Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶ AG – Terrible Thing

Приземлившись на землю, Асмодей довго обирав годяще місце для проведення відпустки. Пляж Сицилії, таємнича архітектура Праги, вир енергійних вулиць Барселони…Та все ж саме Нью-Йорк нагадав йому відбудоване Пекло найбільше. Він не надто любив зміни, та просто мусив втекти якнайдалі від усього, що мав там.

Він пригладив темне волосся, досі не звик, що роги були відсутні. Демон не славився великою кількістю магії. Та Пекло забезпечувало своїх мешканців маскуванням, за умови, що перехід було погоджено з королем та королевою. Хоч Ізуель і забороняла втручатися в життя смертних, тим демонам, що не продали власні душі Безодні, можна було залишати Пекло задля простого візиту. 

Асмодей ніколи не був серед смертних. Йому завжди кортіло подивитись на них зблизька. Направду побачене розчаровувало. Всі люди здавались йому однаковими, попри різний колір шкіри, вік, зріст, статуру і навіть стать. Всі будівлі та загальна атмосфера були своєрідним відгомоном Пекла. Він все очікував десь побачити Люцифера з його незмінною усмішкою. Словом тут, на землі смертних, не було геть нічого, що б його вразило. Та краще пересидіти тут, ніж бути в двох кроках від друга, що гине і смиренно приймає такий стан справ.

Трясця. Асмодей планував провести тут щонайменше два тижні. І що йому робити тепер? Хто ж знав, що людство таке занудне?

Він зітхнув, зробивши крок на дорогу. Вулицю сповнили сигнали, щось тепле стислося довкола його зап’ястка, з силою потягнувши назад. Асмодей нахмурився повертаючись.

– Не кажи, що ти з тих самогубців, що кидаються під авто, – озвався невдоволений голос. – Наче накласти на себе руки вже не достатньо егоїстично!

В носа вдарив аромат півоній і мигдалю. Асмодей вирвав свою руку з хвату і гидливо потер зап’ясток. Тоді розвернувся і поглянув на молоду жінку зі смаглявою шкірою, довгим каштановим волоссям, теплими карими очима та ніжно-рожевими губами. Вона здійняла брови.

– Агов? 

Асмодей мовчки розвернувся, аби рушити в інший бік.

– Нема за що! – гаркнула вона.

Князь Безодні закляк, повільно повернувшись через плече. Дівчина вдягнула шолом і всілась на мотоцикл, завівши мотор. Він певний час дивився їй вслід. Дивне протяжне відчуття скувало торс від грудей до низу живота. Він не міг собі пояснити, та щось у цій людині не давало йому спокою.

Асмодей заплющив очі, прикликаючи суккубку. На землі смертних вона була невидимою для всіх, окрім нього. То була ефірна жінка з попелястою шкірою. Її тіло мало ідеально пропорційні форми. Довге волосся, текло як тіні аж до колін. Очі суккуба горіли нестримним бажанням.

– Володарю? – озвався хрипкий еротичний жіночий голос.

– Прослідкуй за нею, – наказав він.

Суккуб розчинилась у просторі, наганяючи дівчину. Асмодей став чекати.

***

Джим зітхнув, сівши поруч з батьком.

– Не розумію в чому проблема, – мовив Натанієль. – Підійми всі бази. Дізнайся, хто вона така. 

– Я шукав, та інформації небагато. Жодного кримінального сліду, бездоганна кредитна історія, всі податки сплачує вчасно. Вона чиста.

– Але все ж, щось у ній не дає тобі спокою, коли вже ти так вчепився в неї.

– Чого це я вчепився? – роздратовано спитав Джим, пригадуючи як Вівіка поставила йому те саме запитання.

– А як ще пояснити твоє шалене бажання викрити її? – кинув тінь усмішки батько. – Ти привів команду на обшук всієї тієї будівлі. Хіба ж хтось робив би це безпідставно? Ти ж не дурень. Ти або хочеш її, або вбачаєш у ній загрозу.

– Нікого я не хочу. Я одружений. 

– Був одружений. І до того ж, коли це комусь заважало? – закотив очі Натанієль. – То, що у ній тебе непокоїть?

Детектив вагався, та все ж зітхнув, мовивши:

– Гаразд...Я дещо бачив, та всі списали це на алкоголь.

Батько звузив очі.

– Що саме ти бачив?

– Не смійся з мене.

– За кого ти мене маєш? – пирхнув Натанієль, подавшись вперед. – Кажи.

– Я бачив люк.

– Люк? – здійняв брову він. – Де саме?

– У клубі. Офіціант зайшов за ширму і зник. Я точно знаю, що ляда там була. Та коли я прийшов вранці – не було і сліду того, що я бачив напередодні.

– А це вже цікаво…– відвів погляд батько.

– Думаєш?

***

Асмодей міг бачити очима свого суккуба, якщо мав таку потребу. Дівчина майстерно вела свій мотоцикл. Демон не міг собі цього пояснити, та йому було приємно за цим спостерігати. Тож, коли вона поїхала до критого паркінгу поблизу високої будівлі, що нагадала йому Палац Володарів у Пеклі, він навіть трохи засмутився. Дівчина спинилась, зняла з себе шолом і, поставивши мотоцикл на підніжку, підвелась, гарно перекинувши струнку ногу. Тоді зняла рукавички і пішла до входу, на якому зазначалось “службовий”.

Він неквапом рушив туди, де перебувала зараз суккубка. Пересування тут відрізнялось від того як це відбувається у Пеклі. Тож шлях зайняв дещо більше часу, ніж він розраховував. Асмодей бачив, що його поява турбує смертних. Вони весь час витріщались на нього. Це дратувало. Намагаючись не дивитись ні на кого, він увійшов до прохолодного, вбраного зі смаком вестибюлю.

Дівчина саме зайняла місце за стійкою, кріплячи сріблястий бейдж на нагрудну кишеню своєї сорочки. Асмодей здалеку зміг прочитати ім’я. Естефанія.

Кількома кроками обійшов відстань між ними і спинився біля стійки. Естефанія підняла очі, густі темні брови здивовано здійнялися:

– О, привіт. Що, переслідуєш мене? – криво всміхнулась вона.

Асмодей закляк.

– Жартую. Чим можу допомогти? Бажаєте винайняти номер?

Демон мовчки розглядав стійку за нею.

– Ти говорити вмієш? Чи це надто нудно? – закотила очі вона.

– Не певен, що така манера допустима у розмові з клієнтом, – рівним тоном мовив Асмодей.

Естефанія звела брову.

– Клієнти люблять вказувати на те як варто спілкуватись з ними, та досить часто самі не вміють звертатись до персоналу. То, чим можу допомогти?

– Так, я хочу номер.

– Чудово. Який саме Вас цікавить? Стандарт, преміум чи люкс?

– Люкс.

Естефанія всміхнулась, заповнюючи папери. Асмодей розглядав її. Тонка шия, сорочка розстебнута на два ґудзики. Достатньо, щоб помітити ланцюжок із хрестиком. Набожна? Це вже цікаво. Сорочка була приталеною, добре підкреслювала тонку талію та пишні груди. Приваблива. Щось нагадало йому ідеально пропорційних суккубок. Асмодей відігнав думки про те, що зробить, отримавши свій номер.

– Ваше ім’я, сер? – вивела його з фантазій Естефанія.

– Кессіді Бозієр.

Вона зміряла Асмодея поглядом.

– Готівка чи картка?

– Картка, – мовив він.

Система перетину Брами була досить продумана. Ізуель прагнула аби демони та занепалі не втручались у життя смертних, спостерігали здалеку і забороняла кривдити їх. Та коли вже доводилось комунікувати з людьми, кожному присвоювалось тимчасове ім’я та магічна пластина, що водночас була і посвідченням, і платіжною карткою. 

Асмодей притулив картку до віконця терміналу. Почулось заповітне пищання. Естефанія приклала пальці з короткими чорними нігтиками до відсіку, що видавав чеки і, дочекавшись, коли той повністю випливе, зірвала його, простягаючи разом з паперами на підпис.

Демон проглянув очима документ і залишив розмашистий підпис.

– Приємного перебування у готелі Velvet Bliss, пане Бозієр, – всміхнулась Естефанія, поклавши перед ним ключ-картку.

– Сподіваюсь на це, – зітхнув Асмодей, перехопивши ключ.

Естефанія провела його поглядом. Князь Безодні це відчув. Ледь помітна усмішка здригнула мовчазні губи.

***

Холодне ранкове повітря дряпало горло і змушувало легені горіти. Джим не планував бігати, ідея прийшла йому спонтанно. Колись він обожнював активні види спорту. Це допомагало якнайкраще упорядкувати думки. 

На третьому колі він відчув, як коліна починає зводити. Певно завелике навантаження після стількох років перерви. Сповільнившись, він перейшов на крок і повернувся до будинку. Ліфт вирішив проігнорувати. На восьмому поверсі пожалкував. Ще чотири поверхи лаявся. Та все ж нарешті чи то дійшов, чи то доповз до квартири. Морін, стояла, притулившись потилицею до стіни. Побачивши друга, вона всміхнулась.

– Ну, нарешті!

– Привіт, – засапано мовив він.

– Чого це ти надумав бігати?

Джим знизав плечима, відкриваючи двері.

– У тебе період раптових змін? – спитала вона, заходячи до квартири. – Завтра побачу тебе з каре?

Джим закотив очі, Морін зняла шопер з плеча і вручила йому. Детектив перехопив його, рушаючи на кухню.

– Каву будеш?

– Авжеж, – мовила вона, розлягаючись на канапі. – Принесла тобі пончики.

Джим дістав розкриту коробку. 

– Тут двох бракує.

– Тебе довго не було, – знизала плечима вона. – А мені стало нудно. До речі, де твоя зарядка? В мене телефон здох.

– Праворуч від тебе, – мовив Джим, засипаючи каву до моки.

– Як твої справи? – обережно поцікавилась Морін.

Джим зітхнув. Він не хотів говорити про те, як почувається. Так, йому було боляче, що шлюб з Меліндою зруйнований, та з іншого боку, хай він і соромився визнавати це, він відчув полегшення. Колись він кохав Мел, кохав дуже сильно і прагнув провести з нею все життя. Та зараз все інакше. Він не тримав на неї зла і хотів для неї щастя, та, вочевидь, він був не тим, хто здатен зробити її щасливою. Та і вона не могла б стати для нього тією. Морін би зрозуміла і вислухала, та розвивати цю тему зараз бажання не було. Тож, він поставив кавоварку на плиту і сказав: 

– Вчора татко заходив.

– О, трясця…– повернула голову вона. – Виховував?

Джим повернувся.

– Ні. І це найдивніше. Просто питав як справи і чого я так зациклився на тому клубі.

– А чого ти на ньому так зациклився? – криво всміхнулась Морін.

– А ти хіба ще не всі плітки почула?

Подруга зітхнула.

– Плітки це весело, та не забувай, що я на твоєму боці, що б не сталось.

Джим підняв на неї очі.

– Дякую. Це дуже цінно.

Вона махнула рукою.

– Ну, то? Що тебе так непокоїть у тому клубі? Ти ж так мені нічого і не розповів.

Джим потер очі.

– Що тобі взагалі відомо про Вівіку? 

Морін знизала плечима.

– Вдова конгресмена. Підприємиця. Гаряча штучка, – вона двічі здійняла брови.

Джим закотив очі.

– Підтримує благодійні фонди.

– Благодійні фонди? – здивовано повторив він.

Морін кивнула.

– Кетрін влаштовувала аукціон, щоб зібрати кошти для людей, що постраждали від пан-хірру. Вівіка передала колекційний Роллс-ройс якогось бородатого року. Словом машинка добряче допомогла зі зборами.

Джим зціпив зуби. Клятий пан-хірр. Синтетичний наркотик, що за шість років витіснив з ринку героїн, кокаїн та іншу бридоту. Він був представлений у формі пігулок, крапель та навіть пластирів, що дозволяли речовинам всмоктуватись через шкіру. Ціна була дуже приємною, що своєю чергою збільшило коло користувачів. Ступінь дії у всіх цих форм був різним. У крові він виявлявся тільки після глибинних досліджень. Ефект тривав щонайменше добу. Хай як із ним намагались боротись служби наркоконтролю – нові постачальники знову і знову захоплювали ринок. 

– Старий Дюпон прикормив майже всіх, – зітхнула вона.

– Думаєш він існує? – пирхнув Джим. – Корін Дюпон це казка-лякалочка для всіх, хто вчиться у поліцейські академії.

Морін знизала плечима.

– Простіше вірити в одного злодія-мафіозі, що тримає у своїх руках весь криміналітет країни, ніж у те, що виродків багато і кожен за власною ініціативою творить огидні речі.

– Я певен, що і у Вівіки в клубі чимало дилерів.

– Загалом так, – погодилась Морін. – Але не пан-хірру. Його у клубі нема.

– Звідки знаєш?

Морін хитро всміхнулась.

– А чого ти думаєш, я так зацікавилась цим місцем?

– Бо ти тусовщиця і помішана на трендах.

– Не без цього, – погодилась Морін. – Та ти знаєш моє ставлення до пан-хірру. 

Джим поглянув на сімейну світлину на журнальному столику. Гарні, такі ж чорні як у батька очі, довге блискуче чорне волосся. Щаслива усмішка. Його молодша сестра Джессика померла від клятого наркотику, який почала активно вживати у коледжі. Зараз би їй було двадцять сім. Недовгий час Морін та Джессика зустрічалися, та згодом стали добрими друзями. Її втрату подруга досі оплакувала, Джим помічав це часом, неначе тінь, що пробігала її обличчям при згадці про Джес.

Він зітхнув.

– Ти часто ошивалась у тому клубі, – почав він. – Чи не помічала ти нічого дивного? 

Морін знизала плечима.

– Як і в будь-якому місці такого типу, найдивнішими там є відвідувачі. Та якщо у твоєму розумінні “дивне”, значить протизаконне – то крім кількох викурених косячків, я не бачила нічого.

– А як щодо Елізабет Генрі?

Морін нахмурилась.

– Вбита кохана того самогубця?

Джим кивнув.

– Є щось про її рідних чи друзів?

– Сирота, соцмережі не вела, телефон чистий, перед смертю нікому не телефонувала.

– Навіть Бейкону?

– Нікому, – знизала плечима Морін.

– Тебе не дивує, що буцімто закохані не спілкувались, ні в месенджерах, ні телефоном?

– Може вони розлучились раніше?

– Тоді нащо вбивати?

– Я не знаю.

– Це і треба з’ясувати. Тому я більше схиляюсь до того, що він комусь заважав і його прибрали. Або помстились за вбивство Елізабет.

– Справу закрито, Джиме. Може, не варто пороти гарячку?

– А як же це “я на твоєму боці”?

– Не коли ти починаєш божеволіти, – пирхнула вона. – У сусідню палату з м’якими стінами я не ляжу. У мене насичене життя, на відміну від тебе.

– Гаразд.

Морін покосилась на нього.

– Ти ж не заспокоїшся?

– Ні, – хитнув головою Джим.

– Можу сказати тобі одне: якщо ти прагнеш викрити брехуна, треба і самому добряче брехати.

Джим нахмурився.

– Що ти маєш на увазі?

– Знайди до неї підхід.

– Ні. Я не вдаватиму дружбу з тією, кого підозрюю, це неможливо.

Вона стомлено зітхнула, діставши телефон з кишені.

– У такому випадку краще викинь ту Вівіку з голови. Чесність це круто, Джиме, та того, хто діє відкрито, завжди легше перемогти. 

– Гаразд, – зітхнув він, прагнучи закрити тему. – Піду, прийму душ. Наллєш собі кави, коли буде готово?

Не дочекавшись її відповіді, Джим рушив до ванної. Швидкий душ, саме те, чого потребувало його тіло цієї миті. Хвилин за сім він повернувся до Морін, витираючи волосся рушником. Окинув поглядом гейзерну кавоварку на плиті і зітхнув:

– Каву п’єш? – спитав він.

– Яку каву? – гортаючи стрічку, спитала Морін.

Джим закотив очі, повертаючись до кавоварки. Йому часом здавалось, що подруга випадає з життя, щойно вона бере до рук телефон. Неначе ті короткі відео поглинають її увагу повністю. Розливши ароматний напій по чашках, він пішов до вітальні й сів поруч з подругою. Та продовжувала мляво гортати стрічку. Детектив простягнув їй чашку. На верхній панелі промайнуло повідомлення. Морін різко випросталась, мало не підбивши руку друга.

– Трясця!

– Що сталось?

– Їдьмо до клубу. Негайно!

***

Найбільше Асмодею імпонував вестибюль. Клуб він не любив через надмірно гучну музику і велику кількість людей, що раптово (чи цілком собі заплановано) торкались його. Тут, у великій залі, біля входу в готель, у нього було вдосталь місця, приємна музика на тлі та повний доступ до стійки реєстрації, де саме сиділа Естефанія. Демон не міг собі пояснити, чому другий день поспіль не може викинути її з голови.

Дівчина намагалась не дивитись у бік гостя, що сидів собі на дивані неподалік. Хоч Асмодей бачив, що це викликає у неї неабиякі труднощі. Вона здавалась напруженою. Демон не знав чому, та йому це подобалось.

Неначе відчувши його думки, Естефанія підняла очі і їх погляди зустрілись. Тіло наче вкололи тисячі голок. Асмодей не відводив очей, вона теж. Та довгий зоровий контакт обірвали сирени системи безпеки. Вона здійняла очі до стелі, пухкі губи привідкрились, Князь Безодні затамував подих.

– Всім терміново залишити приміщення! – крикнув чоловічий голос у гучномовці. 

Естефанія стрепенулась, скочивши. Асмодей поволі підвівся. Він не знав, що відбувається, та його дратувало те, що ці події змусили дівчину нервувати. 

***

Джим і Морін залишили автівку. Біля клубу стояло кілька поліцейських машин, якась частина відвідувачів стовбичила біля входу, невдоволено перемовляючись, хтось впевнено крокував геть.

– Джиме? – озвався Брук. – Тобі не варто тут бути.

– Що сталося?

– Один з відвідувачів кинув димову шашку у клубі. Вочевидь вирішив погратися.

– Знайшли винуватця? – спитав Джим.

– Так. То був молодий хлопчина, місцевий пранкер.

Розмова з батьком згадалась миттєво, Джим примружив очі.

– Коли вже там справді є потаємний хід, не думав спробувати викурити звідти тих щуренят, що там ховаються?

– Що ти маєш на увазі?

Губи Натанієля здригнулись від хитрої усмішки. Так він всміхався щоразу як вони з сином, потай від мами влаштовували посиденьки пізно вночі за переглядом фільмів жахів, які мама забороняла дивитись Джиму.

– Бачив одного хлопака у тік-тоці… – Натанієль дістав телефон з кишені.

Джим зітхнув. Місяць тому батько відкрив для себе всі веселощі цього застосунку і тепер переглядав ті дурнуваті відео у «суто дослідницьких цілях» як він сам зазначав.

Торнтон вклякнув. То он як батько вирішив «викурити» нижні поверхи? Детектив роззирнувся. Більшість продовжувала стовбичити перед будівлею.

– Агов? – Джим звернувся до Брука. – Чого вони досі тут? Клуб же зачинено?

– Клуб так. А готель працює. Зараз відбуваються фінальні перевірки, хоч димовуху закинули саме у клубі, слідчі перевіряють всю будівлю напровсяк. Щойно готель вважатимуть безпечним – всі гості матимуть змогу повернутись до своїх номерів.

– Навряд чи всі захочуть повертатись…– помітила Морін, киваючи на кількох людей, що гучно скаржились охоронцям. Ті, своєю чергою, стояли як статуї, навіть не обдарувавши поглядом розгніваних гостей.

– Чималий удар по репутації... – кивнув Брук. – Це елітне місце, більшість відвідувачів досить “жирні”, хтось вже обіцяв позов до суду.

– Враховуючи бездоганну репутацію “Velvet Bliss”, один-два позови сильно не вплинуть, – махнула рукою Морін. 

– Ти недооцінюєш наслідки розголосу, які це за собою потягне.

Джим відійшов, розглядаючи натовп. Навіть якщо хтось і працював у підвальних приміщеннях(яких навіть не було у планах), їм нічого не вартувало змішатися зараз із натовпом розгніваних гостей. А що як він помилився? Невже, йому тоді і справді здалося?

Він оглянув порожній вестибюль. Вівіка Гедж, склавши руки на грудях, говорила з детективом Ортегою. Джим рушив вперед. Очі власниці клубу одразу ж знайшли його. Вона невдоволено хмикнула:

– Ні. Не сьогодні, Торнтоне. Я не в гуморі.

– Вибач, я щойно дізнався...

– Замовкни, Габбі, я серйозно.

– Місис Гейдж, – детектив Ортега покосився на Джима. – Я впевнений, що джерело неспокою вже вилучено, та ми мусимо ще раз перевірити клуб. Ви не заперечуєте?

– Ні. Заперечую! – рявкнула вона. – Цей вечір і без того зіпсовано, тож чому б вам не зібрати свої лягаві дупи в жмені і не залишити приміщення негайно?

– Ми прагнемо допомогти, місис Гейдж.

– О, так? – вона зробила крок до Ортеги. – Хочете допомогти? Поліції Нью-Йорка вистачить коштів, щоб покрити збитки за повне відшкодування квитків і подальшу судову тяганину? Куди вислати чек?

Хав’єр Ортега опустив очі.

– Так я і думала, – пирхнула Вівіка. – А тепер перепрошую, та я мушу звільнити кількох людей, що дали цьому статися. Тож, відкланяюсь.

Вона зустрілась поглядами з Джимом:

– Шоу скінчилось, йди додому, Габбі.

– Я, звісно, не можу покрити всіх збитків, та ми з Джимом могли б купити квитки на цей вечір, аби хоч трохи допомогти клубу, – Морін всміхнулась.

Джим кинув на подругу запитальний погляд. Вівіка озирнулась, подивившись на Морін.

– А, якщо бармен знову зробить той неймовірний Дайкірі, я заплачу подвійну вартість! – переконувала власницю дівчина. 

Вівіка переглянулась із Тайлером, він знизав плечима.

– Як тебе звати, нагадай? – спитала місис Гейдж.

– Морін, – всміхнулась вона. – А цього телепня ти вже знаєш.

Джим ледь стримався від в’їдливої ремарки. Вівіка схилила голову вправо, всміхаючись.

– Що ж, вітаю, Морін. Почувайся як вдома, – вона підняла очі на детектива. – Тобі я цього звісно не скажу, Габбі. Ти в гостях, тож по кутках не нишпорити.

Вівіка розвернулась, плавно рушаючи вестибюлем. Тайлер наблизився до Морін.

– Ходімо, красуне, приготую тобі найкращий Дайкірі у твоєму житті.

– Ти змушуєш мене шкодувати, що я лесбійка, – зітхнула вона, рушаючи за барменом.

Тайлер реготнув.

Морін сіла біля стійки, Джим ще певний час стояв на місці, а тоді рушив за подругою. Він всівся на сусідній стілець, нахмурившись.

Тайлер почав готувати коктейль, Морін спостерігала, всміхаючись.

– Давно цим займаєшся? – спитала вона.

Тайлер знизав плечима.

– Я завжди любив змішувати алкоголь, професійно займатись цим я почав не так давно.

– Просто зізнайся: тобі хотілось навчатись ефектно підкидати пляшки, – всміхнулась вона.

– Ти бачиш мене наскрізь, Морін, – відповів на усмішку Тайлер, виливаючи напівпрозорий напій до келиха купе.

Дівчина взяла келих до рук і зробила маленький ковток, смакуючи. Очі її поволі розширились.

– Боже, це ідеально!

Тайлер підморгнув, а тоді кинув зневажливий погляд на Джима.

– Що тобі запропонувати, детективе?

Джим хитнув головою.

– Та годі тобі, – плеснула його по коліну Морін. – Візьми хоч щось! Тайлер просто чаклун!

Джим стомлено поглянув на нього.

– Зроби щось на свій смак.

– Можу злити тобі залишки з піддону, – всміхнувся він, кивнувши на краплезбірник, вмонтований у стільницю.

Морін пирхнула зі сміху і, зустрівши невдоволений погляд друга, хитнула головою:

– Вибач…Недоречно.

Тайлер зітхнув, поставивши вузьку чарку, обідок якої був вкритий сіллю і діставши пляшку з текілою, наповнив її до краю. Поруч поставив малу скляну креманку з нарізаними лаймами. 

– Враховуючи твоє невміння пити, однієї буде досить, – хмикнув він.

Джим здійняв брови і потягнувся до чарки.

– Завжди хотіла бути барменом, – відпивши ще, мовила Морін. 

Джим покосився на подругу. Він ніколи про це не чув. 

– Справді? – всміхнувся Тайлер. – І чим тебе так приваблює ця робота?

Дівчина знизала плечима.

– Є своя романтика у тому, як всі тебе потребують, а ти за це береш у них гроші.

Тайлер пирхнув.

– Так, твоя правда. Та крім грошей я ще чимало вислуховую. Для багатьох бармен це ще й психолог.

– Просто скажи вже: ти б хотів, аби тобі за ці сеанси доплачували! – реготнула вона.

– Авжеж. Консультація психолога нині вартує значно більше за середньостатистичний напій у клубі. А враховуючи, що всі ці балакучі зазвичай впродовж вечора цідять найдешевше пиво у меню – я почуваюсь обманутим.

Морін розреготалась, потягнувшись до келиха. Помітила, що він порожній. Тайлер всміхнувся, замішуючи нову порцію.

– Ну, а ти про себе, що розкажеш? – він кинув на неї короткий погляд. – Давно працюєш у поліції?

– А звідки ти знаєш, що я звідти? – звела брову Морін.

– Ти представилась другом детектива.

– І що?

Тайлер кинув на неї насмішкуватий погляд.

– Глянь на нього. Хіба він може мати друзів не з поліції?

Морін окинула поглядом друга. Тоді всміхнулась.

– Джим сповнений сюрпризів.

– Боже, – закотив очі Тайлер, простягнувши Морін другу порцію дайкірі. – Сподіваюсь, що ні.

Джим почувався бовдуром. Бармен, який йому не подобався мило спілкувався з його подругою, що навіть маючи іншу орієнтацію, неначе потрапила під чари хлопця. 

– Так, твоя правда: я працюю у поліції. Відділ криміналістики, до речі. 

– О, то ти шариш у всіх цих шифрах, нишпориш у компах тощо?

– Я майже ображена твоїм мізерним знанням з мого ремесла!

Тайлер всміхнувся, подавшись вперед:

– Просвітиш?

Морін всміхнулась.

– Неодмінно! Та спершу треба збігати у справах. Перша дайкірі відчайдушно проситься на волю.

Тайлер реготнув. Морін зіскочила зі стільця і рушила праворуч, де розташовувались вбиральні.

Вівіка спинилась біля стійки.

– Червоний “Джек”, – мовила вона Тайлеру, тоді зітхнула, – а взагалі…давай цілу пляшку і склянку. Льоду не треба.

Бармен поставив перед нею склянку. І дістав пляшку червоного “Jack Daniels”, повернувши кришку.

Вівіка потягнулась до випивки. Бармен підняв на неї очі, погляд здавався стурбованим.

– Все гаразд, Вів? – спитав Тайлер.

– Просто стомилась. 

– Як дівчата?

– Налякані. Ті виродки почали розпускати руки.

– Добре, що їх відгамселила охорона.

– Та чи вони останні? – похмуро спитала вона.

– Даруйте за втручання, – посунувся Джим. – Хтось постраждав?

Вівіка зітхнула, піднявши очі.

– Так. Мої танцівниці. Під час заворушень до них почали лізти особливо нахабні відвідувачі.

Джим нахмурився. 

– Це досить неприємно, – кивнув він. – З ними все гаразд?

Вівіка зітхнула.

– Вони вміють за себе постояти. Та попри все, така поведінка надії не вселяє.

Тайлер пирхнув.

– Боже, Торнтоне, зроби щось зі своїм обличчям! Ні краплі емпатії.

Вівіка перевела погляд на детектива.

– Ти вважаєш це допустимим, Габбі?

– Торкатися без дозволу, звісно недопустимо.

– Але?

– Жодних “але”. До того ж вони стриптизерки, а їх в цілому заборонено торкатись у більшості клубів.

Тайлер вперся ліктями у стійку, не зводячи прискіпливого погляду з детектива:

– Продовжуй.

– Та хіба вони не мали себе…ну, не знаю, готувати до цього? Адже, вони мають провокативний одяг і…танцюють дуже…ефектно…

Погляди Вівіки і Тайлера було неможливо прочитати. Кожне наступне слово, здавалося закопує детектива ще глибше. Джим жалкував, що взагалі вліз у їх розмову.

– Тобто, об’єктивація жіночого тіла, яке може чіпати будь-яке вайло, прагнучи втілити свою брудну потребу, це те, до чого себе має готувати будь-яка жінка? – спитала Вівіка, зблиснувши очима.

Джим хитнув головою.

– Ні. Ти перекручуєш.

– Справді? – вона подалась вперед. – Скажи мені, Габбі. Чому дресовані песики стримують голод, одну з найважливіших потреб тіла, доки не дадуть дозвіл їсти, а людські чоловіки дозволяють своєму члену контролювати їх розум? Хіба людина може бути нижчою у інтелекті за пса? Хіба їй треба пояснювати, що інша людина – не власність, якою можна користуватися для задовольняння потреби?

Детектив знову похитав головою.

– Я казав не про це.

– Ні. Ти казав, що жінка, вбрана у сценічний костюм відвертого характеру має бути готова, що її лапатимуть виродки, які вважають секс базовою потребою свого організму і переконані, що мають право втілювати цю потребу з ким завгодно без згоди. 

Він підняв на неї очі.

– То ти з цих? – спитав він.

– З яких ще “цих”? – роздратовано спитала Вівіка.

– Ну, з феміністок.

– А тебе дуже бісять права жінок? – звела брову вона.

– Не перекручуй знову. Ти ж розумієш, про що я.

– Хто у твоєму розумінні феміністки? – стомлено спитала Вівіка.

– Ну, ті, що обходяться без чоловіків і вважають їх усіх негідниками. Все хочуть робити самі.

– Ти описав не феміністок. Тож спитаю ще раз.

– А кого? Хіба вони не відстоюють фемінізм?

– Вони нічого не відстоюють, лише прагнуть помститися чоловічому роду за століття панування над жінками. 

– Як на мене, різниця не велика, – пирхнув він. – Я не сприймаю ні мізогінів, ні феміністок.

– Тож спитаю ще раз: ти відчуваєш гнів, коли бачиш як жінка читає книгу? Вважаєш її дурнішою за чоловіка? Злишся, на колег офіцерок за право обіймати ці посади? Тобі гидко від розуміння, що жінка може висловлювати думку, голосувати, балотуватись у президентки? Відчуваєш себе пригніченим через те, що жінка не прагне бути чиєюсь власністю і залежати від батька чи чоловіка фінансово, фізично та морально?

Джим нахмурився.

– За кого ти мене маєш? Звісно ж ні. Хай роблять, що хочуть. Аби у межах закону.

– Тоді вітаю, Торнтоне, ти – фемініст. 

Вона повернулась до бармена.

– Тайлере, сонечко, у детектива зараз станеться розрив шаблону, можеш налити йому ще і дати якесь відерце напровсяк?

– Чекай…що? – спитав Торнтон, продовжуючи хмуритись.

Вівіка знову окинула його поглядом. Тіло Джима від того погляду кинуло в жар.

– Ти за те, щоб жінки мали такі самі права як чоловіки. Бо жінка така сама людина, статева ознака на це жодним чином не впливає. 

– Тоді для чого фемінізм зараз? – не розумів Джим. – Жінки вже мають всі права.

– Щоб займатися такою просвітою, Габбі, – всміхнулась вона. – На тобі, дивись як гарно спрацювало!

Вівіка кинула Джиму самовдоволену усмішку, підхопила склянку і пляшку та залишила бар. 

– Вітаю з камінг-аутом, чуваче, – пирхнув Тайлер, оновивши вміст його чарки.

Морін повернулась до свого стільчика, провівши поглядом власницю клубу.

– Куди це вона так ушкварила?

– Торнтон вирішив розіграти дискримінаційну карту, – пояснив Тайлер поставивши перед криміналісткою тарілку з горішками, сиром та грушею. – Вівіка його прикопала.

– Трясця! – потягнувшись до горішків, промовила Морін. – Знову пропустила зарубу!

– Заходь частіше, Вівіка на них щедра, коли він тут, чи не так, Торнтоне?

Джим осушив склянку, не зводячи очей з власниці клубу. А тоді підвівся, вкусив скибку лайму, скривився і пішов.

– Я зараз. 

– Не квапся, – зітхнула Морін. – У мене з цим коктейлем і закусками довготривалий роман планується.

Власниця клубу рушила до одного з диванів, поставивши пляшку і склянку на столик.

– Вівіко?

– Чого тобі ще? – зітхнула вона, а тоді сіла на диван, склавши ногу на ногу.

– Знаю, ти злишся…

– Ми можемо завершити цю розмову? – вона потерла скроні. – Я стомилась. І твоя присутність не допомагає.

– Мені не можна сюди приходити?

– Навіть не знаю, – роздратовано хмикнула Вівіка. – А ти збираєшся висунути мені чергові абсурдні обвинувачення, чи ти сьогодні не в настрої нишпорити у моєму клубі?

– Слухай, я перегнув, – він сів поруч. – Справді, пробач. Забудь, що я коп.

– Це вже цікаво, – вона підняла на нього очі. – І як ти це уявляєш? 

Він простягнув руку:

– Привіт, я – Джим.

Вона схилила голову вправо, поглянувши на його руку, а тоді прямо у очі, від чого детективу стало трохи ніяково.

– Ну ж бо, познайомимося наново.

– Якась рольова гра навпаки, – хмикнула власниця клубу.

– Щось нове для тебе? – не стримав усмішки детектив.

Вівіка звела брову, подавшись вперед, підвіска злегка дзенькнула об ланцюжок, приземляючись між пишних грудей, що спокусливо визирали з-під розшитого бісером ліфу вечірньої сукні чорного кольору. Джим щосили намагався не опускати очей нижче її підборіддя і пишався тим, що йому вдається.

– Навряд чи у твоєму арсеналі є бодай щось, здатне мене здивувати, Габбі.

Джим кинув швидкий погляд на заманливі винні вуста і знервовано ковтнув. Трясця, яке було питання перед цим? Детектив хутко зібрався, намагаючись тримати загадковий образ.

– Он як? – здійняв брови він. – Закладемося?

Вівіка хижо всміхнулась.

– І на, що ж?

– Якщо мені вдасться здивувати тебе, ти даси чесну відповідь на одне з моїх питань.

Вона здійняла брови у глузливій манері.

– Та годі тобі, коли ти впевнена, що я нічим тебе не здивую – нема чого й боятися.

– Я і не боюся.

– Чудово, – всміхнувся він. – То… познайомимось?

Дівчина зітхнула, тінь усмішки лягла на спокусливі губи.

– Гаразд, – вона потисла його долоню. – Вівіка Гейдж, рада знайомству.

Джим ледь стримав усмішку. Гра почалась.