Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Kings of leon – Closer 

 – Бляха! – роздавалось з дальнього кутка кімнати.

Есті увійшла всередину, озираючись:

– Хто закрив банші у гардеробі?

– Не смішно! – гаркнула Вівіка.

– Що сталось?

– У мене око почервоніло.

– Знову ревла на морозі? – вгадала Есті.

– Обрегочешся! У нас вечірка за шість годин, а моє око схоже на останній день Помпей!

– Та показуй вже своє око, – знуджено сказала вона. – Певна там нічого аж такого жахливого.

Вівіка вийшла на світло, праве око дівчини вкривала червона капілярна сітка, через що воно здавалось меншим за ліве. Есті вирячилась на подругу, шоковано розтуливши, а тоді зімкнувши губи.

– Трясця! Так і знала, – бурмотіла Вів, відвертаючись до дзеркала.

– Я нічого не казала, – звернула увагу Есті.

– Тобі й не треба, в тебе на писку все написано!

– Тихіше, Око Саурона, не репетуй! Зараз знайдемо тобі ліки. 

– Не встигнемо. Цю біду навіть макіяж не приховає.

– Ну, можемо змінити тематику вечірки. 

– На яку? «Червоний – хіт сезону?»

Есті реготнула.

– Я думала про щось піратське… 

– Йди у сраку, Емерод.

– І я тебе люблю. Гаразд, піду по краплі, але щодо повʼязки подумай…

– Вийди за двері, Естефаніє!

Есті підійшла ближче і обійняла Вівіку.

– Ти все одно красуня, люба. А око підлікуємо, гаразд?

Вів коротко кивнула. Есті пішла до дверей і озирнулась:

– Скажи тільки…Чи, бува, на моєму лобі не видно лазерного прицілу від твого погляду?

Вівіка кинула тюбик з кремом у бік подруги, той влучив у двері, викликавши сміх Есті.

– Привіт, – озвався Томас за кілька хвилин.

– Томмі, не зараз.

– Я чув там з оком біда…

– Вона тобі розпатякала?!

– Ні, ти просто дуже гучна, коли бісишся, – всміхнувся він. – Я приніс тобі краплі. У мене часто таке буває, тож вони працюють. Просто закрапай двічі зараз і двічі через три години. Має полегшати. 

Він поставив краплі на столик.

– Все, я йду. Нічого не бачив.

Вівіка повернулась до хлопця і наблизилась, обійнявши.

– Дякую.

Томас всміхнувся, пригорнувши її. 

– А-ну, покажи свою трагедію.

Вона зітхнула, піднявши на нього очі. Томас скептично нахмурився.

– Оце й усе? У мене значно гірше. Я думав там ріки крові, як з того ліфта у “Сяйві”.

– Досі здригаєшся уві сні?

– Щоразу! – здійняв брови Томас. – Страшний фільм.

– Моє ж ти сонце, – реготнула вона. – То ти страшного кіно не дивився.

– Не розумію тільки пристрасті Тая до тих огидних фільмів, – він здригнувся.

Вівіка реготнула.

– Хочеш, допоможу закрапати? 

Вона кивнула. Томас потягнувся за краплями і зняв кришку. Вівіка підняла голову.

– Дивись у той бік, бо почнеш кліпати і все розтечеться. 

Вона пирхнула, відвівши погляд. У око впали дві прохолодні краплі. Дівчина кліпнула.

– Скоро буде трохи легше, – запевнив її він. – Хочеш, стягну тобі щось із кухні?

– Часто так робиш?

Томас невинно всміхнувся.

***

Кожен наступний день нагадував попередній. Робота була монотонною. Вечори вдома самотніми і порожніми. Джим не знав, куди себе подіти. З втратою Вівіки, він знову почувався пригніченим. У пам’яті знову і знову спливали її дотики, м’які гарячі губи, її погляд. Він знав, що пхає голову у петлю, та нічого не міг з собою вдіяти. Він хотів цього знову і знову, знаючи, що потім буде боляче. 

З одного боку, те, що він дізнався про Вівіку шокувало, з іншого ж – Джим не міг позбутися думки, що це було очевидно, та він неначе причарований відмовлявся бачити це. Ще до їх першої зустрічі він охрестив дівчину небезпечною. Батько попереджав його, що вона “мужожерка” і, що з того вийшло? Він все одно не зміг встояти, хоч ніколи не був з тих, кого легко відволікти. Та Вівіка, вочевидь, була професіоналкою у своїй справі. 

Джим заплющив очі, відчувши гіркоту. На якусь коротку мить, він справді повірив, що вони зможуть бути разом. Найгіршим у всьому цьому було те, що він справді хотів цього. Думки про дівчину витіснили всі інші і він уже не міг уявити свого життя без неї. Попри вражене его, попри біль від того, що він дізнався – детектив мав дізнатись правду. Хоч якусь. 

Він корив себе за те, що всі його цілком виправдані сумніви розчинилися у її грайливих словах, її погляді, дотиках, тому як вона поводила себе з ним. І попри все, зараз він потребував чесності, як ніколи. Прибувши до клубу, Джим помітив дівчину одразу. Вона стояла на сходах, розмовляючи з Томасом.

– Вівіко! – озвався детектив.

Томмі всміхнувся і одразу ж залишив їх, рушаючи до Есті, що сиділа за стійкою реєстрації.

– Чим можу допомогти, Габбі? – байдуже спитала власниця.

Він наблизився, здійнявши підборіддя:

– Ми тепер пов’язані. Тож, я вимагаю правди.

– Пов’язані? – пирхнула Вівіка.

– Так, після того вечора.

– Якого вечора? – грайливо всміхнулась вона.

Джим зробив крок.

– Того вечора, коли сюди увірвались озброєні люди і ти всіх їх порішила з мого пістолета. 

– Нічого не можу сказати про той вечір, – невинно всміхнулась Вівіка. – Крім того, що мій клуб тепер чекає на покриття збитків страховою компанією.

– Не грай зі мною, – роздратовано мовив він. – Ти нестерпна!

– Я? – звела брову вона. – Це ти ходиш до мене щодня, ставлячи якісь дурні вимоги.

– Я так не можу, – потер очі він.

– Як?

– Ну ж бо, Вівіко. Розкажи мені правду. Якби я хотів тебе здати, уже давно б зробив це.

– Яку правду, Габбі? Я проста власниця клубу, заробляю гроші і сплачую податки. А ти не здав мене, бо в тебе нічого на мене немає. І не буде, моя репутація чистіша за твою, після того вечора.

 Вона повернулась, підіймаючись сходами. Джим важко зітхнув. Треба випити, сил його більше нема на цю жінку!

– Детективе! Що в тебе з писком? Проблеми в раю? – вишкірився Тайлер.

– Не зловтішайся, – похмуро буркнув Торнтон, сівши на стілець. – Я нещодавно дізнався, що жінка, в яку я закоханий – вбивця.

– О, і твій світ похитнувся?

– А в кого б ні? – нахмурився Джим. – Вона не та, за кого себе видає.

– І так весь час, – знизав плечима Тайлер. – Вона буває собою вкрай рідко.

– І звісно ж ти єдиний, хто знає її справжню, – закотив очі Торнтон.

– Ти ба! Детектив порозумнішав? – реготнув Тайлер.

– Просто налий мені чогось і замовкни. Не хочу ще тебе вислуховувати. Я вже нічого не розумію.

Бармен покосився на нього і зітхнув.

– Мушу визнати, ти сприйняв все значно легше, ніж ми думали.

– Ви мене обговорювали?

– Вже точно не я, – Тайлер вишкірився. – І не Вів. Есті і Томас турбувались за тебе.

– Томас теж бере участь у ваших оборудках?

– Ні, Вів його оберігає. Та він корисний у багатьох речах.

Джим закотив очі.

– Чому ви це робите?

– Ти збираєшся розкрутити мене на зізнання? Цього не буде.

– Та годі тобі…Хіба я вже не довів, що не видам вас? Ти ж чув Вівіку? Моя репутація порівняно з вашою зазнала більших втрат.

Джим закрив руками голову.

– Я просто не розумію… Як я не бачив? Чого вона…така?

– Дозволь, я розповім тобі історію, детективе, – почав Тайлер, подавшись вперед. – Жив собі колись один хлопчик, чий батько був справжнім покидьком, що пиячив і бив його до тих пір, поки хлопець не зомліє. 

Джим зустрівся з Тайлером поглядами, бармен вичавив ліниву усмішку.

– Мати боялась за сина, та не могла захистити його. Коли хлопчику виповнилось п’ятнадцять, він сплутався з поганою компанією, проте там навчився захищати себе, тож коли батько наступного разу почав бити сина, той вперше вдарив його у відповідь. 

Тайлер опустив очі, відкривши по черзі дві пляшки пива.

– Від удару, батько втратив рівновагу і вдарився скронею об кут столу. Смерть наступила миттєво. Так хлопець, хоч і ненароком вбив свою першу жертву. 

Бармен посунув пляшку детективу. 

– Поліція, знаючи історію батька, визнала все нещасним випадком, тож хлопчик мовчав, що вдарив його перед смертю. Єдиною живою душею, хто знав правду була подруга хлопця, молодша на два роки. Тоді, кілька місяців тому, батьки дівчинки загинули у автокатастрофі і хлопчик пообіцяв собі, хай там що, він ніколи не кине її.

Тайлер відпив трохи пива, кинувши на Джима уважний погляд.

– Коли вже подрузі виповнилось п'ятнадцять, вона вступила до лав найнебезпечнішої банди Бостона, де займалась крадіжками середнього розміру. За кілька років, вона почала зустрічатись із ватажком, який був на десять років старшим. Вона була найкращою в його банді, стріляла, ламала замки, билась краще за будь-кого. Він вважав, що може маніпулювати нею і вона робитиме для нього все. 

Бармен пирхнув.

– Одного разу ватажок вирішив пограбувати інкасаторів, чия машина мала припаркуватись біля відділення банку о конкретній годині. Це був складний і продуманий до деталей план, що враховував відвернення уваги, злам камер та охоронної системи. Однак це також величезний ризик. Тож коли дівчина і кілька членів банди відмовились від участі у операції, ватажок шантажував їх, що здасть до поліції, оскільки на рахунку банди було вже не одне пограбування. 

Джим знервовано ковтнув. Тайлер продовжив:

– Та дівчина була розумною, тож дійшла висновку: якщо він шантажує вже зараз, ніщо не завадить йому зробити це знову, коли на кону стоятиме не машина інкасаторів, а чиєсь життя, яке вона матиме урвати. Дівчина пообіцяла собі: якщо ватажок кине її на дно – вона потягне його за собою. Тож прямо перед операцією вона викликала поліцію, повідомивши все. Природне вміння переконувати допомогло їй і тим членам банди, що відмовились від задачі, уникнути ґрат. Чого не скажеш про ватажка. Та поліція зацікавилась нею і пропонувала хабар, аби та уникнула відповідальності. Дівчина пішла іншим шляхом і надіслала анонімне повідомлення у місцеву газету. Хабарника засудили.

Тайлер помовчав.

– Проте ватажок був непростим хлопцем, вже за рік під пособництвом одного знайомого нам обом чоловіка, його звільнили з в‘язниці. Вбивши всіх членів банди, він, наостанок прийшов до дівчини, аби помститись і їй. Розбив їй ніс і розсік брову, і хоч вона добре відбивалась, бо гамселилась з усіма, впродовж всього свого життя, та коли ватажок націлив на неї дуло пістолета – кулаки вже були марними. Її друг, що саме прийшов до дівчини, вибив пістолет із рук ватажка і вбив його одним точним пострілом в око. Криваві плями і те, що лишилось від обличчя ватажка ще довго являлось йому в жахіттях. Так він убив свою другу жертву.

Джим опустив очі, взявши до рук пляшку.

– Дівчина мала власні причини для боротьби. Вона пережила багато болю, якого не мала б знати дитина. Поліції, купленій Дюпоном, ніколи не було до того діла. Хай як вона намагалась притягти винних до відповідальності. Та вони завжди покривали своїх. Тож тоді подруга взяла правосуддя у свої руки. Її друг не міг стояти осторонь і дозволити їй наражатись на небезпеку, тож він включився у цей процес. 

Детектив нахмурився, відпивши пива.

– Майже десять років вони відслідковували та збирали команду. Знайшли довірену особу, що теж мала давні рахунки з Дюпоном. Вона стала їм вірною компаньйонкою, з якою вони подружились. Конгресмен, з яким дівчина згодом познайомилась, мав чимало важливих зв’язків і сам був не останньою людиною у команді, вони довіряли йому, бо він сам мав причини боротись. Та згодом його не стало, тож довелося продовжувати самостійно. Друзі були єдиними, кому можна було довіряти. Спина до спини вони стояли проти виродків Дюпона, що лізли звідусіль. Розумієш, до чого я веду?

– Що ти завжди будеш на першому місці?

– Це ми ніби вже визначили, – вдоволено посміхнувся Тайлер, склавши руки. – Я веду до того, що вона ніколи не поділиться з тобою цією історією, бо не довіряє тобі. А ти ніколи її не арештуєш, бо не маєш доказів і хочеш знову з нею спати. Саме тому ти тут.

– Тоді нащо ти мені це розказав?

– Щоб ти розумів, що вона вбивця не за бажанням. Вона хоче захищати людей від покидьків, бо поліція цим не займається. І не займатиметься, доки чобіт Дюпона стоїть на шиї у всіх вищих чинів вашого кодла.

– Беглі теж під його чоботом?

– На диво – ні, – всміхнувся Тайлер. – Він чистий, ба більше: він взагалі не корумпований. Ви чимось з ним схожі, вас тягне шукати правду. А це, виявляється рідкісна риса для копа.

Джим пирхнув.

– Чому вона не розповіла про це?

– Якби вона розповідала про це всім довкола, нас би вже вбили. До того ж, Дюпон і так підозрює, що це ми. Тому і підсилає до нас періодично своїх хлопчиків.

– Чому йому досі не вдалося…

– Які ми кровожерливі, – пирхнув Тайлер. – Хай він і король цього міста, ми гнучкіші і маємо велику мережу. Частіше за все нам вдається попередити загрозу, чи принаймні бути готовими до неї.

– Як? – тільки й зміг спитати Джим.

– Блейк та його брат. 

– З тебе по слову витягати? – нахмурився детектив.

Тайлер пирхнув.

– Брат Блейка балотувався шість років тому. Дюпону це було невигідно. Він хотів свою людину у парламенті. Тож, дивовижним чином Такер Гейдж помирає від ускладнення після пневмонії, хоч на здоров’я скарг не мав. Блейк зайняв його місце. За життя він мав досить тісні зв’язки у ФБР та ЦРУ, певно тому втримався так довго.

– Наскільки тісні?

Тайлер всміхнувся.

– Настільки, що ти не захочеш знати.

Джим зітхнув, невже ніхто у цьому світі не намагається укласти ділові стосунки без ліжка?

– То, що сталось потім? Ви стали працювати на держструктури?

– Ні. Вівіка не хоче бути ні в кого на побігеньках. Вона домовилась про співпрацю, забезпечивши нам кілька важливих вузлів у всіх крупних організаціях. Інформація в обмін на ресурси. Дюпон велика фігура, таку жирну рибину хочуть собі всі.

– Що їм може дати Вівіка? Вона ж не така “жирна рибина”.

– Але має багато важелів впливу. 

Джим хитнув головою. Він не міг повірити, що все це про Вівіку. Про ту саму Вівіку, з якою він був, яку він…кохав? Невже?

– То Блейка прибрав Дюпон? – тільки й зміг вичавити з себе Торнтон.

– Дивовижне вміння будувати логічний ланцюжок! – закотив очі бармен. – Не думав піти у детективи?

– Гаразд…– потер лоба Джим. – То де зараз Вів?

– А, що таке? – насмішкувато спитав він.

– Хочу поговорити.

– Певний, що варто? – звів брову Тайлер.

– А ти певен, що я маю звітувати тобі про це? – роздратовано спитав детектив. – Мої стосунки з нею – не твоя справа.

– Стосунки? – реготнув бармен. – Чекай, ти думаєш, що після всього цього у вас є якісь стосунки?

Якби це був якийсь інший день, Джим може й замислився б. Якби він зараз знав менше, може б навіть дослухався до поради вічно знервованого бармена і мовчки пішов додому, сповнений сумнівів та непевності. Та він мав чотири поганих дні поспіль. Він стомився і попри все, сумував за жінкою, яку майже не знав. Попри все, він не втратив почуттів до Вівіки, а навпаки прагнув пізнати її навіть дужче, ніж раніше. Щоразу, коли йому здавалось, що його вже зруйновано, він повертався до неї по нову порцію тих самих руйнувань. Наче був прив’язаний до неї. Знаючи, що буде боляче, він знову і знову прагнув відчути той біль, бо він був єдиним, що Джим міг відчути за весь цей час.

Тож за великим рахунком, йому було начхати скільки ще жовчі припас йому Тайлер. Він мав право тут бути. І мав право бути з Вівікою, бо відчував: у глибині душі, вона хоче цього не менше. Хай і не визнає цього.

Джим мовчки підвівся, і рушив до сходів. Дійшов до знайомої кімнати з горою на золотистій табличці і постукав. Есті відчинила майже зразу. Побачивши детектива, вона округлила очі.

– Джиме?

– Привіт…Не підкажеш, де Вів?

Дівчина вийшла у коридор, зачиняючи за собою двері і мовчки повела Джима вперед, до дверей із табличкою, на якій зображувався символ вогника.

– Це її апартаменти.

– Дякую.

На лікоть раптом лягла її рука. Детектив підняв очі на дівчину.

– Джиме, мені дуже шкода, що ти дізнався про все так.

Він зустрівся очима з Есті, відповіді не знайшлося.

– Як ти? – спитала вона, злегка стиснувши його руку, круглі карі очі виражали щирий жаль.

– Я не знаю, – зізнався Джим.

– Я сподіваюсь, стане ліпше.

Він коротко кивнув.

– Дякую.

– Ти справді гарна людина. Я б дуже хотіла, аби у тебе все було добре.

Детектив зітхнув.

– Так…я теж, дякую Есті.

Естефанія всміхнулась і повільно рушила до свого номера.

Джим постукав у двері. Вівіка відчинила за хвилину. Якщо вона й здивувалась появі детектива, до вигляду не подавала.

– Привіт, – тихо привітався він.

– Вітаю, Габбі, – склала руки на грудях дівчина. – Думала, ти образився на мене.

– Я теж так думав.

Вона зітхнула, впускаючи його у номер.

– Але? – спитала вона, ставши посеред кімнати.

Джим пройшов вперед, озираючись.

– Я розумію, що є речі про які ти не кажеш, я за них тебе не арештую, тож все, що я можу це жити так, ніби нічого не сталось.

– Тоді чого тобі? – відвівши погляд, спитала вона.

– Я скучив, – зізнався Джим. – Мені страшенно бракує тебе і попри складні почуття до тебе і всього цього…це сильніше.

– І ти прийшов, бо? – спитала Вівіка.

– Я знаю, що ти теж скучила, – всміхнувся він.

– Що далі? – звела брову вона. – Сядеш робити розклади таро, ворожко?

– Розкажи мені правду, – попросив Джим.

– Що саме тебе цікавить?

– Як ви…

– Що? Як робимо те, що робимо?

Джим кивнув.

– Ми маємо своїх людей всюди. ФБР, Інтерпол, Мі-6, наркоконтроль, уряд…

– Але як?

Вівіка всміхнулась, хижо, прохолодно, у Джима мурахи побігли спиною від тієї жорстокої усмішки.

– Люди здатні на дивовижні речі у двох випадках: коли винні послугу, чи коли закохані.

– То ти просто…

– Становлю влив на не менш впливових людей? Так.

– Це все просто секс? – здивувався Джим.

Вівіка зітхнула.

– Секс дає тимчасовий ресурс. Це безперечно весело, та недоречно у бізнесі – відволікає. Довготривалі інвестиції, що здатні принести дивіденди забезпечуються тільки через глибинний емоційний зв’язок. 

– Як саме?

– Ти ж вже знаєш: я читаю людей, Габбі. Знаю їх потреби, бажання, бачу чого їм бракує в житті і стаю саме тим, чого вони прагнуть.

Все було ще гірше. Вона змушувала людей прагнути її присутності. Саме це Вівіка зробила і з Джимом. Саме тому він тут сьогодні. Бо навіть ставши зрадженим, він все одно бажав бути з нею. Неначе залежність, яку він міг втамувати тільки зустріччю з Вів.

– І що потрібно було мені? – тихо спитав Джим.

– З тобою все було досить просто: ти був знуджений та виснажений, – спокійно мовила вона. – Для того, щоб повернутись до життя тобі була потрібна загадка. Певний емоційний сплеск. Тож тут мені і грати не довелося.

– Ти була собою, так? – пирхнув він.

– Ніхто й ніколи не буває собою, Габбі. Це міф, – всміхнулась Вівіка. – Ми щодня носимо різні маски. Для родини, друзів, колег, навіть милої баристи за рогом. Кожна людина, що зустрічає нас, складає про нас певне уявлення, сприймаючи через власну призму. Та що є там всередині, це питання на яке відповідь можеш дати лише ти сам.

Джим опустив очі.

– То все це…брехня?

– Не зовсім так, – хитнула головою вона. – Я не граю почуття, ти справді мені подобаєшся.

– Але нічого не вийде? – гірко всміхнувся він.

– А про це, любий, я казала тобі від самого початку, – нагадала вона. – Не знаю якої миті ти повірив, що це зміниться.

Джим всміхнувся. Попалась. Вівіка уважно поглянула на детектива, цю зміну вона в ньому помітила.

– Ти ховаєшся за байдужістю, та втім я знаю, що ти насправді щось до мене відчуваєш. 

– Габбі…

– Ні-ні, – хитнув головою він. – Я нічим не особливий. Я детектив-початківець, до того ж далеко не найкращий. Я не маю крутих зв’язків і нічого не знаю про Дюпона. Я не цінний актив для тебе. Та ти витратила на мене свій час. І робиш це зараз.

Вівіка не відповіла.

– І навіть, коли все це була розвага… Тобі б мало бути начхати на мої почуття чи цікавість, ти б просто спровадила мене і забула моє ім’я назавжди. Та ти погодилась на цю розмову, ти намагаєшся пояснити мені щось, бо тобі не байдуже.

Власниця зітхнула, відвівши погляд.

– Я не стану питати, що ти відчуваєш, бо знаю, що ти сама собі на це питання не даси відповідь. Та, зрештою, я знаю для чого тобі потрібен, – усмішка зникла з його обличчя.

Він говорив стомлено, ніби розчарований сенсом тих слів, які промовляв.

– Просвіти, – склала руки на грудях вона.

– Я лише задовольняю певні твої потреби, – нагадав їй він. – Тож, припинімо балачки і я просто перейду до справи. Бо я, бляха, просто стомився від всієї цієї маячні і хочу тебе.

Вівіка здійняла брови, Джеймс наблизився до неї і пристрасно поцілував, піднявши дівчину на руки.

***

– Ти дірку протреш у тому келиху, – помітила Есті, сівши біля бару.

– Детектив… – почав Тайлер.

– Так, пішов до її номера, – кивнула дівчина.

– Вона…

– Пустила його, так.

Тайлер поставив склянку на стійку і кинув рушник. Щелепи міцно стислися, жовна заграли на щоках.

– Не пригадую, щоб тебе раніше все це так турбувало, вона ж весь час когось собі знаходить.

– Але не повторно, – похмуро зазначив бармен. – Детектива стало забагато.

Есті поглянула на друга.

– Чому ти їй не скажеш? 

– Про, що ти? – зустрівся з нею поглядами Тайлер.

Естефанія знизала плечима.

– Ви знайомі стільки років…Невже за весь цей час…

– Томас знає про Кессіді? – втупив колючий погляд у неї бармен.

Дівчина підняла на нього очі.

– Це геть інше…

– Чому? – звів брову він.

– Бо…нічого не було, – розгублено мовила Есті.

– От і в мене нічого нема, – всміхнувся Тайлер. – Добре, що ми розібрались.

Бармен покликав підміну і залишив стійку, рушаючи до службового виходу. Естефанія провела хлопця поглядом і знервовано ковтнула.

Не хотілось визнавати, та зникнення Кессіді чогось їй було неприємне. Відвідувач був дивним. Не говірким, дивився трохи маніячно і постійно прагнув бути поруч, та все одно чимось він цікавив, а його увага до Есті, з абсолютно незрозумілих причин, їй подобалась.

Звична тривожність скувала живіт. Дівчина спробувала відновити дихання.

Тепла рука раптом торкнулась плеча, легкий аромат цитрусу притлумив все хвилювання, змінивши його спокоєм. Естефанія всміхнулась, заплющивши очі.

– Є у мене класна ідея, – тихо мовив Томмі. – Ти казала, що тобі снився басейн.

– Так? – розплющила очі Есті.

– Може, сходимо поплаваємо?

Дівчина всміхнулась, зустрівшись із яскравими блакитними очима.

– Ти знаєш, що я тебе люблю? – спитала вона, погладивши хлопця по щоці.

– Знаю, – всміхнувся Томас. – Хочеш секрет?

Він подався вперед:

– Я тебе люблю більше.

Томмі чмокнув її у скроню і вони вдвох рушили до виходу з готелю.

***

Певно, цей момент завжди був для Джима найціннішим. Не лише сама близькість, а й ці хвилини після, коли вони просто лежали поруч, відновлюючи дихання, теплі й розслаблені, геть поруч, злегка торкаючись плечима чи ногами.

Вівіка повільно підвелася, вдягнувши шовковий халат вишневого кольору. Вона потягнулась до металевого портсигару і затисла цигарку губами, рушаючи до балкону.

Певний час Джим спостерігав за тендітним силуетом, а тоді підвівся, рушивши за нею. Вівіка мовчки простягнула йому портсигар. Детектив знизав плечима взявши цигарку і собі. Перша затяжка трохи хитнула тіло, одразу ж змусивши кров відлити від обличчя. Велика перерва і, схоже дівчина курила міцний тютюн.

 – То, що сталось? – випустивши дим, спитав Джим.

Вона повільно повернулась до нього.

– Про що ти?

– Що змусило Вівіку Гейдж втратити віру у кохання?

– Це неправда, – всміхнулась вона, затягнувшись.

– Та годі тобі, Вів, – пирхнув він. – Ти так сильно відштовхуєш саму ідею закохатися, це не може бути просто так. Має бути причина.

– О, Габбі… – випустивши дим, мовила вона. – Як я заздрю твоїй простоті.

– Ти знову намагаєшся мене принизити? – затягнувся Джим.

– І вмінню всюди бачити приниження, – всміхнулась вона, видихнувши. – Я вірю у кохання, бо була бажаною дитиною двох люблячих батьків. Я бачила найбільше і найщиріше кохання, яке буває, як більшість думає, виключно у книгах та кіно.

Вівіка сперла лікті на балюстраду. Цигарка поволі тліла між пальців з довгими гострими нігтями.

– Я ж бачила його у реальності. Батьки не просто жили у шлюбі, сповненому любові, вони були закоханими одне у одного. Все робили разом, не зносили і дня на відстані, – Вівіка хитнула головою, затягнувшись. – Думаю, саме тому я й втратила їх обох.

Джим мовчки дивився на дівчину.

– У ту ніч, тата терміново викликали у справах. Він мав повернутись за три дні. Мама не змогла відпустити його самого та мене брати побоялась. Я лишилась у тітки. Тоді я думала, що це якась зустріч з приятелями, бо вони так мені сказали: “дорослі справи”, де мені буде нудно. Тож, мама пообіцяла, що за три дні ми підемо у кіно.

Вівіка всміхнулась.

– Тоді якраз вийшов мультфільм “Крижане серце”, я була на ньому двічі, так сильно він мені сподобався. Втретє я на нього не потрапила. Бо вже наступного дня дізналась, що машина втрапила у аварію.

Дівчина зустрілась із детективом поглядами.

– Я знаю, що кохання існує, Габбі. Та з моїм стилем життя, це неабияка розкіш. Я вихована людьми, що не вміли любити на половину. Тож і я так не зможу, а покохати когось усім серцем – значить добровільно віддати єдину зброю, що може справді знищити мене, своєму ворогу. Бо це буде першим, куди битиме Дюпон та йому подібні. І я, і мій обранець будемо весь час під ризиком смерті, розділення чи ще якоїсь хріні, що у висновку зруйнує нас. Я не можу відволікатись від справ, не можу дати цьому захопити мене. Навіть те, що маємо ми саме по собі ризиковано. Ти занадто часто біля мене, сам бачиш, чим це закінчується.

– Але ж ніхто не постраждав. 

– Так. Поки що. Та подумай, що було б, якби ті головорізи знали, що ти небайдужий мені? Як швидко вони б знайшли тебе, твого батька, Морін чи Кетрін? Який кривавий слід вони б лишили виключно аби зачепити мене?

– Даруй, та я не вірю, – хитнув головою він. – У тебе є Есті, Томас навіть Тайлер, ти ж любиш їх, невже ти не боїшся, що їм нашкодять?

– Боюсь щодня, – визнала Вівіка. – Я не впевнена, що зможу існувати, якщо хтось з них зникне. Ми – родина, Габбі. Родина, яку ми самі собі обрали. Ми піклуємось одне про одного. Та різниця між ними і, скажімо тобою, полягає в тому, що у нас з ними майже не лишилось хвостів. Немає родин чи коханих, що були б у постійній небезпеці, а ще ми здатні дбати про себе і одне одного. 

– Я теж здатен дбати про себе. І батько теж, і Морін…

– Справа не у персональній зброї. Ми слідкуємо за всім. Ми знаємо кожного бридкого щура з сітки Дюпона. І щойно ті щури почнуть підіймати голови, чи ще ліпше: тікати – ми будемо готові. 

– То ти не даєш собі закохатися, бо це тебе відволікатиме і нестиме ризик?

– Саме так.

Джим мовчки затягнувся. Вівіка загасила недопалок, спостерігаючи за тим як сіріє небо.

– Ти не думала, що буде, коли Дюпона посадять? – спитав за мить Джим.

Вівіка розреготалась.

– Ти такий наївний. 

– Чому? – загасив недопалок Джим.

– Доблесний коп, що прагне посадити за ґрати всіх поганців! Геній!

– Я не розумію…

– Такі як Дюпон не сідають до в’язниці, – повернувшись до нього, мовила Вівіка, її холодний погляд змусив детектива здригнутися. – Вони мають два шляхи: уникнути правосуддя чи здохнути найстрашнішою і найболіснішою смертю. Перше він вже робив неодноразово. Тож ми дбатимемо про друге.

– Самосуд – не вихід.

– Та ну, зніми біле пальто, любий! Уяви, що він стоїть біля свіжого трупа десь у підвалі. Маючи свій кишеньковий пістолетик не вистрілив би в нього? Жодного разу не пальнув би за Джессику? Чи бодай когось із купи тих відео у переліку жертв? 

– Ні, – похитав головою Джим.

– Ні? – звела брову вона. – Тут скінчилась доблесть? Зачитуватимеш йому права, поки він перерізає тобі горлянку?

– Ні. Бо це не поверне ні Джесс, ні всіх інших. Вбивши його без суду, я просто стану з ним на один рівень.

Вівіка кивнула.

– Я не боюсь, що мене вважатимуть його рівня. Бо тільки з його рівня, можна щось і вдіяти. Поки що, Габбі, всі ви у нього під підошвою. Тож поки Дюпон не квапиться здерти вас з неї, як свіже собаче лайно – ви ні на крок до нього не наблизитесь.

– А як краще? – звів брову Джим. – Підставлятися раз за разом, щоб він звернув на вас увагу?

– А ти не дурний, – всміхнулась Вівіка.

– А ви, вочевидь, так. Він вже кілька разів намагався вам нашкодити. Де логіка?

– “Намагався” – тут ключове слово, Габбі. Як думаєш, чого так? Чого така масивна фігура як Дюпон, що тримає на повідку майже весь парламент і велику частину поліції разом з прокурором, досі не зміг домогтися цілі?

– Вівіко? – постукала Есті. – Можна тебе на хвильку?

– Даруй, – кинула вона, підводячись.

Джим не спиняв її. Тепер він розумів, що це марно. Вівіка мала інший бік. Темний, втаємничений. І хай як він намагатиметься – ніколи не стане його частиною.