Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Alexina – Silent Killer

Вівіці хотілось кричати. Те, що вона побачила кілька хвилин тому, змушувало все всередині стискатися, а очі палати від гніву. Їй хотілось знайти кожного причетного і власноруч розпороти їх, спостерігати як вони давляться власною кров’ю доки не помруть. Тай завжди казав, що вона жорстока. Вівіка вважала це перебільшенням. 

Підлога скрипіла, клятий виродок був там, за дверима балкону, нишпорив цим проклятим місцем. Вона так близько. Всього один постріл – і він мертвий. Та їм потрібна база даних. А для її отримання треба ліквідувати всю охорону, чого не можна зробити дистанційно у конспіративній квартирі, сповненій страшним смородом і шаром пилюки.

– Лежи тихо, – роздався голос Тайлера у навушнику. – Маємо тридцять секунд, доки він не зрозумів куди йти. Томас підігнав авто. Чекай мого сигналу. Спробую виманити його на кухню.

Вівіка мовчала. Виказати себе балаканиною з напарником було б занадто. 

– Тримайся правого боку. Стрибок м’який, приземлишся на нижній поверх. Обережно, сітка сходів волога після дощу. Ти маєш бути безшумною.

Вівіка повільно підвелася, тримаючись тіні. Чорний костюм закривав її тіло повністю, включно з головою та нижньою частиною обличчя. 

Вона активувала окуляри нічного бачення, молячись, аби зараз не під’їхала машина із увімкненими фарами. Тоді напружила тіло і стрибнула, згрупувавшись настільки, щоб приземлитись максимально беззвучно. Майже вийшло. Поручні сходів затремтіли. Вівіка стрибнула знову. Ноги торкнулись вологого асфальту без жодного звуку. Чорна машина розташовувалась між будівлями. Вівіка хутко рушила туди. Томас мовчки кивнув, Тайлер пропалював її поглядом з пасажирського сидіння. Щойно машина від’їхала, друг таки не стримався.

– Що ти собі думала?! – знявши маску спитав Тайлер. – Я розробляв план, ти мала лишатись!

– Її труп там, запханий у сраний спальний мішок, Таю! – тремтіла Вівіка. – Я казала, що він може бути причетним!

– Не було жодних даних про Саманту. Її трекер фіксував місцезнаходження Абу-Дабі. Як вона і планувала!

Вівіка роздратовано поглянула у вікно.

Три тижні тому, дівчина з їх команди, на ім’я Саманта зникла. Так, вона планувала відпустку, та Вівіка відчувала, що щось не так. Саманта ніколи не зникала безслідно. Ніколи не полишала можливості запостити ранкову каву, заняття з йоги чи подорож за кордон без купи постів у соцмережах. Вона знала свою справу. Її публічний образ був бездоганним: танцівниця клубу, волонтер притулку собак, займається спортом, любить подорожі. Ніхто б і ніколи не зв’язав її з організацією. Та у Саманти був прихильник. І не абихто. Вівіка знала, що він причетний. І тепер мала невтішні докази. 

– Цю паскуду треба вбити, – рявкнула вона.

– Слухайте. Я, звісно, новачок, – сіпнувся Томмі. – Але може викличемо копів? Хай пов’яжуть його, труп у нього в хаті.

– Ні, малий, – пирхнула Вівіка. – Ти трохи підзабув, хто він такий і на кого працює. Ці виродки мають зв’язки всюди. Повір, до моменту приїзду копів – трупа вже не буде. Лоутон паскуда, але не дурень.

І Вівіка вкотре не помилилась, адже вже на ранок у всій місцевій пресі пролунала звістка про страшну пожежу, що забрала життя п’ятнадцяти людей, які жили у тому будинку. Звичайно коронерам знадобиться чимало часу, щоб виявити, що обгорілі рештки однієї з жертв належать Саманті, що померла не в цю ніч, а як мінімум два тижні тому.

– Цього разу ми діємо за планом, ясно? – бурмотів Тайлер. – Нічого не роби без вказівки. 

– Годі про це, упатякався! – закотила очі Вівіка.

– Годі поводитись як дитина! Ти не впораєшся сама, не з цими виродками. Тож, все як і домовлялись. 

***

Стало зрозуміло, що на роботу, попри обіцянку, Джим сьогодні не піде. Натанієль переговорив із Беглі, а сам детектив був настільки пригніченим, що навіть не намагався спинити батька. Сидів собі у вітальні квартири і дивився на той пухнастий килим, який придбав кілька місяців тому. Думки були тягучими, неначе патока. Він не розумів, що тепер робити і як прийняти все, що він дізнався за останні години.

– Джеймсе?

Голос Натанієля був приглушеним, наче їх з детективом розділяла бетонна стіна. Він підняв очі, поглянувши на стурбованого батька. Той простягнув йому чашку з якої линула пара. Джим приклав холодні долоні до кераміки кружки, відчуваючи як напій пече йому шкіру. Погляд детектива був геть розгубленим.

– Розкажи мені, що саме сталося? – стурбовано спитав Натанієль.

– Я…

– Не бреши, що нічого. Ти був там, коли ті виродки прийшли. Це диво, що ти не постраждав, синку. Та ти дуже налякав мене. Ти ж казав, що лишишся вдома.

– Я хотів побачитись…– він підняв очі на батька. – Де з ким.

Натанієль хмикнув.

– І що ж тебе так тягне до тієї Вівіки, – поцокав язиком він. – Що у ній такого особливого?

– Та, я не хочу про це, – стомлено мовив Джим, притуливши долоню до важких повік.

– Я казав тобі: не наближайся до того проклятого місця, і от маєш! Дивом врятувався!

– Тату, годі про це.

– Скажи мені, що сталось.

– Я мав зброю. Відстрілявся, решту поклала охорона. Це все.

Натанієль примружив очі.

– І, що буде далі? Підеш до тієї вертихвістки завтра? Питати як вона впоралась з черговим ударом по репутації клубу?

– Може й піду, – роздратовано відповів Джим. – Це тебе не обходить.

– Мене обходить все, що відбувається у твоєму житті.

Детектив пирхнув. Майже все життя батько казав, що його проблеми – це його проблеми, він може допомогти хіба порадою. Те, як батько поводився нині Джима дратувало. Натанієль підніс склянку до губ. Рука злегка тремтіла. Детектив прикусив губу, почуваючись винним за думку, що промайнула у голові всього мить тому. Хай як він зараз не налаштований на бесіду, це все ж тато. Так, з ним буває непросто, та він єдиний, хто у нього є. Тож має бути вдячним за це.

– Вибач, що зірвався, – пробурмотів він.

Батько кинув іронічну усмішку.

– Не зважай. Ти чимало пережив за одну ніч, – він схилив голову вправо. – Точно не хочеш випити? Чай не надто допоможе.

– А хто взагалі вигадав, що алкоголь це годяще заспокійливе?

Натанієль всміхнувся, поставивши склянку, тоді простягнув руку до сина.

– Як на мене, працює непогано.

Джим оглянув руку, що майже не тремтіла, тоді підняв очі на батька.

– Ти ж знаєш, що змішувати препарати зі спиртним небезпечно?

Натанієль закотив очі.

– І знову яйце курку вчить… Сходи краще в душ, освіжися. А тоді спати. Я сьогодні лишуся з тобою.

– Та не варто…

– Не обговорюється. Я не лишу тебе самого у такому стані. Марш!

Джим важко зітхнув, підводячись. Чого він почувався так, наче йому знову дванадцять і він причвалав додому з походу у якому примудрився застудитися?

***

Близько сьомої ранку Вівіка Гейдж, вбрана у біле пальто нижче коліна, білу сукню-футляр та білі човники на шпильці прямувала в гості без запрошення, несучи в руках невелику сумку-книгу зі срібною китицею. В цілому у бездоганному зовнішньому вигляді дівчини не було нічого підозрілого. За виключенням того, що метою її візиту до маєтку комісара поліції Френка Лоутона, було вбивство.

Згідно з планом Тайлера, Вівіка мала завітати до нього із питанням, стосовно зникнення її працівниці, до якої комісар мав певні почуття. Доки вона відволікає Лоутона балаканиною, Тайлер разом з командою працівників, отримали б доступ у базу даних, яку комісар активує через телефон, а тоді знешкодили б Лоутона і зникли з місця злочину.

– Ти на місці? – лунав голос Тайлера у маленькому навушнику, що сховався за довгим волоссям Вівіки.

– Підходжу. Камери вимкнено?

– Всі на вулиці. Камери з маєтку Лоутона вимкнені відучора. 

– Охорона?

– Ліквідована, Лоутон під дією пігулок, має прокинутись за кілька хвилин.

 – Чудово. Я підходжу. Ворота, – шепнула вона, коли брама розкрились навстіж, пускаючи Вівіку всередину.

Зупинившись біля дверей будинку, дівчина міцніше стисла сумку. Вона натисла кнопку дзвінку, роздався кумедний мелодичний звук, трохи згодом почулись і тяжкі кроки. Вівіка поправила білі лаковані рукавички, відчуваючи як шкіра під ними починає нагріватися. За мить крізь щілину дверного отвору показалось неприємне обличчя з доглянутою бородою і червоними сонними очима.

– Місис Гейдж? Який сюрприз, – голос Лоутона заявленої радості не видавав.

– Вітаю. У вас було не замкнено, тож я…

– О, проходьте, – він покосився на ворота. – Хел, Мейсон? Де ви, чорт забирай?

Вівіка пірнула всередину. Маєток вирізнявся пишним убранством інтер’єру. Різна стеля з зображенням янголів з позолоченими багетами, мармурові колони між кімнатами, меблі з вензелями в позолоті та малахітова підлога. Все це тисло на Вівіку. Вона ледь стрималась, аби не скривитися.

Підробки витворів мистецтва, починаючи від гидких відтворень Рембранта на стінах та ваз династії Мінь на мармурових п’єдесталах, викликали у неї нудоту. Антураж будинку перебував, межуючи десь між показним багатством і кричущим кічем: поєднанням різних стилів, що загалом виглядали не дорого та розкішно, як того хотів замовник, а дешево і бридко, підкреслюючи повний несмак свого творця. «Халупа повністю підходить власнику» – підсумувала подумки дівчина.

– Ваше пальто? – запропонував він, протягнувши руку з пожовклими нігтями.

– Вельми вдячна, – спокусливо всміхнулась вона.

– Чаю чи кави?

Вівіка зустрілась поглядом із кухаркою комісара, та зблиснула очима так, що побачила це тільки вона.

– Ні, дякую, – кивнула вона кухарці.

– А мені кави, – додав Лоутон, повернувши голову до Вівіки.

Кухарка повернулась, рушаючи на кухню.

– Я перепрошую, не при параді, тяжка видалась нічка, – сухо реготнув Лоутон.

– Еге ж, палити хату з усіма доказами власних злочинів справа дуже виснажлива, – прокоментував Тайлер у навушнику Вівіки.

– Ну, що Ви, – озвалась вона. – Це я прийшла без запрошення.

– Я часто приходжу у Ваш клуб, місис Гейдж, тож радий нарешті прийняти Вас зі зворотним візитом.

Лоутон всівся на диван навпроти, обійнявши його рукою. Халат розійшовся, демонструючи шовкову піжаму. Його бридка особистість в поєднанні з награною ввічливістю доводила Вівіку до сказу, вона б із задоволенням зняла ту раритетну гвинтівку, що висіла на стіні його будинку і висадила б всю обойму в його клятий череп. Втім, дівчина мала грати роль спокійної врівноваженої бізнеследі.

Кухарка поставила філіжанку поруч. 

– Залиш нас, Брі, – мовив комісар.

Дівчина кинула швидкий погляд на Вівіку і залишила кімнату.

– Даруйте, що питаю. Це неймовірна приємність бачити таку вродливу жінку у власному домі о сьомій ранку, та Ви прийшли з якимось питанням до мене?

– Власне так, – кивнула Вівіка, всміхаючись. – Я прийшла спитати у вас про Саманту Стерн.

– Я маю знати, хто це? – пийнувши кави, спитав він.

– Танцівниця з мого клубу, Френку, твоя фаворитка.

– Обережніше, – озвався Тайлер.

– Фаворитка? – він загиготів. – Я лише сором’язливий спостерігач.

– О, так, Майлз, керівник моєї охорони тобі про це шанобливо нагадував неодноразово. Втім мене цікавить де вона зараз?

– Мені здалось, чи ти мене у чомусь звинувачуєш? – звів брову Френк.

– Мені здалось, чи ти викрав мого працівника місяць тому, майже три тижні утримував силоміць, ґвалтував, вбив, а потім запхав у чортів спальний мішок? – понизила голос Вівіка.

Вона здригнулась пригадавши як важка смердюча знахідка впала на неї, здіймаючи рій комах. 

– Отже, я не помилився, – повільно поставивши чашку, мовив він. – Це ти і твої пси нишпорили вчора в тій халупі?

Вівіка не могла чекати до ранку, щойно отримала інформацію – одразу ж побігла до квартири, де Лоутон ховав Саманту. Чи, радше, те, що від неї лишилось.

Пролунав сигнал тривоги. Комісар скривився і поліз до кишені халата, аби ввести код.

– Готово, – гукнув Тайлер. – Є доступ, прощайся і йди.

Та Вівіка не могла. Дивитися в очі виродку, що скоїв таке з іншою людиною було неможливо.

– Як тобі від себе не бридко? – скривилась вона.

– То що далі? – спитав Лоутон, ховаючи телефон до кишені. – Ти вбила моїх охоронців, вб’єш мене і все заради хвойди, що трясла дупою в твоєму клубі? Чи не забагато честі?

Він розреготався випивши ще кави.

– Та дівка знала на, що підписувалась. Я б на твоєму місці так не виступав, ти на її місце таких з сотню найдеш, вони і за їжу б працювали, – Лоутон єхидно всміхнувся. – Хоча маю зізнатись, ця Саманта була норовливою штучкою, втім, під дулом пістолета всі стають шовковими.

Ця гидка посмішка, ця розслаблена поза…Він був певний, що все у його руках. І що все з тих самих рук йому завжди зійде. Саманта мертва, складена у спальний мішок, запхана у кляту шафу у порожній закинутій квартирі в чорта на рогах. Цей виродок катував її впродовж кількох тижнів. А зараз сидів тут, неначе не скоїв нічого поганого. Наче мав право робити все що завгодно, бо знав, що нічого за це не отримає.

Вівіка ненавиділа всіх підручних Дюпона саме за цей погляд. За це ставлення до життя. Люди для них – ресурс, іграшки, з якими можна коїти, що завгодно. Жоден з них ніколи не відчував провини, вони не згадають жодного імені, не пригадають і погляду того, у кого забрали життя. В цей момент Вівіка себе більше не контролювала, блискавично діставши пістолет із сумки, вона націлила його прямо у голову Лоутона.

– Спинися, бляха негайно, – рявкнув Тайлер.

Комісар і не смикнувся, лише гидко всміхнувся.

– Не рекомендую, – спокійно повідомив він, діставши з-під стола свій пістолет. – В цій кімнаті купа записувальних пристроїв, мої люди вже знають, що ти тут, тож навіть якщо ти мене вб’єш, повір, вони знайдуть тебе і знищать всіх, хто має яке-небудь значення у твоєму нікчемному житті. 

Бреше. Все вимкнене відучора, якби він менше вживав – вже б про це знав. Брі таки молодчина, так підсадити на “валіум” треба вміти. 

– Зараз же заспокойся, – озвався Тайлер знову.

– Я теж цікавився тобою, Вівіко, – примружив очі Лоутон. – Хоч ти гарно підчищаєш сліди, все ж деякі речі мені відомі. Після вбивства Бейкона, Дюпон гострить на тебе зуби чи не більше за мене. Я – його права рука, уяви, що він зробить з тобою, коли ти вб’єш мене? Та він випотрошить тебе як рибину!

Вони всі вважають себе правою рукою Дюпона. Вочевидь мудило добряче всіх у тому переконав. Все зроблять, аби “татко” ними пишався.

Лоутон подався вперед. У ту ж мить Вівіка спустила гачок. Паралельно пролунав глухий стук, і комісар опустив голову на груди, кров крапала на його коліна. Вівіка опустила очі і побачила, що вся її сукня у краплях крові.

– Трясця…

– З тобою все гаразд?

– Якщо не враховувати, що залишки мізків Лоутона на моїй сукні від Діор – так.

– Чудово. Тепер забери всі свої речі і забирайся звідти. Ти нічого не торкалась?

– Ні.

– Гаразд, Томмі прижене авто. Маємо дві години аби все прибрати.

Накинувши пальто на скривавлену сукню, вона швидко застібнула ґудзики і залишила оселю комісара. Вона відчинила дверцята машини, що стояла на стоянці сусіднього будинку. В грудях досі все аж тремтіло від гніву. Перед очима миготіли спогади про Саманту. Вони не були подругами, та Вівіка довіряла їй.

Веселий погляд друга через дзеркало заднього виду певно був єдиним позитивним моментом за цей ранок. Хоч Тайлер наказав йому бути непомітним, Томмі все одно зробив нашивку фламінго на нагрудну кишеню чорної сорочки.

– Привіт! Есті зібрала одяг, зараз заїдемо переодягнетесь. І ще взяв тобі лате і пончик, ти, мабуть, знову не снідала. Бачити кров на голодний шлунок не дуже файно, – він простягнув подрузі картонну чашку і пакунок.

Вівіка перехопила сніданок і потягнулась, чмокнувши Томаса в кінчик носа. Хоч пальто приховало плями на сукні, вона відчувала ледь вловимий металічний запах. Нудота підкотила до горла, дівчина через силу зробила три ковтки гіркої кави.

Вона не любила надміру говорити, про операції за межами клубу. Мала параною, що її підслуховують. Тайлер залишив будинок і заліз на пасажирське сидіння.

– Рушай, – буркнув він.

– Як щодо господарів? – спитала Вівіка, оглянувши будинок біля якого вони стояли.

– Сьогодні вихідні. Прокидаються близько дванадцятої. Якщо хтось і бачив як ти йдеш до будинку, то виключно як місис Денделон, що зайшла до свого сусіда на каву і пішла за п’ятнадцять хвилин. Доки всі помітять зникнення Лоутона, вже все буде чисто. 

Мелані Денделон була дрібною комахою у павутинні Дюпона. Підробляла папери, зрідка підкрадала для себе. Посадити її не буде за що, та якщо хтось і бачив як невисока мініатюрна жінка з довгим світлим волоссям у білому зайшла в гості до Лоутона – одразу подумають на Денделон. Бо вони з Вівікою мали схожу комплекцію та зачіску. А фанатизм Мелані до білого кольору, продиктований діагностованим ОКР* – одразу дасть всім, хто бачив її здалеку правильну асоціацію.

Їхали мовчки, за сім хвилин Томас заїхав на склад, спинившись біля винайнятого блоку.

– Переодягніться тут. Таю, сумка позаду.

– Дякую, – пробурмотів він, відчинивши дверцята.

– А тобі нащо переодягатися? – спитала Вів.

Тайлер мовчки залишив авто і відчинив двері з іншого боку від Вівіки, схопив сумку і рушив до блоку, який саме відчиняв Томас. Дівчина закотила очі. Коли щось йшло не за планом, друг ставав мовчазним і дувся на неї ще пів дня. Це дратувало.

Їй було гидко і боляче. Так, вона діяла імпульсивно, так вона мала притримуватись плану. Та Саманта була під її опікою. Вівіка обіцяла подбати про неї. І що? Захопилась детективом і випустила з уваги нав’язливого залицяльника своєї працівниці. Чому вона не бачила цього раніше? Чого Саманта не ділилась цим? Вочевидь, думала, що впорається сама. Та самому проти такого виродка не вийшло б. Тут би мала стати досить відчутною іронія установки “я сама”, та Вівіка була занадто зайнята триманням обличчя у незворушному стані, щоб про це замислитись.

Адже саме про це їй весь час каже Тайлер. Та він такий марудний у своїх повчаннях! Вона вчила його всього. А він вийшов місцями навіть кращим за вчителя. І це дратувало. Хоч підсвідомо вона знала: друг має рацію. Та визнати це перед Тайлером, все одно що вдягти корону йому на голову і кланятись доки не заб’єш чоло до кінця своїх днів. Тож, переб’ється. Вівіка мала намір вдавати, що нічого не сталося. Часом вдається переконати в цьому і себе.

– У вас п’ять хвилин. Речі складете в сумку, я закину до хімчистки готелю.

– Лорел буде щаслива, – зітхнула Вівіка.

– Так…За відчищання крові завжди дере у три шкури, – реготнув Томас.

– Тихіше! – прошипів Тай.

– О цій годині тут порожньо, я перевірив. Все чисто, шуруй переодягатись.

Тайлер повернувся до Вівіки, шию та футболку вкривали плями не менш ніж на її сукні, яку вона прикривала пальтом.

– А з тобою, що, Кривава Мері? – хмикнула вона.

– Охоронці. Я потрапив на зміну караулу. Заходь бігом!

Вівіка увійшла до блоку. Тайлер зачинив за ними двері. Раптом стало тихо. Він кинув сумку на підлогу і потягнув за блискавку.

– Ну? – склала руки на грудях вона.

– Що, “ну”? – пробурмотів Тайлер.

– На, що ти дуєшся цього разу?

– Ні на, що.

Вівіка закотила очі і видерла з його рук джинси, блузку і шкіряну куртку, що досі пахла парфумами Есті, бо вона тягала її кілька місяців. Мати спільний розмір з найкращою подругою ще та біда.

Вони стали спинами одне до одного, Вівіка зняла пальто, а тоді скинула туфлі.

– Ти бісишся, я ж бачу!

– Яка ти, бляха, спостережлива, – бурмотів Тайлер, знявши куртку.

 Вівіка стиснула губи і застрибнула у джинси, потягнувши їх під сукню. 

– Ти ображений? Через Лоутона? 

– Ні. Ми прийшли його здихатись – ми здихались. Кінець розмови.

– То, в чому справа? – знявши сукню, спитала вона.

– У тобі!

– І що цього разу? Я надто голосна? Надто сувора? Надто багато сплю, мало їм, мало тобі дякую і не цілую в пупик перед сном? Чим ти цього разу не задоволений у мені? В чому справа?

Вівіка мало не роздерла пачку вологих серветок.

– Сказав: ні в чому, – знявши футболку, мовив він. – Схоже від твого любого Торнтона тобі передався цей мутований ген підозр. Ще чого милого полізеш мені під матрац!

– О! – вигукнула вона, витерши шию і щоку від крапель крові. – Я вже знаю, що там знайду: набір підлітка збоченця – стопку журналів з голими цицьками і засохлу шкарпетку!

Тайлер розгнівано озирнувся та глипнувши на струнку спину, тонку талію дівчини і присоромлено відвів погляд.

– Ти що ревнуєш? – пирхнула вона.

– Ти здуріла? – звів брову він.

– Та, ну. Невже ні?

– З якого ляда я б це робив? – закотив очі Тайлер.

– Ну, не знаю, можливо ти дуже зацікавлений у…

– Зацікавлений у кому? У тобі? – глузливо спитав він.

– Та ні, радше у детективі.

– Що? – обурився Тайлер. – Тобто, чого?!

– Ну…Мені могло здатись, але…

– Я – не гей!

– Це не щось погане! – кинулась виправдовуватись Вівіка. – Я – толерантна. Життя надто коротке, щоб робити виключно те, що кажуть люди, кожен має кохати і кохатись із тим, з ким хоче, аби взаємно.

– Авжеж…Ти це знаєш ліпше за інших, – пирхнув він. – І я повторюю: я не гей. Я зустрічаюсь з жінками.

– Знаю, – реготнула вона.

– Що? То якого ляда ти…

– Просто хотіла, подивитись на твої червоні щічки.

– Ти точно божевільна, Вів.

– Може й так, – знизала плечима вона. – Однак це тобі в мені завжди подобалось.

– От тут ти помиляєшся! – одразу відповів він. – Я постійно маю витягати тебе з якоїсь сраки, бо ти дієш надто непередбачувано і як правило, небезпечно. 

Вівіка закотила очі.

– Бла-бла…

Тайлер хмикнув.

– Ти самовпевнена і надто вперта, щоб зробити так, як я тобі раджу. Тож ти робиш все своїм пихом, аж доки не почнеш тонути у купі власних помилок. 

Він реготнув.

– І навіть тоді ти не попросиш про допомогу, ні, ти складеш руки на грудях, зробиш невдоволене лице і чекатимеш, доки у твою світлу голівку не прийде черговий дебільний план! – гаркнув Тайлер.

Вівіка нахмурилась, склавши сукню і пальто у тканий мішок для одягу.

– Тому я маю завжди враховувати похибку на твою імпульсивність і гордість, щоб опинитись поруч саме в потрібну мить. 

Дівчина озирнулась через плече, спостерігаючи, як друг бурчить на стіну перед собою. Попри неприємні речі, які він казав, загальна картина була кумедною. Вона прикусила губу, щоб не засміятись. Тоді Тайлер вибухне і не розмовлятиме з нею до завтра.

– Ти не визнаєш, що не помилилась навіть, якщо це стане умовою порятунку твого клятого життя! 

Тайлер видихнув, проговоривши все це і Вівіка не знайшла слів для відповіді, тому хлопець тихіше продовжив: 

– Хай там як, ми дуже давно разом і я звик до тебе, тож якби складно з тобою не бувало, все що ми маємо, ми здобули спільною працею, я це ні на що б не проміняв.

Вівіка потягнулась до блузки і продовжувала стояти спиною до хлопця в самому бюстгальтері та джинсах з високою посадкою. Тайлер знову кинув короткий погляд на спину подруги. 

– І, мабуть, тому ти мене і бісиш.

– Саме тому ти так дивишся на застібку мого ліфчику? – самовдоволено спитала вона.

– Що ти плетеш? – розсердився хлопець. – Чого б я туди дивився?

– О, справді? – вона блискавично повернулась через плече і криво всміхнулась. 

Тайлер ривком повернув голову до стіни, сердячись на себе. 

– Не дивився я на тебе, не видумуй. Я турбуюсь про твій особистий простір, на відміну від усіх твоїх хлопчиків на одну ніч.

– О, то ти багато про них знаєш?

– Та ти не сильно переховуєшся, – глузливо підмітив він. – Хто там був до детективчика? Коннор? Ні, чекай, Колін?

– Я не питаю їх імен, це ж ти моя секретарка, – закотила очі Вівіка.

– Дуже смішно, – зітхнув він.

– Припини, це розвага на ніч і нічого особистого.

– Торнтон про це знав? Чи з ним все було інакше? Планувала заміж, поки він не розпсихувався, дізнавшись, хто ти така насправді?

– А він тебе, я бачу аж занадто турбує, – застебнувши останній ґудзик, мовила вона.

– Не турбує він мене! Начхати на лягавого. Я радий, що він більше тут не отирається.

– Ну, так… Воно й видно. Яка тобі різниця з ким я сплю? Твоє постійне намагання присоромити мене вже трохи набридло.

– Ти хоч колись замислювалась чи мають вони якісь почуття?

– А нащо? – звела брову вона. – Все всіх влаштовує, кого ні – нехай йдуть до біса.

– Ти така…така…

– Яка? Ну ж бо, Таю, просвіти, яка ж я?

 – Безвідповідальна! – він повернувся до Вівіки інстинктивно, не задумуючись, бо був сердитий. Побачивши, що подруга стояла лицем до нього він трохи знітився.

– Ого! А ти подорослішав! – повідомила вона, пронизавши поглядом промальовані м’язи його торсу та рук.

Тайлер протягнув футболку через голову, насупившись.

– А, на що ти чекала?

– Не знаю,– зізналась вона. – Тіло підлітка? Пивний животик? Що завгодно, та не це! Ти добре попрацював, маєш доволі пристойний вигляд.

– О, справді? – насмішкувато спитав він. – Пройду кастинг на стриптизера?

– Та, без кастингу візьму, коли так хочеш замінити шейкер на шест.

Тайлер закотив очі, запихаючи жмут одягу у сумку.

– Ходімо вже. Забалакала.

– Я тебе забалакала? – обурилась Вівіка.

Вони обійшли машину на якій приїхали і вмостились у іншу автівку. Томас уже чекав всередині. У салоні було прохолодно, Вівіка одразу застебнула куртку. Водій був мовчазним, після вибуху Тайлера, це було навіть приємно. Сам друг показово відвернувся до вікна. Томас посунувся, взявши дівчину за руку. 

– Все буде гаразд, Вів. Головне, що ніхто з вас не постраждав.

Вона зітхнула, поклавши голову хлопцю на плече. Томмі завжди відчував зміни настрою і прагнув підтримати. Певно тому, з ним завжди ставало легше.

Есті зустріла її у вестибюлі, взявши під руку.

– Тай надувся? – покосилась на хлопця вона.

– Як завжди.

– Він хвилюється.

– Так, – стишила голос Вівіка. – І цим трохи підбішує.

– Ходімо, крихітко. Вже набрала тобі ванну, накидала пелюсток, запалила свічки. Йди поки вмощуйся, а я прийду з віскі сауером і сольником Алекса Тернера.

Вівіка пирхнула.

– Дякую, що ти є.

Есті всміхнулась.

– Головне, що гад здох, все інше неважливо.

Певно за це вона любила їх усіх найдужче: у якій би сраці вони не були, завжди триматимуться одне за одного. Так, всі по-різному, та все ж, саме так відчувалась справжня родина.

***

– Гаразд, отже, що ми маємо на цей час? – спитала Есті, коли вони всі спустились до підвалу, де знаходився офіс команди.

Сам офіс нагадував металеву клітку, зоновану для кожного працівника. За великим рахунком: це був екран Фарадея, кілька шарів шумоізоляції та анти-радарне покриття. Вони мали вдосталь часу, щоб зібрати потрібних людей, ресурси та все це обставити. Єдиний і найдурніший їх прокол за весь клятий час – додатковий вихід у підвал з зали у клубі. Завдячуючи детективу, цю похибку вони виправили тієї ж ночі як вдалося спровадити неспокійного Торнтона, що не міг забути про кляту ляду. Хто б міг подумати, що хід, який існував від самого початку і не був помітний нікому, раптом впаде у око підпитому детективу-новачку. Та це зайвий раз доводило, що система ще далека до бездоганної.

Естефанія натисла кнопку, проєктор одразу ж вивів на стіну збільшену таблицю, на якій ім’я Френка Лоутона прикрасила улюблена помітка команди “ліквідовано”. Есті віддалила таблицю. Вгорі всієї цієї кримінальної імперії, звісно ж красувалось ім’я Коріна Дюпона. За п’ять років їм вдалося зібрати повний список головних по різних процесам. З мілкими сошками було складніше, їх було забагато. Втім, імена тридцяти трьох підручних Дюпона прямо зараз зображувались у таблиці. Дванадцять з них уже були успішно відправлені у засвіти. Вівіка пробіглась очима по іменах, хоч і знала їх вже на пам’ять.

Синтез і виробництво пан-хірру Доктор Джеффрі Л. Мейден

Оптова дистрибуція наркотиків у Європі Лендон МакЛаґен

Роздрібна вулична та клубна торгівля наркотиками Роберт Бейкон (ліквідовано)

Контрабанда через морські порти Майлс Бойд

Контрабанда через сухопутні кордони Мілісент Брімс (ліквідовано)

Контрабанда авіаційним шляхом (приватні літаки та дрони) Ліам Джойс

Секс-трафік жінок і дівчат Аманда Колдвотер

Секс-трафік чоловіків і ЛГБТК+ Патрик Джефферсон(ліквідовано)

Примусова порноіндустрія та онлайн-трансляції Пітер Іґен

Викрадення людей для викупу Джозеф Мортен (ліквідовано)

Викрадення людей для торгівлі органами Синтія Отер

Викрадення для примусової праці Мартін Стамп(ліквідовано)

Торгівля зброєю та боєприпасами Діґбі Оттервуд

Контрабанда та продаж вибухівки Майкл Стоунсент

Кіберзлочинність (DDoS, ransomware, хакерські атаки) Ділан Вебер

Крадіжка криптовалюти та фінансове шахрайство Кетрін Міллс

Відмивання грошей через легальний бізнес Джон Тейт

Відмивання грошей через криптовалютні біржі Остін Бербрук(ліквідовано)

Рекет та “дах” бізнесу Сем'юел Габербоун

Корумпована поліція Френк Лоутон(ліквідовано)

Корумпована митниця та прикордонна служба Барбара Стілл(ліквідовано)

Незаконні азартні ігри та підпільні казино Патриція Делейн

Підпільні бої без правил Мік Делейн

Контрабанда та торгівля рідкісними тваринами Сімоне Кім(ліквідовано)

Контрабанда предметів мистецтва та антикваріату Тіна Уівер

Торгівля фальсифікованими медикаментами Анджела Маркен(ліквідовано)

Виробництво та продаж контрафактних товарів люксового сегменту Іссабелла Веліче

Контроль портових і логістичних компаній Джоанна Мінеллі(ліквідовано)

Крадіжки вантажів на дорогах та залізниці Александр Тікер

Шантаж і компромат на політиків та бізнесменів Вільям Такер (ліквідовано)

Усунення конкурентів, замовні вбивства Джаред Редбоун

Захист і охорона всієї імперії (власна служба безпеки) Бенджамін Тейн

Розвідка, контррозвідка та внутрішня «поліція» (стеження за своїми) Меттью Лейстер(ліквідовано)

– Хто наступний? – спитав Тайлер.

Естефанія повернулась до проєктора, перемикаючи слайд. Ім’я жертви обрано. Тепер треба лише скласти план і добряче підготуватись до наступної операції.

*Обсесивно-компульсивний розлад (ОКР) — це психічний розлад, що характеризується нав'язливими думками (обсесіями) та повторюваними діями (компульсіями), які людина виконує для зменшення тривоги.