Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶ Tom Odell – Black Friday

Морін увійшла до квартири на ходу знімаючи куртку. Жартівливий вираз її погляду зник, щойно вона окинула оком інтер’єр. Подруга округлила очі, спинившись.

– Йосип драний…Армагедон почався з цього місця?

– Слухай, я не в настрої, – потер очі він.

– Останні років десять? – штовхнула його ліктем подруга. – Гаразд, Мел думає, що о восьмій ти заберешся геть, а я прийду до неї на кілька пляшок вина і перегляд “Новенької”.

– Цей серіал досі популярний? – здійняв брову Джим.

– Зоуї Дешанель – моє перше кохання, не смій виказувати неповаги до цієї богині, містере! – вона тицьнула в нього пальцем.

– Благаю мені пробачити, – жартівливо вклонився він.

Морін реготнула, хапаючи диванні подушки.

– Так, шукай пилосмок, чим вимити підлогу і збирай весь мотлох. У нас всього чотири години, а ще вечерю готувати.

– У нас і продуктів нема. Я все забуваю сходити в супермаркет…

– Міг і не казати, сміттєва вежа з порожнього пакування їжі на виніс і так досить красномовна, – закотила очі Морін.

Джим окинув поглядом компактно складені картонні упаковки у сміттєвому відрі.

– Нічого там не вежа!

Морін кинула тінь усмішки.

– Як ти взагалі до цього дійшов, Джиме? Що з вами сталося? Ви ж були “Мел і Джим”! Майже як Боні та Клайд, але ті закінчили погано… Що у вас? Якась криза, чи… 

Він хитнув головою. Подруга хоч була із ним у гарних стосунках, все ж знала не все.

Вона зітхнула. Одна з найкращих рис Морін полягала в тому, що вона ніколи не лізла без мила в…Словом, подруга чітко розуміла, коли тему краще не розвивати і Джим був за це вдячний.

– Чого ти взагалі вирішила рятувати мій шлюб, нагадай?

– Глянь на себе? – підняла очі Морін. – Тобі не можна бути самому. Хтось має про тебе дбати.

– Я ж не цуцик, – нахмурився він.

– Може й не цуцик, та сміття від тебе вистачає. Тож, хапай атрибути гарної господарочки і гарцюй. Я написала Корі, він зганяє за продуктами, доки ми вигрібатимемо серильники.

– Не так тут і брудно!

– Нащо тобі апартаменти на три кімнати, якщо ти живеш у одній, разом з купою мотлоху?

Джим зітхнув, вмикаючи пилосмок. Він не був згодний з думкою подруги, адже квартира в цілому не була брудною чи занедбаною, так, тут було кілька речей не на своїх місцях. Чашка з недопитою кавою на столі, може ковдра зім’ята. Але в нього не було пилу, брудної підлоги чи купи сміття. Попри це, щойно пилосмок проїхався килимом, заповітне цокотіння у трубі змусило Морін самовдоволено всміхнутись. А Джим, скриплячи зубами, продовжив прибирання. Гаразд, може трохи й бруднувато. 

– Стій, а що ми готуватимемо? – спитав детектив за кілька хвилин, коли килим нарешті був чистим.

– Не ми, а ти. Мел, якось прохопилась, що сумує за твоїм оссобуко*. Завжди казала, що в тебе ця страва найсмачніша.

Джим всміхнувся. Як давно вони з Меліндою взагалі готували разом? Колись це була їх традиція. Смачна вечеря, вибір кіно для перегляду, то були тихі сімейні вечори, у які вони просто насолоджувались одне одним. Він сумував за цим часом. Сумував за тим, коли вони ще не стали чужими.

– Ну, чого ти став? – крикнула Морін з кухні. – Хутенько! Я хочу, щоб з цієї підлоги можна було їсти! 

Вона витерла чашку і почала наводити лад на полицях. Робила подруга це безперечно гарно, та Джим знав: він ні чорта після неї не знайде. Втім, пообіцяв собі подумати про це згодом.

Десь за пів години у двері постукали. Джим наблизився, відчиняючи. Корі, старший брат Морін, кивнув детективу і увійшов до квартири, несучи продукти до кухні.

– Давай сюди, – не вітаючись, мовила Морін, перехопивши пакунок.

Корі всівся на стілець, доки сестра розкладала продукти.

– Як сам, Торнтоне? – здійняв підборіддя гість.

Джим знизав плечима. Він ніколи не міг знайти спільної мови з Корі. Той завжди здавався детективу грубим і не надто розумним, направду.

Хлопець дістав з пакунка мультипак із шістьох банок пива і, зірвавши одну, простягнув Джиму. Той перехопив її, киваючи. Корі повернув “вушко”, одразу за цим почувся приємний шум, піна набралась біля отвору у банці, Корі гучно сьорбнув. Торнтон приготувався і собі відкрити холодненького, аж тут…

– Е! Ні-ні! – забираючи пляшку з рук Джима, крикнула Морін. – Хочеш, щоб від тебе смерділо як з пабу? Навіть не думай. Я помию підлогу, а ти – марш в душ. І зголи цю мрію холостяка, будь ласка.

Джим стримав сміх. Морін завжди була ще тим командиром. Він пригадував, як на день свого народження, дівчина змусила всіх вивчити слова “Girl on Fire” і коли виносили торт, вони мали одноголосно співати і знімати все це на камеру, яку їй подарували батьки. 

Відео вийшло досить таки знаковим, адже Морін випадково торкнулась свічки рукавом і той миттю зайнявся. Пожежі вдалось уникнути, та відео тринадцятирічної Морін, що під доволі символічну пісню дмухає на свій светр, певно досі гуляє інтернетом. Торнтон ніколи не питав, та був певен, що подруга шкодує, що виклала тоді це відео на MySpace.

***

Теплий душ був саме тим, чого йому бракувало. Джим все уявляв як здивується Мел. Серце прискорювалось у передчутті. Він всміхнувся, обгорнувшись рушником. Чоловік відчував, що давно мав зробити щось таке. Та весь час відкладав. Тепер це більше не повториться. Якщо Мелінда справді думає, що він наплював на їх шлюб – він переконає її у зворотному. Бо як не крути, вони пройшли разом надто багато, аби втратити одне одного.

Готувати він завжди полюбляв. А надто відходити від уже відпрацьованих рецептів, додаючи щось від себе. Мати навчила Джима всього. І хоч сама вона завжди хвалила кулінарні експерименти сина, сам він ніколи не думав, що може дорівнятись до майстерності матері. Батько якось жартував, що саме скуштувавши її ризотто, він і зробив пропозицію.

У їх із Меліндою родині, готував Джим. Вона не надто любила це заняття, повністю покладаючись на смак чоловіка. Та коли у їх шлюбі пішла тріщина і вона почала частіше ночувати деінде, і сам Торнтон втратив бажання стовбичити на кухні. 

Готування для когось було його своєрідною мовою кохання. Джиму хотілось тішити дружину смаколиками, а коли вона дистанціювалась, він припинив думати і про власну ситість, перейшовши на готову їжу із забігайлівки неподалік. 

За кілька годин все вже було готово. Дім чистий та прибраний, стіл накритий, свічки мерехтіли, легка музика дарувала атмосферу, а вино чекало коли його відкоркують. Морін і Корі пішли десь годину тому.

Джим поглянув на годинник і поправив виделку, що лежала по лівий бік від його руки. Тоді вкотре смикнув рукав сорочки. Потім знову зазирнув на час, хоч робив це менш як хвилину тому. Торнтон нервував, вже вигадав собі, що Мел не прийде. Що він дарма все це затіяв, що все втрачено. Та коли почувся звук відмикання дверей, різко підскочив, відчувши як серце зайшлося в грудях від хвилювання. 

Мелінда увійшла тихо. Кинула ключі на тумбочку, зняла туфлі, тоді пальто. Поправила волосся, підняла заплакані очі і заклякла.

– Мел? – стурбовано спитав Джим, наблизившись. – Що сталось, ти плакала?

– Що це? – тремтячими губами спитала вона. – Що відбувається?

– Я…– одразу розгубився він, – подумав, що ми давно не вечеряли разом. Хотів зробити тобі приємно.

Вона зустрілась із ними поглядами.

– То Морін…

– Я не був певен, що ти захочеш тут бути, коли я вдома. Попросив її домовитись з тобою.

Мелінда оглянула прибрану вітальню, тоді чоловіка, а потім закрила руками обличчя і розплакалась. Джим розгублено притулив її до себе.

– Що сталось? Чим тобі допомогти?

– Я…Я така дурепа, Джиме…

– Розкажи мені, – тихо мовив він, піднявши її обличчя. – Запевняю, ми все вирішимо.

Мелінда від того, здавалось, розридалась ще дужче. Схвильований Джим вже не знав, що й думати. Він провів її до вітальні і посадив за стіл. Певний час вона схлипувала. Сльози скрапували на скатертину, лишаючи дрібні цятки, що збільшувались, поглинаючись волокнами тканини.

Торнтон налив води у склянку і підніс дружині, присівши навпочіпки. Вільною рукою він стер сльозу з її щоки легко стиснув руку.

Випивши воду кількома ковтками, вона смикалась, від збитого плачем дихання.

– Мел? Що тебе так засмутило?

Вона підняла на нього очі, зітхнувши. 

– Я вагітна.

Не треба бути детективом, щоб розуміти, що Мелінда носить дитя під серцем не від свого чоловіка. 

Відчуття було дивним. Джиму здавалось, що він раптово впустив щось важке і дуже важливе. Щось, що перед тим довго тягнув на високу гору. Обливаючись потом, стираючи ноги в кров. А тоді, вже біля самої вершини, це “щось” просто вислизнуло зі спітнілих пальців і загубилося у проваллі. “Щось”, без чого він не уявляв власного життя, “щось”, що не вийде замінити, було тепер назавжди для нього втрачене. 

Вони з Меліндою були разом впродовж десяти років. Ну, майже. Рівно десять їм би виповнилось за чотири місяці. Не вийшло…

Джим повільно підвівся, рушаючи на кухню.

– Ти голодна? Я приготував твій улюблений оссобуко, – він старався звучати спокійно, хоча тремтіння в грудях вже починало передаватись рукам.

Він виклав стейк, прикрасивши гілкою розмарину та соусом, тоді поніс до вітальні, поставивши страву біля дружини, а другу поніс до свого місця навпроти.

– Ой, забув про вино, – він підвівся і застиг, пригадуючи. – Чи…заварити чаю, чи може води з лимоном…Що тобі принести?

– Ти взагалі чув, що я сказала? – хрипко спитала Мел.

– Так, гм… – він сів на стілець, взявши до рук виделку і ніж, стиснув так сильно, що кістяшки побіліли. Він намагався контролювати дихання, та серцебиття видавало його. – Який у тебе термін?

– Справді? – пирхнула вона. – Може ще на перше УЗД прийдеш?

– Якщо тобі потрібна підтримка… – цілком серйозно мовив він.

Мелінда знов пирхнула, відвертаючись, очі самі собою набиралися сліз.

– Я сказала, що зрадила тебе, а ти…– вона знову заплакала.

– Що я можу зробити для тебе зараз, Мел?

Вона підняла очі.

– Чому ти не злишся? – підвищила голос Мелінда. – Чому не кричиш на мене? Чому не ображаєшся, я не розумію! 

– А ти хочеш, щоб я влаштував тобі сцену? – обережно поцікавився Джим.

Вона відвернулась.

– Так би було простіше, – кинула вона чи то розгублено, чи то образливо.

– Я маю стати негідником, що вигнав вагітну жінку на вулицю, щоб тобі було легше порвати зі мною?

– Але я зрадила…

– Я знаю, – відповів він, усвідомлюючи як стискає серце.

– Я думаю, ми більше не кохаємо одне одного, – прошепотіла вона.

– Можливо, твоя правда, – це визнання давалось гіркотою в роті. 

Джим жахнувся не тому, як це прозвучало. Його лякало те, що це усвідомлення не викликало болю, лише сум за втраченою близькістю.

– Що з нами сталось… – зітхнув він, провівши долонею по обличчю.

– Ти зараз жартуєш, так? 

Джим підняв на неї очі.

– Я просила тебе…Ні. Благала забратися звідси.

Він зітхнув, Мелінда хитала головою, сльози блищали у очах.

– Та ти був так одержимий ідеєю знайти того виродка…

– Мел…– зітхнув він, потерши очі.

Вона підвелась.

– І ти зараз питаєш мене, що з нами сталось, Джиме?

– Не нервуй, тобі не можна…

– Не вказуй мені! – крикнула вона, сльози знову потекли щоками, а руки стиснулись у кулаки. 

– Прошу… не треба.

– Ми втратили нашу дитину, Джиме! “Не треба”, – повторила вона пирхнувши. – Замість того, щоб впоратись із цим разом, ти перевіз сюди мою сім’ю і пішов у кляту поліцію, шукати злочинця! І що? Посадив за ґрати того, хто збив мене? 

Джим підняв очі, хитнувши головою. Біль різонув в грудях, притуплене часом відчуття невгамовної втрати, відкрилося неначе рана, що знову і знову пульсувала і кровоточила.

 Мелінда розчаровано хмикнула.

– Вже три роки минуло, Джиме. 

– Ти думаєш, я не рахую? – спитав він. – Вважаєш, я не думаю про те, що якби не той випадок, у нас би була дитина?

– Ти не чув мене, – тисла Мелінда. – Не розумів, як гидко мені знову і знову ходити тими самими вулицями, де все це сталося. Кожного разу ти закривався від мене, ховався за своєю дурною роботою. І, що тепер? Куди це нас привело?

Джим мовчав. Звісно, її правда. Він і справді з головою пішов у пошук винуватця аварії, втім за стільки років не мав жодних зачіпок. З часом нав’язлива ідея оберталася безсиллям і розчаруванням у житті. Все накладалось на інше, прокладаючи між ним і дружиною тріщину, що поглиблювалась доти, доки не перетворилась у прірву.

– Я вчинила погано щодо тебе і не виправдовуюсь. Попри все, ти не заслужив на це. Та я лишу цю дитину і вона народиться якомога далі від цього клятого міста. 

Торнтон повільно кивнув.

– А її батько…він…

– Знає. Та ми не у стосунках.

– Слухай, якщо тобі потрібна допомога…

– Ні. Чим раніше я завершу все це між нами, тим ліпше. Я сьогодні ж залишу твою квартиру.

– Тобі є де спинитись? – тихо спитав він.

– Так.

– Добре, – кивнув Джим.

Вони мовчали. Ставало очевидно, що вечеря вже нікому в горло не лізе. Та Джим все ж посунув тарілку до Мелінди.

– Поїж, доки гаряче…

***

Мелінда зібрала всі свої речі до другої ночі. Джим допоміг їй перенести все до машини і навіть пропонував відвезти, та вона відмовилась.

Повернувшись до порожньої в усіх сенсах квартири, детектив намагався заснути, та марно. Ліжко враз стало занадто великим і незручним, а усвідомлення, що ця самотність не тимчасова, не продиктована бажанням Мелінди зупинитись у подруги, а цілком постійна, незмінна – змусила Джима відчути раптовий біль.

Він поглянув на вкриті напівтемрявою фото. Детектив не мав на меті ховати спогади. Не відчував бажання розбити чи викинути щось, що асоціювалось із довготривалими стосунками. Він взагалі не відчував гніву. Йому було боляче бути зрадженим. Та він не міг позбутися думки: що як якби він від початку поводився інакше? Що якби він послухав Мел і вони перебралися до Сан-Франциско? Чи врятувало б це їх від тієї прірви? Чи спинило б це її від зради? Чи були б вони зараз близькими?

Джим зітхнув, розвертаючись. Як давно він взагалі жив абсолютно сам? У коледжі, він ділив кімнату у гуртожитку. А на третьому курсі, вони з Меліндою почали жити разом і відтоді так і продовжувалось. Він з жахом усвідомив, що ще ніколи не мав власного побуту і взагалі не знав, як його облаштувати.

Заснути так і не вдавалось. Він пішов мити посуд, просто аби чимось себе зайняти. А коли всі тарілки були чисті, чомусь не відчув від того втіхи. Джим вимкнув воду і вперся у стільницю, в яку було вмонтовано раковину. У думках вирував шум, купа ідей, хвилювань та суму.

Він розвернувся, рушаючи до вітальні. Увімкнув телевізор. Невидющим поглядом втупився у екран. Що він накоїв із власним життям? Йому тридцять два роки, а він нічого за цей час не надбав. Лише втрачав раз за разом.

Заснути вдалося ближче до шостої. Пора змінювалась за його вікнами, та Джим впродовж всього дня перебував у полоні гірких сновидінь.

За вікном знову була ніч, коли він насилу розплющив очі. Голова гула від надлишку сну. Він потягнувся до телефону. Сім пропущених викликів. Джим зітхнув. У месенджер заходити бажання не було, він добре знав подругу: якщо Морін не може додзвонитися – починає спамити у повідомленнях.

Він саме збирався відкласти телефон, як знову роздався дзвінок.

– Бляха…– прохрипів він, приймаючи виклик. – Слухаю.

– Джиме? З тобою все гаразд?

– Вона тобі сказала?

Тиша. Джим зітхнув, підвівшись.

– Слухай, зі мною все гаразд. Нема про що турбуватись.

– Я вчора була в тебе, та ти не відчиняв. 

– Я спав, – потер очі він. – Чогось геть зморило.

– Давай, я приїду? 

– Не треба, – Джим заплющив очі. – Я тобі вдячний, Морін, та…Я хочу побути сам.

– Я розумію. Просто…– вона зітхнула. – Якщо тобі щось знадобиться, прошу: дай знати, гаразд? Я все кину і примчу!

Джим всміхнувся. Морін таки була найкращою. Завершивши дзвінок детектив знову занурився у незвичну тишу власної квартири. Якийсь час ще приходив до тями, вглядаючись у двері так, неначе хтось має от-от увійти крізь них, а тоді зітхнув, рушаючи на кухню аби зварити собі кави.

У нього була дурна звичка – не мити гейзерну кавоварку одразу після використання. Залишки кави так і стояли там до наступного ранку, коли він збирався варити нову порцію. 

Мелінда сердилась на цю його звичку. Весь час кричала, що це брудний посуд і взагалі нелогічно. Джим це знав, та йому так було зручніше. Якось дружина взяла й помила кавоварку, добряче пошкрябавши разом з милом. Детективу здалося, що його зрадили. Наступного ж дня пішов купувати собі нову. Знав би він тоді, як відчувається справжня зрада – не драматизував би.

Річ у тім, що італійське коріння не дозволяло Джиму опускатися до такого “гріха” як драяння моки губкою і засобом для миття посуду, тож щоранку перед використанням він ополіскував її гарячою водою та добре протирав паперовим рушником. 

Так зробив і зараз. Доки кава заварювалась, він стояв біля плити, не маючи жодного уявлення, що робити з такою кількістю вільного часу. Він був трудоголіком. Приходив рано, йшов пізно, ввечері ще мав за звичку переглядати звіти…Робота займала більшу частину його життя. А чи був з того зиск? Ні. Лише тривожність та постійний аналіз власних помилок.

Кухню сповнив аромат кави, заповітне булькотіння, змусило Джима підняти кришку, аби зазирнути всередину. Майже готово. Він налив каву до улюбленої чашки і вийшов на балкон. Потроху світало. Повітря було свіжим і прохолодним, він притулив долоні до чашки, зігріваючи їх. Гаряча пара лоскотала носа й очі, детектив зробив маленький ковток. Подумав чи не почати знову курити. Похитав головою. Бути залежним від кількості цигарок і бігти щоразу до крамниці – точно ні. 

Джим зітхнув, залишаючи балкон і вкляк. Його батько сидів на дивані. Він повільно повернув голову і всміхнувся.

– Тату? – здивовано спитав детектив.

– Привіт, Джеймсе, – кивнув Натанієль.

Він був високим і струнким, мав густе волосся, що добряче посивіло на скронях та потилиці. Загалом, Джим рисами обличчя більше був схожим на матір, за виключенням очей. Темні, майже чорні з чіпким поглядом, що впивався, здавалося у саму душу. Джим неначе дивився у власні очі за кілька десятків років.

– Як ти увійшов? – спитав він, поставивши чашку на стіл.

– Мелінда вранці завезла, – покрутивши ключі від квартири у довгих пальцях, мовив він.

Джим зітхнув. 

– Зараз почнеться виховна робота про цінність шлюбу і як твій непутящий син цю цінність втратив? Не варто, він котився у Тартарари від моменту аварії.

– Не брехатиму, я стурбований станом твоїх справ не менше за те, що твоя дружина залишила тебе. Та я не маю наміру лізти до твоїх стосунків. Це не моя справа. Мене більше стурбував дзвінок Освальда на мій стільниковий.

– Беглі дзвонив тобі? – Джим пирхнув. – Викликав батька до школи?

– Ну, ми приятелюємо досить довго, хіба ж це дивно, що він звернувся до мене?

– І що казав? Що в сім'ї не без телепня?

– Це твої слова, Джиме, – зблиснув чорними очима батько. – Ні я, ні Освальд такої думки не поділяємо. Хоч я мушу визнати, що дещо засмучений дізнатися про відсторонення. Я пропрацював у поліції більше як двадцять п'ять років і не стикався із цим жодного разу. А ти засипався на першій справі.

– Слухай. Дякую за постійне нагадування, що я не такий як ти, та мені і без того паршиво, тож...

– Розкажи мені все від початку, – примружив очі він.

– Що? 

– Тебе щось непокоїть у цій справі.

– Я помилився, гаразд?

– Не дозволяй іншим збити тебе зі шляху.

– Тобто...Ти віриш мені? – перепитав Джим, розглядаючи батька, наче щойно побачив.

Чоловік сидів розслаблено, поклавши руку на спинку дивана. Та його погляд…Звужені очі, наче він готується виловити суть, прагне дізнатись щось істинне – це здивувало детектива.

– Я ще не знаю предмету твоїх сумнівів. Та я добряче знаю свого сина. Ти від дитинства був дуже спостережливим. Нерідко найбільш абсурдні твої теорії виявлялись істиною. Тож, розкажи мені все від самого початку і будемо розбиратися разом.

*Особуко — традиційна італійська страва. Альтернативний стейк з поперечного зрізу яловичої чи телячої гомілки (голяшки), товщиною 4-5 см, що містить у центрі кістку.