Раді Вас бачити!

Таріон

Люди…

Смертні подоби богів. Вічно прагнуть наслідувати творців, але, на жаль, не дотягують.

Усе, що зроблено їхніми руками, неодмінно веде до знищення цього виду як такого. Щоправда, відверто кажучи, більшість винаходів ще й губить усе навколо.

Автомобілі, літаки, хімічна та біологічна зброя… Ні, ви не подумайте, я ж не проти. Продовжуйте в тому ж дусі. Просто прикро. Так скоро і нам, демонам, роботи не залишиться. Та й взагалі, нудно буде без людей. Дуже нудно.

Так про що я? А!

Але найкращим винаходом все ж були, є і будуть – гроші.

«Гроші правлять світом», – фраза стара, як історія людства, але актуальності не втрачає. Люди вбивають, зраджують, продаються… та що там, вони прокидаються вранці й виходять із дому – заради грошей. У мене в запасі є кілька душ, які я зміг купити просто за жменю срібняків. Навіть смішно, слово честі.

Там, де багато грошей, багато – проблем. Це теж незаперечна істина.

А де у нас багато грошей? Правильно, у банку!

Місцева скарбниця зустріла нас штучними посмішками, завченими фразами та абсолютно… геть порожніми очима працівників. Утім, мене це жодним чином не чіпало. І не здивувало.

Молода білявка у білосніжній сорочці, темних штанах і салатовій краватці на шиї тут же підбігла до нас і, розтягнувши губи у зовсім нещирій посмішці, проторохтіла:

– Раді вітати вас у нашому банку! Чим можу бути корисна?!

Від неї пахло так, як і від будь-якої іншої людської жінки – кавою, сигаретним димом, чоловіком, з яким вона провела цю ніч, брехнею та фальшю. Брехня завжди має специфічний аромат. Кислого вина. Не найулюбленіший мій запах, але той, що зустрічається найчастіше.

– Ми хотіли б зустрітися з Олегом Валерійовичем, – суворо, з кам’яним обличчям, відповів я, ігноруючи її пильний погляд.

– Він на вас чекає?

– Ні, але буде страшенно радий нас бачити. («Мене так точно! Я принаймні так думаю»).

Дівчина з сумнівом скосила на мене очі, перевела погляд на Соню, але робити щось не поспішала. Оцінювала нас у грошовому еквіваленті…

М-да… Це теж для мене не новина. Люди все оцінюють грошима. Купують річ дорожчу, навіть якщо вважають її незручною; їдять модну їжу, навіть якщо вона їм не смакує. Ніколи не розумів цього.

Рідко коли люди з великими статками могли дозволити собі таку розкіш, як простота. Наприклад, Генріх Другий Плантагенет найкращою окрасою чоловіка вважав меч і кольчугу. Або Святослав Ігорович – він взагалі не терпів надмірностей, у поході спав на голій землі та їв зі спільного казана. До слова, у походах він провів відсотків сімдесят свого життя.

Але, як то кажуть, винятки тільки підтверджують правила.

– Мені потрібно про вас доповісти... – нарешті протягнула працівниця банку.

– Шановна, – я подивився їй в очі так, як вміють дивитися тільки жителі нижнього світу. Такий погляд – це не магічне вміння, а вроджене; він пробиває навіть залізобетонну витримку. – Думаю, якщо Олег Валерійович дізнається, що ви змусили нас чекати у холі, то вже завтра ви, в кращому разі, будете тут підмітати підлогу. Як вам подібний кар’єрний злет?

Скажу правду: падати завжди неприємно. Це я з власного досвіду знаю, так би мовити. Дамочка, схоже, була зі мною повністю згодна і падати не бажала зовсім, тому тут же кивнула:

– Я вас проведу.

– От і чудово! – і, знову влаштувавши долоню Соні у себе на лікті, рушив слідом за дівчиною. – Бачите, серденько, як нині важко достукатися до людських сердець з першого разу. Поки ногою не гупнеш у двері – ніхто тобі не відчинить! – побідкався я.

Соня на це невизначено й розсіяно кивнула, явно почуваючись не у своїй тарілці від усього, що відбувається, і не то суворо, не то досадливо підтискаючи губи.

Воно й зрозуміло. Виглядав я, за людськими мірками, скажімо так, не дуже. Здається, все ж доведеться подбати про нормальний гардероб. Це у Пеклі зустрічають за силою, а проводжають… теж за силою, якщо ще є що проводжати. А люди так прив’язані до матеріального…

Костюм потрібен. Однозначно.

Тим часом блондинка, відчутно придушуючи бажання озирнутися і дзвінко стукаючи підборами по не надто дорогій плитці, вела нас до мого старого знайомця. Мені навіть стало цікаво, який він зараз. Зазвичай я не зустрічаюся зі своїми боржниками до терміну.

Працівниця банку зупинилася біля дверей із позолоченою табличкою, на якій вензелями були виведені Олежкова посада та ім'я, і після короткого стуку зазирнула в кабінет.

– Олегу Валерійовичу, тут до вас… – тут дівиця згадала, що, власне, не знає, хто ж це «до нього». Почервоніла і кинула на мене безпорадний погляд.

Пробачте, дорогенька, але я за вами косяки рівняти не наймався.

– Хто?! – нетерпляче і навіть трохи роздратовано поцікавився з-за прочинених дверей директор.

– Ваш знайомий, – червоніючи, наче вогняна саламандра, відповіла дівчина.

У кабінеті повисла тиша. Саме така буває перед тим, як на місто обрушиться буря. Мені навіть здалося, що повітря запахло озоном.

– Лідочко… Сергіївно, – загрозливо рикаючи, почав директор банку, але в цей момент Соня здригнулася, а мені просто набридла ця гра.

– ...просто не могла мені відмовити, – обійшовши розгублену дівчину, яка ледь не плакала, закінчив я за Олега. – Я переконав її, що ти будеш надзвичайно радий мене бачити. Ти ж радий?

У директора філії одного з найбільших банків країни миттєво зникли всі фарби з обличчя, а на чолі дрібним бісером виступив піт. Але все ж він кивнув і, не зводячи з мене погляду, промекав:

– Дякую, Лідіє Сергіївно, можете бути вільні! Ні! Спочатку принесіть нам кави, будь ласка! – дівчина випарувалася так швидко, що я принюхався – чи не залишилося в повітрі магії. Ні. Ну, ні то ні. – Сідайте! Чим можу бути корисний? – упалим голосом, позбавленим будь-якого ентузіазму, запитав банкір.

М-да… Пам'ятається, минулої нашої зустрічі він був хоробрішим. Думав, що вхопив бога за бороду і тепер може звернути гори. Зараз оптимізму в ньому поменшало – рівно настільки, наскільки додалося зайвих кілограмів. В іншому – все той же Олежка, який страждав від нереалізованості та сором'язливості.

Що ж, працюємо з тим, що маємо.

Я галантно посадив Соню в одне з крісел навпроти директорського стола. Сам же відійшов до вікна. Неймовірний пейзаж. От все ж таки є щось у людському світі – особливе щось, чого немає в жодному іншому.

Гаразд. Милуватися красотами можна і колись потім. Зараз – робота.

– Я так розумію, ти теж не налаштований на тригодинні розшаркування та порожні люб'язності? Вгадав? Чудово. У нас теж часу небагато. Я хочу запропонувати тобі дуже вигідну угоду терміном на п'ятнадцять років, – у моїх руках з'явився складений у кілька разів аркуш із новим контрактом. – П'ятнадцять років плюс до тих двох, що залишилися. Як ти на це дивишся?

Згаслі очі Олега Валерійовича ожили, навіть загорілися, але тут же зблиснули недовірою.

– Що від мене вимагатиметься? – нахмурився він.

Правильно Олег Валерійович оцінював ситуацію. Його душа вже, практично, була моєю. А що ще демону може знадобитися від смертного? Ех, знав би ти, друже, в яку ж… жорстоку по відношенню до мене ситуацію я потрапив.

– Всього лише трохи грошей, – усміхнувся я, чим увігнав свого давнього боржника в ступор.

– А як же…

– Ось так. Краще не питай, – остання фраза прозвучала таким тоном, що Олежка не те що питати, розмовляти ще довго не зможе.

– Скільки? – запитав він через кілька секунд.

– Для тебе – копійки! Я добрий віднедавна. Сонечка Андріївна має розрахунки, ось за ними і потрібні кошти.

Олег Валерійович кинув погляд на напружену Софію, яка стиснула руки в кулаки, і, піднявши телефонну слухавку, тицьнув пальцем у кнопку швидкого зв'язку з секретарем.

– Лідіє Сергіївно…

Секретарка в цей момент ввалилася в кабінет із тацею, заставленою чашечками з кавою.

– Так, Олегу Валерійовичу! – поставила вона тацю перед Сонею і приготувалася слухати.

– Проведіть Софію Андріївну до Сашка. Нехай оформить переказ із мого особистого рахунку. Суму з'ясуєте на місці.

– Добре… Олегу Валерійовичу. Одну хвилину! Ходімо, Софіє Андріївно!

Соня шоковано дивилася на мене, не розуміючи – жарт це чи справді все виявилося так просто.

– Душенько моя, – від цих слів Олежка здригнувся і, вхопивши склянку води, що додавалася до чорної кави, осушив її до дна. Нервовий він став. Ой, як недобре. – Душенько моя, не будемо затримувати Лідію Сергіївну. Ідіть, милочко. А ми поки що з Олегом Валерійовичем попліткуємо і підпишемо дещо. Правда, Олегу?

Директор філії приречено кивнув. Так, Олегу, так прикро помирати, майже не поживши, маючи все, що ти хотів. За можливість пожити довше не тільки гроші віддаси будь-які.

Але розвивати цю тему я не став, навіть коли за дівчатами зачинилися двері. Мовчки поклав контракт перед Олегом. Точно знаю: йому не під силу прочитати найдавніші руни контракту на душу, але він вагався, незряче дивлячись на закарлючки.

– А якщо… якщо я не підпишу?

– Здохнеш за два роки, і твоя душа поповнить мої сили, – байдуже відповів я. – Ваші душі, людиська, живлять нас. Закон рівноваги…

– Її душа теж стане просто їжею? – запитав Олег, уважно дивлячись на мене.

Великого розуму не треба, щоб зрозуміти, про чию душу йшлося. Душа мого партнера.

– А чому має бути інакше? – стиснувши зуби, відповів я питанням на питання.

Ось тільки щось усередині, десь там, де у людей зазвичай буває душа – збунтувалося, опиралося подібному результату подій. Це що за дурниця взагалі? Демони не вміють відчувати… Прокляті піски Хаосу!!!

– Підписуєш? – рикнув я на Олега.

Той здригнувся, взяв канцелярський ніж зі столу і, швидко чиркнувши по вказівному пальцю, приклав його до паперу. Запахло кров'ю… Ні з чим не порівнянний запах… Перед очима одразу постає поле бою або гільйотина… Приголомшливо.

– Хороший хлопчик, – похвалив я Олега. – До слова, можеш ще трохи задобрити свого демона і дати йому готівки на кишенькові витрати.

Олег зціпив зуби так, що на щоках заходили жовна, але розвернувся до сейфа за спиною, швидко набрав код і витягнув дві пачки новеньких купюр.

У ніс ударив запах друкарської фарби. Взагалі люблю цей запах, але виключно від літератури. Найкращий аромат – у раритетних книг. Ну, ще у витриманого вина, але це окрема тема для розмови.

– Вельми вдячний! – оскалився я, сунувши банкноти в кишені штанів. – Завжди приємно мати з тобою справу...

Але щойно хотів додати ще пару нічого не значущих фраз, як десь за дверима хтось несамовито заверещав, пролунало кілька пострілів і вигуків.

У цей клятий момент мені вперше за всю історію трьох світів пощастило відчути те, чого не відчував жоден демон – мені стало страшно.

Задушливе відчуття, яке неможливо приборкати доводами розуму. Я боявся. Не себе, а за когось… за Соню.

Прокляті людські почуття.

У холі я опинився за лічені миті. І мав сумнівне задоволення спостерігати прекрасну картину найбездарнішого пограбування. Відвідувачі та працівники банку лежали на підлозі обличчям униз, касирка закидала пачки грошей у звичайну картату сумку, а невисокий сіпаний дядечко у чорній панчосі на босу голову, розмахуючи, мабуть, ще дідусевим пістолетом часів першої світової, викрикував погрози. З-під панчохи вони звучали нечітко й безглуздо. Через це касирка мимоволі морщилася, силячись розібрати, що він там репетує.

Соню я знайшов поглядом одразу ж. Вона сховалася за колоною, притискаючи однією рукою до грудей дівчинку років п'яти і щось нашіптуючи їй на вухо, другою – прикриваючи свою сумку.

Ну й нормально. Жива-здорова – і добре. Навіть переказ, схоже, здійснено. А це не може не радувати.

Я розслаблено прихилився плечем до стіни, чекаючи на закінчення цього циркового дійства.

Ні. Все ж таки на циркове воно не тягне. Пам'ятається, свого часу Гудіні… Чудовий був мужик. Мій улюбленець, до слова. Навіть я не завжди міг розгадати його ілюзії. А це перша ознака безперечного таланту.

Нарешті касирка поклала в сумку останні гроші з останньої каси і, передавши сумку до рук грабіжнику, зробила крок назад, ледь присівши від страху.

Дядько з дідовим пістолетом, задоволений таким результатом, рушив спиною до виходу, продовжуючи розмахувати раритетом і збираючись чкурнути з здобиччю в інше місто, а вже там пропити одну її половину, а другу – програти в карти і спустити на повій. І я навіть його підтримую в подібних починаннях. Такі і без усяких там контрактів опиняються у нас – у Пеклі.

Але доля була до нього суворою.

Практично біля входу він все ж помітив Софію і подумав, мабуть, що прикрившись заручником, іти буде простіше.

Дарма він це!

Взагалі, лють нам, демонам, притаманна. У нападі люті ми можемо не тільки когось випадково вбити, а й організувати містечковий катаклізм з Армагеддоном.

Усе сталося так швидко, що, здається, приголомшені учасники подій потім так і не зможуть сказати достовірно, що ж все-таки відбулося.

В одну мить я опинився поруч із грабіжником і Сонею. І в цю неймовірно довгу мить у мені разом із гнівом сколихнулися залишки магічних сил, напевно. А може, це був вроджений пекельний вогонь, з якого виткана сутність будь-якого демона. Але варто було мені глянути мужику в очі, як він, несамовито заверещавши, схопився за обличчя і впав на коліна. Покотився по підлозі...

Як несподівано!

І приємно. Приємно те, що я все ж не зовсім неміч і бодай щось та можу. Рівень, звісно, не той, але все ж.

– Сонечко, ви в порядку? – поцікавився я у свого партнера.

До слова, вона вже знову гладила по голові дитинча, що відбилося від непутящої матусі. Матуся знайшлася тут же. З надривними риданнями і причитаннями вчепилася в дитину, чим ледь її не добила.

М-да… З такою-то турботою.

– Так, дякую! – невпевнено відповіла Соня на моє запитання і тут же кивнула на грабіжника, який качався по підлозі: – Йому треба викликати швидку. Мені здається, у нього епілептичний напад.

Напад дурості у нього. І судячи з усього, вже не перший.

– Думаю, тут і без вас розберуться, дорога. Сподіваюся, ви встигли отримати гроші?

Вона нахмурилася, невдоволено підібгала губи, але все ж кивнула.

– От і чудово. Ходімо додому, душенько. Я страх як зголоднів.