Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Nothing But Thieves – Welcome to the DCC

Нічний клуб «Velvet Bliss». Мангеттен, Нью-Йорк. 

Службове авто поліції м’яко просувалося нічним містом. Яскраві кульки різноколірного світла лагідно гладили глянцеву поверхню машини. Водій звернув до паркувального місця і зупинився біля високої будівлі, що з цоколя до пентхауса світилась неоновими вогниками. Це місце нагадувало пишно вбрану ялинку.

Біля входу, оточеного червоним хідником та оксамитовою стрічкою, яку охороняли два височенних молодики у надрозвинутій фізичній формі, потроху збиралися люди. 

Детектив Брук, чоловік п’ятдесяти трьох років приглушив мотор і поглянув на свого напарника, детектива Торнтона, молодого чоловіка, що вирушив з ним на своє перше завдання після підвищення. Новачок окинув оком будівлю і поглянув на Брука темними, майже чорними очима:

– Нагадай-но чого ми йдемо до можливого свідка без ордера?

– Бо всіх свідків уже опитали. І ми не збираємось обшукувати це місце, Джиме. Камери клубу не виходять на місце злочину, це вже перевірили. 

– Але вони могли зафіксувати потенційного вбивцю, що прямує у тому напрямку.

– Так, його і ще щонайменш сотню інших людей. Ми йдемо туди на бесіду. Розпитати про жертву, зрозумів?

Детектив опустив очі, киваючи.

– Готовий? – спитав Брук у напарника.

– Звісно, – знизав плечима він, визираючи через бокове скло, неначе вистежував якусь невідому загрозу.

Брук всміхнувся, згадавши себе у перші дні так званого «детективства». Він теж здавався собі готовим до всього. Та з часом зрозумів, що його готовність визначається виключно досвідом.

– Ти казав, що знайомий з власницею клубу? – спитав Джим. – Я не встиг вивчити справи.

– Який ти повільний…

Торнтон кинув важкий погляд на напарника.

– Бо ти без попередження потягнув мене у цей…– він замовк, помітивши як біля будівлі припаркувався лімузин, з якого за мить висипали три високі жінки із довгими ногами і двоє вродливих чоловіків-близнюків, вбраних у блискучі жакети. 

– Цей… притон для супермоделей, – завершив думку Торнтон. – Що далі, Бруку? Братимемо участь у зніманнях “Пліткарки”?

– І що воно таке?

Детектив замовк, відводячи погляд. Це шоу його дружина переглядала щороку. Він ненавидів дурний серіал, та все ж неохоче дивився. У грудях неприємно стиснуло, від згадки про неї. 

Брук реготнув, відчиняючи бардачок, звідки дістав кілька тек і передав напарнику.

– Ось. Не психуй, я все взяв.

Торнтон перехопив теки, приховуючи роздратування. Жартівливість Брука його непокоїла. Сьогодні лише перший день на посаді, а напарник його вже дістав.

– І хто вона? – розгортаючи теку, спитав детектив.

– Вівіка Гейдж, – кивнув Брук, видивляючись когось крізь лобове скло. – Вдова конгресмена Гейджа. Прикра історія…

– Чому прикра? – спитав він, одразу ж занурюючись у аркуш, присвячений дівчині.

– А ти не чув? Три роки тому конгресмен з новоспеченою дружиною втрапили у аварію, відпочиваючи у Барселоні під час весільної подорожі. 

Торнтон знайшов очима потрібний запис.

– Орендоване авто мало перерізаний гальмівний шланг…– бурмотів він.

– Еге ж, – кивнув напарник. – Тоді відбувся міжнародний скандал, владу Каталонії звинувачували в умисному усуненні конгресмена США. Справу досі не розкрито, жодних записів з камер, як це сталось невідомо. Каталонці відмахуються від обвинувачень.

– Ще б пак… – мовив Торнтон, відчуваючи, як кров прилила до обличчя, зробивши його гарячим. – Як сталося, що при такому стані авто вона вижила, а він ні? – глузливо кинув детектив, розглядаючи зім’ятий метал машини на фото.

– Місис Гейдж полюбляє їздити на задніх сидіннях, тож була одразу за водієм, коли стався інцидент. Це і вберегло її від долі чоловіка. Здається, вона відбулась вивихом плеча і внутрішньою кровотечею, але вже за пів року повністю одужала.

Важкий темний погляд сфокусувався на фото зі справи. Вродлива жінка у вечірній сукні, голлівудська хвиля світлого волосся, магнетичний погляд з-під вій. Типова світська левиця, не виключено, що без Царя в голові. Він би не здивувався, якби та Вівіка сама вколошкала чоловіка задля його грошей. Таких він зустрічав чимало. Це місто було хворим на насильство. Торнтон шумно згорнув теку і відвів погляд у бік.

– Що ж… – кивнув Брук, відчиняючи дверцята. – Ходімо, поспілкуємось.

– Господи… – зітхнув Торнтон, залишивши пасажирське сидіння авто. Він не міг відвести погляду від яскравої скляної будівлі. Все тут кричало помпезністю і театральним пафосом, який Торнтон не міг терпіти, – Там, що ще й ресторан нагорі?

– Так, взагалі-то. Нагорі ресторан, нижче двадцять поверхів готельних номерів, а внизу два поверхи клубу, – відповів детектив Брук, усміхнувшись. – Місис Гейдж любить епатувати.

– Надмірно…–закотив очі Торнтон.

– В епатажі немає поняття надмірності, – реготнув Брук, знизавши плечима. – Він сам по собі надмірний.

Вони увійшли у просторий вестибюль, прикрашений розкішними кришталевими люстрами, що поблискували у прохолодному світлі ламп. В центрі виднілись високі сходи зі срібними завитками на поручнях, справа розміщувалась широка барна стійка з червоного дерева і ряд високих стільців з бордовими оксамитовими сидіннями. Червона доріжка тяглась із верху сходів аж до вхідних дверей. Блискучі поверхні підлоги, стелі та меблів привертали увагу бликами. Загалом інтер’єр був вишуканим, витриманим зі смаком, Торнтона це чомусь тільки роздратувало. Він розраховував на кіч та несмак, натомість тут було навіть приємно.

– Привіт, – всміхнулась йому приваблива жінка з каштановим волоссям, вдягнена у обтислу вечірню сукню. – Працюєш?

Торнтон нахмурив густі брови і відвів вбік полу жакета, демонструючи невігласці поліцейський значок, прикріплений на поясі.

Вона округлила очі.

– Ой! Перепрошую! Не думала, що у поліцію беруть таких красенів, – вона захихотіла. – Може як звільнишся вип’ємо?

– Це вже навряд, – відповів детектив і залишив її, шукаючи очима напарника.

Ніколи ще його не називали хвойдою. Це місце подобалось Джеймсу дедалі менше.

Брук підійшов до стола рецепції і звернувся до молодої дівчини із іменем Естефанія, як зазначав її бейдж. Торнтон оглянув стійку реєстрації, стіл якої був виконаний із червоного дерева, на стіні позаду висіло три годинника, під якими сяяли срібні таблички з написами: Нью-Йорк, Лондон,Токіо.

– Вітаю, чим можу допомогти?

– Радий вітати, Естефаніє, я – детектив Брук, шеф поліції Беглі телефонував місис Гейдж, ми домовились про зустріч о цій порі.

– Одну хвилинку, – дівчина натиснула на зірочку і підняла слухавку стаціонарного телефона.

– Томасе? До нас завітали детективи, хочуть поговорити з місис Гейдж. Гаразд, дякую. – Естефанія поклала слухавку, піднявши очі на Брука. – Місис Гейдж зараз спуститься, пропоную зачекати на неї на зручному диванчику вестибюля або на нашому барі.

– Вельми вдячні, Естефаніє, – кивнув Брук. – Ходімо, Джиме.

Торнтон потупцював за колегою, відчуваючи злість від зефірного тону Брука. Убили людину, а він намагається бути милим із працівниками підозрюваної. Нечувано! 

– Шеф домовлявся з нею? – понизив голос Джим. – Їх щось пов’язує?

– Я не знаю. Беглі сказав, що вона чекатиме сьогодні о шостій. Це все.

– Але він довіряє їй?

– Так.

– Чому?

Брук роздратовано зітхнув.

– Спитай його сам, – мовив детектив і розстебнув ґудзики свого піджака, вмощуючись на бордовому оксамитовому дивані. Він здавався розслабленим, виклавши руку на спинку дивана і спокійно оглядав простір вестибюля. 

Джим відчував гнів. Незрозуміла дівка, що на короткій нозі із шефом поліції, імовірно вбила власного чоловіка, а він, вартовий правопорядку має перед нею плазувати? Неймовірно. 

– Вітаю, панове, – привітався з ними усміхнений хлопець років двадцяти у блакитній сорочці з принтом фламінго та кільцем у вусі. – Мене звати Томас, я – персональний асистент місис Гейдж. Її було поінформовано про вашу появу, тож вона вже скоро спуститься.

Торнтон ледь стримався аби не закотити очі. Таке враження, ніби їх зустрічатиме Мадонна, а не молода героїня місцевих таблоїдів.

Вони зачекали ще кілька хвилин. Стук підборів, який глушив килим на сходах, детектив почув не одразу. Та коли Брук різко підвівся, застібаючи жакет, Торнтон прослідкував за його поглядом. 

Джим дивився на вродливу дівчину трохи молодшу за тридцять, з довгим хвилястим волоссям у відтінку темного блонду, сіро-синіми виразними очима, що струменіли зараз звабливим поглядом. Вівіка була вбрана у вечірню сукню винного кольору. У житті дівчина мала дещо молодший вигляд ніж на фото, та, попри все лишалася такою ж привабливою. Хоч Торнтон обирав у це не вірити, тож скрипнувши зубами вклав всю важкість та роздратування у власний погляд. 

– Місис, Гейдж! – ледь не проспівав напарник Джеймса.

– Детективе Брук, яка приємність!

– Навзаєм! – всміхнувся він. – Це…

Брук опустив руку напарника, що за звичкою показував значок.

– Та опусти вже! Це – Джеймс Торнтон, мій напарник, в нас є до вас розмова.

– Мушу зізнатись, як правило єдині чоловіки у формі в цьому клубі уже опівночі танцюють без неї навколо пілону, – криво посміхнулась вона. 

– Еге ж. І всі ці «копи» працюють на місис Гейдж, – захихотів Томас, що стояв біля неї.

– Схоже, все ж не всі, – хмикнув Торнтон, пропаливши розгніваним поглядом хлопця.

– Хоч Беглі й попередив…– мовила вона звабливим хрипким голосом. – Я не надто люблю говорити з поліцією, панове. Тож, врегулюймо все якомога швидше, згода?

– З поліцією мати справ не люблять ті, хто тримає від неї секрети, – хмикнув Торнтон.

Вівіка кинула на нього виразний погляд. Тоді опустила очі, повільно оглядаючи детектива з ніг до голови. 

– Ви так впевнені в цьому, неначе щиро вірите, – зітхнула дівчина.

Торнтон нахмурив брови.

– Отже, Вам є, що приховувати?

– А Вам? – поставила зустрічне запитання власниця клубу. – Поліція знає, що Ви їсте? Знає у яких позах Вам подобається займатись коханням? Розповідаєте їм про свої сни, казуси, дитячі спогади чи сексуальні фантазії? Чи все ж не про все має знати поліція?

Торнтон мовчки дивився на Вівіку. Вона зверхньо відвела погляд, неначе співрозмовник раптово став їй нецікавим. Брук кашлянув, у спробі зняти напругу:

– Перепрошую, місис Гейдж. Ми трохи знервовані новою справою.

– І я це розумію, панове. Та чому ж від цього маю нервувати я?

– Нервувати? – пирхнув Торнтон.

– Замовкни, – крізь зуби рявкнув Брук.

Вівіка задоволено всміхнулась.

– То чим можу допомогти двом детективам?

– Кільки годин тому, за квартал від Вашого клубу знайшли тіло молодої дівчини – Елізабет Генрі.

– Прикро це чути, однак єдині тіла, які можна знайти в моєму клубі безпосередньо, це п'яні до непритомності студенти. Тож я відверто не розумію, чим можу допомогти.

– У сумці вбитої був розірваний браслет-перепустка із Вашого клубу, – тиснув Торнтон.

– І що? – звела темну брову Вівіка. – Це робить власника клубу співучасником у вбивстві?

– В жодному разі, – м’яко вів Брук.

– То чого ж ви хочете? Щоби я наймала по персональному охоронцю кожній людині, що йде з клубу серед ночі?

– Нам потрібно опитати ваших працівників, можливо хтось бачив її, з ким вона пішла і о котрій.

– А ще краще переглянути камери, – повідомив Торнтон.

Вівіка поглянула на хлопця, криво усміхнувшись.

– А ти певно новенький. Аж надто гарненький для такої складної роботи.

– Дуже мило, мем, однак трусити тушкою біля пілону, показуючи фальшиве посвідчення жінкам за п’ятдесят, я б не став, – насупився Торнтон. – Хоч і певний, що за Вашими мірками, я достатньо гарненький для цього.

– Торнтоне! – вибухнув Брук.

– Прикро, – закопилила губку вона. – Таке гарне личко і такий брудний язик. Повна відсутність манер, схоже і справді новенький.

Вона подалась вперед, до Джеймса долинув терпкий аромат її парфуму.

– Перша серйозна справа? – звела брову Вівіка. – Тебе це непокоїть? 

– Досить! – гаркнув Торнтон. – Прошу надати записи камер спостереження…

– Або? – примружилась вона, хитро всміхаючись. – Рекомендую перейти до погроз, ти ще не достатньо самоствердився.

– Або, пані Гейдж, це буде розцінене, як перешкоджання судовому розслідуванню, – піднявши підборіддя, заявив Торнтон.

– Непогано, але краще прорепетируй перед дзеркалом. 

Вона поглянула на Брука:

– Щодо запису камер: я очікую на ордер. Ритись по смітниках у вас, без нього права немає. А от у мене, відмовити до показу ордеру та після відвертого перевищення повноважень представника поліції у вигляді банального хамства – право є. На все добре, панове.

– Перепрошую за мого колегу, місис Гейдж.

– Вертайтесь з ордером і без Вашого колеги, Брук. Боюсь, детектив Торнтон надто знервований подіями. 

Джим кинув на неї розгніваний погляд, дівчина загадково всміхнулась.

– Що з тобою не так? – грюкнувши дверима машини, щойно вони повсідались у автівку, спитав Брук.

Торнтон насупився.

– Ненавиджу, коли зі мною говорять в подібній манері.

– Вівіка володіє цим клубом, вона має вплив. Ми прийшли до неї, як до можливого свідка, а не як до підозрюваної.

– І ти в це віриш? – підскочив він. – Навколо цього клубу весь час купа якогось лайна. Дилерів ловлять і просто відпускають, повії тут спокійно заробляють на життя. Це звичайний бордель, а заправляє всім самовпевнена дівка, що вважає ніби тримає весь цей світ за яйця!

– Звідки така неприязнь? – покосився Брук. – Ви ж щойно познайомились.

– Я бачив таких як вона, – відвів погляд Джеймс. – Недоторканих, вони роблять що хочуть безкарно. Ми повинні садити таких за ґрати, а не цілувати в зад!

– Ми не можемо підозрювати без доказів, Торнтоне. Це суперечить всім правилам. Вона не вбивала Елізабет Генрі.

– Але хтось із її людей вбив.

– Чому? Бо кинули тіло недалеко від клубу?

– Чого це так неймовірно?

– Вона забрала клієнтів у всіх своїх конкурентів, вершки спільноти тусуються в цьому місці пачками. У Вівіки достобіса ворогів. Навіть якби ця Генрі перейшла їй дорогу і була вбита нею чи її людьми, повір, вона б не кинула її тіло за кілька кроків від власного клубу, залишивши ту чортову перепустку, знаючи, що це приведе нас прямісінько до неї на поріг. Адже Гейдж поки що єдина наша ниточка.

– Якщо її покриває поліція – боятися нічого. І це пояснює її зверхність.

– Її зверхність це відповідь на твоє хамство, Торнтоне. І якщо не хочеш, щоб ці події увійшли у мій тижневий звіт, де я оцінюю тебе впродовж випробувального терміну – ти попрацюєш над власною упередженістю, зрозумів мене, хлопче?

– Поїхали звідси, – стомлено зітхнув Джим. – Хочу забратись геть.

Брук хмикнув і завів мотор. Певний час їхали мовчки. Детектив періодично кидав короткі погляди на Джима, втім той відвернувся до вікна, спостерігаючи як ліхтарі пропливають повз, розсіюючи вечірню пітьму.

– У чому справа? – спитав Брук трохи згодом. – Чим вона так тебе схвилювала?

– Вона мене не хвилює, – пирхнув Джим. – Я просто вважаю таких жінок небезпечними.

– І як тобі вдається складати портрет характеру людини яку ти вперше бачиш? Це не найліпша твоя риса.

– Ну, я з першої зустрічі виявив, що ти полюбляєш хильнути трохи бренді, п'ятницями та понеділками граєш у більярд, а ще не займався спортом щонайменш кілька років.

Брук покосився на нього.

– І як же ти це визначив?

– У тебе в кишені фляга. І хоч ти не п’єш на роботі, все одно постійно носиш її з собою, через що нагрудна кишеня твого піджака трохи випирає. Ремінець твого годинника дуже часто вкритий крейдою, ти його, вочевидь не знімаєш, але часто торкаєшся, тож якщо руки вимащені крейдою, її часточки лишаються на поверхні.

– Ну, а третє ти як визначив?

Джим зміряв детектива поглядом.

– А ти бачив своє пузо?

Брук хитнув головою.

– Це проста спостережливість. Та ти не назвав жодної моєї риси як людини. Ти можеш вгадати шкідливі звички чи вподобання Вівіки Гейдж, та ти не можеш знати яка вона. 

– Читати її важко, – погодився Джим. – Зовні вона бездоганна.

– Ну, от…

– Але це фасад. Чим більше людина прагне бездоганності, тим далі вона від цієї концепції насправді, – Джим зітхнув. – Я зустрічав жінок як вона. Така ж зміюка звела мою матір в могилу і мало не вбила батька, з яким збиралась одружитися.

Брук відвів погляд.

Вони всі знали цю історію. Батько Джима – Натанієль Торнтон, був начальником поліції майже тридцять років. Доки не зустрів міс Пенелопу Карпентер, покоївку, що працювала у маєтку Торнтонів. Всупереч ніжній, мало не янгольській зовнішності та скромній поведінці – жінка була класичним прикладом голддиггерки, що методично втиралась у довіру чоловіка роками. 

За офіційними даними, дружина Натанієля – Фіорелла, померла від наслідків перенесеного інсульту. Жінка мала проблеми із судинами і останнім часом майже не могла рухатись, тож розтин не проводили. Однак, уже за пів року, закохавши у себе Натанієля, Пенелопа отримала пропозицію і вони швидко одружилися. Батько Джеймса не поскупився і придбав молодій дружині заміський маєток та авто, втім їй було мало. Тож вона спробувала отруїти Натанієля, підсипавши йому ціанід у келих улюбленого вина. 

Шеф встиг виплюнути напій, відчувши характерний, мигдалевий присмак. Та шкоди вже було заподіяно. Виразки в роті він ще зміг з часом вилікувати, а от порушення роботи серця і постійний тремор так і лишився із Натанієлем назавжди. Хоч батько й лишався оптимістичним і навіть на пенсії знаходив як себе розрадити, Джеймс відчував ненависть до так званих “фатальних” жінок. Його вернуло від всього цього. 

– Ти сприймаєш це надто особисто.

– Дівчина загинула, Бруку!

– На жаль, люди гинуть щодня. Якщо перейматимешся кожним – довго не проживеш. 

– Цинізм – невід’ємна риса професії?

– Бачу, ти нарешті починаєш вчитися. Добре, – кивнув Брук, спинившись біля дому Джима.

Повернувшись у задушливу квартиру, Джеймс зняв взуття і кинув на тумбочку пакети із китайською їжею та ключі. Тиша його домівки гнітила чоловіка. Він знову сам. Знайшовши записку дружини, що зазначала попередження про третю на цьому тижні ночівлю в подруги, він зім’яв її і викинув у смітник. Пройшовши до кімнати з пакунками, Джим увімкнув телевізор і сів на диван. 

Книжкові полиці, фото у рамках на стінах, щільно стиснуті жалюзі на вікнах, все це викликало у нього смуток. Ніби він жив не своє життя. Як давно вони з Меліндою взагалі мали хоч якусь подобу спілкування? Він приходив, коли вона вже спала, йшов – коли вона ще спала, а коли їм випадала нагода провести спільні вихідні – Мел просто йшла кудись із подругами. Він відчував себе вдівцем при живій дружині, бо живучи в одному місці, вони бачились вкрай рідко останні кілька місяців.

Повільно пережовуючи вже вистиглу вечерю, він дивився ток-шоу, не вслухаючись у його зміст. Думки детектива крутились навколо вбивства молодої дівчини і дивного клубу, в якому дозволяють майже все. Він знову подумав про Вівіку. Щось з нею не те. 

Відставивши картонну коробку на стіл, Джеймс почвалав за ноутбуком, що стояв на робочому столі. Той був старим і вмикався до того довго, що детектив встиг доїсти вечерю. Пошук інформації про Вівіку Гейдж затримав чоловіка аж до третьої ночі. Розуміючи, що він не має достатньо особистої інформації про людину, чиє життя складалось зі скандалів, романів та дружби з місцевою елітою, він закрив кришку ноутбука і ліг спати.

Ранок був холодним, Джим ледь продер стомлені повіки. Організм вимагав кави, та поснідати він все ж не встиг. Шлунок неприємно стискався. На стоянці, тупцював напарник, неначе виглядав Джеймса весь цей час. 

Щойно чоловік залишив авто і вирушив вбік відділку, Брук швидко заговорив, йдучи разом з напарником:

– Довго ж ти дрих…

Джим поглянув на годинник.

– Я прийшов вчасно.

– Ну, а я на годину раніше. Ми отримали частину запису з вуличної камери на розі.

Торнтон перехопив кілька знімків, переглядаючи.

– Елізабет залишила клуб не сама. 

Джеймс вдивлявся у фото кремезного татуйованого чоловіка, та якість зображення була не найліпшою – не вдавалось розгледіти рис обличчя.

– Нам потрібне підтвердження з самого клубу.

– Навряд чи Вівіка погодиться надати камери з внутрішньої частини клубу, якщо і зовнішні для неї були аж таким принциповим питанням, – покосився на Брука детектив.

– Після того, що ти вчора влаштував? – звів брову напарник. – Так, навряд чи. Та я спробую, все ж дізнатися.

Брук накинув жакет на сорочку і перевірив час на наручному годиннику.

– Я поїду до Вівіки спитаю. Впораєшся? – передаючи теку Джеймсу, спитав Брук.

Торнтон примружився, стискаючи теку.

– Давай краще я поїду до Вівіки? 

– З чого б це?

– Сам казав : я маю вчитись неупередженості.

– Тільки врахуй: будеш їй грубити – Беглі дізнається і відсторонить тебе. Будь стриманим, гаразд?

– Так, – зітхнув він, йому треба неабияк постаратися.

– Молодчина, Торнтоне, – плеснув його по плечу Брук. – Гаразд, тоді після візиту до Гейдж, подзвони мені.

– Домовились.

Під’їжджаючи до клубу, Джеймс глибоко зітхнув. Він заглушив мотор і залишив авто, пригладжуючи лацкан жакету. Детектив увійшов у прохолодний вестибюль готелю, приємний парфум змішувався з величезними букетами живих квітів, що стояли на столах. Аромат здавався йому знайомим і водночас він не міг розкласти його на ноти.

– Ось так сюрприз! – саркастично озвався вже знайомий хрипкий голос. – Сам детектив Торнтон! Чим можу допомогти?

Джеймс спостерігав, як Вівіка плавно спускалася високими сходами. Вже на останніх сходинках, хлопець у костюмі портьє подав їй руку, допомагаючи спуститися. Ще троє розкладали довгий шлейф її шовкової сукні-халата, викладаючи його сходами. Вівівка обернулася на них через плече.

– О, хлопчики, не варто хвилюватися. Це всього лише детектив, – глузливо посміхнулась вона.

Джеймс відігнав думки, що вились в голові при погляді на Вівіку. “Не грубити”, “Бути стриманим”. Він зітхнув і зробив крок вперед, протягнувши їй фото з відеозапису.

– Вітаю. Я маю до Вас кілька питань про цього чоловіка. Вам відомо його ім’я?

– На жаль, я не знаю імен всіх гостей, та і запам’ятати кожного, неможливо, – ледь глянувши на фото, мовила вона.

Джеймс подумки вилаявся. Її зверхність і небажання допомогти слідству дратували хлопця. Дівчина зітхнула, окинувши детектива повільним чіпким поглядом з голови до п’ят і назад.

– Втім, служба охорони завжди перевіряє та сканує документи присутніх, – знизала плечима Вівіка. – У них є цифрова копія. Я можу зробити запит.

Торнтон примружив темні очі.

– Але?

Вівіка всміхнулась.

– Але ти будеш винен мені послугу.

– Я не укладаю угод із потенційними підозрюваними, – насупився він.

– А я хіба під підозрою? – вона поклала руку на доволі спокусливе декольте, каблучка з діамантом зблиснула на тонких пальцях. – Я – законослухняна громадянка, детективе.

– Я так не думаю, – темний погляд впивався у неї, та це, здавалося аж нітрохи не бентежило власницю клубу.

– Що ж, справа твоя. На все добре, Торнтоне. Джентльмени? – кивнула вона охороні. – Проведіть детектива до виходу.

– Я ж можу повернутися з ордером, – нагадав він.

– Успіхів з цим, – всміхнулась Вівіка. – Щось підказує мені, що отримувати його ти будеш дуже довго.

Джеймс примружився.

– Я знайду спосіб дізнатися правду.

– О, я буду втішена, якщо це справді так.

Торнтон кинув важкий погляд на дівчину.

– Чому я мушу укладати якісь угоди з…– він роздратовано зморщив носа, – тобою?

– А чому я маю порушувати політику конфіденційності щодо своїх відвідувачів, якщо ні я, ні мій клуб не фігурує у злочині? Ти ж хотів мого сприяння слідству? – вона наблизилась. – То я сприяю. Що скажеш?

Джеймс знервовано ковтнув. Перебувати у такій близькості від неї було незвично.

– Чого ти хочеш?

Вівіка оглянула його обличчя, всміхаючись.

– Ще не вирішила. Та коли вигадаю – сповіщу. 

Вона невідривно дивилась йому у вічі, повільно переводячи погляд з одного його ока на інше. Від цього Джеймс здригнувся і відвернувся. Це було неприємне і дивне відчуття. Він почувався слабшим поруч із дівчиною. Вівіка однозначно належала саме до того типу жінок, яких він ненавидів від усього свого серця.

Менше з тим, дані, які вона може йому надати, значно скоротять час для поліції, що значить – вже дуже скоро винний опиниться за ґратами. Це наразі було значно важливіше за неприязнь Джеймса. Тож, він проковтнув її та змусив себе поглянути у проникливі очі власниці клубу:

– Я згоден, – зціпивши зуби мовив детектив.

Повільна хижа посмішка розквітнула на червоних вустах Вівіки:

– Йди поки, зачекай на барі, я скоро повернусь.

Торнтону було неприємно виконувати команди, тим паче від таких, як вона. Та все ж, детектив важко зітхнув і розвернувся, відчувши як ноги враз стали ватяними. За стійкою вправлявся високий молодий чоловік з густим темно-каштановим волоссям, круглими очима та кирпатим носом. Угледівши Джеймса, він глузливо посміхнувся. Трясця, це в них тут така уніформа у всіх?! Куди не глянь, всі або насміхаються, або дивляться матом.

– Вітаю, детективе. Що бажаєте?

– А що є?

– Всі види елітного алкоголю, на будь-який смак, – терпляче відповів бармен, хоч відблиск роздратування у зелених очах від детектива не сховався. Схоже, це питання ставили доволі часто.

– Я на роботі…і за кермом, – похмуро мовив він, відвівши погляд.

– Що ж, тоді можу здивувати Вас безалкогольним коктейлем.

– Можна просто кави? – стомлено спитав детектив.

– Звісно. Не сипатиму термінами, тож дозвольте спершу здогадатись: чорна кава без вершків та без цукру?

– Саме так.

– Гаразд, хвилинку.

– Даруй, я забув твоє ім’я.

– Вельми цікаво, – кивнув бармен, засипаючи каву до фільтра. – Бо я його й не називав.

– Я – Джеймс Торнтон, – нахмурився він, кивнувши.

– Мені це відомо, детективе, – кивнув у відповідь бармен. – Я – Тайлер.

Джеймс не міг позбутись відчуття, що Тайлер теж сповнений сюрпризів. Було у ньому щось таке ж незбагненне як і у Вівіці. Торнтон оглянув хлопця. Високий, у чудовій фізичній формі, що можна було помітити у широких плечах та міцних передпліччях. Довгі рівні пальці, сорочка підкочена до ліктів, кілька ґудзиків розстібнуто. Він був охайним і при цьому не прагнув бездоганності. Діяв впевнено, вправно і без зайвих рухів. Отже, бармен він не перший день. Та як і з Вівікою – він був чистим листом. Що було за цим фасадом глузливого підтягнутого хлопця – зрозуміти було неможливо. А Джим понад усе ненавидів не розуміти чогось.

За кілька хвилин Тайлер поставив перед ним філіжанку, з якої парувала ароматна рідина і зник у комірчині за стійкою.

Відпивши трохи кави, Торнтон обпік язика і вилаявся.

– Не чіпай матусю! – криво посміхнулась Вівіка, спинившись за ним.

– Вибач…– зітхнув він і дістав гаманець, щоб заплатити за каву. Поклавши купюру на стійку Джим оступився та похитнувся. 

Гаманець випав на підлогу, прямісінько до лакованих вишневих човників на підборах, що належали власниці клубу. Певну мить вона стояла на місці. Джим опустився на підлогу і перехопивши гаманець, різко підняв очі на дівчину. Її погляд було важко прочитати, втім схилена в бік голова і легка усмішка, з якою вона дивилась згори, чомусь викликала сироти на його шкірі. Він нахмурився, підводячись. Вівіка знагла торкнулась прозорої кишеньки гаманця і витягла звідти ID-картку, покрутивши її у довгих пальцях.

– Віддай!

Вона розвернулась, зачитуючи:

– Джеймс Габріел Торнтон… Гарне друге ім’я. Хоч і доволі поширене, – Вівіка схвально кивнула, оцінювально поглянувши на чоловіка. – Тобі пасує.

– Поверни!

Вона відвела руку в бік. Джим потягнувся до Вівіки і їх обличчя вмить опинитись на одному рівні. Детектив встиг розгледіти химерний жовтуватий візерунок довкола зіниці її ока. Дівчина, своєю чергою, уважно розглядала його і криво всміхнулась:

– А ти маєш старший вигляд, ніж насправді. Це певно через те, що часто хмуриш брови. Скоро доведеться колоти ботокс, аби личко не нагадувало морду шарпея.

– Поверни мені документ, – крізь зуби процідив детектив.

Вівіка зітхнула.

– Який ти зануда, Габбі, – вона віддала йому картку і відійшла на крок.

Джим нахмурився, склавши ID-картку у кишеню гаманця і підняв очі на власницю клубу:

 – Щось є по нашому хлопцю? 

– Так, – вона простягнула Джеймсу папірець із іменем чоловіка і кодом ID-картки.

– Дякую, Вів, – швидко підвівся детектив, отримавши раптовий запас енергії чи то від ковтку кави, чи то від появи нової зачіпки.

– Вів? – здійняла брову вона. – Я пропустила момент нашого зближення?

Джеймс вирішив приховати зніяковіння. Воно саме якось вирвалось, без його на те бажання. Та все ж, попри внутрішній спротив, він вдивлявся у її очі, прагнучи прочитати нарешті власницю клубу.

– Навряд чи ти б це пропустила, – хмикнув детектив, здійнявши підборіддя, ніби демонструючи, наскільки він вищий за неї. Та Вівіка примудрялась дивитись на нього зверхньо, навіть зі свого зросту. – Та коли вже я у твоїх боржниках, непогано було б тримати тебе трохи ближче.

Вона стрельнула очима, загадково всміхаючись.

– Що ж, коли тобі так хочеться…– кивнула Вівіка і розвернувшись, мовчки рушила в бік сходів.

Джеймс певну мить дивився на вузеньку відкриту спинку, а тоді мовив:

– Я перепрошую за минулий раз. Був не в гуморі.

Вівіка озирнулась через плече, кинувши хитру усмішку.

– Цікавим тут є те, Габбі, що в тебе схоже немає гумору взагалі, – здійняла брови вона. – На все добре.

Він хотів було щось сказати, коли йому зателефонували. Чоловік видихнув і, полізши до внутрішньої кишені піджака, дістав телефон.

– Торнтон.

– Джиме, маєш щось?

– Так, – мовив він, переглянувши папери. – Роберт Бейкон, тридцять чотири роки, маю номер ID.