Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶The Black Keys – Too Afraid to Love You

Азраель зітхнула, відчуваючи щем у серці. Смерть опустив очі.

– Ти був призначений мені, – тихо промовила Янгол Смерті. – Але як? Ти ж Вершник.

– Я не був ним завжди, – похмуро відповів він, відвівши погляд.

Рука Азраель зісковзнула з дверної ручки, вона зробила крок на зустріч Смерті.

– Я був творінням, як і ти, – уникаючи її погляду, мовив Вершник. – Творець хотів зробити пари серафимам, думав, що розподіливши сили на двох – він випрацює свій баланс.

– Хіба Вершники не існують з самого початку? – нахмурилась вона.

– Так, – кивнув Смерть. – Вони з’явились на світі водночас із Творцем. Та спершу то була одна істота. І звалась вона Порожнеча. Тримати хаос у одних руках було дуже непросто, він ставав неконтрольованим. Творець прагнув створити порядок і пішов на співпрацю з Порожнечею. Та Баланс потребував плати. Серафими втратили пари, Порожнеча розсіялась по нас усіх, розподілившись рівномірно.

– Хіба серафимів не було п’ятеро?

– Так…Одна з пар не витримала хаосу і злилася з ним. Тож нас лишилось четверо.

Азраель нахмурилась, міркуючи.

– І як на втрату пар відреагували серафими? 

– Ви не сприймали зв’язок так, як ми, – хитнув головою Смерть. – Для вас ми були просто…партнерами по силі. Без почуттів чи ще чогось. Та коли хаос торкнувся мене і я отримав ще більше сил, усвідомив, що все це і справді не має того значення, яке я тоді вкладав.

– Але… – Азраель затнулася. – Я думала, ви значно старші за нас.

– Порожнеча старша за вас, – підняв на неї очі Смерть. – Ми лише вмістилище для неї.

– То…– вона відвела погляд, соромлячись. – Ти сприймаєш цей зв’язок, як…

– Азраель, – тихо мовив він. – Я – Вершник. Як би не хотів, я не зможу дати тобі того, чого ти гідна.

Її щоки запалали, янгол відвернулась, тихо повторивши:

– Як би не хотів?

Вершник всміхнувся, наблизившись. Самаель не торкався її, але його близькість Азраель відчувала так, наче він стискав її у обіймах.

– Мої почуття до тебе древні, Азраель, – ледь чутно мовив він. – Здається, що вони існують довше за мене самого. Ким би я не став – я їх не втратив. Але зараз нам бути разом було б ще складніше, ніж до того як хаос обрав мене.

Вона опустила очі. Його голос був рівним як завжди, та попри це їй вчувалось у ньому ледь відчутне хвилювання. Неначе йому й самому важко від усього цього. У грудях потепліло, Азраель сама не знала чому, та їй хотілось, щоб для нього це відчувалось так само, як для неї зараз.

– Ти маєш йти, – мовив Смерть. – Душа готова прийняти тебе. Не втрать цей шанс.

Азраель зітхнула. Так багато подій за такий невизначений термін. Неначе тут вона пробула неймовірну кількість років, прагнучи зрозуміти цю душу, себе і Самаеля. 

– Що турбує тебе? – тихо спитав він.

Янгол Смерті озирнулась.

– Чого мені здається, що ця людина змінила мене?

– Бо лабіринт ніколи не був способом пізнати цю душу, – відповів він, уважно поглянувши на Азраель. – Ти пізнала себе, – Смерть знизав плечима. – І, можливо, трохи мене.

Вона стиснула руки у кулаки, ховаючи тремтіння. На очі навернулись сльози. Самаель бачив це, густі брови смикнулись, чорні очі висловлювали щирий жаль.

– Скажи мені, як допомогти тобі? – тихо мовив він.

– І як я можу бути тією ж після цього? – спитала Азраель, закривши долонею очі. – Як я потім повернуся до роботи? Я більше не відчуваю зв’язку з цим усім! 

Смерть опустив очі:

– Що ти хочеш сказати?

Вона відвела руку від обличчя, піднявши очі на Самаеля.

– Хай як батько не хоче, аби я усвідомила, ким була – я мушу дізнатися.

Вершник поглянув на неї. У чорних очах промайнула настороженість.

– Я не хочу повернутись до тієї себе, що навіть у тебе викликає страх, – пирхнула вона, відійшовши. – Я не хочу, щоб ти дивився так на мене.

Азраель підняла голову до дзеркальної стелі. Її обличчя у відображенні здавалось білим, як полотно, лише золотисті очі блищали на ньому, додаючи їй бодай крихту впізнаваності. Вона помітила, як Смерть повільно наблизився і повернулась до нього. Вершник певну мить вивчав її обличчя, а потім легко торкнувся рукою її щоки. Вона заплющила очі під лагідним прохолодним дотиком.

– І тебе не буде поруч зі мною, – зітхнула Азраель, розплющивши очі. – Бо ти теж маєш свої обов’язки. А я так втомилась від усього цього. Всі ці таємниці, приховані наміри, минуле, якого я маю боятись… Чому все і завжди потрібно ускладнювати? 

Смерть не відповів, повільно опустивши руку. Азраель засумувала за його дотиком і поглянула у очі, погляд яких він дбайливо ховав. Наче не міг собі дозволити поглянути на неї. Янгол Смерті зробила крок, змусивши Самаеля подивитись таки на неї через раптовий рух.

– Я хочу цього, – прошепотіла вона, наблизившись до Вершника.

– Чого саме? – спитав він, не зводячи з неї очей.

Азраель торкнулась його волосся, поклала руку йому на щоку, а тоді наблизилась і легко поцілувала його. Вершник закляк. Янгол відхилилась, відвівши погляд. Смерть не розплющував очей, повільно піднявши голову. Наче намагався усвідомити власні почуття після цього.

– Вибач мені…– Азраель відчула, як обличчя запалало соромом. – Я, певно геть глузд втратила у цих лабіринтах…

Вона сухо реготнула, розвертаючись, аби піти до дзеркальних дверей. Щоки її палали, а на серці стало геть важко. Що вона утнула? Він же сказав, що все складно, що нічого не вийде, для чого було до нього лізти? Азраель хитнула головою. Добре було б, якби Смерть зараз повернувся до свого виміру і не дивився на її сором. Вона опустила очі, рука лягла на прохолодну ручку.

Янгол Смерті майже штовхнула двері, коли другу руку раптом стиснули прохолодні пальці. Вона озирнулась, Вершник наблизився, піднявши її підборіддя. Певну мить уважно вивчав її чорними, як ніч очима, а тоді поцілував. Трепет ворухнув серце, розливаючись тілом, нагріваючи його, перетворюючись на абсолютне умиротворення. Азраель притулилась до Самаеля всім тілом, обійнявши. Він цілував її дуже ніжно, наче боявся зламати, і при цьому у тому поцілунку відчувалась туга, древнє приховане почуття, яке він тримав при собі так довго, що вже звик забувати про нього. Смерть відпустив її, на мить притулившись своїм чолом до її.

– Як мені відпустити тебе після цього…– прошепотів він.

Азраель заплющила очі. 

– Пробач за це. Якби я тебе не поцілувала, певно тобі було б легше.

– Я не знаю, чи бувало мені легко, – визнав Смерть. – Та душа моя завжди лине до тебе.

Вона зустрілась із ним поглядами.

– Як я могла тебе не покохати тоді? Це ж…очевидно.

Смерть всміхнувся.

– Вам це не було потрібно. Ви існували для іншої мети. 

– А вам? Нащо Творець додав почуття парам?

– Ми створені для вас. Відтіняємо вас, маємо схожі вміння, щоб підсилити вас. Може Творець і не планував давати нам почуттів, та неможливо бути створеним для когось, не знати при цьому нічого іншого і не відчути трепету до своєї пари.

– Але ми не відчули того ж до вас…

– Творець вважав, що саме через це він і зазнав невдачі з серафимами. Ви були занадто себелюбні, не могли дбати про когось крім як про себе. Тому янголи мають повний спектр почуттів і дають їм волю. 

– От тільки проблем від того не поменшало, – звела брову вона.

Смерть пригорнув її до себе, заплющивши очі. Вона притулилась носом до його шиї, зітхнувши. Таке дивне відчуття спорідненості. Спокою і умиротворення. Із Самаелем їй було затишно, наче все можна вирішити, все можна здолати, якщо тільки він буде пліч-о-пліч з нею. Янгол Смерті прагнула втримати це почуття, їй бракувало такої впевненості і спокою. Вона цього ще не знала. Та хотіла пізнати.

 – Я не хочу прощатись, – тихо мовила Азраель, туга скувала серце, навіть таке прекрасне почуття не може тривати вічно. 

– І я теж, – його губи знайшли її маківку, лишивши ніжний дбайливий цілунок.

– Якби ж можна було…– вона підняла очі, провівши рукою по його щоці. – Невже ми приречені і в цьому житті? Тут, де ми нарешті почуваємо те саме одне до одного? Це так…несправедливо.

Азраель хотілось розтрощити всі ті дзеркала. Єдиний, хто призначений їй, клятий Вершник Апокаліпсису, який не зможе бути з нею через власну сутність. Все це мало вигляд якоїсь насмішки. Наче хтось вирішив познущатися. Спокій розвіювався, змінюючись болем і гнівом. Самаель дивився на неї уважно, його пальці гладили її обличчя, наче він прагнув закарбувати образ Азраель у пам’яті кожним своїм дотиком.

– Твоя правда, – згодом мовив він.

Азраель підняла очі. Смерть зустрівся з нею поглядами.

– Щойно розберемося з Чумою – я буду поруч з тобою, куди б ти не пішла, – рішуче мовив Вершник.

Вона нахмурилась, ігноруючи те, як зайшлося серце від його впевненості у тому, що це можливо.

– Як?

– Мені знадобиться твоя допомога, – провівши пальцями по її вилиці, мовив він. – Тобі доведеться створити двох вершників.

Вона здивовано підняла брови.

– Ти ж не збираєшся…

– Так, – рішуче кивнув він. – Я передам весь свій хаос і складу повноваження. Ти не маєш йти крізь це сама. Більше я цього не допущу. Коли вже нам випав шанс нарешті бути разом, я не змарную його.

– Проте…

– Я не залишу тебе у цьому, янголятку, – він поцілував Азраель у чоло.

– Самаелю…

– А тепер йди. Я зустріну тебе після всього, обіцяю.

Він поцілував її знову, а потім просто зник. Азраель спробувала стримати раптовий спалах почуттів і повернулась до дверей.

– Ну, що, людинко? Тепер будемо знайомитись? – спитала вона, штовхаючи двері. Пальці стиснули руків'я коси. Попри загальну готовність, погляд Азраель все ж лишався стривоженим.