Спочатку:
На сторінку книги
Фіалка
Життя – смуга біла, смуга чорна, головне – йти впоперек…
– Соню! Мені тебе не чу-у-ути! – Катька на іншому кінці дроту так пронизливо заверещала в динамік, що мене аж оглушило.
– Та тут я, тут. Хай би грець узяв тих ліфтерів! За два тижні ліфт так і не полагодили. Знову доводиться цією фізкультурою займатися, – я притиснула телефон плечем до вуха і продовжила сходження на дванадцятий поверх, навантажена, наче той віслюк, сумками та численними пакунками з продуктового. Від спеки легкий літній сарафан прилип до спини, а через задуху доводилося дихати частіше.
– То що там із Єгором?
– А нічого нового, – подруга продовжила віщати про свого тепер уже колишнього хлопця. – Накивав п’ятами разом із моїм фотиком! Очі б мої його більше не бачили. Цап витрішкуватий. Ні, блін, яка ж я дурепа була! Як взагалі могла подивитися на такого кобеля, та ще й злодія? Тьху... Ладно, біс із ним.
– Я б на твоєму місці заяву написала. Фотик тисяч двадцять, мабуть, коштував?
– Та нехай подавиться! – Катька фиркнула в трубку. – Не хочу більше про нього й чути! А ти там як? Як твоє навчання? Як Київ?
– Київ бачила лише з вікон метро та маршруток. Щодня тренінги та заходи. Зате сертифікат дали, – онімілими пальцями я поправила сумку, що сповзала з плеча, і відкинула волосся з обличчя, – і відпустили на добу раніше. Ось хочу до приходу Льошки вечерю приготувати. Сюрприз зроблю. Як ти там казала, треба курку з яблуками та чорносливом запікати?
З динаміка пролунали два переривчастих гудки.
– Ой, та все межово просто: шпигуєш курочку сумішшю... – гудки повторилися, від чого всередині липкими хвилями почала розростатися тривога. Хтось нетерпляче очікував завершення розмови на другій лінії. Може, Льоша?
– Добре! Кать, друга лінія. Вибач, передзвоню, – пробурмотіла я і, насилу перемкнувши виклик, здавлено відповіла, навіть не розгледівши, хто дзвонить. – Алло?
До мене долинуло приглушене схлипування та часте дихання. А слідом – надривне виття. Серце йокнуло в грудях. Чорт забирай, щось трапилося...
– Алло?! Говоріть!
Хотілося кинути всі пакети, вхопити телефон і нарешті зрозуміти, хто там так убивається на тому кінці дроту.
– Соню... – здавлений голос матері здався сухим, безжиттєвим. – Соню, твоя бабуся... О, Господи... Інфаркт, вона...
Знову схлипування. Серце шалено калатало об грудну клітку. По спині пробіг холодок.
– Вона в лікарні, так?!
– Ні, Соню... Вона... померла годину тому...
Ні. Це нереально. Цього не може бути... Пакети під акомпанемент глухого ридання з пронизливим гуркотом падають на брудну плитку. Клубок у горлі не дає вдихнути, не дає мовити ні слова. Я завмерла, не в змозі зробити бодай крок уперед.
– Заріччя... Треба їхати в Заріччя... – голос матері долинав крізь гул у вухах.
Клубок у горлі прорвався назовні потоком гарячих сліз, що покотилися по обличчю. Судомно вхопила ротом затхле гаряче повітря.
– Добре, – власний голос звучав чужо, ніби це й зовсім не я, ніби все це відбувається не зі мною.
Наче новина врізалася ножем у серце якоїсь іншої дівчини Соні... Сьогодні був звичайнісінький день, усе це нереально, неможливо, неможливо, неможливо!
Вхідні двері квартири з’явилися перед очима раптово, наче з-під землі випірнули. Липкими тремтячими пальцями мені вдалося виудити ключ із сумки, вставити в замок... Аж тоді прийшло усвідомлення, що пакети з продуктами залишилися там, на сходах. Але сил повертатися не було. Холодна порожнеча в грудях розтікалася венами крижаними струменями. Її більше немає. Я не почую її голосу, не зможу притулитися до товстого светра, що випромінював тонкий і такий рідний аромат жасмину та лілій, не розповім їй останні новини...
«Вище ніс, моя Фіалко!» – у вухах досі лунав її мелодійний теплий голос, від якого зараз усе всередині хололо. А я з нею навіть не попрощалася...
Коли ми зідзвонювалися? Тиждень? Два тому? Вона захоплено розповідала про нові сорти півоній, а я слухала неуважно, дурна... Не підозрювала, що то була наша остання розмова. Остання! Що більше я її не почую. Не скажу, як сильно сумую, як мені бракує її чаю з варенням із трояндових пелюсток, її спокою та розважливості...
Погано тямлячи, що роблю, я ввалилася в темний передпокій, скинула босоніжки і рвонула в кімнату. Коли треба виїжджати? Що з собою взяти? Гроші? Документи? Пальці обхопили ручку і смикнули двері на себе. А наступної миті на мене обрушився протяжний жіночий вереск.
За пеленою сліз, наче кадр із ідіотського серіалу, постала картина, яку я не очікувала побачити ніколи в житті. Серце пропускало удар за ударом. Це сон. Просто дурний сон. Треба прокинутися! Зараз же! Я стиснула руки в кулаки, змушуючи нігті до болю впиватися в шкіру. Але... ні. Усе виявилося занадто реальним. Мій Льоша... мій коханий Льоша навис над тендітною оголеною дівочою постаттю у вельми відвертій позі, і моя поява його явно приголомшила. – Соню?! – він зіскочив із ліжка, наче окропом обварений, розмахуючи руками, як городнє опудало. – Соню... це не те, що ти подумала! Соню! Стій!
Я зробила крок назад і вперлася в стіну. Життя розстрілювало мене, наче з гранатомета, не маючи жодної жалісті. Постріл за пострілом відбираючи те, що було любим і дорогим.
***
Два тижні потому
Пальці дбайливо торкнулися фіолетових ніжних пелюсток квітки, що стояла на робочому столі, якомога далі від пронизливого сонячного проміння. Фіалка. Мій символ, моє друге ім’я, яким бабуся лагідно називала улюблену внучку за незвичний колір очей. Із лійкою в руках я завмерла посеред спальні, у якій минуло моє дитинство. І досі тут усе – від невеличкого дерев’яного ліжка та плакатів зі зірками на стінах до моєї фіалки – збереглося у своєму первісному вигляді. У думках яскравими кадрами замиготіли спогади минулих днів…
… – Казку! Ну, будь ла-асочка! – мені тоді було вісім, і батьки відправили мене до бабусі на ціле літо. – Розкажи мені ту саму казку!
– Але тільки одну! – рідний голос ніби пролунав зовсім поруч. – Є одна давня легенда. Про Фіалку. Німфа, одна з прекрасних доньок Атласа, яку переслідувало палюче проміння бога сонця Аполлона, у розпачі звернулася до Зевса з благанням дати їй прихисток і врятувати її. Тоді Зевс обернув її на дивовижну фіалку і сховав у затінку своїх садів, де відтоді вона розквітала щовесни й сповнювала своїми пахощами небесні ліси. Так, можливо, вона й залишилася б там і ніколи не була б нам відома, якби не один випадок. Донька Зевса, гуляючи лісом і збираючи фіалки, була викрадена Плутоном. Побачивши його, вона злякалася і впустила прекрасні квіти до нас, на Землю…
– А що було потім? – я нетерпляче підстрибнула на ліжку.
– Німфа перетворилася на чудове маленьке дівчатко, – бабуся хитро підмигнула мені. – І про те, що це дівчатко прийшло з небес, нагадував лише колір її очей. Фіалковий. А тепер спи, моя хороша. Спи, моя маленька небесна квіточко…
Рука неквапливо ковзнула до білосніжного тонкого конверта, що самотньо лежав посеред просторої стільниці. Я напам’ять вивчила кожен рядок цього листа, написаного акуратним рівним почерком. Вона наче передчувала, наче знала про свій відхід…
«Моя дорога, люба Фіалко! Коли ти це читатимеш, мене вже тут не буде, та нехай зараз ти й не бачиш мене, знай: я завжди буду поруч. Я так не хочу, щоб ти сумувала. Постарайся зрозуміти: всьому свій час, у кожного свій термін. Мій час настав. Не бійся і не тужи через те, що я більше не повернуся, адже це не кінець. Коли мене не стане, будь ласка, насолоджуйся життям! Проживи з користю та задоволенням кожну його секунду. Життя сповнене сірих тонів і печалі – тому додай до нього яскравих барв. Краса існує в усьому, та іноді треба просто краще придивитися, щоб побачити її! Сподіваюся, нотаріус передав тобі заповіт? А то знаю я цього старого пройдисвіта! А якщо серйозно – крамниця тепер твоя. І я дуже сподіваюся, що твоя легка рука відродить справу всього мого життя. Не бійся експериментів. Твори! Живи, дихай на повні груди! Я вірю в тебе! Вище ніс, моя Фіалко! З любов’ю, бабуся».
Змахнувши сльози, що вкотре підступили до очей, я підхопила листа і щодуху рвонула туди, де думалося найкраще. Міст Відроджених Надій. З самого дитинства саме туди мене нестримно вабило в пошуках відповідей на важливі питання. Тільки там я почувалася інакше. По-справжньому живою.
Треба очистити думки. Відпустити минуле і зрозуміти, як бути далі. Як без коштів, без потрібних зв’язків, без будь-чиєї допомоги повернути до життя осиротілу квіткову крамницю? Треба встояти зараз під тягарем великої відповідальності. Не канути в безодню відчаю та болю. І виконати останню волю дорогоїй мені людини. Понад усе...
