Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶ Hozier – Angel Of Small Death & The Codeine Scene

Як і обіцяла, Морін залишила друга в неділю ввечері. Кіномарафон трохи вийшов з-під контролю, адже обоє дали хропака вже на початку “Нової Надії”*. А тоді всю суботу дивились наступні частини. Попри це, Джим гарно провів час. Вони багато теревеніли, про дитинство, роботу, стосунки. Він незчувся, як розповів про все, що гнітило його весь цей час. І про аварію, і про зраду, і розлучення. Наступні фільми просто собі йшли на тлі цих відвертих розмов.

Як не дивно, Джим добре виспався і був готовий знову чимось займатись. Тож він пішов на пробіжку, тоді прийняв душ, поснідав і вирушив у клуб. Чомусь уявив невдоволене обличчя Тайлера і йому стало веселіше. То вже була частина денного ритуалу.

У вестибюлі о цій порі було майже порожньо. Есті махнула рукою з-за стійки, чим змусила того таємничого незнайомця звернути увагу на детектива. Від холодного погляду Джиму стало незручно і він повернувся до бару. 

Очі його зачепилися за Вівіку, вбрану у красиву червону сукню з пишною спідницею, вона кивнула досить таки привабливому чоловіку у блакитній футболці-поло і чорних штанах з завищеною посадкою, молодик точно когось нагадував.

– Бувай, Вів, – кивнув він, поцілувавши її руку.

– Бувай, – мовила вона, а тоді забрала свою руку і рушила до стійки реєстрації.

Джим сів на барі, кивнувши Тайлеру.

– Це вже інший? – спитав він, не зводячи очей з чоловіка, що йшов до дверей.

– В неї щодня інший, – нагадав йому Тайлер, поставивши перед ним келих із Лонг-Айлендом. – Вона не витрачає час на стосунки.

– Просто секс? – не вірив детектив.

– Так, – знизав плечима Тайлер.

Джим так ніколи не вмів. Він закохувався сильно і довго не міг відпустити, а займатись коханням без, власне, кохання було дивно і не давало того задоволення, що з близькою людиною. Тож секс без обов’язків ніколи не був для нього цінним. Він відпив коктейль, намагаючись проковтнути колюче відчуття, що вже наростало в грудях.

– Де я його бачив? – спитав він у бармена.

– Спортивні новини часто дивишся?

Джим замислився. Уява одразу домалювала ракетку у мускулистій руці.

– Колін О’Коннел!

Тайлер кивнув.

Спортивна знаменитість, п’ять років тому отримав серйозну травму, через що на два з половиною роки пішов зі спорту. А тоді відновився і здобув перемогу на трьох турнірах. Джим читав новини про Коліна, та ніколи ще не бачив його особисто. Той виявився трохи нижчим, ніж він уявляв. 

– Доброго ранку, Габбі, – всміхнулась Вівіка, всівшись на стільчик поруч.

Тайлер поставив перед нею Неґроні, закинувши собі на плече рушник.

– Читаєш думки, – звела брову Вів.

– Якби за це ще й доплачували… – бурмотів він.

– Не шкварчи, – зітхнула Вівіка.

Джим уважно спостерігав за тим, як вона зробила маленький ковточок і облизала гарно нафарбовані червоні губи.

– То, що привело? – не дивлячись на детектива, спитала вона. – Не схоже, щоб тобі була до душі місцева випивка.

– Схоже ти мала рацію. Тайлер знає свою справу.

Вона знову відпила, цього разу уважно оглянувши детектива.

– Ні. Це не те.

– Не те? – не зрозумів Джим.

– Ні. Ти тут з іншою метою.

Торнтон вхопився за коктейль. Вівіка підперла рукою підборіддя.

– Ти мене хочеш і геть не знаєш, як з цим бути, вгадала?

Джим поперхнувся. Власниця готелю розреготалась, повернувшись до Тайлера.

– Трясця, а ти не збрехав! Давиться він і справді досить легко!

– Прямо знахідка у ліжку БДСМ-ника, – закотив очі Тайлер. – Головне нічим його не напувай у процесі. Вийде конфуз.

Вівіка пирхнула. Джим відчув, як щоки нагрілися.

– Не соромся, це просто жарт.

– Дурний жарт, направду, – бурмотів детектив.

– Не заперечуватиму, – всміхнулась вона. – Ну, то?

– Що? – він втупив темні очі в неї.

– Я мала рацію?

– Ні, – пирхнув він.

Тайлер закотив очі, відійшовши.

– Я так не думаю, – самовдоволено мовила вона, наближаючись.

– І що змусило тебе так вирішити? – спитав він, вдаючи абсолютну байдужість.

Вівіка подалась вперед, наближаючись. Джим опустив очі на її декольте, що опинилось значно ближче, ніж він сподівався. Живіт миттю стиснувся. Джеймс нервово ковтнув, коли вона опинилась надто близько.

– Навіть не знаю…– тихо мовила вона, не зводячи звабливого погляду з нього.

– Що ти робиш? – ледь чутно спитав він.

– Гм… – вона торкнулась рукою його стегна, плавно рухаючись до застібки, гострі кігтики шарпнули його по блискавці.

Джим відчув як тіло одразу ж кинуло в жар від несподіванки і чогось ще, про що він вирішив не замислюватись. Він затамував подих, як раптом її рука зупинилась на кишені детектива, вона підняла підборіддя, не зводячи уважного чіпкого погляду з очей Джеймса. 

– А це в нас Ґлок-19, чи ти просто радий мене бачити? – промуркотіла вона.

Джим перехопив руку дівчини, повільно відвівши в бік.

– Я ношу з собою зброю, – хрипко мовив він.

– Навіть у вихідний? – звела брову вона.

– З чого ти взяла, що в мене вихідний? – нахмурив брови він.

– А хто, крім мене п’є о десятій ранку в робочий день?

– Ти маєш рацію, – зітхнув Джим.

Вони не зводили очей одне з одного, він досі тримав її зап’ясток у своїй руці, тепло її шкіри його неначе обпалювало.

– Нащо тобі зброя тут? Почуваєш себе у небезпеці? – вона звабливо всміхнулась.

– Коли ти так відверто мене домагаєшся? – кинувши швидкий погляд на її губи, мовив він. –Так.

Вівіка розсміялась. Джим і собі не стримав усмішки.

– Вітаю у світі жінок, любчику! У нас так майже весь час.

Вона повернула зап’ясток, легко вивільняючись із його хвату і відхилилась, взявши коктейль до рук. Джим повторив за нею, бо спрага, як на зло, одразу ж скувала сухе горло. Її близькість схвилювала його, аромат парфумів охопив його хмаринкою і не відпускав ще певний час. 

– А якщо серйозно?

Джим зітхнув.

– Мене відсторонили. 

– А, тобі не пробачили ту дурну витівку з вилазкою до мого клубу?

Джим опустив очі.

– А ти?

Вівіка знизала плечима.

– Ти не переший, хто вважає мене мало не кримінальною генійкою. Та річ у тім, що я просто вдало одружилась і маю куди інвестувати силу силенну бабла.

Джим пирхнув.

– Аварія певно вибила тебе з колії?

– На моїх очах його череп перетворився на місиво, як думаєш? Я відбулася вправлянням плеча і кількома забоями. А від Блейка майже нічого не лишилось. Даруй, та…я не хочу говорити про це.

– Вибач.

Вона махнула рукою.

– Скажи мені краще звідки в тебе зброя, якщо тебе відсторонили. Хіба у вас не забирають значок і пістолет, як у кіно?

Джим пирхнув.

– Я маю дозвіл на власну зброю. Тож, коли я лишив табельну у шефа, вирішив бути поки зі своєю. Мені так спокійніше.

Вона хмикнула.

– І що ти робитимеш, якщо помітиш небезпеку? Просто відстрілиш її?

Він підняв на неї очі. Вівіка замислено відвела погляд.

– Просто забереш життя у того, хто становить для тебе загрозу?

– Якщо не матиму іншого вибору – так.

Вона звузила очі.

– І ти готовий до цього?

– Вівіко, я – коп, – нагадав він.

Вона закотила очі.

– Що?

– Ми ж наче домовились, що я забуваю про цю незручність.

Джим пирхнув.

– Вибач.

– До того ж, це найнудніша відповідь у світі. Хочеш знищити чиєсь збудження – повторюй цю фразу, як мантру.

– Збудження? – Джеймс не зміг стримати усмішку. – Ти була збуджена?

– Ключове слово «була», адже фраза «я – коп» знизила моє лібідо, щонайменше до завтра.

– Може, не так і погано? – знизав плечима він. – Відпочинеш від випадкових зв’язків, тим паче, як я бачу О’Коннел тебе не задовільнив, якщо ти досі збуджена.

Вівіка всміхнулась.

– Впізнав?

– Ти, як я бачу, на дріб’язок не розмінюєшся.

Вівіка допила коктейль і поставила келих.

– І це пояснює, чому думка, озвучена трохи раніше – неправильна. Мої зв’язки не випадкові, любий, а чітко прораховані. Я знаю про кожного, хто входить у цей клуб, ми перевіряємо документи, пам’ятаєш? Тож, якщо хтось із присутніх мене зацікавить, я спершу дізнаюсь про його кредитну історію, репутацію, працевлаштування та медичну картку, – вона подалась вперед, уважно поглянувши у його очі. – І, звісно ж, чи є у нього знервована дружина.

Вівіка зблиснула очима, підводячись.

– Бувай, Габбі.

Трясця. Вона знає.

– Куди вона знову побігла? – хрипким голосом спитав він.

– Вівіка вільна жінка, куди хоче – туди й ходить, – пирхнув Тайлер. – Припини бігати за нею, це має жалюгідний вигляд.

– Тебе спитати забув.

– Візьми, випий і не патякай зайвого, інакше наступне, чим я тебе почастую буде гумовий кляп, – бармен кинув глузливу усмішку. – І не питай звідки він у мене.

Джим зціпив зуби, взявши склянку до рук.

– До речі, як там Морін? – спитав Тайлер. – Вже як прешся сюди, то її приводь. З нею хоч поговорити є про що.

– Ти ж в курсі, що вона лесбійка? – примружився детектив.

– Отже, має бездоганний смак на дівчат. У нас більше спільного, ніж ти думаєш. До того ж, – він подався вперед. – Я не розглядаю кожну жінку в оточенні як потенційну коханку. Спробуй якось, корисний досвід.

Джим скрипнув зубами. Ох, як же його дістав вже цей зухвалий бармен!

– Детективе! – весело озвався Томас, плеснувши його по плечу. 

Торнтон поперхнувся.

– Боже, тобі не набридло…бути собою? – скривився до детектива Тайлер.

– Упс…Даруй, що налякав, – Томас всівся навпроти. – Як справи?

– Чого весь час фламінго? – прохрипів Джим, вказавши на яскраву сорочку хлопця. Цього разу зелену.

Томас опустив очі, знизавши плечима.

– То як моя тотемна тварина. Вони дуже гарні, цінують життя, зливаються із заходом сонця – романтика.

Джим здійняв брови, відпивши, цього разу обережніше.

– Сьогодні планується музичний вечір з шостої до восьмої. До нас завітають інвестори. Заходь в гості.

Джим нахмурився.

– Яка музика?

– Та різна. Джаз, ритм-н-блюз, інді-рок… Залежить від настрою Вівіки. Музиканти вже подали перелік пісень, вона обирає. Але обіцяла заспівати сьогодні.

– О, так, – пригадав Джим. – Вона ж співає.

– Ти чув?

Джим хитнув головою.

– Вона крута. Не часто виходить на сцену, та шоу робити вміє.

– Це вже точно, – звів брову він.

Телефон його завібрував у кишені.

– Даруй, – пробурмотів він до Томаса, а тоді прийняв виклик. – Торнтон.

– Здоров, Джиме, – озвався Брук.

– Привіт.

– Як там твоє відсторонення?

– Ти для цього телефонуєш?

– Гм…Взагалі-то Беглі попросив передати, що ти можеш повертатися.

– Не зрозумів, – нахмурився він.

– Тобі відшкодують ці п’ять днів і ти можеш вийти на роботу від завтра.

Джим округлив очі.

– Справді? Що сталось?

– Тут така справа…Гм…Ти не міг би прийти сьогодні?

Детектив піднявся.

– Так! Я вже їду.

***

Джим примчався до відділку, відчуваючи приємне хвилювання. Він і забув як скучив за цим місцем. Навіть Ортеґа дратував його не так сильно. Хоч направду, з усього відділку він був єдиним, що виводив Торнтона з себе одним тільки виглядом.

– Привіт, – звернувся він до Брука.

– Радий тебе бачити! – всміхнувся напарник, простягнувши йому руку. – Беглі на тебе чекає.

Джим рушив до кабінету шефа, у пам’яті спливла остання їх розмова. Неприємно згадувати той день та і кілька наступних, направду.

– Шефе?

Беглі підняв очі.

– Торнтоне! Молодець, що прийшов, – він простягнув руку.

Джим потиснув.

– Що сталось?

– Сідай, – кивнув він на стілець. – Кілька годин тому у відділку було знайдено шість трупів працівників поліції.

– Що? Тут?

Беглі кивнув.

– Як це сталось?

– Вчора всі вони затримались на робочому місці, а тоді хтось проникнув у відділок і повбивав їх усіх.

– Записи камер?

– Запис уривається перед нападом. 

– Наскільки ж вони затримались? – звузив очі він.

– О пів на другу, згідно з записами камер, ще працювали на своїх місцях. 

– І всі вони тепер мертві?

– Так. Дивна справа, направду. Охоронник нічого не бачив. Тобто…Взагалі нічого. Енергоживлення вимкнулось рівно на три хвилини. 

– То шістьох здорових дядьків вбили за три хвилини? – не міг повірити Джим.

– Схоже на те.

– Щось зникло?

– Ні. І це найдивніше. Щось з’явилось.

– І що це?

– А, це власне і є причиною, чому я викликав тебе і скасував відсторонення.

Беглі поліз до свого сейфа і дістав герметичний пакет із чимось доволі важким. Метал глухо стукнув по столу.

– Що це? – посунувся Джим.

– Жорсткий диск.

Детектив підняв очі на шефа.

– Із ноутбука Бейкона. 

– Не зрозумів. Хіба Морін не перевіряла…

– Диск було замінено, коли вона лишила його на дешифрування. А цей диск приніс сюди вбивця. Ким би він не був.

– І що на ньому?

Беглі важко зітхнув, діставши з того ж сейфа пляшку скотчу.

– Зачини двері.

Джим підвівся, рушив до дверей, повернувши замок.

Шеф наповнив свою чашку із емблемою поліцейського відділку і посунув Джиму одноразовий стаканчик, з якого скоріш за все поливав фікус, що зеленів собі на підвіконні.

Джим покосився на випивку. Беглі одним ковтком осушив чашку. Видно було наскільки шеф знервований, детектива це насторожувало.

– Там, Джеймсе, все найгірше, що можна собі уявити, – прохрипів він. – Відеоматеріали з неповнолітніми, катування, секс-трафік, перелік жертв, досьє з компроматом, списки клієнтів та замовників пан-хірру. Політики, власники конгломератів, світові зірки… Це, бляха клята візитівка Коріна Дюпона. Одна з багатьох.

– Чи є щось на нього самого?

Беглі хитнув головою, знову наливши випивки.

– Ні. Не думаю, що навіть тим, хто працював на нього відомо, хто він. Та найгірше у цьому те, що ті шестеро копів фігурували у тих списках. Вони працювали на нього і зливали оперативну інформацію. 

– Як вони могли піти на таке? – обурився Джим. – Їх шантажували?

Беглі хмикнув.

– Ти ще дуже молодий, Джеймсе. Щури, на жаль, є всюди. А надто там, де обсяг роботи не корелюється з оплатою. Та знаєш, що вбиває мене найбільше? – хитав головою шеф. – Я знав їх всіх. Виняньчив після академії, навчив всього, що знаю. А вони встромили ніж у спину.

Джим опустив очі.

– Твій батько був не у захваті, що я скасував відсторонення. У нього давні рахунки з Дюпоном.

– Враховуючи, що моя сестра померла через клятий пан-хірр, не дивно.

– Справа не лише у цьому, – хитнув головою Беглі. – У дев’яносто другому твій батько напав на його слід. Лишалось геть трохи і ми б схопили Дюпона. Та хтось його попередив і той втік. Нат дуже просив мене, щоб я утримав тебе від дурних ідей. І я хочу просити тебе про те саме, Джиме. 

Шеф поглянув на нього дуже уважно. Детектив зітхнув. Він не міг цього обіцяти, тож змінив тему.

– Чи можна поговорити з охоронцем?

– Він нічого не бачив.

– Я розумію, та все ж він може принаймні розповісти про якісь деталі, що можуть допомогти.

Беглі махнув рукою.

– Він, певно досі сидить у кімнаті для допитів.

– Хто проводив? Не кажіть, що Ортеґа.

Беглі реготнув.

– Якби я тебе не усунув – цим би займався ти.

Джим зітхнув.

– Вибач, – хитнув головою Беглі. – Я мав дослухатись.

– Ну, я Вас не звинувачую. Мої підозри і справді були надуманими.

– Щодо клубу Вівіки безперечно, та ти не дарма так цікавився справою Бейкона. Тепер я розумію, що то навряд чи було самогубство. Тіло обслідують ще раз.

– Добре. Чи можна сповістити мене про результати?

– Я поновив тебе у справі, Джиме. 

– Дякую, сер.

Беглі простягнув йому руку.

– Але за умови, що ти не діятимеш самостійно. Щойно матимеш підозри, хапай Брука і обоє до мене, зрозумів?

– Так, шефе.

Беглі кивнув, відпустивши його руку.

– Добре. Можеш йти.

***

Джим подався вперед на стільці, у кімнаті для допитів. Навпроти нього, згорбившись сидів чоловік років сорока. Стомлений, наляканий, його обличчя було блідим. Він стискав у руках склянку з водою і дивився кудись перед себе.

– Світло блимнуло…– затинаючись мовив охоронець. – Блимнуло всього на мить. А коли увімкнули назад – всі вже були мертві. 

– Чи бачили Ви когось? Можливо силует, чи особливі риси, голос. Бодай щось?

– Вбивця лишив мене. Я не знаю чого…– бурмотів він. – Хоч я нічого не бачив. Лише тінь… 

– Тінь? Чоловіча чи жіноча?

– Тінь нависала наді мною, безшумно, ні кроків, ні дихання…– наче не чуючи Джима, продовжив охоронець. – А тоді розвіялась. Потім був свист.

– Свист? – подався вперед Джим.

– Пронизливий, гучний, висвистував якусь мелодію. Стару відому пісню… Ну, цю…

Він почав мугикати.

– Це, що АВВА? – нахмурився Брук. 

– А потім долинув шепіт, що промовляв «спи», потім все геть потемніло. Я спав до самого ранку…Посеред трупів. Хоча я готувався до нічної зміни. Я не був стомленим, присягаюсь!

– Вас ніхто ні в чому не звинувачує, містере Галловей. Я просто намагаюсь дізнатись про деталі.

– Я вже казав детективу: я нічого більше не бачив. Ні обличчя, ні голосу…Можна я піду додому? Будь ласка.

Джим відкинувся на спинку стільчика, не розуміючи за, що йому братися.

– Звісно, – мовив він і повернувся до Брука. – До нього треба приставити охорону. На випадок, якщо вбивця передумає.

– Про це вже подбали. За його будинком наглядатимуть.

– Він живе сам?

– Старенька мати, глуха на одне вухо.

Джим зітхнув, дочекавшись, коли охоронник залишить кімнату допитів.

– Чому вони лишили його живим?

Брук знизав плечима.

– Певно, тому, що він ні в чому не винен.

– Вбивці з кодексом честі? – насмішкувато кинув Джим. – Що далі? Банки грабуватимуть Робіни Гуди?

– Чом би й ні? До того ж щось мені підказує, що таке вже хтось провертав.

Брук підвівся, поглянувши на годинник.

– Знову до ночі сидітимеш? Певно скучив за нашою божевільнею? – реготнув він.

– Направду, на вечір маю плани, піднявшись, мовив Джим.

Брук здійняв брови.

– Оце так! Відсторонення тебе змінило.

Джим всміхнувся.

– Які саме, коли не секрет?

– Мене запросили на вечір музики.

– Цікаво, – всміхнувся напарник.

– Хочеш зі мною?

Брук хитнув головою.

– Ні, дякую. Дружина сьогодні готує м’ясний рулет, тож зараз піду куплю улюблене вино і будемо вечеряти.

– О, якесь свято?

– Ні. Просто романтична вечеря. Десь з рік тому почали відвідувати сімейного психолога, з того часу навчились чути одне одного. Часом влаштовуємо одне одному такі вечори сюрпризом.

– Який же це сюрприз, якщо ти знаєш про рулет?

Брук всміхнувся.

– Я просто випадково зазирнув не у ту каструлю вчора. Там якраз м’ясо маринувалось. Та вона нічого не знає. Я тренував здивоване обличчя. Ось.

Він продемонстрував, Джим розсміявся.

– О, чудово-чудово, дзвонили з кіноакадемії, просили заїхати по Оскар, – всміхнувся Джим.

Брук реготнув, а тоді уважно поглянув на свого напарника.

– Щось в тобі і справді змінилось, ти неначе… полегшав, чи що? Радий, що ти повернувся, – він простягнув руку.

Торнтон потиснув її.

– А я радий повернутись.

Детектив дивився вслід Бруку і обмірковував його слова. Він у шлюбі майже тридцять років і попри це, їм вдалося не просто врятувати стосунки, а й зробити їх радісними. Напарник поспішав додому і судячи з теплої усмішки, справа насправді була геть не у рулеті. А в тому, що вони з дружиною приділяють достатньо уваги одне одному. Певно в цьому і була причина краху його власного шлюбу. Та який сенс вже про це думати?

Думка Брука про те, що Джим став легшим теж не давала йому спокою. Адже формально за ці п’ять днів він не мав нічого легкого. Втратив дружину, дізнався про зраду, усвідомив, що помилився у підозрах, уникав усвідомлення, що попри особисту неприязнь, його шалено тягне до жінки, яку він до пуття не знає. П’ять днів здавались місяцями за кількістю подій. Хіба це можна назвати полегшенням?

Певно, річ була в тому, що він відпустив те, що вже давно його картало. Чи не вперше думка затриматись на роботі викликала якесь роздратування. За п’ять днів він полюбив власний дім. І це було добре, бо він не пригадував цього відчуття. За п’ять днів йому почав подобатись клуб. Точніше вестибюль готелю, якісна випивка, колючі репліки норовистої власниці і навіть сварливий бармен вже не так сильно дратував його. 

Все відбувалось якось занадто швидко і водночас, це лишало відчуття, що минуло значно більше часу від їх не найприємнішого знайомства.

Джим прибув до клубу за десять хвилин до початку вечора. Як не дивно, охорона навіть не спитала, хто він такий. Клуб сьогодні було цікаво обставлено. Декорації нагадували підпільні бари часів сухого закону. 

Бармени у костюмах та капелюхах, світло приглушене, стіни прикрашали портрети Аль Капоне, Джорджа Ремуса, Біллі МакКоя та Чарльза Лучано**. Чоловіки пихтіли сигарами, жінки з витонченими мундштуками кокетливо всміхалися.

Хай яка тут система вентиляції, та працювала вона бездоганно, ароматів цигарок у залі взагалі не було чути, що було плюсом для не курців, до яких належав і Джим.

Всі присутні, вбрані у стилі арт-деко, леді у красивих, розшитих бісером сукнях періоду двадцятих та тридцятих років, чоловіки у костюмах та з ідеально вкладених гелем зачісками.

Детектив навіть замислився, чи не мав він сам переодягнутись. Чорний костюм і біла сорочка були для нього як друга шкіра, він вкрай рідко вдягав щось інше, певно тому, що ніде крім роботи особливо не бував. Зараз він вперше замислився, чи не варто щось змінити. В голові згадався голос Брука. Може і його правда.

– Радий, що ти прийшов! – всміхнувся Томмі.

Джим окинув його поглядом. Білий костюм сидів на ньому бездоганно, і варто було детективу замислитись як же хлопець без своїх фламінго, як помітив кремовий шовковий аскот, що був ефектно обернутий під комірцем. Звісно, витончену нашийну хустку прикрашав принт уже знайомих граційних рожевих птахів.

– Маєш ошатний вигляд.

– Дякую! Я вирішив не лякати тебе тематикою, бо ти б навряд чи прийшов, – всміхнувся він.

– Мені приємно, що ти запросив мене.

Томас знизав плечима.

– Мені здається, тобі час кудись вибиратися. Скільки того життя? Провести його самому у квартирі якось сумно, – він поглянув в бік бару. – Тобі взяти, щось випити? 

– Я сам, дякую, Томасе.

Він кивнув.

– Гарного вечора.

Джим всміхнувся. Хлопчина був дуже приємним, певно найприємнішим з усієї четвірки, детектив рідко зустрічав таких світлих людей.

Як не дивно, на барі вправлявся інший бармен. Джим опустився на стільчик, поруч сидів чоловік у блакитній сорочці, підгорнутій на ліктях і жакардовій, розшитій сріблом жилетці. Він був повернутий у іншу сторону і тихо потягував свою випивку.

– Що бажаєте?

– Гм…лагер, будь ласка.

Бармен кивнув, взявши кухоль.

– А де Тайлер?

Чоловік поруч повернувся. Джим мало не вилаявся.

– А ти скучив? – звів брову Тайлер. – Невже вразиш мене тим, що весь цей час приходив до мене, а не до Вів?

Детектив закотив очі.

– Добрий вечір.

– Вітаю, Торнтоне, – закотив очі він.

– Тобі дали вихідний?

– Ну, я ж маю бодай колись відпочивати? Не всі ж живуть роботою як ти.

– Даруй, а ти завжди такий знервований?

– То певно ти так на мене впливаєш, – підпер рукою підборіддя він.

– Ну, от…А ще щось про мене кажеш. Може, це ти мною зацікавився.

– Гаразд, ми обоє латентні геї, з прихованим потягом одне до одного, коли тобі так буде легше, – закотив очі Тайлер.

Джим пирхнув:

– Сподіваюсь, ти не відправлятимеш мені свого прутня у повідомленнях.

– Залежить від твоєї поведінки.

Вони з секунду сиділи там, уникаючи поглядів одне одного, а тоді розреготались.

Перші кілька гуртів виконували класичні джазові композиції, що безперечно додавали атмосфери і підкреслювали чарівні голоси виконавців, та Джим не був прихильником цього жанру, тож не надто захоплювався почутим.

Наступною на сцені опинилась Естефанія. Джим знову відчув як щось кольнуло його, цього разу прямісінько у вухо. Він повернув голову. Незнайомець, що витріщався тоді на неї у вестибюлі відвів погляд і поглянув на Есті.

Дівчина мала чарівний вигляд. Довге волосся плавними хвилями спадало на плечі, красива прикраса на голові лягала блискучими кристалами на лоба. Сукня мала сіро-блакитний відтінок і чудово контрастувала з бронзовою гладенькою шкірою.

Від її голосу на душі ставало тепліше. Джим не помітив як прикипів до стільця, не маючи змоги відвести погляд. Її голос заворожував, викликав найтепліші спогади, грів серце. Він всміхався. А коли пісня завершилась, йому навіть стало сумно. 

На сцені з’явився наступний співак, цього разу чоловік близько п’ятдесяти із приємним баритоном.

Есті спустилась зі сцени, спинившись біля Джима і Тайлера.

– Бездоганне виконання, Емерод, як завжди, – всміхнувся Тайлер.

– О, похвала від тебе, хоч друкуй і вішай у рамочку, – реготнула вона, а тоді поглянула на детектива. – А ти, що скажеш, Джиме? Певно, не твоя найулюбленіша музика.

– Взагалі так, але ти співала просто…просто…– він губився у словах. 

Естефанія всміхнулась.

– Який красномовний відгук, Торнтоне, – закотив очі Тайлер.

– Слухай…

– Тихіше! Зараз Томмі співатиме!

Джим повернувся до сцени. Хлопець променисто всміхнувся. 

– Присвячую цю пісню найпрекраснішій Естефанії.

Дівчина мило всміхнулась, поклавши долоню над грудьми.

Мелодія була повільна, але з чудовим ритмом та багатою мелодією. Джим не міг одразу визначити жанр, адже у пісні було поєднано одразу декілька.

Втім, детектив мало не поперхнувся, вкотре, коли почув його голос. Високі ноти звучали органічно, з переливами, Томас неймовірно володів власним голосом, це викликало захоплення. Джим десь чув цю пісню, вона була досить відома, та щоразу на приспіві серце прискорювалось, таке неймовірне враження це на нього справляло.

– Я не знав, що ти вмієш так круто співати! – захопливо видихнув Джим, коли Томас підійшов до нього, обійнявши Есті.

Хлопець мило всміхнувся.

– Дякую! 

– Це моя улюблена пісня, – змовницьки всміхнулась Естефанія. – Він знає як я люблю Тедді Свімза.

На сцену вийшла Вівіка, Джим сам не знав чого, та почав хвилюватися, неначе він прийшов сюди вболівати саме за неї.

Вівіка мала гарну зачіску, її волосся було підібране, а на лобі красувалось бандо, коштовне каміння якого виблискувало у приглушеному світлі зали. Довга шия була відкритою, у ложбинці переливався краплеподібний сапфір. Кобальтова сукня, розшита сріблом сяяла, підкреслюючи принадні вигини і спадала до підлоги сріблястими та синіми хвостами.

Вона торкнулась стійки, наближаючи мікрофон до себе. Залою пролунав чіткий, гарно поставлений злегка хрипкуватий голос. Високі ноти вона брала дуже чисто і легко, неначе робила це завжди. Дивовижно та з кожним рядком пісні, Джим відчував як мурахи вкривають шкіру, а тіло кидало в жар. Вона співала, щось про сльози лауреата Оскара, детектив не надто вслухувався у текст, абсолютно вражений голосом Вівіки. Якщо Есті та Томас здавались дуже талановитими співаками, власниця клубу однозначно мала за плечима академічну підготовку. Він впізнавав всі прийоми, які колись вивчав сам. Давно це було…

 Щойно пісня завершилась, залу сповнили оплески, Вівіка поволі спустилась зі сцени і наблизилась до друзів.

– Маестро, – вклонився їй Тайлер.

– Ну, чому ти так рідко виходиш на сцену? Ми б гроші лопатою загрібали, – зітхнула Есті.

– Можна подумати, я тобі мало плачу, – хмикнула Вівіка.

Детектив всміхнувся.

– Ти справді майстер.

– А як щодо тебе?

– Як щодо мене? – перепитав він.

– Не хочеш поспівати?

Джим покосився на сцену.

– Я давно цього не робив.

– Це не біда, можеш піти за лаштунки і розспіватися. До кінця треклиста ще п’ять виступів.

– Я не певен.

– Нервуєш? – всміхнулась вона.

Джим знизав плечима.

– А перед ким, власне? – звела брову Вівіка. – Ти більшість цієї зали в очі не бачив і навряд чи побачиш після цього вечора. А враховуючи, скільки з них вже випило – вони тебе й не пригадають. 

– Ну, тут є ви.

– Якщо це натяк на мене, я не насміхатимусь, – запевнив Тайлер. – Я взагалі співати не вмію.

– Господи, так! Він якось напився і горлав “Livin’ on a Prayer” всю ніч, в мене вуха в’янули! – хитала головою Есті.

– Шикарна пісня, – заплющила очі Вів.

– Ага, але жахливе виконання! – мовила Есті.

Тайлер знизав плечима. Детектив пирхнув.

– Нема про що турбуватись, – запевнив Томас. – Ми підтримаємо.

– А музика?

– На сцені з соло-виконавцями працюють наші музиканти, – пояснила Вівіка. – Поспілкуйся, оберіть пісню, якщо вони її знають – можуть зіграти одразу, якщо ні, зачекаєш, доки вони підготуються до виконання.

Детектив зітхнув, тоді допив своє пиво і підвівся. І нащо він підписався на цю авантюру?

***

– Піду, переодягнуся, – мовив Томас. – Костюм безперечно класний, та мені в ньому якось жаркувато.

– То присутність прекрасних дам, – розвалившись на стільці, мовив Тайлер.

Вівіка закотила очі, Есті реготнула.

– Якийсь ти напружений, – звернула увагу Вів.

– Я просто не розумію, для чого Томас запросив Торнтона.

– А тобі яке діло до нього? – звела брову власниця клубу. – Він тебе особисто чимось зачіпає?

– Ні. Просто дратує.

– Ну, у такому разі це твоя проблема, а не наша, хіба ні?

– Може вже просто трахнеш його, щоб він нарешті припинив муляти мені очі? – ліниво мовив він.

Вівіка криво всміхнулась.

– Я не просила пропозиції кандидатів, Таю. Слідкуй за тим, хто в твоєму ліжку, а моє не чіпай.

Він закотив очі, махнувши бармену. Той миттю поновив його напій.

Естефанія озирнулась, всього на мить, зустрівши погляд Асмодея. Дихання збилося, вона відвела очі, здригнувшись.

– Тобі холодно? – спитала Вівіка.

Есті всміхнулась, хитнувши головою. Світло у залі раптом вимкнулось.

– Якого біса? – шипіла Вівіка.

– Перепрошуємо за незручності, ми вже вирішуємо ситуацію! – крикнув Тайлер, діставши телефон.

Есті не бачила, та відчувала, що друзі зараз не поруч. Водночас все тіло вкривали сироти, хоч у залі не було холодно. Раптом прохолодні пальці стиснули її руку. Всього на мить. Серце прискорено стукотіло в грудях. Темрява була непроглядною, хоч хтось із гостей вже додумався увімкнути ліхтарик на телефоні.

Раптом прохолодна долоня відпустила її і світло увімкнулось. Естефанія кліпнула, роззираючись. Та Асмодея у залі більше не було.

Вівіка і Тайлер повернулися, всі троє поглянули у бік сцени. Есті намагалась концентруватись на піснях і голосах виконавців, та думки її раз по разу поринали до тієї холодної руки, що стискала пальці. Вона досі відчувала той дотик. Що це було? І чому?

Раптом вона відчула теплі руки на своїх плечах. Знайомий аромат легкого цитрусу. Томас. Неспокій миттю відступив, її одразу ж огорнуло теплом і затишком, вона повернула голову. Незмінна сорочка з фламінго, цього разу кобальтова. Вона ще не зустрічала людей, яким би так пасував цей принт. Томмі єдиний був таким.

– Все гаразд? – спитав він, уважно поглянувши на неї.

– Так, все чудово, – всміхнулась Есті, притулившись до нього.

***

Джим вийшов на сцену останнім. Вівіка звузила очі і підняла підборіддя, очікуючи що ж заспіває детектив. Він взяв мікрофон у руки. Музиканти почали грати.

Есті здивовано витріщилась на Вів:

– Це, що “River”? 

Тайлер красномовно підняв келих, одним ковтком приговоривши свій напій.

Власниця клубу не відповіла, лише склала руки на грудях, кинувши тінь усмішки.

Співав він справді гарно. М’яко, голос контролював дуже добре, та і взагалі схоже насолоджувався самим процесом співу. До другого куплету в ньому не лишилось і сліду тієї невпевненості, що мав детектив перед виступом. Спостерігати за ним на сцені було приємно. Вівіка бачила, як оживилась жіноча частина залу і не стримала усмішки. Йому пасувала впевненість. Значно більше за звичну похмурість і стриманість.

Коли пісня завершилась, детектив вклонився під гучні оплески і спустився вниз. Вівіка помітила, як його спинило кілька жінок, що захопливо про щось розповідали. Він всміхнувся, кивнувши, а тоді підняв очі, зустрівшись поглядами з Вів. Торнтон перепросив і обійшов несподіваних “фанаток”, наближаючись до бару.

– Джиме, ну ти даєш! – Есті обійняла детектива. – Я не знала, що ти так круто співаєш!

Детектив усміхнувся. Томас активно закивав:

– Ще й так круто переспівав! Я взагалі у такому стилі цю пісню не уявляв, ти просто монстр, чуваче!

Джим реготнув.

– Зняв би капелюха, якби він у мене був, – кивнув Тайлер. – Молодець.

– Дякую, – дещо здивовано відповів детектив.

Вівіка звела брову. Джим криво всміхнувся.

– А ти, що скажеш?

– А тобі потрібна моя похвала?

Торнтон знову всміхнувся.

– Ні, але це тебе здивувало? – здійняв брову він. – Зізнайся, здивувало!

Вона всміхнулась.

– Дай мені свій номер.

– Що, будемо есемеситись?

Вона закотила очі.

– Щойно я подумала, що ти сучасний хлоп, а ти ляпнув “есемеситись”.

– А це, що, надто старомодно? – пирхнув він.

Вівіка реготнула:

– Так вже ніхто не каже.

Він дістав телефон з кишені. Власниця клубу зітхнула, набираючи свій номер. 

Томас потягнувся до кишені джинсів, передавши смартфон Вівіці.

– Дякую, любий, – вона завершила виклик.

– Чого твій телефон у Томаса?

– Він – мій асистент. А у моїх сукнях немає кишень.

Джим замислився. Вівіка підняла на нього очі.

– Я склала список, – мовила вона, повернувши свій телефон всього на мить. – Це перелік речей які я змогла по тобі зчитати станом на цю мить. Я налаштовую автовідправлення, що надсилатиме тобі по пункту щодня, починаючи від сьогодні, коли ти вже так сподіваєшся на моє здивування.

– Нащо так запарюватись?

– Щоб ти був певен, що я не вигадую їх на ходу, аби тебе обманути.

Він здійняв брови.

– Це дуже слушно.

Вівіка всміхнулась.

– Ну, тоді чекай на нове повідомлення. “Поесесмесимось”.

Він розреготався.

– Слухай, Вів може ми…

– Добраніч, Габбі, – всміхнулась вона, йдучи до виходу.

Наступним скочив Тайлер. Есті і Томас переглянулись, всміхаючись.

– Бувай, – всміхнувся Томмі.

– Була рада тебе бачити, – кивнула Есті.

– Навзаєм! І…дякую, що запросили.

– З таким голосом, запросимо ще, – вишкірився Томас, поплескавши його по плечу.

Вони повільно рушили до виходу. Детектив провів їх поглядом. Телефон дзенькнув. Джим повернув екран до себе, відкривши повідомлення від номеру, що поки не був підписаний.

“Поставлений голос, можливо співав або брав курси ораторського мистецтва.”

Джим зітхнув. Що ж, цього разу Вівіку здивувати не вдалося. Та ще не вечір.

* “Нова надія” – четвертий епізод космічної опери “Зоряні Війни”. (1977р. реж. Джордж Лукас)

** Імена одних з найвідоміших бутлегерів періоду 1920-х-30-х років у США.