Раді Вас бачити!

Фіалка

Що потрібно для візиту в банк? Паспорт? Документи на будинок і крамницю? А може, захопити ще й заповіт? І як бути з тим, що у права спадкування я вступлю лише за тиждень через якусь безглузду помилку? Все ж таки бабуся мала рацію щодо нотаріуса-пройдисвіта. Не дарма вона не надто вірила в його сумлінність.

Роман, звісно, обіцяв владнати фінансове питання, але, як на мене, без застави за кредитом обійтися не вдасться. А що візьмуть під заставу? Єдина моя власність – крамниця! А якщо в мене нічого не вийде? Тоді єдине, що залишилося мені від бабусі, відійде банку… Ох, як же бути? Як знайти єдине вірне рішення? Гаразд! Доведеться ризикнути.

Я судомно металася кімнатою, намагаючись зрозуміти, де лежать усі необхідні документи в цьому творчому безладі. Першочерговою справою був навіть не ремонт, а генеральне прибирання, щоб позбутися безлічі абсолютно непотрібних речей, про призначення яких я не мала жодного уявлення. Єдине місце, яке я точно залишу в нинішньому вигляді – бабусина спальня… Вона все ще зберігала її запах.

Попри всі страхи й сумніви, стояти на місці – найгірший із варіантів. Треба зібратися й рухатися вперед. Тим паче зараз, коли поруч з’явився помічник. Іронічний. Незвичайний. Я б навіть сказала… дивний. Не схожий на жодну знайому мені людину. З чудернацьким акцентом і дивною манерою мовлення… Усі ці його «милоньки» та «дорогенькі» явно видавали специфічне виховання, наче він з іншого світу чи часу випав до мене на міст.

Але в ньому було те, чого мені зараз так бракувало. Сила духу. Цілеспрямованість. Оптимізм. Такі, як він, ніколи не кидають розпочате, вперто йдуть до мети крізь будь-які перешкоди, зносячи все на своєму шляху. І зараз я, незважаючи ні на що, хапалася за нього, як за рятівне коло, сподіваючись вибратися з болота під назвою «відчай».

Зібравши всі можливі документи в сумку і сяк-так запрошивши розпатлане волосся, я знову рвонула вниз. Треба діяти – і якомога швидше! Треба рятувати невинні життя троянд, орхідей та фіалок, які вмить залишилися без турботи.

Варто було повернутися до крамниці, як усе всередині скрутило від вигляду чоловіка, що із самовдоволеним виглядом походжав уздовж напівпорожніх полиць. Високий, доглянутий, у дорогому костюмі та з незмінною липкою усмішкою на обличчі – Степан Георгійович власною персоною з’явився в лавці з уже давно відомою мені метою: прибрати крамницю за безцінь.

– Софіє Андріївно! – у голосі було стільки награної радості, стільки фальші. При цьому його очі залишалися холодними й безжиттєвими, наче два кристалики льоду. – Доброго ранку! Ви маєте втомлений вигляд. Чи все у вас гаразд?

Я його терпіти не могла. Власник величезного супермаркету «Все для дому та дачі», що розташувався прямо навпроти моєї маленької крамнички. Чоловік, у нахабстві з яким міг потягатися хіба що єврей-лихвар. Практично щодня після похорону цей тип, геть забувши про совість, наполегливо пропонував мені позбутися такого «непосильного тягаря».

– Дякую, Степане Георгійовичу, за турботу! Все добре. Вибачте, я дуже поспішаю, – треба було якомога швидше ввічливо спекатися цього неприємного типа. І важливо дати йому зрозуміти, що закриватися я не збираюся. – У мене важлива зустріч. Щодо модернізації крамниці. На мене чекають…

– Софіє Андріївно, я лише на хвилинку. У мене серце розривається, коли бачу, як ви стараєтеся-стараєтеся, а все дарма… Все ж таки бізнес – не жіноча справа!

Не буду сперечатися! Не буду вв’язуватися в цю марну дискусію!

– Саме тому в мене тепер з’явився адміністратор. Чоловік, – я впевнено відчинила двері, і погляд одразу наткнувся на знайому постать. – Степане Георгійовичу, знайомтеся: Роман...

– Можна просто Роман, – мій «партнер» озвався миттєво, ледь кивнувши нашому «конкуренту». – Страх як не люблю офіціозу.

Роман чекав на мене біля входу, розглядаючи містян, що метушилися у своїх буденних справах. Але з нашою появою він одразу зустрівся поглядом і розплився у привітній усмішці. Майже щиро, якби не чіпкий оцінювальний погляд, яким він практично розібрав Степана Георгійовича на запчастини.

– Ваш гість не образиться, якщо ми попросимо його зайти наступного разу? Слово честі, нам не варто марнувати дорогоцінний час!

Гість образився. Спершу розгубився, а потім просто-таки пішов червоними плямами від досади й люті. Я ледве стримувала сміх, що рвався назовні.

– Заходьте до нас на чайний день! – раніше бабуся влаштовувала п’ятничні посиденьки в оранжереї з гарячим безкоштовним чаєм для клієнтів. – Вам обов’язково зроблю окреме запрошення! Чай і варення з трояндових пелюсток, усе як у старі добрі часи!

– Ви навіть не уявляєте, які Сонечка готує млинці! – вставив свої п’ять копійок Роман. – Гаразд, дорогий партнере, на нас уже чекають. Недобре затримуватися без поважної на те причини!

***

А потім, прямо перед носом остовпілого Степана Георгійовича, Роман упевненим жестом галантно підхопив мене під лікоть. І щойно щільна тканина костюма торкнулася моєї оголеної руки, по шкірі пробіг дрож. Серце пропустило удар. Долоні змокріли, а в роті пересохло. Шостим чуттям я відчувала, що відбувається щось… щось незрозуміле. Хвилююче.

Я перелякано перевела погляд на його обличчя і… знову відчула, що тону в його чорних очах. Між нами знову ніби виник зв’язок – невловний, але такий, що проникав у саму душу. Затуманював розум, обплутував думки. Він кліпнув і відвернувся – різко, наче сором’язливо, розриваючи контакт. Та що зі мною таке?! Може, мій партнер – гіпнотизер?!

Роман шумно прочистив горло і як ні в чому не бувало у своїй уже звичній манері сказав:

– Вперед! У нас справ ще... цей… А! Кінь не валявся! Так кажуть?

Я ледь загальмовано кивнула і натягнуто усміхнулася, намагаючись оговтатися.

– До речі, про справи! – треба відволіктися. – Той чоловік у банку… Чим він може нам допомогти?

Роман хмикнув.

– Ви навіть не уявляєте, скільки у світі добрих людей… Ви не вірите? І, до речі, правильно робите. Я теж не дуже вірю в людську доброту. Тому, якщо у тебе є потрібні важелі тиску – ти завжди можеш сміливо просити про допомогу.

– І ви все ще думаєте, що банк дасть гроші просто так? Без застави?

– Звісно, думаю. Більше того, я впевнений, – відповів він, м’яко захоплюючи мене в бік перехрестя Садової та Квіткової вулиць. – Залишимо цю тему до пори, партнере. Розкажіть мені краще про вашу бабусю. Мені чомусь здається, що вона була особливою, дуже доброю і милою жінкою. Як так сталося, що крамниця настільки занедбана?

Спогади лавиною обрушилися на розум. Те, про що я намагалася не думати, знову накрило з головою. Сором липкими хвилями розтікався тілом. Я судомно вхопила повітря і запустила руку у волосся. Послушні пасма заспокійливо заструменіли між пальців.

– Так вийшло, що я не з’являлася тут майже рік… Розривалася між роботою та… гм… побутом. Знаєте, бабуся була з тих людей, які не звикли скаржитися. Для всіх у неї завжди все було гаразд. Вона могла захоплено розповідати про нові сорти троянд у крамниці, а у відповідь на запитання про самопочуття просто віджартовувалася, – я закусила губу. – Я дзвонила їй за два тижні до смерті. Два тижні! Я навіть не пам’ятаю, про що була та розмова! Ми не попрощалися… Я так перед нею винна… Могла б приїхати, провідати, відвезти в лікарню... – останні слова я ледве змогла вичавити з себе, відчуваючи, як горло перехопив спазм.

– Ну що ви, серденько, – співчутливо сказав Роман. – Тут зовсім немає вашої провини. Смерть підстерігає нас там, де ми зовсім на неї не чекаємо. Ніхто не зможе з нею змагатися. Ви й так, можна сказати, вчинили героїчно – кинули налагоджене, розмірене життя, щоб виконати волю покійної родички. Похвально. Таке нині нечасто зустрінеш. До слова, роботу, я так розумію, ви теж покинули? Як і все, чим встигли розжитися. Це, мабуть, вас пригнічує. По собі знаю, як звикаєш до місця, дому, дорогих тобі людей… Я страх як сумую за своїм кузеном. Просто жадаю наступної зустрічі. А у вас є така дорога людина? Ви, Сонечку, за кимось сумуєте?

Усередині все стиснулося від згадки про те життя, що було два тижні тому. Ключове слово – було. І поки що я не готова ділитися з «партнером» своїми переживаннями.

– У мене більше нічого немає. Тільки ця крамниця. Все, що залишилося в тому місті – залишилося в минулому.

– Як сумно… Але я вас розумію. У мене теж життя кардинально змінилося. Тільки я, на відміну від вас, дорогий партнере, жадаю повернення. А для цього ми з вами просто зобов’язані налагодити ваш бізнес, – він кинув на мене лукавий погляд. – Поки мене розшукують родичі, краще проводити час із користю. Не звик неробствувати...

– І все ж на вашому місці я б заявила на них куди слід...

– Зараз не найкращий час, – він знову відвернувся, дивлячись кудись уперед і усміхаючись якимось своїм думкам. – Але він обов’язково настане. І навіть швидше, ніж вони очікують...

Все ж таки він дивний… Може, дарма я йому ось так довіряю. Може... Але думку закінчити не вдалося, бо в сумці наполегливо забамкав телефон. Я виловила коробочку, що несамовито вібрувала, і невіруюче втупилася в екран. Навіть видаливши номер із пам’яті, я не змогла стерти його зі своєї пам’яті. Льоша. Саме він запекло чекав моєї відповіді.

– Сонечку, ви вже або дайте відповідь, або скиньте. Що з того – гіпнотизувати екран? – незворушно порадив Рома.

Чесно кажучи, відповідати не було жодного бажання. Ми прожили разом три роки. Три роки ідеальних стосунків без лайки та сварок – повний штиль. Мені здавалося, я знайшла своє щастя, свій дім і людину, з якою зможу пройти все життя пліч-о-пліч. Ми ж планували сім’ю в найближчому майбутньому… А може, насправді планувала тільки я, а він…

Мабуть, на його погляд усе було занадто прісно, і він вирішив додати перчинки. Довгоногу, фігуристу «перчинку» – офіціантку з сусіднього кафе, яку він останній рік водив у нашу квартиру під час моїх відряджень. Це я дізналася з довгого і доволі образливого повідомлення з незнайомого номера – очевидно, тієї самої ображеної офіціантки. Боже, при думці, що вони спали в нашому ліжку, до горла підступала нудота. Досі, лягаючи спати й заплющуючи очі, я бачу ту кошмарну сцену – наче з дурного серіалу. Напевно, це переслідуватиме мене завжди...

«Це не те, що ти подумала!» – його слова досі дзвеніли у вухах. – «Я кохаю тільки тебе! Вона потрібна була, щоб задовольняти мої фізіологічні потреби. Я – чоловік, і мені це потрібно, Соню. Зрозумій». Фізіологічні потреби, хай йому грець!!! І я мала це зрозуміти?! О Господи! І ще купу марення він вивалив на мою голову в той момент, поки я судомно збирала сумку з речами.

Як стерти б усе це з пам’яті… треба поставити крапку. Зараз. Інакше просто не зможу рухатися далі.

– Слухаю, – я постаралася зробити голос упевненим і сильним, навіть трохи байдужим і холодним. Чужим. Саме такими ми тепер і були.

– Сонечку! – Льоша радісно запетрав у трубку. – Я думав, ти мені вже ніколи не відповіси! Як ти? Вибач, що не приїхав на похорон, але зараз я взяв відпустку…

– Льошо, зупинись, – голос зрадливо здригнувся і охрип. Захотілося з силою жбурнути ні в чому не винний телефон об асфальт, але я стрималася. – Не дзвони мені більше і припини писати ці ідіотські повідомлення. Я їх усе одно не читаю.

– Розумію, тобі погано, боляче… Соню, поговори зі мною про це. Як раніше.

Та що він взагалі верзе?!

– Як раніше вже ніколи не буде. Прощавай.

– Пробач мені! Соню, я так тебе кохаю… Я не хотів робити тобі боляче, не хотів, щоб ти дізналася… Якщо хочеш, я прямо зараз приїду...

Та він що, знущається з мене?! Кров прилила до обличчя. Я відчувала, як затерпли пальці, як рипів пластик телефону від мого міцного хвату.

– Іди ти під три чорти, Колесник!

Я виплюнула прізвище, яке мені хотілося носити ще місяць тому, і натиснула кнопку скидання. Усередині пекучими хвилями плескалася огида. До нього, до неї і… до самої себе. Невже я справді настільки сліпа, що не змогла розгледіти його справжню сутність?!

– М-да, чоловіки – найнепостійніші представники роду людського. Все норовлять щось накоїти…

– Ви теж? – різко поцікавилася я, усе ще киплячи від обурення.

– А чим я гірший? Щоправда, плотські бажання мене не цікавлять. Я занадто старий для цього.

Я мимоволі усміхнулася. Попри недавнє бажання розридатися, голос мого партнера, його присутність трохи заспокоювали й зобов’язували тримати себе в руках.

– І скільки ж вам років, якщо не секрет?

– Жодних секретів від мого дорогого партнера. Три...дцять. Мені тридцять років! Правда ж, я старий?

Цього разу я не втрималася і все ж таки розсміялася. Гучно. Дзвінко. Від душі. Пружина, що здавлювала зсередини, відпустила. Як же дивно на мене діє цей чоловік.

Я кинула обережний погляд на свого «партнера». Риси обличчя занадто гострі, можна сказати – хижі, але не відштовхуючі. Важко було вгадати його вік. Тридцять? Але він виглядав явно мудрішим і досвідченішим за моїх однолітків. І справа навіть не в триденній щетині чи рідкій пепельній сивині в абсолютно чорному волоссі. Справа в очах. Часом мені здавалося, що ці очі бачили нескінченно багато, дивилися прямо в душу. Цікаво, що ховається за його зовнішністю. Але… не хотілося ставити особисті запитання просто партнеру по бізнесу. Це занадто скорочує відстань.

А я… Я не хочу, боюся з ним зближуватися. Та й з ким-небудь іншим теж. Досить з мене. Я більше не хочу, щоб мені робили боляче.