Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶ Alex Turner – Stuck on Puzzle

Асмодей заплющив очі, прикликаючи суккубку.

– Володарю? – проспівала вона за мить.

– Де вона зараз?

Суккубка зникла, вирушаючи на пошуки Есті.

Демон розплющив очі, спостерігаючи очима суккуба. Вгору, дванадцятий поверх. Приватна територія, де мешкали обрані працівники. Люкс, де замість номера на золотій табличці була вигравіювана гора. Суккубка пірнула крізь двері. Естефанія сиділа на ліжку, поруч з Томасом, вони цілувалися.

Ревнощі впилися у нього, неначе голками. Тихий гнів змусив ледь чутно загарчати.

– Йди звідти, – холодно наказав Асмодей.

Бачення суккубки урвалось. Він міг вирвати серце хлопцю в одну мить. Міг знищити його душу, спопелити її. Саме це він і зробить.

Демон крокував повільно, абсолютно безшумно. Однакові люди довкола, їх голоси змішувались у один неприємний гул. Князь Безодні не зважав, тіні по кутках реагували на його присутність, згущувались, розширювались. Аж раптом гучний заразливий сміх змусив його зіщулитись.

– Та, ну тебе, Таю! Просто розважся, маленька вечірка, ще нікого не вбила! Потіш себе, любий!

Асмодей заклякнув, фраза була занадто знайомою. Тіні розвіялись. Спогади увірвались у пам’ять, змусивши його охолонути вмить.

Слава про Люцифера, що зміг вмовити Ліліт подарувати йому частку Безодні, розійшлася дуже швидко. В цілому матір Асмодея не втручалась у справи так званого квартиранта, хоч демони і почали тікати від неї, оселяючись у новотвореному королівстві. 

Асмодей і собі хотів втекти від матері. Та не знав як це зробити. Ліліт в цілому не було діла до рядових демонів, втім князів вона прагнула тримати біля себе. Буер був дуже сильним стратегом, через що Ліліт його побоювалась, Пеймон дратівливим, та матір слухав, Баал і Астаро грали “гарних” доньок, не знаючи як вислужитись і сердились, коли увага Ліліт була обернена не до них. Беліал боялась матері і уникала її, Асмодей же просто тихо ненавидів.

– Вітаю, братику, – гаряче прошепотіла на вухо Абаддон.

Асмодей скривився, коли кігтиста рука провела по спині, рани на якій ще не зажили. Чорний іхор одразу ж виступив на сорочці.

– О, мати вчора добряче з тобою розважилась?

Він перевів погляд на червоні очі. Абаддон вважала біль і насолоду тотожними поняттями. Для неї катування були розвагою і нерідко закінчувались сексом. Він ненавидів сестру до нестями. А надто через те, якою одержимою вона була ним.

– Маю кілька вільних хвилинок, – хапаючи його за шию, мовила вона.

– Геть від мене!

Вона всміхнулась, а тоді різко вдарила його по щоці.

– Не смій так розмовляти зі мною!

Та Асмодею не було боляче, його просто втомила надмірна увага Абаддон.

– Чув, що занепалий вже почав будувати собі дім?

– Тобі що з того?

– Я спитала матір, чи не хоче вона зробити мене княгинею. Вона сказала, що я надто слабка для цього, – Абаддон знизала плечима. – Тож, я піду від неї до нього.

Асмодей підняв на неї очі.

– Ти справді це зробиш?

– Так. От, хотіла розважитись на прощання, та ти як завжди ламаєшся.

Ліліт ненавиділи майже всі її діти, Асмодей виключенням точно не був, та коли вщухали емоції, від думки про втечу його сковував страх. 

– Ти міг би піти зі мною…– вона провела кігтем від його вилиці до ключиці.

Від огиди він скривився.

– Мати мені цього не забуде.

– Я знала, що ти це скажеш, – задоволено всміхнулась вона. – Спосіб втекти непомітно існує, та доведеться платити.

– Що за спосіб? – нахмурився він.

– Я гралася з Гримуаром Безодні, – зблиснула очима Абаддон.

– Цю книгу може читати тільки мати.

– Не зовсім так. Її може читати дитя Безодні. Ліліт створена з попелу, що оточує нас, тож книга їй кориться. Та мій татко – сам Хаос цього місця. Вже не знаю, як мати змогла себе запліднити ним, це не надто цікаво. Найбільше вражає те, що мати, здатна читати Гримуар і взагалі ним не цікавиться! А там дуже багато різних цікавих ритуалів.

– Який з них допоможе мені? – похмуро спитав він.

– Ми можемо провести обряд, що не тільки змусить Ліліт забути про тебе, а й зробить абсолютно непомітним для неї.

Асмодей захопливо видихнув. Це було б ідеально. Та він знав сестру надто добре, тож уважно поглянув на неї.

– Яка ціна?

– Ти мусиш віддати частку сили, обряд проводитиметься на трьох сотнях суккубок, яких ти здатен творити.

– Я не зможу їх викликати після обряду?

– А що? Сумуватимеш за своїми ляльками? – пирхнула вона.

– Вони мені потрібні.

– Авжеж…– закотила очі вона. – Певно класно трахатись із ефемерними жінками, коли маєш мене, живу, гарячу і завжди готову прийняти тебе.

Абаддон взяла його руку, приклавши до своїх грудей.

– Це не єдина їх функція, – забираючи руку, мовив Асмодей.

– Ти матимеш змогу творити суккубів, але у обмеженій кількості.

– Це все?

– Є ще дещо, – всміхнулась вона. – Без мене ти не проведеш цей обряд, тільки я здібна прочитати заклинання та керувати хаосом.

– Чого ти хочеш? – нахмурився він.

Абаддон наблизилась до нього, гарячий подих обдав його щоку.

– Я матиму тебе коли і скільки захочу, – понизила голос вона. – Я не питатиму твого дозволу, ти не матимеш права відмовити мені, не зможеш уникнути цього чи перенести. Твоє тіло від того моменту і до кінця життя належатиме мені.

Асмодей втупився у неї ненависним поглядом.

– То ми домовились? – всміхнулась Абаддон.

– Ніхто не має знати.

– Без проблем, – всміхнулась вона.

Асмодей підвівся, зітхнувши. Абаддон схопила його за обличчя, наближаючи до себе, а тоді поцілувала, вкусивши за нижню губу. Повітря довкола пронизав тріск статичної електрики. Угоду було укладено.

Коли обряд було проведено, Асмодей відчув слабкість, він втратив частку сили і від цього почувався неповноцінним. Та навіть це не могло позбавити його щирої радості, що він вільний від гніту матері.

Щоправда, податись йому тепер було нікуди. Безодня неохопна і абсолютно порожня. Певний час він тинявся чорними пустелями, не розуміючи у що тепер перетворилось його життя.

Абаддон знаходила його де завгодно. Вона приходила раз за разом і висмоктувала з нього життя. Він навчився відключатись. Неначе залишав власне тіло, поринаючи глибоко у власні думки. А коли вона нарешті йшла, повільно повертався до життя. 

Асмодей продовжував шлях, не маючи жодної мети. Шурхіт крил, змусив його спинитися.

– Коли ти збирався сповістити мене, що тікаєш?

Беліал здавалась розлюченою.

– Я не міг там лишатись, – хитнув головою він.

– Як ти це зробив? – спитала Беліал, наблизившись.

– Я не можу сказати. Уклав угоду.

– Та годі тобі, це ж я! 

– Пробач.

Вона пирхнула.

– Егоїст, як завжди. Знаєш, що вона вчора зі мною робила? Ламала мені суглоби, щоб подивитись як швидко працює регенерація тіла!

Асмодей підняв на неї очі.

– Мені прикро.

– Я йду до Люцифера, – змахнула волоссям вона.

– Нащо тобі йти до занепалого? – нахмурився Асмодей.

– Гіршим за Ліліт він бути не може, – пирхнула Беліал.

Асмодей примружив очі.

– Це не причина.

– Гаразд. Ми бачились. Він готовий прийняти у себе всіх охочих.

– А натомість?

– Підтримаємо його коли буде потреба.

– Що завадить Ліліт просто прийти із військом і розгромити його?

– Угода. За договором Ліліт не має права займати демонів, що під опікою Люцифера. Щойно вони приходять на його землю і вирішують лишитись – стають повноправними мешканцями його землі і більше не служать Ліліт. Тільки якщо хтось з його королівства становитиме реальну загрозу їй і Безодні – вона зможе оголосити війну. 

– Що завадить їй вигадати таку причину?

– Угоди у Безодні підробити неможливо. Причина має бути вагомою. Та до Люцифера приєднались ті, хто просто стомився від матері. Вони не повстанці.

– Я не певен, що хочу піти зі служби Ліліт, щоб коритись якомусь занепалому. Янгол ніколи не зрозуміє демона. Це неможливо.

– Може й так, – знизала плечима вона. – Та блукаючи Безоднею ти не матимеш нічого. А там на тебе може чекати хоч якесь життя.

На цих словах вона перемістилась. Асмодей лишився сам. Хоч він і не бажав це визнавати, та йому було приємно бачити Беліал. З усіх його сестер, вона була стерпною. Хоч часом її вибуховий характер і дратував його. 

Думки вирували у голові. Він сердився на себе за те, що обмірковує думку таки приєднатись до Люцифера. Та він мав бути певен, що воно того варте. Побродивши ще певний час, Асмодей прикликав суккубку.

– Володарю? – озвалась одна з них.

– Знайди Люцифера і покажи мені.

Суккубка попливла простором, зашипівши перед Брамою.

– У чому справа?

– Я не можу пройти. Браму захищено.

Асмодей звузив очі. Захист від непроханих гостей, безперечно гарна думка. Він міркував, що робити далі, коли суккубка загарчала. Князь Безодні поглянув на простір її очима. Молодий занепалий, все ще у янгольських обладунках, стискав її зап’ясток. Золотисті очі звузились, уважно стежачи за неспокійною гостею.

– І що це за метелик втрапив у мої сіті? – всміхнувся він.

– Володарю! – зверталась вона до Асмодея.

– Приклич його, люба, – промуркотів Люцифер. – Маю розмову.

Князь Безодні миттю перемістився, скорочуючи відстань. Холодними пальцями схопив зап’ясток Люцифера, а другою рукою охопив тендітні плечі суккубки, відтягуючи її собі за спину.

– Не смій торкатись її. Вона – моя.

– Даруй, та як ще домогтися твоєї уваги, Асмодею? Ти такий невловимий…

– Нащо тобі я?

– Збираю всіх пригноблених, – знизав плечима Люцифер.

– Мені не потрібен твій захист, – пирхнув Асмодей.

– Справа твоя. Та думаю, дім все ж буде кращим за порожню пустелю? Чи ти тікав, щоб по-філософськи тинятися на самоті?

– Чому ти думаєш, що зможеш дати мені дім? – прохолодно мовив він.

– Я не думаю, що тобі є з чим порівнювати. Місце, де ти жив, враховуючи оточення, не було тобі домом. Тут, ти матимеш свободу бути собою.

– В обмін на що? Хочеш кинути нас як гарматне м’ясо проти батька і братів?

– Це не мої методи, – хитнув головою він.

– Я тобі не вірю, – зробивши крок вперед, мовив Асмодей.

Певний час вони мовчки дивились одне на одного. Люцифер криво всміхнувся.

– Пропоную так: зараз у мене проходить певний захід, будь моїм гостем. Не сподобається – більше не займатиму, повернешся до депресивного блукання порожнечею. Сподобається – підготую тобі апартаменти і дам повну свободу дій в обмін на твою вірність мені.

Асмодей звузив очі. 

– Та годі тобі! – всміхнувся Люцифер. – Просто дай собі шанс на розвагу, Асмодею. Це крихітна вечірка, таке ще нікого не вбило. Потіш себе. А тоді вирішиш.

Він всміхнувся, простягнувши руку.

– Що скажеш?

Князь Безодні зітхнув, а тоді потиснув руку Дияволу.

Виринувши зі спогадів, він перевів погляд на бар, де сиділа власниця, попиваючи з келиха. Невдоволений чимось бармен дивився на неї із сумішшю втоми і роздратування.

Демон повернувся, рушаючи туди. Бармен підняв очі, зустрівшись поглядами з Асмодеєм. Як не дивно, він утримував зоровий контакт довше за інших людей. Це його здивувало. Аура Тайлера була нестабільною. Він нагадував вир, з думок, хвилювань та емоцій. Та попри все, хлопець міцно тримав це всередині. Зовні він був оманливо-спокійним. Таких як Тайлер Асмодей уже зустрічав, та все одно це змусило його замислитись.

Дівчина відпила і повільно повернула голову.

Їх очі зустрілись. Асмодей прислухався, схиливши голову. Аура Вівіки була темною, притягувала, як вдало розставлені сіті. Вона була зібрана, навіть занадто зібрана, таку ауру він бачив лише у тих, хто чітко прораховував кожен наступний крок і вмів зчитувати інших людей, їх реакції, наміри і слабкості. Це було цікаво. Його сила не впливала на неї. Хіті у власниці клубу і без того вистачало. В думках знову виринув Люцифер.

Демон притлумив біль, що кольнув в грудях. Його друг вже певно давно мертвий. Сила Люцифера тліла, Асмодей бачив це вже тоді. Так довго він би не витримав.

– Налий мені найміцнішого, що тут є, – звернувся він до Тайлера.

Бармен поставив на стіл пляшку “Everclear”*.

Вівіка хмикнула.

– Ти б з меншою кількістю пафосу виставляв заборонку, – прошипіла вона.

Тайлер закотив очі.

– Це, що? – спитав демон.

– Зерновий спирт, – мовив бармен, дістаючи склянку.

– Цього замало, – хитнув головою Асмодей.

– Тоді, можу подати цистерну керосину, запальничку і соломинку.

Асмодею здалося кумедним те, що смертний жартує з ним так зухвало.

– Таю, котику, не груби, – грайливим тоном Вівіка. – Просто намішай йому спирт з абсентом і одразу виклич бюро ритуальних послуг. Коли клієнт бажає відлетіти – гріх не втілити його мрій.

Вона здійняла брову, відпивши зі своєї склянки. Демон окинув її поглядом. Розслаблена, попиває свій напій, дивиться на нього як на не найцікавішу передачу, з тих, що крутять по телевізору в його номері. Асмодей звузив очі.

– Сідай, – постукала вона по стільчику поруч. – Поспішати тобі вже все одно нікуди.

Князь Безодні покосився на стілець, а тоді сів поруч.

– Ну, то? – хмикнула Вівіка.

Асмодей повільно повернув голову.

– Що тобі треба від Естефанії?

– А вона твоя власність? – холодно спитав він.

Вівіка хижо всміхнулась, погляд її був чіпким і уважним.

– Вона не є і ніколи не буде чиєюсь власністю. Добре, що ми це одразу прояснили, Кессіді. Тож спитаю ще раз: чого тобі треба?

Він пирхнув відпивши зі своєї склянки.

– Що тебе звеселило? – спитав Тайлер, впершись ліктями у стійку.

Асмодей поглянув на Вівіку.

– Ти нагадуєш мені декого.

– Кого ж? – звела бровою вона.

– Люцифера.

– Яке вульгарне ім’я, – скривилась вона. – Якийсь бізнесмен на псевдо? 

– Можна сказати і так.

Асмодей перевів погляд на сходи. Аромат півоній і мигдалю вдарив у носа. За мить він побачив усміхнену Есті, що озиралась на Томаса, який спускався за нею. Вже внизу вони обійнялись і рушили в бік бару. Усмішка Естефанії зів’яла, коли вона побачила Асмодея. Він не міг собі пояснити чому це так його вразило.

***

Джим саме заповнював звіт, коли Брук окликнув його.

– Збирайся. Маємо справу.

Детектив одразу ж підвівся, кинувши телефон до кишені. Брук мало не біг до автівки, Джим поспішив за ним, у боці неприємно кололо. Телефон у кишені дзенькнув. Повідомлення від Вівіки:

Доволі активний (та останнім часом облінився)

Він пирхнув, всівшись у машину. Брук їхав мовчки. Джим не звик завалювати напарника запитаннями, по дорозі вони обоє неначе налаштовувались на те, що можуть побачити. І хоч їх попереджали, все одно Джим ледь стримав нудоту, опинившись на місці злочину.

– З ким ми маємо справу?

– Ґеррет Бейкер. Тридцять вісім років. Смерть настала близько десяти годин тому.

– Тож, його вбили вночі?

– Так. 

– Камери?

– Не працюють відучора.

– Дорожні камери?

– Всі поблизу з будинком.

Джим зітхнув, вдягнувши захисний костюм, скривився, наблизившись до тіла.

Чоловік, вочевидь приймав душ перед смертю. Хоч волосся його вже давно висохло, пасма склеїлись і стирчали навсібіч. Він був оголеним, лежав на підлозі. Від грудей до колін його тіло вкривали патьоки крові, що вже запеклася. А замість геніталій…не було більше нічого.

– Було зроблено дванадцять пострілів у пахову зону. Кулі уже витягли, – сповістив криміналіст. – Передамо балістикам.

– Навряд чи там щось знайдуть, – хитнув головою Брук.

– Ким він був?

– Та, виродком направду. Ми мали вісім нерозкритих справ щодо переслідування та зґвалтування за останні два роки. Згідно з аналізом його телефону, він і є винуватцем.

Відчуття жалю одразу ж поступилось відразі. Хай смерть була жорстокою, ґвалтівники не заслуговують на кращу. Він пам’ятав ті справи, читав, коли проходив підготовку. Одна із жертв завагітніла і наклала на себе руки. Кривдник знав, де чинити свої безумства: ні записів камер, ні свідків. З доказів лише слово жертви, експертиза і приблизний опис зовнішності. Його не могли знайти.

– Все є на його телефоні. Він знімав жертв на камеру у процесі.

Джим здригнувся. Який же виродок.

– То це хтось із жертв?

– Наразі з усіма уже зв’язались. Не уявляю, як з ними говорити. Вони і так пережили пекло, та тут ще й підозра у вбивстві покидька, що став тому причиною. Тішить, що це довірили не мені, я б не зміг.

Джим не міг не погодитись. Допитавши сусідів він не дізнався нічого нового. Шуму не чули, пострілів тим паче. Сам Ґеррет був звичайним, непримітним, тихим. Гостей не мав, жив сам. Ніхто і не здогадувався, чим насправді він займався. Джима не залишала думка, що ця показова страта – спроба щось довести. Та кому і нащо, він не розумів. Навіть якщо це справді справа рук однієї із жертв, чи правильно було б заарештувати її? І взагалі: де завершується етика і починається закон?

Ближче до сьомої Джим приїхав на таксі до клубу. Голова була сповнена сумнівів і думок щодо справи. Вбивця не лишив жодних слідів, окрім куль. І звісно, вони незареєстровані. Він зітхнув. Зараз йому потрібно відпочити і відволіктися. Тож він рушив до прохолодного вестибюля.

За стійкою працював інший бармен, Джим привітався, замовивши джин-тонік. Як не дивно, цей напій прийшовся йому до смаку.

Щойно коктейль був готовий, він потягнувся до нього, як раптом почув голос Томаса.

– Чекай, не пий, – всміхнувся він, сівши поруч. – Привіт. Не хочу знову тебе злякати.

Він пирхнув, потиснувши руку Томасу.

– Як справи?

– Чудово, а в тебе як, рок-зірко? – весело всміхнувся він.

Джим знизав плечима, не стримавши усмішки.

– Я до тебе у справі, – подався вперед Томмі.

– Слухаю.

– Ми збираємось на вікенд до заміського тенісного клубу. Хочеш приєднатися?

– Справді? – здивовано спитав він. – Та залюбки! Я, направду, років десять ракетку в руках не тримав, та все ж…

– Не парся, це дружній турнір, – Томас плеснув його по плечу, всміхаючись. – Та проти Вівіки раджу гроші не ставити, лишишся голий і босий.

Томас окинув його поглядом.

– Хоча…навряд чи вона заперечуватиме.

Джим здійняв брови.

– Вона теж грає?

– Так, і доволі добре. Есті весь час їй програє і дуже біситься. Тож я ставатиму з нею, я мазила ще та, та мені не образливо програвати, аби вона не засмучувалась.

– Це дуже мило, Томасе, – всміхнувся Джим.

Він знизав плечима. 

Тайлер саме вийшов з комірчини, викочуючи кегу.

– Томмі? Якого беня гуляємо? – здійняв брови він.

– У мене перерва, буркотуне. І ти мені не бос.

– Може й ні, менеджере із закупівель, – випростався він. – Треба ще соломинки і це остання кега нефільтрованого, тож бігом замовляти ще, щоб до завтра все було.

– Я все замовив вранці, – роздратовано пирхнув він. – Сходи, пробздися, може мордяка розрівняється.

Тайлер похмуро глянув на нього.

– Детектив вільний на вихідні. Тож, групи на наш фан-турнір зібрано.

– Чекай, ти запросив його? – рявкнув Тайлер.

– А що такого? Краще Джим, ніж незнайомець, якого Вівіка зніме дорогою. Чи ще ліпше, той…як його? Колін? 

Томас скривився, пояснюючи детективу:

– Страшенно мені не подобається. Таке мурло, ховайся! Вів його спровадила, а він досі пороги оббиває. Чого до деяких людей не доходить сенс слова “одноразовий”?

Джим пирхнув, а тоді поглянув на бармена.

– А ти не граєш?

– Ні. Я їх везу.

– О, так…Тай буде тверезий і сердитий на весь світ, в цілому як завжди.

– Шуруй звідси, доки я тобі писок не натовк.

– Не зрозуміла? – здійняла брову Вівіка, що саме підійшла, тоді оглянула Томаса, обійнявши. – Він тебе ображає?

– Ні. Просто трохи сердиться, що я запросив детектива.

Вона звела брову, зустрівшись поглядами з Джимом.

– І ти поїдеш?

– Чом би й ні?

Вівіка зітхнула.

– Що ж, гаразд. Тоді о шостій в суботу ти маєш чекати біля клубу. Вирушаємо о пів на сьому.

– Домовились.

Вона кивнула.

– Даруй, Габбі. Я найближчим часом буду дуже зайнята, тож не зможу приділити тобі часу.

– Гаразд, тоді…

– До суботи, – всміхнулась вона. – Гарного вечора.

Джим спостерігав, як вона віддаляється і зітхнув. Щойно він почав звикати до щоденних зустрічей, як Вівіка виставляла його фактично на цілий тиждень. Що ж…гаразд. Хай буде так.

Йому здавалось, що Вівіка це жива головоломка. Скільки секретів вона має? Він не знав про неї геть нічого, це дратувало, хвилювало і водночас зводило з розуму. Джим не звик до таких складних людей. Всі жінки у його житті були відкритими, приємними, вони не приховували, не грали з ним і не викликали стільки суперечливих емоцій.

Впродовж тижня, Джим поринув у роботу. Хоч більше гучних злочинів і не виникало, звітність ніхто не скасовував. Направду, це була його найнеулюбленіша частина роботи, та що вже вдієш, він має це робити.

– Агов, Джиме? – покликав Брук. – Ми з хлопцями йдемо у паб, сьогодні гра. Не хочеш приєднатися?

Джим замислився. Першою думкою було відмовити, та потім він подумав, а, власне нащо? Додому він не квапився, у клуб не їде, планів не має, чого б не провести час у колі колег?

– Так, чом би й ні, – кивнув він, підводячись.

***

Асмодей затримався у вестибюлі, Естефанія всміхнулась колезі і залишила стійку, прямуючи до сходів. Він підвівся. Дівчина миттю повернулась.

– Вам допомогти?

Демон прислухався. Чому її аура здавалась йому настільки знайомою? Він не міг цього пояснити. Аромат півоній та мигдалю змушували очі заплющуватись.

Есті зітхнула, розвертаючись.

– Стій.

Дівчина озирнулась через плече. Густе темне волосся розсипалось по спині.

– Перепрошую?

– Залишся, – тихо мовив він.

– Що Вам потрібно? – спитала Есті, насторожившись.

– Ти, – він вперся в неї поглядом.

– Нащо?

Асмодей не мав відповіді на питання. Він наблизився. Есті затамувала подих, не зводячи з нього очей.

– Залишся, – повторив він.

– Ні, – відповіла вона, хоч голос її і тремтів.

Естефанія розвернулась, підіймаючись сходами. Асмодей провів її поглядом. У ній було стільки запитань, він губився у здогадах. І чому він так відчайдушно потребує її?

*** 

Суботній ранок був прохолодним. Джим вдягнув спортивні шорти вершкового кольору і темно-синє поло Фред Перрі, яке йому колись подарував батько.

Він шкодував, що одразу переодягнувся у спортивне. Чомусь у думках одразу виринув вічно невдоволений Тайлер, що всю дорогу чіпляється до його шортів. Джим подумки вилаявся. Йому треба витримати його всього кілька днів. Все буде гаразд.

– Дякую, що взяв мене з собою, – всміхнулась Морін.

На ній були червоні шорти, біла майка і олімпійка з емблемою на грудях, що трохи підтерлась. Джим був впевнений, що її подруга носить ще з коледжу.

Кетрін сяйливо всміхнулась. Нарешті їм випала нагода познайомитись, чому Джим був радий, бо дівчина подруги справді дуже приємна людина. 

Перед готелем спинилась шестимісна темно-синя машина. Тайлер визирнув у вікно.

– О! Нарешті буде з ким словом перекинутись, – мовив він, всміхнувшись Морін.

– Привіт, – махнула рукою усміхнена подруга.

Тайлер залишив авто. На ньому було небесно блакитне поло Лакост, чорні шорти. Одяг сидів на ньому бездоганно, ідеально випрасуваний. Джим скептично покосився на шорти, що трохи зім’ялись, коли він їхав сюди.

– Речі є? – гукнув Тайлер.

– Так, – Морін простягнула йому спортивну сумку.

Хлопець кивнув, рушаючи до багажника.

З готелю вийшли Есті й Томас. Дівчина була вдягнена у блакитний спортивний комбінезон, спідничка якого ззаду була пошита як шорти. Цікавий дизайн, їй пасувало. Густе волосся було підняте у високий хвостик, відкриваючи обличчя та смагляву шию.

– Привіт! – Естефанія відпустила руку Томаса і обійняла детектива. – Як справи?

– Все гаразд, – всміхнувся він, пригорнувши дівчину.

Томмі плеснув Джима по плечу і пішов знайомитись із подругою детектива та її дівчиною.

– Томас, – простягнув він руку Морін.

– Рада знайомству, класний фламінго! – кивнула вона, всміхаючись. 

Томмі опустив очі, де на футболці красувалась нашивка з незмінним птахом.

– Дякую!

З готелю неквапом вийшла Вівіка. Вперше Джим бачив її не у вечірньому вбранні. Цього разу на ній була біла футболка поло Ральф Лорен та біла тенісна спідничка, що відкривала стрункі фігурні ніжки, та кеди на платформі, теж білого кольору. Довге волосся було підібране у хвилястий хвостик і над лобом була кепка-візор. Макіяжу на ній теж було менше, але незмінна помада, цього разу яскраво-червона, гарно контрастувала на тлі білого образу.

– Доброго ранку, Габбі, – тихо мовила вона. – Пунктуальність гарна риса, сексуальна.

Він пирхнув. Вперше вона була без підборів і зростом сягала йому до грудей, це здалось йому таким милим, та різкий погляд, змусив одразу насторожитися. Джим відвів погляд, хоч усмішка так і просилась на вуста. Їй донестями пасував цей образ.

– Я запросив Морін, якщо ви не проти.

Джим подумки вилаявся, треба було дізнатись про це раніше, буде негарно, якщо вони забронювали обмежену кількість місць. Ну, хіба так важко вмикати голову?!

– Проти? Я сподівалась, що ти її покличеш! – Вів потягнулась до неї, обійнявши. – Вітаю, люба.

– Привіт! Це – Кетрін, моя дівчина.

– Рада знайомству, чарівний топ, – кивнула вона на темно-синю футболку з подвійним рукавом.

– Чарівне все! – розширила очі Кетрін. – Ти бездоганна!

Вівіка поглянула на Морін.

– Вона мені вже подобається.

Джим пирхнув.

– Речі всі склали? – озвався Тайлер. – Торнтоне, ти до своєї косметички приріс, чи що? 

Джим роздратовано зітхнув, оглянувши свою невелику спортивну сумку.

– Все, по конях, – плеснув у долоні Тайлер, кинувши речі детектива у багажник. – Торнтоне, пакуйся ззаду. Морін, прийми за честь їхати на пасажирському, – вклонився він.

– Я думала це почесне місце Вівіки, – мовила вона, крокуючи до місця біля водія.

Власниця клубу на це пирхнула, зайнявши заднє сидіння, одразу за Тайлером.

– Габбі, сідай, – покликала вона. – Не кусаюсь, доки не попросиш.

Він ледь стримав усмішку, і сів у машину. Їх коліна на мить торкнулись.

Вівіка оглянула його.

– Гарні шортики.

– Гарна спідничка, – відповів він, всміхаючись.

– А куди ми їдемо?

– У Гептонс.

– У Гептонс? – перепитав Джим.

– Ти глухий? – буркнув Тайлер.

– Заспокойся, – понизила голос Вівіка і повернулась до детектива. – Ми їдемо у Мейдстоун клаб.

Морін захопливо зітхнула.

– Знаєш про це місце? – всміхнувся Тайлер.

– Це ж один із найстаріших і найпрестижніших приватних клубів!

– Ну, я – вдова конгресмена, тож мені доступні різні елітні цікавинки, – знизала плечима Вів.

– Нехай покоїться з миром конгресмен Гейдж, ми вшануємо його гарнющим відпочинком! – мало не пищала Морін.

– Ти ж навіть грати не вмієш, – реготнув Джим до подруги.

– Попрошу Вівіку навчити, мені здається вона тебе розмаже.

– Люба, для тебе що завгодно, – кивнула вона. – Але після порції мімози.

– Слава яйцям, я сьогодні вихідний, – закотив очі Тайлер.

– Так, доведеться напрягти місцевий персонал, – погодилась вона. – Хоча у тебе мімоза смачніша.

– А як же!

Джим всміхнувся. Вони з Вів зустрілись очима.

– Думаю, буде весело, – мовила вона.

– Цілий вікенд з детективом, юху! – саркастично кинув Тайлер.

– Слідкуй за дорогою, любий, бажано мовчки, – кинула Вівіка.

Томмі реготнув:

– Може музику увімкнемо?

– Благаю, тільки не “Bttersweet Symphony”, – закотив очі Тайлер.

– Пісня безперечно класна, але не моя улюблена, – нахмурився Томас.

– Та, ну? Ти щодня її мугикаєш.

– Неправда.

Вівіка, Есті і Тайлер хором загорлали перші рядки. Джим не стримав сміху. Томас роздратовано склав руки на грудях.

– Але думка слушна, – кивнула Вівіка. – Морін, Кетрін, є якісь вподобання?

– Хтось тут слухає Fleetwood Mac?

Вівіка і Есті переглянулись.

– Тайлере, покажи-но Морін, де підключити телефон.

Джим зустрівся з подругою поглядами, Морін аж сяяла, від цього йому і самому було тепліше. 

У салоні заграла “The Chain”. Вівіка дуже довго трималась, та вже на приспіві вони з Есті таки включились. А згодом підхопили всі: Морін, і Кетрін, і Томмі, і Джим, навіть Тайлер.

– До речі! – озвався Томас. – У Карнеґі-голі відбудеться симфонічний кавер-концерт, де гратимуть відомі хіти сімдесятих, включно з цим гуртом. Може, сходимо?

– Я не дуже люблю класику, навіть коли це кавер на круті пісні, – знизала плечима Вівіка.

– А я у цей день працюю, – мило всміхнулась Есті.

– То попроси у Вів вихідний! – кивнув Томас.

– О, котику, не позбавляй її легальної причини зіскочити з того концерту, – всміхнулась Вівіка.

Джим пирхнув.

– Туди нелегко дістати квитки, – похмуро зазначив Томас. – Цей гурт став феноменом тік-току. Все вже розкуплене, їм довелося додавати місця.

– Я сумую за часами, коли “тік-ток” асоціювався виключно з піснею Ke$ha, – зітхнула Вів.

– Тобі не подобається ера коротких відео? – всміхнувся їй Джим.

– А ти у нас полюбляєш пританцьовувати під популярні хіти у перервах між думскролингом і одвічним питанням: “цей кіт справді щойно став на задні лапи і зробив крок, чи це знову грьобане ШІ”?

Детектив реготнув.

Дорога зайняла близько двох годин, за цей час вони зробили одну зупинку, Вівіка відмовилась від кави, наче “я у білому” достатній аргумент, щоб позбавити себе ранкової дози кофеїну.

Клуб безперечно вражав своєю територією. Головна будівля нагадувала ті, що були притаманні класичним англійським заміським клубам. Виконана зі світлої цегли, досить стримана та при цьому не позбавлена елегантності. 

Найбільше Джиму сподобався тенісний павільйон. Тут була відкрита тераса, все неначе дихало свіжістю і сонячним промінням завдяки великим вікнам та відкритим ділянкам.

– Місис Гейдж! Ваше замовлення, – мовив працівник прокату, передавши Тайлеру кошик з ракетками, м'ячиками, рушниками та водою.

– Сім ракеток? – здивувався Джим.

– Одна запасна, – кивнула Вів. – Я знаю, що Тай не гратиме, а от якщо Есті зазнає невдачі, то ракетка може постраждати.

– Агов! – гукнула Естефанія. – Ти обіцяла мовчати про той випадок!

– А чому саме шість? – спитав детектив.

– Якщо ти думав, що поява Морін мене здивує, то ні. Я чекала, що вона прийде, також вона якось згадувала про Кетрін, тож я думала цілком логічним, що вона захоче запросити з нами і свою дівчину. 

Джим зітхнув. І тут розкусила. 

Вони рушили вперед, детектив застиг біля фотографій членів клубу 1930-х років. Їх форма мала інший стиль і від того здавалась дещо кумедною, попри все, вже тоді було зрозуміло що це місце не для всіх. Він притлумив думку, що промайнула в голові. Його сюди запросили. Отже, на один вікенд, він має право вважати, що може тут знаходитись.

 – Ти йдеш? – покликала Вів, озирнувшись через плече.

– Так!

Погода була сонячною, небо практично безхмарним. Детектив заплющив очі, вдихаючи свіже повітря, з ледь вловимим бризом. Тут пахло свіжоскошеною травою. Джим розплющив очі, оглянувши ідеально доглянутий корт. І справді: газон бездоганно підстрижений, соковито-зелений. Клуб здавався порожнім, неначе крім них та персоналу тут нікого й не було. Враховуючи зв'язки Вівіки, цілком імовірно. Корт був величезним, з видом на океан, Джим всміхнувся, відчувши як вітер приніс аромат свіжості та солі.

Коли батько вчив його грати, завжди наголошував слідкувати за поведінкою опонента. Джим зараз подивився на кожного з присутніх. Кетрін зайняла стійку, всміхнувшись Морін, а та у свою чергу покрутила ракетку в руках.

Томмі постукав ракеткою собі по кросівці і приготувався до подачі Естефанії, яка впевнено дивилась перед собою і змахнула хвостиком. М’яч вона кинула так собі, але впевненості не втратила, що було досить цікаво. 

Зрештою, детектив поглянув на Вівіку. Вона стояла впевнено, відвівши ногу і підкидала м’ячик, гострі бордові нігті блищали на сонячних променях. Не було навіть натяку на її наступний крок, неначе вона сама вивчала його поведінку.

– Подаєш? – всміхнувся Джим, розім’явши коліна.

Кутик червоних губ поповз догори. Гра почалась. Джим відбив м’яч. Забутий біль у зап’ястку дав про себе знати, та він продовжував.

Вівіка мала дуже гарну реакцію, рухалась швидко, обмірковувала кожен кидок. Джим втратив м’яч.

– Зберися, Габбі, – всміхнулась вона.

– Бляха! – зітхнула Есті з сусідньої сітки.

– Нумо ще! – мовив Томмі, перед подачею.

– Та, ну! – опустила ракетку задихана Морін.

– Люба, це ж лише гра…– намагалась заспокоїти її Кетрін.

– Ходіть, перепочиньте, – покликав пару Тайлер. – У мене є пиво.

– Ти ж не п’єш? – фиркнув Джим.

– А не п’ю завтра. А пива сьогодні до обіду можу вгасити хоч галон, ти за грою слідкуй, Торнтоне, інакше Вів тобі мізки відіб’є. Коли ще лишились.

Він відкрив банку пива, заповітний шум піни, змусив Джима відчути спрагу. Тайлер сидів на стільчику у затінку, сонцезахисні окуляри не приховували відвертого невдоволення від присутності детектива.

– Стомився? – всміхнулась Вівіка.

– Ні. 

– Тоді чого встав? Подавай.

Естефанія пискнула, стрибаючи, Томас весело всміхнувся, обійшов сітку і здійняв дівчину у повітря, обійнявши.

– Моя переможниця!

– Ти знову мені піддався.

– А може це ти краще грати почала?

Вона всміхнулась. На корті лишились тільки Вівіка і Джим. Гра продовжувалась. Горло вже геть пересохло, ставало спекотно, сонце добряче гріло потилицю.

– Хочеш перепочити? – спитала Вівіка, відбиваючи.

– Ні, граємо далі.

– Хто б міг подумати, що ти такий азартний.

– Варто було записати це до твого списку?

– Думаю це можна врахувати до пункту, який тобі надійде за кілька днів.

– Багато ж ти про мене знаєш!

– Виходить чимало, – відбиваючи, мовила вона. Джим втратив м’яч. Гру завершено.

Вівіка вишкірилась, наблизившись до сітки. Вони потиснули руки. Обоє важко дихали, а очі блищали.

– Наприклад те, що тебе дуже легко відволікти балачками.

– Диявол у дрібницях? – звів брову він.

– Саме так, – задоволено всміхнулась вона. – Ходімо, хочу мімози.

– Я виграла! – всміхнулась Есті.

Вівіка обійняла її.

– Не сумнівалась у тобі, лялю.

Вони з Томасом змовницьки всміхнулись.

– Піду по сангрію, – мовила Естефанія. – Джиме, що ти будеш?

– Я б певно пива випив.

– Темне?

– Так.

Вона кивнула.

– Молодчина, – всміхнулась Вівіка до Томаса, а тоді взяла його за обличчя і легко чмокнула у кінчик носа. Хлопець захихотів і пішов за Есті.

Джим уважно поглянув на Вівіку.

– Якби Есті програла, ходила б набундючена два дні поспіль, – пояснила вона. – Я не люблю, коли вона не у настрої, за дивним збігом обставин тоді він зникає і у мене. Тож Томас все зробив правильно.

– У вас близькі стосунки, – звернув увагу він.

Вівіка озирнулась на Джима.

– Томмі мені як молодший брат. Я геть не вмію на нього сердитись. Лише даю якомога більше грошей і слідкую, щоб він почувався добре.

– Чому?

Вівіка знизала плечима.

– Деякі люди дуже заслуговують на любов, та були її позбавлені. Я просто виправляю несправедливість.

– Це дуже мило.

Вона всміхнулась.

– Тебе бавити не збираюся.

– А може мені теж любові бракує, – всміхнувся він.

– О, ще й як! – пирхнула Вів, підставляючи обличчя під промені сонця. – Та ти з категорії справжніх чоловіків, що тримають біль у шухлядці і не зазирають, сподіваючись, що він звідти зникне. Ти вихований сильним. 

– І тому я не маю відчувати такого ж тепла як Томас?

– Бо ти більше схожий на мене, ніж на нього.

– Що ти маєш на увазі?

Вона розплющила очі, поглянувши на детектива.

– Ти заслуговуєш на це тепло, Габбі. Та такі як ми ніколи не отримують його автоматично. Ми його виборюємо. Томас не може зробити це, він людина іншого складу. Тож я йому допомагаю.

Це була цікава думка, та все ж Джиму було незрозуміло, чому він мусив виборювати це у самої Вівіки, якщо він, з її ж слів, такий як вона. Спитати про це він не встиг, адже Есті і Томас повернулись із тацею напоїв, розмістивши їх на столику тераси.

– Налітайте! 

– Ти знала, що я вмію грати у теніс? – спитав Джим, взявши келих до рук.

– Так, цей пункт надійшов тобі з годину тому.

Він мало не вдавився. Навіть пишався собою, що не зробив цього.

– Звідки? – здивувався він.

Вівіка всміхнулась, перехопивши його руку. У грудях одразу ж потепліло. Джим розглянув її обличчя, легку усмішку, опущений погляд.

– Твої зап’ястки, – відповіла вона. – У спортсменів, що часто махають ракетками або відкидають м’яч, ці кісточки більш розвинені.

Вона торкнулась пальцями його зап’ястку і Джим ледь помітно здригнувся. Довгий нігтик злегка ковзнув по шкірі.

– Коли ти встигла це помітити?

– Коли намагалась стягнути твої документи, – знизала плечима вона.

– Це було бозна-коли! 

– Я дуже спостережлива.

– Що ще тобі про мене відомо? – всміхнувся Джим, насолоджучючись її близькістю.

– Дочекайся всіх пунктів переліку, – зблиснула очима вона.

Детектив похитав головою і всміхнувся, діставши телефон із кишені.

Останнє повідомлення від Вівіки:

Грав у теніс або волейбол.

Джим прогорнув попередні, пригадавши, що ще вона встигла помітити за час їх спілкування.

Має особисту драму, про яку мовчить.

Любить готувати

Не вміє пити(воду зокрема)

Полюбляє активність(та зараз облінився)

Поставлений голос, можливо співав або брав курси ораторського мистецтва. 

– Як ти дізналась, що я готую? 

– Морін якось прохопилась, що ти готував вечерю для дружини, – відпивши коктейлю, мовила вона.

Трясця…То он як вона дізналась про Мелінду.

– Вона пішла від мене, – неначе виправдовуючись, мовив він.

Вівіка всміхнулась, відпивши ще.

– Ти не ображайся, Габбі, та це і так було зрозуміло.

– Я настільки жалюгідний? – звів брову він.

– Хіба трішечки, – примружилась Вівіка.

Він всміхнувся, хитнувши головою.

– Не думала, що ти вмієш всміхатися, Габбі.

Джим підняв на неї очі.

– Тобі личить, – кивнула вона. – Роби це частіше.

Детектив відвів очі.

– А як щодо особистої драми?

– Це читається у твоєму погляді, – зітхнула вона. – Зараз ти дійсно повертаєшся до життя, та коли я зустріла тебе вперше, у твоїх очах була абсолютна втома від власного існування. Не просто фізичне виснаження, ти неначе взагалі не жив тоді, а існував за інерцією.

Він кивнув. Саме так і було. 

– Хай там як, я рада, що того виразу більше немає, – знизала плечима Вівіка, пийнувши ще свого коктейля.

Джим всміхнувся, зітхаючи.

– Дякую, Вів.

Вона подалась вперед, уважно поглянувши на детектива.

– То, що такого сталося між приготуванням вечері і розлученням?

Він підняв на неї очі, обмірковуючи чи варто казати. Джим не був занадто балакучим, коли справа заходила за особисте, та чомусь був певен, що Вівіка зрозуміє його.

– Ну, Мел прийшла на вечерю і повідомила, що вагітна.

– Судячи з тону…

– Не від мене, так, – він відпив пива, уникаючи її погляду.

– Паршиво, – звела брову вона. 

– Є таке. Це не надто приємно згадувати.

– Вона тебе зрадила, – знизала плечима Вів. – Це і так зрозуміло. Я не бачу сенсу у таких стосунках. Якщо є потреба у полігамності, краще завершувати моногамні стосунки до першого “відриву”. Принаймні це було б чесно як до себе, так і до партнера.

– Не все так просто, – хитнув головою він.

– Не кажи, що почуваєшся винним за це, – здивувалась Вівіка.

– Не за зраду, а за все інше.

– Ти ще кохаєш її?

Він замислився, а тоді хитнув головою. 

– Я не помітив, коли це почуття зникло. Все якось…зійшло нанівець.

– Побут заїв? – криво всміхнулась вона.

– Ми втратили дитину.

Очі Вівіки розширились:

– Трясця…

– Мел була на сьомому місяці вагітності, коли якийсь виродок зніс її на дорозі, – тихо повідомив він.

Дівчина мовчки сіла навпроти. 

– Крововтрата була дуже сильною, вона мало не загинула. Знадобилось два переливання, – продовжив детектив, не підводячи очей. – Через травми, вона впала у кому на п’ять днів. Два з них я сидів біля неї. На третій подався до відділку. 

Він пригладив волосся біля скроні, відчуваючи, що не має сили дивитись Вівіці у очі. Він не хотів, щоб його жаліли, чи навпаки вважали виродком. І попри це, він продовжував розповідь:

– Я закінчив академію, тож міг почати з низів. Беглі взяв мене. Він розумів і підтримав. Я загорівся ідеєю знайти винуватця і посадити за ґрати. Три наступні дні фактично жив на роботі. Мел прокинулась на самоті. Я навідав її, а тоді попросив її батьків тимчасово переїхати до нас, аби вона не лишалась сама, доки я працюю. 

Він зітхнув, тоді відпив трохи пива.

– Все це розтягнулось на кілька років. Вона благала мене переїхати, та я…– Джим заплющив очі. – Я не слухав. Все сподівався відновити справедливість, та це неможливо. Словом…

Вівіка мовчки слухала детектива. Джим помовчав.

– Ми почали віддалятися, – продовжив він трохи згодом. – Спершу багато сварились, тоді почали ігнорувати одне одного. Потім вона почала часто зупинятись у подруг. А згодом прийшла і сказала про зраду, що чекає на дитину. 

Він знизав плечима, поглянувши в бік.

– Я часом думав, що то могла б бути наша дитина, якби я не пішов у поліцію, – тихо сказав він.

– Ти шкодуєш, що став…

– Ні, – він насилу підняв на неї очі. – Я не шкодую, що подався у поліцію. Я шкодую що зробив це так. Вона потребувала мене, а я…Я обрав інше.

– Мені дуже шкода, Габбі.

Він ледь помітно кивнув.

– Я б садила на електричний стілець кожного, хто преться за кермо не вміючи водити машину.

– О…– зітхнув Джим. – Твій чоловік. Мені прикро.

– Так…– вона хитнула головою. – Часом мені це сниться. Та це не єдина аварія у моєму житті.

Детектив підняв на неї очі, Вівіка дивилась перед собою. Жах у її погляді підробити було б неможливо.

– Мої батьки теж потрапили у серйозну автотрощу. Та, на жаль, не вижили.

– Мені дуже прикро це чути, – він інстинктивно потягнувся до її руки, накривши своєю. – Скільки тобі було?

– Тринадцять, – поглянувши на їх руки, відповіла вона.

– Ну, що? Матч-реванш, Джиме? – всміхнувся Томас.

Вони роз’єднали руки, відсунувшись. Детектив поглянув на усміхненого хлопця, що як щось і помітив – вирішив не акцентувати уваги. Джим зустрівся поглядами з Вівікою: 

– Що скажеш?

– Ризикни, – здійняла підборіддя вона.

Джим криво всміхнувся, повертаючись на корт. Він вдарив м’ячем об траву, кілька разів, перш ніж зробити подачу. Вівіка блискуче відбила. Цього разу грали під сіткою, найагресивніша позиція, що потребувала чіткого розрахунку сили удару та кута відбивання.

– А як щодо чоловіка? – спитав Джим, відбиваючи. – Ти кохала його?

– Я одружилась із його гедж-фондом, – пирхнула вона, подаючи м’яч. – Він – з бородою.

– Не зрозумів? – спитав Джим, зробивши подачу з підкруткою вгору.

– Блейк був стовідсотковим геєм, – підстрибнула вона, відбивши. – І моїм добрим другом. Ми уклали угоду – я маю доступ до всіх його грошей і контролюю гардероб. Він – хизується перед вилупками яка у нього неймовірна дружина і не дозволяє чуткам про роман із сином іншого конгресмена поширитись.

Вівіка наблизилась до сітки, кинувши м’яч з такою силою, що Джиму довелося по нього йти. Дівчина відвела ракетку вбік, крокуючи вздовж сітки:

– Ніхто не мав знати про його орієнтацію. Завжди вважала це маразмом, та я ніколи не була гомосексуальною людиною посеред натовпу товстолобих “традиційників”, що вказують мені як правильно жити. Тож не маю тут права щось говорити. Словом…Ми їхали на пляж, там нам подобалось шукати собі партнерів на вечір. Одразу очі бачать, що їм брати. Не буде сюрпризів при роздяганні.

Джим пирхнув, подаючи.

– Та доїхати не вийшло, – відбиваючи, додала Вів. – Мені дуже сумно, що він помер, бо наш шлюб був прекрасним. 

– Та годі тобі… – хитнув головою Джим, пропускаючи м’яч.

– Ми підтримували одне одного, не мали таємниць, кожен спав з ким хотів, а на всіх фото ми були достобіса гармонійною парою. Мінуси знайдеш? – звела брову вона.

– У вас не було кохання.

– О, так…те саме кохання, що з часом перетворюється на втому, гнів і бажання засунути голову у мікрохвильовку, – закотила очі вона.

– Не завжди ж так, – не погодився Торнтон.

– Поділишся вдалим досвідом? – криво всміхнулась Вівіка.

– Це жорстоко, – підкидаючи м’яч, мовив Джим.

– Даруй, та коли людина доводить те, чого не знає сама, це завжди трохи притягнуто, не гадаєш? – відбивши, мовила вона.

– Те саме можна сказати і про тебе, – помітив Джим. – Ти не мала нещасливих стосунків, щоб так казати. Тобі не розбивали серце, то звідки така ненависть до щирих почуттів?

– Я обираю те, що мені потрібно. А все, що занадто ускладнює життя – я видаляю.

– Але ж життя не буває легким.

Вона з силою відбила м’яч, Джим його пропустив. Знову програш. Вони наблизились до сітки.

– Саме тому я зацікавлена спростити його принаймні у тих аспектах, на які маю вплив, – мовила вона, уважно поглянувши на Джима. – Стосунки – це тягар, Габбі. Так, звісно приємно бути закоханим, перші місяці три, а потім ти пізнаєш людину, вона – тебе і все стає складнішим. Менше легкості, більше відповідальності. А коли у житті маєш і без того пристойну кількість речей за які відповідаєш – це зайве.

– А як краще? – спитав він, шкодуючи, що між ними сітка. – Спати з усіма підряд?

– Я сплю з тими, хто здався мені приємним ввечері і кого я не побачу вранці, – знизала плечима вона.

Вони вдвох почали рухатись вздовж сітки, аби нарешті обійти її.

– Але ж ти геть не знаєш їх…

– Я знаю достатньо про них, Габбі. В сексі важливі три фактори: безпека, взаємність та задоволення. Тож це просто вдоволення потреби, і це цілком нормально.

– Бути хвойдою це нормально? – не стримав гніву Джим.

– Хвойдою? – вона розреготалась. – А як називають чоловіків, що займаються сексом з різними партнерами? Вони хвойдуни, виходить?

– Ніяк, – розсердився Джеймс. – Це звичайні несерйозні чоловіки.

– Дивовижно! Жінка і чоловік займаються одними і тими ж самими несерйозними речами, тільки для жінки це ярлик «хвойда», а для чоловіка привід поплескати по плечу із захопливим: «мужик»?

– Звісно, не всі такі. Я це, наприклад, не підтримую. Та не можна заперечувати, що це в природі чоловіків. Переважна частина полігамні, це факт. Вони мають підвищені потреби, тестостерон…

– Це в природі людини, Габбі. Жага до сексу не є статевою ознакою, її мають всі в різному ступеню. Так само, як і полігамність. Є чоловіки, що змінюють партнерів, а є жінки, що живуть за тим самим принципом. От тільки це прогниле суспільство вважає, що для чоловіка це привід похвалитись “досвідом”, а для жінки посипати голову попелом.

– Але таке життя… – мовив він, коли вони нарешті вийшли за межі корту, спинившись біля столика, де тримали свої напої.

– Життя? – вона наблизилась, уважно поглянувши у його очі. – Життя у мене одне, Габбі. Тож чхати я хотіла, хто і що скаже чи який черговий ярлик на мене повісить. Найбезглуздіша річ, яку людина може робити – спроба задовольнити потреби суспільства, в обхід власним, через страх осуду. Якщо тобі подобається жити для когось, а не для себе – твоє право, але не варто всіх, хто не поділяє цього бажання, засуджувати.

Джим замовкнув. Він не міг собі пояснити, чого ця тема викликає у нього стільки гніву. 

– Маю підозри, чого ти так сердишся на це, – мовила Вів, уважно поглянувши на Джима.

Він підняв на неї очі, Вівіка всміхнулась, наблизившись:

– Можу закластися: ти не мав сексу щонайменше два місяці.

– Це не твоя справа, – пробурмотів він.

– О, тобто більше?

– Замовкни, – зітхнув Джим, відпивши трохи свого пива.

– Три місяці? – звела брову Вівіка.

– Досить.

Вона розширила очі.

– Що…чотири?!

Джеймс зітхнув, відпивши знову, у горлі раптом пересохло.

– Майже п’ять.

– Та годі тобі! Як ти існуєш?

– Нормально, – рявкнув він. – Я ж не тварина!

– Але ж чоловік? – підловила його вона. – Як там твоя природа і тестостерон поживають? Певно в глибокій депресії?

Джеймс зустрівся з Вівікою поглядами, зловтішна усмішка здійняла кутик червоних губ. Він хитнув головою і собі не стримавши усмішки.

***

Асмодей бродив готелем, усвідомлюючи, що ні Есті, ні дивного бармена, ні не менш дивної власниці сьогодні тут не було. Пославши суккубку на розвідку, він вирушив до тенісного клубу.

Демон тримався у тіні, розглядаючи компанію, що збиралась на пляж. Естефанія не йшла до води, лежала у затінку, вкривши сірий купальник кобальтовим шифоновим халатиком, що спадав складками до піску, приховуючи витончену фігуру.

Поруч, у дуже схожому халатику, але кольору бургунді, сиділа Вівіка. На переніссі були окуляри у “котячій” оправі. Вона нахмурилась і поглянула вбік. Якраз туди, де був Асмодей. Князь Безодні змусив тіні вкрити його і принишк.

Треба дочекатись, коли Естефанія буде сама. А тоді…А що тоді? Він навіть не знав, чого саме від неї хоче. Йому просто було важливо бачити її. Весь час тримати в полі зору. 

У повітрі пахло озоном. Неначе скоро розпочнеться дощ. Що було дивно, адже день і вечір були досить тихими, а небо ясним. Аромат був досить сильним, демон би навіть назвав його приємним, доки той не почав концентруватись і забивати носа. А згодом подих Асмодею і зовсім перехопило, неначе все повітря раптом зникло з легень. У вухах зашуміло, перед очима мерехтіли сонячні зайчики. Архангел спустився з Небес. Але нащо?

 Князь Безодні озирнувся. Сяйво скупчувалось, доки не набуло знайомої йому форми. Вперше він бачив Ґабрієля таким розлюченим. Делікатне обличчя із чистою усмішкою зараз було сердитим, густі брови зійшлися на переніссі, а губи викривились у жорстокій гримасі.

– Тримайся від неї якнайдалі, Асмодею, – рявкнув архангел. – Ти вже достатньо зіпсував їй життя.

* Бренд надміцного ректифікованого зернового спирту (до 95%), не рекомендовано до вживання у чистому вигляді. Напій заборонено до продажу у п’ятнадцяти штатах Америки, зокрема у Нью-Йорку.