Спочатку:
На сторінку книги
Фіалка
Оглушливий гуркіт грому розірвав тишу, змусивши мене здригнутися. Крізь пелену непролитих сліз розпачу я розгледіла пронизливий яскраво-ліловий спалах у небі. А за мить небо прорвало. Крижані краплі дощу боляче били по обличчю, стікали за комір, не маючи жодної жалісті. Але я продовжувала стояти посеред вулиці, широко розплющивши очі й розглядаючи зловісну височінь. Венами пульсував відчай, що відгукувався гострою ниючою різзю в грудях. Я не очікувала такого удару. Тільки не зараз. Тільки не від нього.
Брехня. Від самого початку все, що відбувалося, було просякнуте брехнею. Починаючи з миті зустрічі на мосту й нашого дивного діалогу, закінчуючи проникливими словами про мою незвичайність і сьогоднішньою ніччю. Мене використали. Брудно. Жорстко. Огидно. У його вправних руках я виявилася просто черговою лялькою, яких у нього за його безсмертне життя було незліченно. Погрався, забрав душу, викинув. Кожним словом, кожною фразою він уміло підбирався все ближче до мене, змусив закохатися, змусив відкритися, довіритися... Він точно знав, що обманом уже загарбав мою душу. Але й цього йому було замало. Він – цинічний, егоїстичний, жорстокий монстр. Йому потрібно було повністю мене підкорити. Забрати в одну мить усе: почуття, емоції, серце, душу... і життя.
Я рвонула вперед у відчайдушній спробі втекти від самої себе. Ноги роз’їжджалися по калюжах, футболка огидно прилипла до спини, волосся застувало світло перед очима. Треба бігти! Куди завгодно, аби подалі звідси! Подалі від нього. Але... мене потягнуло саме туди. Туди, звідки все почалося.
Скільки років життя він мені залишив? П’ять? Десять? Чи вже завтра моє розтерзане серце зупиниться, і настане довгоочікуване полегшення? А може, він вирішить погратися зі мною, як із тим керівником у банку? Продовжувати договір в обмін на послуги?! Ще тоді я відчула щось недобре...
Зараз він виконав свою частину угоди. І години мого життя полічені. У пам’яті спливли рядки з Гримуара, який намагався мене попередити: «...натомість Демон зобов’язаний виконати одне бажання, але воно не може стосуватися любові чи вічного життя...». Він відродив мою крамницю. Тепер настала черга чекати розплати. І з моменту моєї смерті моя душа стане їжею. Лише його поживою, що дає сили пекельній істоті чинити мерзенності, нести лише зло та руйнування. Він буде вічність дурити людям голови, укладати свої кляті контракти, висмоктуючи досуха кожну краплю людської душі. Люди для нього нічого не варті. І я для нього нічого не варта, ніколи не була варта. Лише один із тисячі контрактів.
Господи! Яка ж я дурепа! Дурепа-дурепа-дурепа!!!
Перед очима з’явилися обриси того самого мосту. Міст Відроджених Надій. Але мої надії, мої плани, моя душа загинули саме тут. Того самого дня. Адже саме тут усе почалося. Цей прислужник Пекла з’явився не просто так. Заздалегідь знав про моє горе... Хай йому грець!!!
Серце пропускало удар за ударом. Голова розколювалася від тяжких думок. Хотілося кричати від власної сліпоти! Це ж він убив мою бабусю! Останню чародійку з роду Фіалок, але от несподіванка – її сила перекочувала до мене замість того, щоб передатися йому. Та він не здався, все спланував заздалегідь і вперто йшов до своєї мети. Гримуар, моя власна магія намагалися попередити мене про небезпеку. І Савелій Дмитрович... він гірко поплатився за свої слова. Цей монстр забрав у нього життя просто тому, що старий забагато знав...
Я закусила губу, і рот миттєво наповнив протверезний смак крові. Ні! Дідька лисого він так просто отримає мою душу! На зміну розпачу прийшла глуха, осліплююча лють. Я зобов’язана помститися! За бабусю, за Савелія Дмитровича, за свої розтоптані почуття. Як там було написано в Гримуарі? Убити демона, знищити контракти? У мене один шанс. Помститися. Врятувати невинних. Я не відступлю. Ні за що.
Шкірою прокотився добре знайомий електричний розряд. Серце завмерло. Я відчувала магію, що струменіла під шкірою, готову обрушитися на кожного, хто стане на моєму шляху. У ту ж мить у ніс ударив запах гару та сірки. Огидний. Він в’їдався в легені тонкими цівками. У носі закрутило. А слідом прямо переді мною постало добре знайоме полум’я. Серце зрадливо йокнуло, розносячи венами обпалюючу магію. Ось він. Вистежив свою здобич. Відчув мітку? Мою магію? Та яка різниця?!
У долонях заграли іскри. Сама природа живила мене зараз. Я готова. Готова поглянути йому в очі. І помститися.
– Яка жахлива картина. Соню, ви так запалення легень можете підхопити, – вогонь заговорив знайомим голосом. – Мені здається, чи сталося щось страшне?
Наді мною в клубах чорного диму з надмінною усмішкою на виточених губах височів... Ілля. Ще один брехливий і підступний прислужник Пекла. Тільки от сьогодні його чари на мене не діяли. Переді мною був лише бездушний монстр.
– Де він? – я не впізнавала власного голосу. Жорсткий. Холодний. Дзвінкий від гніву.
– Таріон?! Скажіть, що ви всі в ньому знаходите?! Навіть зараз, після того, як ти здогадалася, що він демон, пекельна істота, яка виманила в тебе твою душу, ти все одно думаєш лише про нього! Чому? Що в ньому такого?
Буря всередині розросталася. Я заледве могла стримувати магію, що рвалася назовні.
– Яке тобі до того діло? Повторюю запитання. Таріон. Де він?! Де контракт на мою душу?!
Він підняв брову і єхидно усміхнувся.
– Знаєш, що найкумедніше в усьому цьому? Якби я міг відчувати, як Таріон віднедавна, я б вас обох пожалів. Уявляєш, як йому усвідомлювати, що він украв життя і душу в жінки, яку покохав… зауваж, єдиної жінки. Бо на місце втрачених сил прийшли людські почуття. Так, мені його було б шкода! А тобі, Соню?!
Покохав?! Укотре за сьогоднішній день земля йшла з-під ніг. У пам’яті так недоречно спливали події минулого вечора. До горла підступив клубок. Ні! Це все брехня! Чергова брехня… Він монстр, який убиває людей! Про які почуття може йтися?! У демона немає душі!
– І знаєш, що мене зараз тішить найбільше? – Ілля впився в мене жорстким поглядом, що проникав у думки й бажання. – Я заберу в нього те єдине, що для нього справді було важливим. Я заберу тебе, Соню.
І, не давши мені оговтатися, Ілля змахнув рукою, посилаючи в мене вогняну кулю. Я метнулася вбік, виставляючи руки перед собою. З моїх пальців зірвався сліпучий спалах – спустошливий, що зібрав у собі всю злость, усю лють. І…
– Як ви обидва мене втомили! – і слідом за цими словами прямо перед обличчям з’явилася хмара задушливого, дурманного пилу.
Робила різкий вдих, і голова йде обертом. В одну мить небо і земля міняються місцями. А я, наче зірвавшись із мосту, падаю в прірву. В темряву. Лечу назустріч своїй смерті…
