добре хоч, із квітами питання майже вирішене, – перервала моє самоїдство Фіалка. – Клавдія Семенівна, по-моєму, ледь розум не втратила, коли побачила перетворення. Бачив її обличчя? Ось тепер ще б книга мене прийняла… думаєш, у мене вийде її приручити?

Вона спрямувала на мене свій проникливий запитальний погляд.

На мить мені здалося, що в цих неймовірних фіалкових очах утворився вир, подібний до тих, що затягували на морське дно цілі кораблі, ховаючи їх у безодні. М-да… тільки й залишилося, що втопитися – для повного комплекту неприємностей. Треба брати себе в руки.

Я все ще демон. Пекельна сутність. Перший спадкоємець вогняних пісків і скіпетра голови Ради демонів… Я черствий і... хай йому грець, які очі взагалі?

Ох, які ж усе-таки очі…

– Думаю, у тебе все вийде! – значно різкіше, ніж мені б того хотілося, відповів я, відвернувшись. І тут же додавши м'якості голосу, додав: – У всіх жінок вашого роду це в крові. Навіщо каратися марними сумнівами.

Не хотілося казати, що родовий гримуар показує характер виключно через мою присутність. Думаю, Сонечку це спокою не додасть. Та й гарного настрою теж.

Фіалка, закусивши губу, задумливо кивнула. Можливо, вона й хотіла запитати щось ще про магію, спадок, гримуар, але передумала. Мовчки розглядаючи різнокольорові вивіски магазинів і відстукуючи рівний ритм тонкими підборами по тротуару, вона задумливо накручувала тонку шовковисту прядь на палець. І, демонова кров, я не міг відвести погляду, стежачи за цим простим жестом. Усе ж таки я олюднююся, як не прикро це усвідомлювати.

– Невже!!! – Фіалка різко завмерла навпроти одних із дверей численних крамничок, і на її обличчі засяяла щаслива посмішка. Я мимоволі простежив за її радісним поглядом, відволікшись від своїх важких думок. – Магазин Савелія Дмитровича все ще працює! Він творить дивовижні речі зі звичайного дерева. Це словами не передати – треба бачити. У мене досі зберігається невелика дерев’яна скринька, яку він зробив мені в подарунок до бабусиного крісла-гойдалки. Стривай, а може, він теж...

– Не думаю! – я похитав головою, принюхуючись. Ні, абсолютно точно магією тут і не пахло. – Просто хороший майстер. Люди теж часом творять дива… без див.

– Йдемо! – вона вчепилася в мій рукав, від чого мені знову стало ніяково, наче мене прошили дрібні блискавки. Якось усе ж дивно ця чародійка на мене впливає. Мабуть, це просто дія сильної світлої душі та її сутності чародійки. Демони ж не вміють відчувати. Значить, усе це – просто зіткнення магічних потоків. Просто магія.

Ну ось і вирішили! І одразу стало все просто, зрозуміло й без усіх цих нікому не потрібних сентиментів.

Ми швидко перебігли дорогу, пропускаючи автомобілі, що шурхотіли по калюжах, розпилюючи дрібні бризки. І буквально влетіли в магазинчик.

Нас зустріла трель наддверного дзвоника, запах вільхової тирси та лаку. Магії тут справді не було ні краплі.

Уздовж стін на полицях різних стелажів вмостилися різьблені скриньки, коробки та інші предмети декору, покликані радувати око і збирати пил.

Зрозуміти розмір приміщення з ходу не виходило. Усе через численні табуретки, стільці, столики, тумбочки, пенали, серванти… Усе розставлено в хаотичному, тільки власнику магазину зрозумілому порядку. Перше враження у мене було, що ми потрапили на горище божевільного. Втім, у мене і друге було точно таке саме…

– Зачинено! – проскрипів старим диваном голос із-за серванта, виконаного в стилі дев'ятнадцятого століття і покритого темним лаком.

Цілком симпатична річ, до речі. Пам'ятаю, у одного поета в такому зберігалося письмове приладдя, пляшечка настоянки листя конопель і маленька чарочка. Коли натхнення полишало письменника, він наливав собі пару крапель, ішов до своєї заміжньої коханої, яка незмінно виставляла його за двері, а потім годинами виливав свої страждання у віршах на папір. І коли я запропонував йому контракт на душу в обмін на кохання його пасії, він щиро обурився і поставив єдине важливе питання: «І про що я, по-твоєму, буду потім писати?!»

Залізний аргумент. Навіть я не знайшов контраргументів.

– Савелію Дмитровичу-у-у! – проспівала Фіалка, і з-за серванта показався сухенький дідок у круглих маленьких окулярах і з розкуйовдженим молочно-білим волоссям. – Невже це й справді ви?!

Старий на кілька митей завмер, зачудовано розглядаючи ранніх відвідувачів крізь скельця своїх раритетних окулярів, але потім зморшки на його лобі розійшлися, а на обличчі засяяла усмішка.

– Сонечко?! Невже я дожив до того дня, коли знову тебе побачу!

Просто сімейна сцена. Мені й справді тут робити зовсім нічого. І взагалі, якось незатишно мені в цій майстерні. Таке ненормальне передчуття…

– ...чув-чув! – тим часом зітхав і бідкався власник меблевого магазину. – Це жахлива втрата для всього міста. Людочка була неймовірної душі людиною. Співчуваю.

Соня знову спохмурніла, але швидко взяла себе в руки.

– Дякую. Мені її справді дуже бракує. І її магазин… ви бачили, що з ним стало?

Дідок поморщився так, що став підозріло схожий на якийсь сухофрукт. Здається, на урюк.

– Так-так! Якось останнім часом у неї справи йшли не дуже. Але скільки б її не питали, вона незмінно відповідала, що все добре. Гадаю, тепер ти її спадкоємиця? Магазин теж відійшов тобі?

– Так, – вона поспішно кивнула і швидко змінила тему. – Саме тому я тут. Тобто ми. Хочу вас познайомити з моїм чудовим помічником. Романе, це найнеймовірніший майстер на всі руки в нашому місті, Савелій Дмитрович.

Мебляр перевів на мене погляд, наче тільки-но побачив. Сліпуваті від кропіткої роботи та похилого віку очі звузилися, ніби він намагався розгледіти щось за межею видимості звичайної людини, і тут же здригнувся.

Прокляті піски Хаосу! Невже побачив?

Хоча що він там міг побачити, мене зараз і демон-шукач не відшукає і не побачить. Я чистий настільки, що самому гидко.

– Дуже приємно! – кивнув я і тут же звернувся до партнера. – Сонечку, у нас роботи – неозорий край. Давай не будемо затримувати інших дуже зайнятих людей.

– Так-так, звісно, – на її обличчі з’явилася ледь помітна усмішка. – Савелію Дмитровичу, я б хотіла замовити у вас стелажі для квітів та кілька тумб… Я, правда, ще не зовсім впевнена, скільки їх знадобиться… І хотілося б обов’язково змінити вивіску! Потрібно щось яскраве, що світиться. Ви зможете допомогти?

У розмову та обговорення тумбочок і стільчиків я вже не вникав і навіть не прислухався до неї. Усередині росло ненормальне відчуття вакууму і незрозуміле передчуття чогось недоброго. Навіть косі погляди старого мене вже не хвилювали. Ось-ось. Ось зараз…

– Я б міг допомогти з вивісками! – пролунали за спиною одночасно і дзвін дзвоників, і голос мого єдинокровного брата.

Прокляття! Як там кажуть – де тонко, там і рветься?! Схоже, найправдивіше прислів'я з усіх вигаданих людством.

Запах сірки лоскотав у носі. Напевно, тільки мені, бо ні Соня, ні старий-мебляр нічого не відчули, судячи з безтурботно-спокійного виразу обличчя Савелія Дмитровича та захоплено блискучих очей Фіалки.

Прокляття! Десь у грудях заклекотало пекуче, обпалююче почуття злості й трохи… заздрощів. Так, мені з моїми крихтами демонічної чарівності з ним не тягатися. У мене в принципі навряд чи вийде з ним тягатися. І це пригнічувало і доводило до сказу.

Я знав, що він прийде, готувався до цього і все ж виявився не готовим. Не так і не зараз. Треба було самому йти табуретки з полицями вибирати. У дім він навряд чи пройде. Та що там – упевнений, що не пройде. А тут – що робити?

– Романе! Ти не познайомиш мене зі своїми друзями? – не зводячи очей із мого партнера, тягуче мурликав ще нещодавно рядовий демон Пекла. Тоді я вважав його слабким, тепер залишалося просто злитися і приймати його правила гри, переставляючи пішаки на дошці. Савелій Дмитрович, насупившись, пірнув у бік прилавка, а Соня навпаки – зробила крок до нас. – Особливо з прекрасною дамою… – додав Ільмаріон, чарівно посміхнувшись.

– Доброго дня! – моя чародійка одурманено дивилася в його очі, явно не підозрюючи, що почуття, які в ній викликав демон, абсолютно штучні, а її долоня за частку секунди якимось чином опинилася в цупкому хваті мого братика. – Ромо? Чому ти не казав, що знайомий із... маркетологом? Ви ж маркетолог?

– На превеликий жаль, дорогоцінний мій партнере – я добре знайомий із цим маркетологом. Це мій… е-е-е-е… родич. Ілля. – І вже Ільмаріону, цідячи крізь зуби: – А це МІЙ діловий партнер. Софія Андріївна.

Іль окинув її таким поглядом, що в мене всередині щось перевернулося і лопнуло. Напевно, це і є те саме хвалене терпіння. І він навіть вигляду не подав, що зрозумів мій більш ніж прозорий натяк на те, що йому тут ловити абсолютно нічого. Контракт підписано, і він може валити звідси, підібгавши хвоста.

– Дуже приємно, – усмішка Соні стала ще ширшою, і, щоб закріпити результат, Іль ще й обслинив її руку. Ні, ну це вже… перебір.

– Сонечку, дорога, ти, здається, сюди за табуретками прийшла? Якщо в мене на старість літ не розвинувся склероз. Будь ласка… Інакше Клавдія Семенівна зведе нанівець усе, що ти встигла зробити.

Соня моргнула, наче скидаючи ману, і, зачудовано подивившись на Ільмаріона, зробила крок у бік прилавка та притихлого мебляра.

– Так. Звісно! Прошу вибачення. Савелію Дмитровичу, я принесла план… Може, ви щось підкажете?

Вона відійшла так поспішно, наче й сама хотіла втекти. Я б теж тікав, якби мене проводжали таким масним поглядом.

– Який скарб… – протягнув Ільмаріон, не зводячи очей із напруженої понад міру Соні. – Я навіть не сумнівався, що ти маєш кілька запасних планів виходу навіть із, здавалося б, безвихідної ситуації. З такою потужністю трон Пекла впаде в наші руки без особливих зусиль…

Дуже правильні висновки. От дуже правильні демонічні висновки, які мені чомусь зовсім не сподобалися. Мені взагалі не подобалося те, що відбувалося. Здавалося б, усе в межах норми, типова поведінка демона, стандартна на нього реакція смертної, та й плани цілком передбачувані. І тільки я з абсолютно незрозумілої причини починаю обурюватися, нервувати й біситися там, де зобов’язаний би прийняти все як належне. З іншого боку, це моя чародійка, і в мене на неї виключно свої плани. І взагалі, я вже перестав заперечувати наявність у мене деяких людських почуттів.

– Про це рано говорити, – взявши себе в руки і зобразивши цілковиту байдужість, кинув я. – І мені зовсім незрозуміло, з якої радості МІЙ трон впаде в НАШІ руки? Не пригадую, щоб я палав бажанням розділяти владу в Пеклі з тобою.

Ільмаріон нарешті відірвав погляд від дівчини і втупився в мене:

– Я думав, нещодавні невдачі навчили тебе покладатися не тільки на себе…

– Нещодавні невдачі навчили мене не покладатися ні на кого, крім себе, – справедливо нагадав я про те, що брат був одним із перших, хто вирішив забути і про всі домовленості, і про кровне споріднення. А разом із тим зробити вигляд, що зі мною взагалі не знайомий.

– Ну годі тобі! Всі мають право на помилку, необдумані поспішні рішення…

– Але й ніхто не звільнений від відповідальності за ці рішення.

Ільмаріон скрипнув зубами. Занадто нетерплячий для інтриг такого рівня. Занадто поспішний. Він ніколи не вмів стримувати емоції й діяв прямо. Навіть у бійці він покладається на силу там, де потрібне терпіння і трохи хитрості.

– У мене контракт на її душу. І не раджу тобі пхатися в мої справи.

Повисла пауза, що дзвеніла напругою та важкими роздумами. На пекельно красивому демонічному обличчі відобразився сумнів і невдоволення моїми діями. Дожився. Тепер мої дії ще будуть схвалювати чи засуджувати.

– Навіщо все ускладнювати? – щиро дивувався Іль, знову приділивши всю свою увагу дівчині, яка щось жваво обговорювала з майстром-меблярем. – Можна все зробити швидко й просто. Ти ж пам'ятаєш ритуал… Ну той, що ми проводили над відьмою в часи воєн із сукубами за сірі ріки Пекла.

– Ні! – занадто різко й поспішно відповів я, чим видав набагато більше, ніж того хотів. Але й стриматися не вийшло б при думці про кривавий ритуал за участю Фіалки. Прокляття. Треба тримати себе в руках, інакше тільки сам собі ж і зроблю гірше. Треба навіяти йому думку, що я маю чіткий план. – Я нічого не роблю просто так. До того ж… Мене гріє думка, що жителі Пекла стогнуть і мучаться від того, що колись мене зрадили. Чим довше я тягну, тим гучнішими будуть фанфари, з якими мене зустрінуть.

Ну, будемо сподіватися, що вийшло досить переконливо. Поки що я не готовий битися з власним братом. А пройти повз і залишити все як є – теж, здається, не зможу. Репутація.

Хоча кому я брешу? У мене ікла сверблять від думки, що він заподіє шкоду Фіалці. Це виключно моя привілегія.

– Хочеться вірити, що ти знаєш, що робиш, – нарешті відповів Іль. – Якщо що, я готовий тобі допомогти всіма посильними й непосильними методами. Думаю, найближчим часом ми будемо зустрічатися частіше, ніж ти думаєш.

Навіть не сумніваюся. Ось тільки до чого ця допомога призведе?

– Ціную твою пропозицію.

Напевно, ця нічого не значуща розмова могла б тривати ще дуже довго і так і не призвела б до чогось конкретного. Але Софія дуже вчасно закінчила обговорення меблів зі старим, який підозріло косився у наш бік, і, трохи задумлива та заклопотана, знову повернулася до нас.

– Сонечку, ти впоралася вже? – сховавши подалі роздратування від її ніяковості під цілком однозначним поглядом Ільмаріона, поцікавився я.

– Загалом – так, – тут же кивнула Соня, явно тушуючись від настирливої уваги мого брата. – Залишилася вивіска… Треба буде якось зустрітися, щоб обговорити дизайн. Якщо ви все ще готові допомогти.

Вона нерішуче опустила погляд. Ільмаріон знову розплився в угодливій посмішці лихваря:

– Залиште мені вашу адресу, і найближчими днями я зайду до вас.

Це навряд чи.

Зайти у нього не вийде, навіть якщо він застосує всю свою демонічну силу. Усі обереги бабусі на місці, і демонам тепер у квітковий магазин дорога закрита.

Довелося докласти чималих зусиль тепер уже для того, щоб приховати зловтішну усмішку.

Соня швидко, парою рядків, накреслила на папірці місце зустрічі й протягнула його Ільмаріону, а той, наче дражнив мене, довше, ніж належало, затримав у своїй руці її тонку долоню. Ох, напрошується… Як тільки поверну сили, я йому нагадаю цю його гру.

– До скорої зустрічі, – Іль сховав у кишеню клаптик паперу, навіть не поглянувши на нього.

Йому й не треба. Він тепер не залишить її в спокої, навіть попри все, що я говорив десятьма хвилинами раніше. Прокляття.

– На все добре! – коротко кивнув я, підхоплюючи мого партнера під руку.

– До побачення! – уже на ходу кинула через плече заклопотана Софія, але, до її честі, не стала ні ставити запитань, ні тим паче обурюватися.

– На сьогодні все? – впоравшись зі пекучим обуренням, поцікавився я.

– Залишилася сама дещиця, – наче вирвана із задуми, стрепенулася Соня. – Залишилися горщики під троянди й орхідеї, суміш для герані та кактусів, особливі добрива для лимона… Ну і так, по дрібницях…

Про дрібниці я вже слухав упіввуха. Зараз мене тривожили інші думки, але все ж усміхнувся і кивнув:

– Сподіваюся, горщикáр у тебе теж добрий знайомий. І ти так само швидко розберешся і з цим питанням.

І цього разу без неприємних несподіванок.