Спочатку:
На сторінку книги
– …але серце Фіалки було розбите, – я зробила паузу, змигуючи сльози, що підступили до очей.
– І це все? Але матусю! А далі?! – Ріта нетерпляче підстрибнула на ліжку, незадоволено звела брівки до перенісся і відкопилила нижню губу. – Що ж було далі?! Фіалка так і не пробачила свого Демона?! Це ж зовсім погана казка! Мені не подобається!
Я притягнула непосидюче дівчатко до себе і цьомкнула в щічку. Мої пальці пробіглися по її жорсткому чорному волоссю. Моя Маргаритка, моя люба сонячна квіточка! Кмітлива не за роками, вперта, нетерпляча, бешкетна непосида! Просто точна маленька копія свого батька! У її темних карих очах зараз плескалися вогники невдоволення.
– А як, ти думаєш, усе закінчилося насправді? – я хитро підмигнула доньці.
– Демон же хороший! – вона почала так по-дорослому міркувати. – Він виправився! Він її справді кохає! Фіалка його пробачила, і жили вони довго і щасливо!
– Усе саме так і було, Марго, – за спиною пролунав улюблений голос.
– Та-атусю! – Маргаритка заверещала і рвонула з ліжка в обійми батька. – Ти теж знаєш цю казку? Як усе закінчилося?! Як?!
– Фіалка кохала демона, – Роман проникливо глянув мені в очі, змушуючи серце знову завмирати в грудях. – Ні, спочатку, звісно, вона, як і всі жінки, намагалася попсувати нерви і попити крові...
– Ромо! – я похитала головою, усміхаючись.
– Але демон був налаштований рішуче. Тиждень серенади під вікнами співав, розполохуючи сусідських котів, ще тиждень квіти носив, потім поеми писав на її честь! І зрештою вона змилостивилася. Але в мене стійке відчуття, що пожаліла вона квіти і котів, а не демона. Чи я десь помилився, дорога? Усе ж таки в мене поважний вік. Провали в пам'яті і таке інше...
Його рука плавно лягла мені на плече.
– Майже так усе і було, – я усміхнулася.
– А в них були діти, тату?
– Звісно! П’ятеро! Двоє непосидючих дівчаток на кшталт тебе і троє хлопчаків!
– Але це вже зовсім інша історія! – я підвелася з ліжка і ввімкнула нічник. – На добраніч, зайчику!
– На добраніч, – відгукнулася вона, зі щасливою усмішкою застрибуючи під ковдру. – Мам, розкажеш мені завтра ще раз? Тільки цього разу з хорошим кінцем!
– Обов’язково! Спи, моя хороша.
Я прикрила за собою двері дитячої, і в цю секунду Рома одним спритним рухом відірвав мене від підлоги, обпікаючи щоку своїм рвучким подихом.
– Скільки там нам не вистачає хлопчиків і скільки дівчаток? – коханий хрипко зашепотів над вухом. – Я готовий взятися до покращення демографічної ситуації в одному конкретному домі! Як ти на це дивишся?
– Мені б з однією впоратися… – усміхнувшись, я похитала головою і вткнулася в його плече. – Ромо, вона сьогодні знову це зробила! Минулого разу мої папери, але тоді я списала це на свічки, вітер… Але сьогодні! Сьогодні вона підпалила смітник одним поглядом! І це на очах у натовпу перехожих! Нас дивом не запідозрили! Їй треба якось пояснити… не знаю! Вона ще занадто мала, щоб зрозуміти… Та я і сама не розумію, як їй це вдається! Стихія Фіалки – земля! Як бути, Ромо?
Він змовк, замислившись.
– Ну, тут усе гранично ясно! Треба захоплювати трон Пекла! Причому невідкладно, поки мене там ще пам'ятають! – моя долоня протверезно врізалася в його плече. Не до жартів зараз! – Ай, ти чого б’єшся? Я пожартував! Ну все-все! Якщо серйозно, то нічого страшного я не бачу зовсім. Я буду її навчати. Нехай я і смертний, але досвід – штука така… Знаєш-но. Передавати треба. У мене за три тисячі років стільки матеріалу назбиралося – передавати й передавати!
– Думаєш… – думки хаотично плуталися від раптового усвідомлення, – думаєш, вона... Господи, у неї демонічні здібності?!
– Абсолютно в цьому впевнений! Кров, дорогоцінна моя Фіалко, не водиця. І коли ти починаєш так дивуватися – раниш мене просто в мою людську душу. А я вразливий… Мене потім лікувати й лікувати…
– Припини блазнювати!
– Усе, усвідомив! Але я і справді не розумію, чому ти так переживаєш. Вона ж не чистокровний демон. Роги й копита у неї не ростуть, а значить, від людини в ній більше, ніж від демона. Хоча з рогами і хвостами я все одно б любив усіх наших дітей – і вже існуючих, і майбутніх!
– Це зовсім не смішно! – я мотнула головою. – Вона дитина, Ромо! Як ти їй поясниш, що казки – зовсім не казки. Що світ набагато ширший, ніж вона думає…
– Соню, саме тому, що вона дитина, Марго з легкістю прийме той величезний світ, який так важко було прийняти тобі. Діти чисті. Навіть якщо в них тече демонічна кров. Те, що для тебе жах і кошмар – для них пригода. І наша Маргарита, я просто впевнений, готова до тих пригод, які приготували для неї доля та Хранителі рівноваги.
Рома підхопив мене на руки, ногою штовхнув двері навпроти і вніс до нашої спальні. За нами хряснули двері. І ми залишилися наодинці одне з одним та нашими тривогами. Хоча щось мені підказувало, що тривоги були виключно мої. І все ж:
– Це неправильно! – я впала на ліжко. – А що, якщо вона випадково пробовкається? У неї ж язик за зубами не тримається! Як бути тоді?! Ні, мала рацію моя бабуся, приховуючи від мене якомога довше магію та виворіт цього світу.
– Дійсно мала рацію! – Рома усміхнувся. – Знаючи ти про демонів, ти пройшла б повз мене на тому мосту, а може, й зовсім – спробувала вбити. Але точно не тягла б додому і не годувала б млинцями. Хто знає? І не було б цих неймовірних шести років. Цих прекрасних світанків і заходів сонця. Цього неймовірного відчуття дому, затишку, щастя з запахом фіалок і чорничного вареня… Тож так, ти повністю права. Твоя бабуся вчинила абсолютно правильно! Але ми можемо вчинити інакше. Так, як підказує серце. У мене ж тепер теж є серце, моя Фіалко. І воно каже – вчити, а не забороняти!
– Ну ні, ще однієї історії з демонами я не переживу! Не дай боже, вона зіткнеться з тим, що пережила я… Розповімо їй про все завтра ж. Тільки прошу: давай без твоїх жартів! Це не якась гра! Вона повинна розуміти, що все дуже серйозно!
– Як скажеш, моя грізна, найсерйозніша і нескінченно кохана жінко!
Кінець
