Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶The National – Afraid of everyone

Беліал не знала, що їй тепер робити. Повертатись до Пекла хотілось найменше. Асмодей кинув її, вочевидь, знову хоче на землю, не ясно для чого. У Безодні було порожньо. Можна, звісно, навідати Буера, та він надто зайнятий, його військо тренується весь час, готове до бою. Та і сам він тренує власні сили невтомно. Навряд чи брат знайде час на розмову.

А поговорити таки хотілось. Їй було самотньо і дуже сумно. Йти з цим до колишнього коханого і його жінки було принизливо. Хоч її більше не турбували почуття до Люцифера, бачити чуже щастя, втративши власне, аж ніяк не хотілось.

Почувся шурхіт крил. Княгиня затамувала подих і озирнулась. Вона розгнівалась на себе, бо попри все чекала побачити за спиною Міхаеля. Та все скінчено, він і не згадає про те, що вони мали, а отже ніколи не прийде до неї.

– Вітаю, Ґабрієлю. 

– Привіт.

– Міхаель уже давно мав повернутись.

– Так, – кивнув архангел. – Він уже вдома.

“Вдома”. Як це дивно звучало. Дівчина відвела погляд, зітхнувши.

– Батько поновив його.

Беліал підняла очі. 

– То ти тепер вільний?

– Можна сказати і так, – зітхнув Ґабрієль.

Вона кивнула.

– Ти все зробила правильно, Беліал, – тихо мовив він.

– То он чого мені так паршиво? – пирхнула княгиня. – Точно! Це я просто зробила правильний вчинок.

Ґабрієль опустив очі.

– Мені дуже шкода, що я втрутився.

– Сам же казав, що це Творець послав тебе, – знизала плечима вона.

– Але ж я погодився.

– Судячи з розповідей Міхаеля, ти не те щоб мав вибір.

– Я міг би відмовитись брати в цьому участь, – підняв очі архангел. – Втім, тоді б сюди прийшов Урієль.

– І щось підказує мені, що все було б гірше, – закотила очі Беліал.

– Скоріш за все, він би розпатякав про це всім архангелам. У нього завжди було дещо упереджене ставлення до Міхаеля. Я не хотів, щоб він смакував його і твій біль.

Беліал підняла брови у подиві. Ґабрієль робив те, що ненавидів: втручався у чужі життя, замість підтримки. Та навіть це він зробив не задля того аби “примазатись” до Творця, а щоб захистити. Це було дивно, княгиня досі сердилась на архангела, втім між цим відчувала і повагу до нього.

– Ну, ваш Творець взагалі непогано влаштувався, – змахнула волоссям княгиня. – Як це смертні називають? Делегуванням? Він сам хоч щось робить? Чи лише посилає вас на завдання як хлопців на побігеньках?

Ґабрієль змовчав, зітхнувши. Вочевидь, тема була неприємна і він би її не продовжував. За мить він підняв очі на Беліал:

– Я хочу віддячити тобі за твою жертву.

Вона пирхнула.

– Навряд чи існує бодай щось, від чого мені стане легше.

Ґабрієль всміхнувся. Беліал уважно оглянула його. Усмішка личила архангелу, він неначе був створений для неї, його погляд прояснився, а шкіра набувала лагідного сяйва.

– Дай мені руку.

Княгиня важко зітхнула, простягнувши руку вперед. Теплі пальці перехопили її і перевернули долонею вверх. На центр руки впала легенька пір’їнка, що одразу ж почала лоскотати шкіру. Беліал звела брову.

– І, що це…– вона втягнула повітря крізь зуби.

Пір’їнка почала нагріватися і згодом проникла під шкіру, розпорошуючись сяйвом, що підіймалось по руці. Доки не спинилось по центру грудей, розливаючись світлом по її тілу, а тоді поволі згаснуло, лишаючи по собі лиш тепло.

Беліал вирячила очі.

– Що це…– задихнулась вона, – що це було?

– Я подарував тобі спокій. Полегшення.

– Але я…– вона спантеличено переводила погляд на простір перед собою. – Я пам’ятаю його і…нас.

– Так, бо ти маєш пам’ятати про все найкраще, що у вас було, – всміхнувся Ґабрієль. – Але тобі більше не болить.

Беліал прислухалась до власних почуттів. Так, Міхаель все ще був дорогий їй, вона пам’ятала все, що вони мали: кожен погляд, розмову, дотик, поцілунок. Та втрата більше не ятрила душу. Княгиня раділа, що коханий зараз на своєму місці, та їй самій ще тільки доведеться знайти власне. Без болю, вона могла тепер чіткіше побачити шлях. І вона має намір знайти його і рухатись. Сам того не знаючи, Ґабрієль подарував їй силу відшукати щось своє. Щось не задля блага Безодні чи Пекла, щось не задля блага її коханих. А щось для себе. Нарешті, щось для себе. І щойно вона це знайде – більше ніколи не відпустить.

***

Азраель зробила кілька кроків вперед. Простір довкола неї був темним і прохолодним. Вона не розуміла де знаходиться. Янгол Смерті дістала косу і стукнула нею по підлозі біля себе. Дзвінкий звук нагадував скло чи щось дуже схоже. Вона постукала з боків. Звук був таким самим. Коридор довкола був досить вузьким, Азраель навіть повністю не змогла б розгорнути крил. Стеля теж була невисокою.

– Агов! – крикнула вона.

Справа від неї блідо запульсувало сяйво. Азраель простягнула руку. Долоня торкнулась холодної гладенької поверхні.

За мить поверхня здригнулася, демонструючи як шестеро дітей десь років дванадцяти б’ють ногами когось, кого Азраель не бачила.

– Бий! Так! 

– Більше не буде патякати!

– Ха! Що більше не сміється?

– Та яке! Зараз розрюмсається! Побіжиш до мамці, так?

Азраель відступила. Зображення зникло, лишаючи тільки дзеркальну поверхню. Та Янгол Смерті у ній не відображалась. Наче її і не було тут.

Вона роззирнулась. Коридор був довгим і повністю складався з дзеркал, що безшовно стикувалися. Вони були тут всюди: на стелі, підлозі та стінах. Не те щоб Азраель мала досвід злиття душ, та все це здавалось їй неправильним. Принаймні вона про таке ще не чула.

Та вибору не було, треба було рухатись далі. Азраель пройшла довгий коридор і звернула у єдиний поворот, що вів до такого самого вузького дзеркального коридору. Вже за сім таких поворотів, Янгол Смерті відчула, як гнів закипає у ній. Лабіринти були нескінченні. Однакові, дзеркальні. Вона просувалась тихим простором і не розуміла, чи взагалі матиме змогу вийти.

Одна зі стін знову блимнула.

– Ну, давай! – озвався дитячий голос того, від чиєї особи був спогад. 

Хлопчик наблизився, вдаривши кулаком.

Зображення хитнулося. Власник спогаду сплюнув асфальт багряною слиною, за мить до неї доєднався зуб.

Азраель скривилась. Та власник спогаду не спинився, він знову поглянув на нападника.

– Ще раз.

Хлопчик із сумнівом покосився на нього.

– Та ну…

– Ще раз! – гарикнув голос.

Хлопчик замахнувся знову. Власник спогаду перехопив кулак і вдарив нападника ногою в живіт.

Спогад урвався. Янгол Смерті мовчки рушила далі.

– Бляха, я влізла у якогось хулігана-мазохіста?

Вона крокувала вперед і помітила, що у одній ділянці стіни бракує дзеркала. Ідеальний прямокутник був темним. Азраель спинилась простягнувши до нього руку. Та пальці не знайшли стіни, а пройшли повз.

– Цікаво…

Може це й не вихід, може вона там застрягне, та це вже щось нове, а не черговий однотипний коридор і повороти.

Вона переступила рамку і увійшла у темний порожній простір. Пройшлась квадратною кімнатою, оточеною такими ж дзеркалами. Та ні виходу, ні коридору тут не було.

Азраель загарчала, повертаючись до прямокутного вікна, у який входила. Темрява за нею згущувалась. Рука вперлась у прохолодне дзеркало. 

– Ні. Ні-ні! – крикнула вона, діставши косу. Вдарила раз, другий, третій. Копнула ногою – нічого. Скло не піддавалось.

Вона зітхнула, озирнувшись. Кімната була порожня, повністю зачинена.

– Трясця! – Азраель кинула косу. – І, що тепер робити?!

– Агов? – донеслось луною.

Вона стрепенулась, озираючись. Беззвучними кроками наблизилась, аби оглянути кожне дзеркало, та не бачила нічого незвичного. Жодного ходу, жодних дверей, лише безшовні дзеркальні поверхні. 

Після певного часу беззмістовних пошуків, вона опустилась на підлогу, схопившись руками за голову. Тиша, темрява і холод поверхонь дратували її. Вона застрягла! Фер там гине, а вона не може навіть злитися з нещасною смертною душею! Раптом очі зреагували на рух. Вона нахмурилась, напруживши зір. Почулось стукання.

У одному з дзеркал Азраель вловила власне відображення. Та воно було дивним. Адже зараз Янгол Смерті сиділа на підлозі, а її відображення, панікувало, блукаючи кімнатою.

– Агов? – покликала вона.

Азраель застигла. Це вже відбувалось. Вона якимось чином почула тоді себе. Янгол підвелася, наблизившись до дзеркала. Звичайна гладенька поверхня. Ні вікна, ні дверей. Відображення її не бачило. Воно всілось на підлогу, закривши руками голову.

Янгол Смерті постукала по склу. Відображення підвело голову і втупилось золотистим поглядом прямо у Азраель. Шкірою сипнули мурахи. Щойно відображення підвелося і рушило прямісінько до неї – одразу ж зникло. Стіна знову стала гладенькою, дзеркальною, та Азраель себе більше не бачила.

Вона відступила.

– Слухай, людино! Годі мене лякати! Мені потрібно виключно тимчасове вмістилище, розумієш? Я все поверну, лише дай мені контроль на певний час!

Почувся тріск. Спершу на стелі. Тоді тріщини пролягли прямісінько до чоботів Азраель, дзеркало ламалось кривими частинками, що підстрибували. На мить все стихло. Янгол напружилась, передчуваючи щось лихе. А згодом кожне дзеркало на стіні раптово вибухнуло уламками, осипаючи голову і обличчя Азраель.

Вона закрила руками голову, пригнувшись. Зараз вона не відчувала болю чи порізів, бо не мала тут фізичного тіла. Та страх її був реальним. І повірити у те, що безсмертний янгол, ба більше: серафим, найсильніша істота після Творця, боїться душі звичайнісінької, слабкої, смертної людини – було вкрай важко.

Стало тихо. Янгол повільно підвела голову, вона знову була посеред коридору, що не мав ні кінця, ні початку. Зціпивши зуби, Азраель пішла вперед, тоді звернула на єдиному повороті і вийшла до нового нескінченного дзеркального коридору.

Безсилля долало її. Все це здавалось позбавленим сенсу. Вона щиро сподівалась, що просто застрибне у тіло смертного, набереться сил і пробудиться, готова до бою. 

– Не все так легко, як ти сподівалась, янголятку?

***

Міхаель провів засідання, брати поштиво кивнули йому по черзі залишаючи залу. Ґабрієль лишився, уважно поглянувши на нього.

Сам Міхаель замислено поглянув вперед, де арка відкривала сяйливий простір Небес.

– Як ти, брате?

Архангел зустрівся поглядом з Ґабрієлем.

– Пречудово, дякую, що поцікавився.

Він всміхнувся. Міхаель придивився до нього.

– Здається мені, ти чимось схвильований.

– Я відчуваю втому.

Міхаель повільно кивнув.

– Як справи з тією смертною?

– Допоки її компас поруч – все буде гаразд.

Архангел кивнув.

– Та все ж, ти досі хвилюєшся, – ствердно мовив він.

– Я завжди хвилюватимусь. Вона моя єдина підопічна.

– Недарма архангели не стають янголами-охоронцями. Наша турбота глобальніша. Ми опікуємось ними, неначе власними дітьми.

– І все ж, я чимало пропустив, – зітхнув Ґабрієль. – Якби я був уважнішим…

– Ми не можемо втручатися у їх життя, брате. 

Архангел поволі підвівся.

– Перепочинь, – порадив Міхаель, рушаючи геть із зали.

Ґабрієль провів його поглядом. Брат раптом спинився, спантеличено поглянувши на нього.

– У тебе не буває відчуття, що ти забув про щось дуже важливе? Все намагаюся щось пригадати і не можу вхопитись за спогад.

– Певно, і тобі потрібен відпочинок, – тихо мовив Ґабрієль.

Міхаель замислено кивнув.

– Ще побачимось, Ґабрієлю.

Архангел не відповів, лише глибше занурився у власні думки.

***

Азраель схвильовано озирнулась. Несвідома усмішка розтягнула вуста.

– Смерте? Як ти…ти справді тут?

Вершник лагідно всміхнувся. Він був таким, яким вона його пригадувала: бліда шкіра, блискучі чорні очі, довге темне волосся і незмінний плащ, що нагадував чорний дим, який тріпотів з кожним його рухом.

– Фізично я досі у своєму вимірі, – зітхнув він. – Та відчув, що твоя душа нестабільна, мусив перевірити.

– Ну, моя душа цілком собі стабільна, – закотила очі вона. – Це людина чогось вирішила, що може плутати мене.

Азраель випустила косу з рук. Смерть мовчки опустився, піднявши її.

– А кажеш, що стабільна, – всміхнувся він. – Смерть ніколи не впускає своєї зброї, янголятку.

Вона зітхнула опустивши очі на косу у його руках. Брови зійшлися на переніссі.

– Що? – спитав він.

Янгол Смерті перехопила косу, провівши пальцем по напису.

– Тут… були геть інші символи, – помітила вона.

– Все тут працює інакше, – пояснив Вершник. – Зараз ти відкидаєш умовності і бачиш суть.

Азраель прочитала ім’я, яке колись Пророк видряпав на руків’ї її коси.

– Самаель…

– Чому це ім’я на твоїй зброї? – спитав Смерть.

Вона зітхнула, зустрівши його погляд. 

– Ходімо. Треба знайти спосіб вибратись звідси.

Вони крокували у тиші. Навіть їх кроків не було чути у цьому просторі. Наче їх самих тут не існувало. Азраель застигла, здійнявши брови.

– Щось не так? – спитав Смерть.

– Тут…два ходи, – спантеличено мовила вона.

– Раніше так не було? – поглянув на неї Вершник.

– Ні, – хитнула головою Азраель. – Завжди був один.

– Схоже, людина хоче нас розділити.

– А дідька тобі лисого, ясно?! – крикнула вона, здійнявши голову. – Гаразд. Йдемо у цей.

Смерть мовчки рушав за нею. Азраель стиснула кулаки. Вона, трясця, Янгол Смерті! А якась квола людинка надумала гратися з нею у дурні ігри!

Вершник ступав за нею, не втручаючись у роздуми і не кажучи нічого. Вона була вдячна за цю його мовчазну підтримку, адже з кожним новим кроком у черговий нескінченний лабіринт, Азраель втрачала залишки терпіння. За кілька хвилин мовчазного руху, вони вперлись у стіну.

– Янголятку…

– Ні слова, – застерегла вона, повернувши назад.

Десь на денці її свідомості промайнула думка, що так негоже говорити із самим Вершником, із самою Смертю, та чогось тут їй поруч з ним було значно легше ніж на поверхні. Раптове усвідомлення змусило її кинути швидкий погляд на Вершника.

– Ти знав мене…тоді?

Смерть поглянув на Азраель. У чорних очах на мить щось промайнуло, а тоді зникло.

– Так.

Те як він це сказав натякало на те, що говорити про це він наміру не має. Азраель замислилась, що ж такого вона накоїла, коли була серафимом.

Повернутись до початку їх шляху, щоб обрати інший хід, не вдалося. Вони знову вийшли у вузький нескінченний коридор, Янгол Смерті роздратовано зітхнула. Вона знесилено опустила плечі, йдучи вперед. Коса тягнулась за нею, дряпаючи гладеньке дзеркало підлоги. Вершник скривився, перехопивши зброю. Азраель підняла на нього очі.

– Я понесу, гаразд? 

Вона не відповіла, розтискаючи пальці.

Далі йшли мовчки. Янгол Смерті почувалась порожньою і повністю вибитою з колії. Здавалось, що це місце висмоктує з неї життєві сили.

– То…– почав Смерть за чотири чи п’ять поворотів. – Розкажеш мені, що це за ім’я у тебе на косі?

Азраель зітхнула.

– Небесний Пророк мені розповів, що я маю пару.

– Янголи не мають пари, – нагадав Смерть, напружившись.

– Вочевидь, я достобіса особлива, – пирхнула вона.

– То, хто твоя пара?

– Ти зараз ніжно пестиш його ім'я пальчиками, – вона потерла шию. – Серйозно, часом я думаю, що мене вже нічого не здивує, але така відверта брехня…

Смерть зустрів її погляд. 

– Я знесилена. Це місце, ніби витягає з мене енергію.

– Дзеркало бачить все і поглинає. 

Азраель нахмурилась.

– Поясни мені ще раз, чого смертна людина, має стільки сили, щоб заплутати мене, витягати мою силу і не пускати до тіла?

– Тобі трапилась людина з історією, – всміхнувся Смерть. – Всі ці лабіринти збудовані нею, продовж життя – ланка за ланкою.

– Нащо?

– Вочевидь, це система захисту.

– Але від чого?

– Я гадаю, ця людина захищається перш за все від самої себе. Ховає спогади, контролює власні сни, не дає собі проживати емоції, а тоді вибухає від їх надлишку. А тепер, відчувши твою присутність, прагне і тебе збити зі шляху.

– То мені трапився псих? – звела брову Азраель.

– Або людина з манією контролю, – кивнув він. – Та цей контроль нерідко працює у зворотному напрямку.

Коридори затремтіли, дзенькнули дзеркала, все раптово потемніло.

– Що сталось?

– Схоже людина чимось шокована. 

– Тоді треба шукати вихід. Може від того шоку з’явитись шпарина у цьому клятому захисті.

Азраель побігла вперед, ледь розбираючи дорогу у напівтемряві.

Її руки вперлись у дзеркало. Вона від гніву вдарила по ньому руками. Пальці намацали тонку, як волосинка тріщину. 

– Дай мені косу.

Смерть мовчки вклав руків’я у її долоню. Янгол притулила гострий край і розширила його. Тоді допомогла пальцями і потягнула. 

Вікно було незначним. Азраель пригнулась, залізаючи всередину. Кімната була темною. чотири дзеркала стояли одне навпроти іншого, лишаючи по центру малий квадрат. Янгол Смерті, зітхнула і увійшла на той квадрат. Раптом все довкола засяяло сліпучим білим світлом.

Вона примружила очі, гладенька поверхня здригнулась, явивши зображення маленької крилатої дівчинки із золотистими очима. Високий чоловік із чорним волоссям у темнім плащі, стояв поруч, викликаючи зацікавлений погляд дитини.

– Хто ти? – спитало дитя.

– Я – Смерть.

– І ти прийшов мене вбити? – злякалось дівча.

– Ні, моє янголятко, – лагідно всміхнувся блідий Жнець. – Я прийшов тебе вчити.

– Вчити мене? – здивувалась дівчинка.

Він серйозно кивнув.

 Вона пам’ятала це. То було початком її шляху як Янгола Смерті. Відображення зникло, проявившись натомість у дзеркалі справа від Азраель.

– Смерте? – покликала старша крилата дівчинка, може років дванадцяти від свого творення.

– Вітаю, моє янголятко, – кивнув Вершник. – А ти підросла.

– Чому я росту, а ти ні?

– Скоро ти досягнеш своєї сили і твоє тіло припинить змінюватись.

– То ти уже маєш повну силу? – звела брову дівчинка.

– Саме так. Тому я маю вчити тебе, доки ти не досягнеш своєї.

– І довго мені треба вчитись?

– Це залежить від тебе, Азраель.

– А чому ти не вчиш моїх братів?

– Їхня сила інакша, – хитнув головою Смерть.

– Ну, звісно, – зітхнула дівчинка. – Вони ж вищі за мене.

– Те, що вони є архангелами не робить їх сильнішими за тебе. Твоя сила інакша. Не слабша, не сильніша.

– Хіба вбивство це сила? Творець вчить нас, що вбивати не можна. Потрібно…

– Дотримуватись балансу і справедливості, – схвально кивнув Смерть. – Саме так, янголятку. Цьому ми і будемо вчитись. Але перш ніж ми продовжимо, я хочу, щоб ти пам’ятала: ти ніколи не була гіршою чи нижчою за своїх братів. Ти інакша і створена була для іншого. Твоя роль у плані Творця неоціненна.

 Відображення згасло. Нове явило себе у наступному дзеркалі, тож Янгол Смерті повернулась.

У цьому спогаді вона мала такий вигляд, як зараз, лише погляд її ще був дещо настороженим. Вона тільки починала свою роботу і поки вчилася приймати її.

– Азраель? Якби я не відчував твою силу, не впізнав би тебе, – зблиснули очі Смерті.

– Я не змінююсь останні десять років, а ти давно не з’являвся. Чому?

– Бо ти вже навчилась всього, що потрібно.

– Тоді…Чому ти тут?

– До втілення задуму Творця лишилось вкрай мало часу. Я не зможу супроводжувати тебе надалі.

– Ти прийшов попрощатись?

– Так, мій янголе, – всміхнувся він.

– Я сумуватиму, – злегка почервонівши, визнала Азраель.

– Як і я, – лагідно всміхнувся Смерть.

– Ми ще побачимось?

– Боюсь, що так.

– “Боюсь”?

– Ти дечого про мене не знаєш.

– Чого саме?

Азраель насторожилась.

– Творець ще новачок у своїй справі. І часом, коли творіння не досконале, потрібно внести певні корегування.

– Ти той, хто це робить? – нахмурилась вона.

– Я один з них.

– Поясни.

– Мене створили тим, хто завершує невдалі експерименти.

– А інші?

– Інші випробовують їх на міцність, – зітхнув Смерть. – Я – забираю ті, що зламались.

– І, хто вони?

– Мої брати. Я б волів, аби ти ніколи їх не зустріла.

 Відображення зникло. Азраель повернулась до четвертого дзеркала. Цей спогад, на відміну від попередніх, був зовсім недавнім.

– Їм необхідне заземлення, – мовив Смерть. – Твої створіння не пристосовані до довгого перебування у цьому вимірі.

– Перенесімо розмову до Небес, – запропонував Творець.

– Даруй, Творче, та серед твоїх дітей забагато порядку, нам там не буде зручно. Ми оберемо Пекло. Помірний рівень порядку, комфортний рівень хаосу.

– Я заберу її, – мовив Смерть. – Війно, візьми іншого.

Темрява ставала всеохопною. Азраель тліла. Вершник підхопив її невагому суть, притуливши до себе.

– Все скоро мине, янголятку.

Її скроня торкнулась його холодних грудей і хвиля спокою одразу ж розслабила тіло. Смерть із ніжністю поглянув на неї.

– Що ти знаєш про себе, янголятко?

Вона всміхнулась, заплющивши очі.

– Я – Янгол Смерті.

Відображення згасло. Азраель здивовано повернулась до Вершника. Коридор відчинився, кімната за нею зникла. Нова довга дорога із поворотами в нікуди. Янгол Смерті була ладна вилаятись.

– Це були мої спогади.

– Доки ти прагнеш пізнати цю смертну людину – вона пізнає тебе. Досить цікава особистість.

– Цікава? – обурилась Азраель. – Як людина взагалі може бути здатною на це?

– Ти забираєш душі, але не читаєш їх, як я. Люди схильні вражати силою духу, своїми намірами та рішеннями. Я певен, коли прийде час забирати цю душу – вона буде ще складнішою.

– Складнішою за дзеркальний лабіринт?

– Прожитий досвід часом поглиблює душу. На жаль, це працює не з усіма. Доводилось забирати цілком собі дорослих за мірками людства душ, та вони були порожніми, неначе застигли на етапі формування.

– О, так. Імпульсивні сорокарічні підлітки, – пирхнула вона. Пам’ятаю як вони багато патякали, отримавши призначення. Доки не звикали до атмосфери Небес чи Пекла, їх було неможливо витримати, хотілось пихнути за Браму. Та ми ж не втручаємось…

– Ти бачила найменші прояви. Суть таких людей жахає ще дужче за їх поведінку. Адже навіть прожитого життя їм не вистачило, щоб усвідомити, ким вони є і ким хочуть бути. А звідси гнів на молодше покоління, прагнення встановити себе на п’єдестал, стати центром всього світу, не маючи у душі ні крихти чогось і справді вартісного. Вони критикують, скаржаться, ображають тих, хто кращий за них, бо не здатні щиро визнати це і змінитися. Вони радіють чужим невдачам, бо лише це дає їм відчуття, що вони у чомусь перемогли.

Азраель поглянула на Смерть.

– Ти нагадуєш мені Фера. Він теж годинами може говорити про людську сутність.

– У нас різний предмет дослідження, – всміхнувся Вершник. – Я оцінюю душі, захоплююсь одними, розчаровуюсь у інших. А Люцифер, як правило, шукає виправдання для власної ненависті, хоч вже давно припинив її відчувати.

Азраель замислилась. Смерть продовжив:

– Він навчився бачити їх не як стадо улюбленців Творця, а як групу різних особистостей. Хтось вартий уваги, хтось має піти у забуття, його ставлення змінилось, хоч він не готовий поки визнати цього як слід.

– Ти знав мене? – спитала Азраель, коли вони мовчки крокували черговим довгим коридором. – Тоді, коли я ще була тільки серафимом.

Смерть мовчки кивнув.

– І якою я була?

– Іншою, – хитнув головою він. – Ви не любили нікого. Навіть творіння. Не знаю, чого Творець зробив вас такими, та ви були холодними і діяли виключно за власними законами.

– То я тобі подобаюсь більше у подобі янгола? – всміхнулась вона.

Смерть всміхнувся.

– Ти маєш серце, янголятку. 

– Але тоді не мала?

– Тоді так мені здавалось, – знизав плечима Вершник. – Зараз ти піклуєшся, хвилюєшся, ти любиш. Тобі це личить.

– Навряд чи це гарна риса для тієї, що має забирати душі.

– Може й так. Та ти б ніколи не переступила через правила.

– Ну, я ж рятую брата.

– Ти не воскрешаєш його, а намагаєшся запобігти його смерті.

– Вбиваючи Чуму?

– Не винувать себе. 

– Легко тобі казати. Вершники певно взагалі не страждають почуттям провини.

– Ми маємо такі ж почуття як і ви, – відвів погляд він. – Просто мусимо відставляти їх вбік. Бо наша робота значно більша за нас усіх. Ходімо. Маємо продовжити шлях.

Азраель важко зітхнула, рушаючи слідом за Вершником.