Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Rammstein – Sonne

– Я не жартую, – Ґабрієль зробив крок. – Дай їй спокій, Асмодею.

– Тебе це не обходить, – пирхнув він.

– Обходить, бо я – її янгол-охоронець. Моя робота дбати про неї.

– Ти виключно приводиш її душу у світ і супроводжуєш після смерті, – холодно відповів Асмодей. – Її життєвий шлях тебе не обходить.

– Ти помиляєшся, – відповів архангел. – Якщо щось чи хтось збиває її зі шляху, я мушу втрутитись.

– Вперше про таке чую, – відвів погляд Князь Безодні. – Татко не насварить за втручання у життя смертної?

Ґабрієль наблизився. Його сяйво сліпило демона. 

– Я ледь виправив те, що ти накоїв, – зціпив зуби він. – Ледь повернув на місце лінію її долі.

– Про що ти говориш? – нахмурився Асмодей. – Я зустрів її кілька тижнів тому.

– Ти певно забув, як ви з Азазель бавились, являючись на виклик ритуалами?

– Це було давно, – нахмурився він. – До чого тут Есті?

– Остання ваша витівка сталась двадцять вісім років тому, коли її мати знайшла ритуал для виклику янгола-охоронця. Та вона не знала, що відгукуються на такі заклинання лише породження Безодні.

У той період Азазель, (занепала, з якою він і Беліал дружили), полюбляла читати різні ритуали смертних. Одним з таких був обряд, що мав ніби-то викликати янгола-охоронця, що може дарувати міцне здоров’я, силу чи якийсь хист людині. 

Справжні янголи на такі обряди не реагували, та часом, якщо ритуал був правильним, він відкривав портал у Безодні, дозволяючи комусь із демонів чи занепалих здійснити перехід.

Зазвичай, у такий спосіб з Азазель полюбляла розважатись Беліал. Та Асмодей якось здуру, під пляшку отрути погодився супроводжувати подругу наступного разу. Азазель такі обіцянки навіть сп’яну не забувала, тож той “наступний раз” припав саме на цей день.

Демон не відчував особливого ентузіазму, та захват Азазель був заразливим. Це дратувало його, та він нічого не міг вдіяти.

– Скоро відкриється, бігом! – її очі блищали від радості. Небезпечна усмішка розтягнула тонкі вуста.

Асмодей прискорився, поспішаючи за нею.

– Тут, вже скоро. Відчуваєш як земля нагрівається?

Демон дивився на захоплену подругу трохи довше, ніж мав би. Вона аж сяяла у передчутті пригоди. Він погоджувався на все це виключно тому, що попри абсолютну байдужість та знудженість зовні, у глибині душі він відчував задоволення від того, що Азазель було весело.

– Щойно прохід відкриється – стрибаємо.

Асмодей кивнув.

– Я трохи зміню твою зовнішність.

– Нащо це?

– Не певна, що смертні уявляють янголів без крил, зате з рогами.

Демон зітхнув.

– Гаразд. Тільки швидко.

Азазель реготнула і змахнула руками довкола голови Асмодея. Загалом він не відчував змін, аж допоки біль не скував його череп. Він зіщулився, впавши на коліна. Роги фактично вростали всередину, повністю ховаючись під густим волоссям. Та коли різь під лопатками, змусила його задихнутися, Князь Безодні окинув подругу розгніваним поглядом.

– Що ти наробила?!

– Ну…Я маю тимчасово зробити з тебе янгола, тож…

– Бляха…Не кажи, що в мене зараз виростуть…

Асмодей примружився, впершись руками у чорну землю. Біль був нестерпним. Він століттями вчився терпіти, та після такої довгої перерви це давалось складніше.

Крізь шкіру випнулись кінчики білосніжного пір’я. А тоді, поглиблюючи жалючий біль – і крила. Вони розгорнулись за спиною, змусивши демона втратити рівновагу. Він ніколи не мав крил і гадки не мав, що з ними робити.

Гаряча рука провела по щоці, спинивши кігтистий палець на підборідді.

– Ну, привіт, красунчику…

Асмодей поглянув на подругу.

– Ти здуріла?

Він нахмурився. Голос звучав інакше. М’якше, тепліше.

– І хто я?

– Ґабрієль.

– Ти взяла образ архангела? – шипів Асмодей.

– Це обряд виклику янгола-охоронця. На думку спав він. З усіх божих дітей він мені подобався найбільше.

Асмодей скривився.

– Хіба ти не по людській здобичі?

– Якщо ти питаєш чи жалкую я про перелюб з людьми, через який мене вигнали з Небес, то за всі ці тисячоліття відповідь не змінилась: ні, влаштувала б ще сотню оргій з тими мавпочками.

– А кажуть, що у демонів кінки дивні.

– Фу, расист.

Амодей реготнув, Азазаель повернулась до порталу.

– Майже відкрився. Так, дивись, зараз ми спустимось туди, ти маєш відповісти на питання, яке тобі поставить людина. Головне, щоб ти не звучав лиховісно.

– Чим це відрізняється від виклику демонів?

– Та нічим. Замість крові козла тобі пропонують вічну любов і покору, – вона закотила очі. – Словом, дріб’язок.

– Кровожерливе ти стерво.

– Я теж тебе люблю, – скривилась вона. – Все, ходімо, виродку.

– Ти ж казала, що я красунчик, – пирхнув Асмодей.

– Ні, це Ґабрієль красунчик. А ти, навіть нап’явши його сексапільну мордяку, лишився собою.

Демону це здалось милим, він ледь стримав усмішку.

– На рахунок три – стрибаємо.

– Чекай, а що як вони тебе побачать?

– Батько покарав всіх “трахунів” не лише вигнанням. Люди відтепер нас не бачать і не можуть взаємодіяти.

– Плакала твоя оргія? – звів брову Асмодей.

Вона сумно кивнула. Портал розкрився ширше, здіймаючи суху землю. Азазель схопила друга за лікоть і вони стрибнули всередину чорного виру. Подорож крізь портал була сліпучою і неначе потріскувала довкола вух і очей. Вона “кусала” шкіру, змушуючи стискатися.

Асмодей відчув підлогу під ногами вже за якусь мить. Його очі сфокусувались на двох переляканих людських істотах.

– Янголе…О…дякую! Дякую, що з’явились на наш поклик, – вклонився смаглявий чоловік з чорними вусами.

Жінка з красивою бронзовою шкірою і круглими карими очима теж вклонилась. Вона тримала руки на вагітному животі, неначе захищаючи.

Асмодей схилив голову вправо.

– Питай їх: “чого покликали мене?” – підказувала Азазель.

– Чому ви кликали мене?

– Ми…ми дуже хвилюємось за нашу дочку…– тремтячими губами мовила жінка. – Нам загрожує небезпека. Ми благаємо тебе відвести її від неї.

– А як щодо вас?

– Ми самі привели себе до цього, – мовив чоловік. – Якщо є можливість врятувати наше дитя, благаю, о, премудрий Янголе, допоможи їй. Дай їй сил впоратись з усім.

 – Тепер вдай, що передаєш силу.

Асмодей кинув швидкий погляд вбік подруги.

– Ну, поводи руками у повітрі, не знаю…Щось вигадай!

Демон зітхнув, тоді рушив до жінки. Вона раптом відступила, очі її набралися сліз. Асмодей прислухався. Її аура була чистою, жінка не вміла брехати чи приховувати, та зробила за життя чимало поганих виборів. Вони неначе змії вилися, псуючи бездоганне сяйво довкола неї.

Те саме можна було сказати і про її чоловіка. Не зло, не пиха привели їх до цього моменту, а неправильне рішення. Тепер вони шукають заступництва у янгола. Асмодей ледь стримався від саркастичного сміху. Він має вселити надію у двох смертних. І надія ця не справдиться. Демони вкрай рідко були схильні до емпатії. Їх цьому не вчили. Тож, Асмодей не був виключенням. Азазель хихотіла, кружляючи довкола чоловіка.

– Збрити б йому вуса… Я б з ним розважилась…

Демон кинув невдоволений погляд на подругу.

– Ну, все, мовчу. Давай уже.

– Я виконаю ваше прохання, – звернувся до пари Асмодей. – Натомість я прошу вас щодня молитися мені – архангелу Ґабрієлю. Благати пробачити гріхи вам і вашій дитині. Шануйте мене і не забувайте про цю послугу.

Азазель хихотіла собі в долоньку.

– Присягаємось, архангеле, – вклонились обоє.

Асмодей підняв підборіддя жінки. Які ж вони жалюгідні створіння. Спершу роблять купу необдуманої дурні, а тоді біжать до небесних створінь благати рятунку. 

Він зітхнув приклавши руку до живота жінки. Вона хапнула ротом повітря, вдивляючись в очі Асмодея. Він збирався просто пожартувати. Та що б не зростало в утробі, воно неначе потягнулось до нього у відповідь і, схоже, всотало частку його темряви.

Тоді він не звернув на це особливої уваги. Вирішив, що то було лише хвилювання матері, що дуже боїться за безпеку свого чада. Та тепер розумів: вдаючи, що дарує силу дитині, він і справді це зробив. Асмодей відчув це тієї миті, та не усвідомлював, що слабкість, яка долала його потім кілька тижнів була геть не реакцією на переміщення у порталах. А втратою малої частки темряви.

– Вона має демонічну силу? – спитав він у Ґабрієля.

– Ні, – пирхнув архангел. – Вона має тінь, твою тінь. Саме тоді ти і збив її з курсу.

Демон нахмурився.

– Вона жива і неушкоджена.

– Тепер – так. Та ти гадки не маєш, через що їй довелось пройти, через твої дії. Я мусив вручну скеровувати її.

– Яким чином? Через тих трьох смертних у готелі?

– Їй судилось зустріти дівчину і хлопця. Це було від самого початку. Вони мусять бути поруч.

– Чому? На їх долі теж хтось вплинув? У них нетипові аури.

– Ти знаєш небагатьох людей, – роздратовано зітхнув Ґабрієль. – Їх темрява не від прокляття чи діянь демонів.

– А той четвертий? Томас. Хто він? Я не можу прочитати його, його аура не має нічого видатного. 

– Я створив його для неї, – тихо мовив Ґабрієль.

Асмодей нахмурився.

– Як це “створив”?

– Його душа була викликана у цей світ як компас для неї. Доки він буде поруч – твій вплив їй не нашкодить. Тому тримайся від неї якнайдалі, Асмодею. Інакше вся моя робота буде марною.

– Як так вийшло, що ти її янгол-охоронець?

– А ти забув, як сам наказав смертним молитись мені? Я дізнався, що ти приготував тій дівчинці і взявся опікуватись її душею. Ти посмів взяти моє обличчя і зруйнував життя невинній дитині. А тепер намагаєшся нашкодити їй. Чого ти хочеш від неї?

– Я не…

Ґабрієль скривився.

– Ти навіть не розумієш, чого хочеш.

– Вона потрібна мені.

– Тобі потрібна частка власної темряви, яку ти передав їй. Без неї вона була б тобі не цікавішою за інших смертних.

Асмодей не бажав з цим погоджуватись.

– Цю частку можна забрати?

– Не розкривши їй правду? Ні. Вона може лише добровільно попрощатися з нею. 

Демон нахмурився.

– Тобі час повертатись до Пекла.

– Я цього не робитиму. У мене відпустка.

– Ізуель погодила двотижневу відпустку. Вона завершується завтра. 

– Тоді я її подовжу, – холодно мовив Асмодей. – І я не питатиму дозволу янгола.

– Прикро, коли вже цілих два янголи керують місцем, де ти живеш, – підмітив архангел.

– Ти не маєш наді мною влади.

Ґабрієль дістав з-за поясу перо, підкинувши його. Те поволі кружляло простором, опускаючись до низу. 

– Ти сподіваєшся вразити мене цим? – покосився на перо демон. – Що, татко пожалів тобі справжньої зброї?

Та щойно перо торкнулось землі, насмішка зникла, а сам Асмодей впав, хапаючи ротом повітря. Біль раптово скував тіло, змушуючи його стискатись у судомах.

– І попри це, я все ж сильніший від тебе, Князю Безодні, – похмуро дивився на нього Ґабрієль. – Я повторюю востаннє: дай спокій Естефанії.

Перо і архангел зникли. Асмодей важко зітхнув. Параліч потроху сходив, демон починав відчувати пальці рук та ніг. Тоді поволі підвівся, повертаючись до готелю.

***

Біла пара була непомітною для людей. Вона просувалась вихрем над містами, шукала вмістилище.

Азраель почувалась дивно, вона була легкою, невагомою, кружляла над світом, забувши, хто вона. Єдине, що вона пам’ятала: це те, що має знайти ту білу пару і розвіяти її.

– Я сховаюся від тебе, – линув шепіт. – Тобі не знайти мене.

Азраель мала відшукати джерело того шепоту. Та пошуки її затягнулись. Вони кружляли так довгий час, вона наздоганяла, а він різко змінював курс.

Пам’ять тліла, Азраель відчувала як розчиняється. Їй потрібне тіло. Та як зрозуміти яке зможе витримати її душу?

Пара вела її крізь стіни до натовпу. Звуки були різкими і дивними. Азраель би радо оцінила їх якби розуміла, які звуки приємні, а які ні. Та вона нічого не пам’ятала.

Вібрації від звуків, змушувати ауру Азраель здригатися. Енергія захопливого натовпу глядачів була такою різноманітною. Кожен прийшов зі своїми турботами, радістю чи навіть болем. Вони дивились на сцену, не зводячи очей. Пара линула залою, розпорошуючись над глядачами. Азраель не розуміла де вона і, що відбувається. 

Пара кружляла залою, то розсіюючись, то скупчуючись у хмаринки. Що він замислив? Азраель наближалась до Чуми, та руки щоразу хапали порожній простір. Вершники попереджали, що без смертних тіл, вони не здатні одне одного торкнутися. Та все ж, вона мусила бути якомога ближче, щоб одразу перейти до справи.

А пам’ять? Азраель вилаялась. Вона ж муситиме відновитися після злиття і забуде про все це. Дурні умови. Дурна місія. Дурні Вершники. Для чого вона це робить? Яка мета всього цього? Вона все силкувалась згадати, та спогади вислизали, щойно вона намагалась вхопитись за них. Думки плутались, її свідомість розсіювалась, неначе вона збилася з курсу.

Залу сколихнули крики. Азраель невидющим поглядом вперлась у натовп. Що відбувається? Чого це викликає стільки змішаних почуттів? Крики зливалися з дивними звуками сцени, доки музиканти один за одним не спинили гру. Він зробив це умисно. Щоб відволікти її і тікати. Але чому? Чому вона не полетіла за ним? Чому вклякла над першими загиблими? Чому бачила це і не могла зрушити з місця?

Пара тим часом розпорошувалась, проникаючи у вентиляційні люки і рухалась назовні. 

Натовпом ширилось безумство: вони розбігалися, верещали, трощили меблі, хтось стукав у двері, благаючи випустити його. 

По центру, вставши на своє місце, заклякла жінка, тримаючи в руках скривавлений ніж. Погляд її був переляканим. Вона навіть не усвідомлювала, що робить.

Паніка була всеохопною, від неї Азраель відчувала дивні, не притаманні їй емоції. Тіло потягло вперед до вбитого чоловіка, що лежав між сидіннями. Звідки вона знала, що робити? Це частина її сутності?

Почулися постріли, хтось падав, хтось бив одне одного кулаками. Хаос ставав нестримним. Від нього повітря було гірким, все довкола неначе скував мороз, що колов шкіру і носа.

Нове відчуття сколихнуло її. Що це? Гнів? Біль? Жаль? Підлога ставала багряною. Музиканти руйнували інструменти, вбиваючи одне одного. Якоїсь мить крики спинились. Скільки втрачених життів? Скільки душ…

Азраель погано відчувала власне тіло, та все ж тремтячими пальцями намацала косу за спиною. Пам’ять поверталась уривками. Холодні пальці враз перехопили зап’ясток.

– У тебе є справи, – мовив рівний голос. – Зараз Чума слабкий, йди. Тут я впораюсь.

Вона підвела очі на душу, яку колись помилувала. На того, кого обрала собі у помічники. Лазурні очі сяяли під чорним каптуром. Коса в його руках миттю перетворилась на сокиру – ознака того, що смерть прийшла насильницьким шляхом, отже і відсікати душу доведеться інакше.

Азраель зітхнула, киваючи:

– Дякую, Кітаелю.

***

Безодня здригнулася. Беліал хутко підвелася. Міхаель, що продовжував сидіти на землі з флягою в руках, окинув її поглядом.

– Що сталось?

– Новоприбулі.

– Хіба вони не мають одразу потрапляти до Лімбу, поки Азраель не закінчить?

– Так. Але їх дуже багато. 

Вони зустрілись очима.

– Чума, – одночасно сказали обоє.

Міхаель підвівся, ставши поруч.

– Вона впорається, – запевнив архангел чи демоницю, чи й сам себе.

– Не треба мене підтримувати, – бурмотіла Беліал.

– Чому?

Вона кинула на нього погляд.

– Не вдавай, що тобі не байдуже до моїх почуттів.

– Чому ти думаєш, що байдуже?

Беліал звела брову.

– Бо всім завжди байдуже.

Міхаель опустив очі.

– Мені – ні.

Вони зустрілись поглядами.

– Якщо сподіваєшся на п’яний перепих – забудь, – пирхнула вона. – Я звісно у відчаї, та не настільки.

– Я взагалі про це не думав, – нахмурився він, хоч і затримав погляд на її обличчі трохи довше, ніж мав би.

– О, справді? – вона зробила крок до Міхаеля, той не стримав усмішки, бо її допитливий погляд, в сумі з випитою отрутою, його не на жарт звеселив. – Носиш трусики під цією спідничкою?

– Це тога! – обурився архангел.

– Ну, так…

– Ти ж носиш сукню, як у нареченої Франкенштейна, чого мені не можна?

– О, то ти знайомий з людською культурою?

– Я забагато часу провів з душами, у період їх адаптації на Небесах, – знизав плечима він. – Вони люблять телевізор.

– Ну, звісно.

Міхаель поглянув на Беліал.

– Хай там як… – почав був він. – Мені подобається твоя компанія.

Вона окинула його поглядом і зітхнула:

– Як не дивно, ти бісиш мене трохи менше за інших.

Він пирхнув.

– Треба тверезіти, бо ще чого доброго цілуватись полізеш, – хитнула головою вона.

– Це вже навряд, – обурився Міхаель.

– О, тепер будеш принижувати? – змахнула чорним волоссям Княгиня Безодні.

– Ні, – нахмурився архангел. – Просто не бачу сенсу у тілесності без взаємних почуттів.

– Ти таки святенник, – звела брову вона. – Може ти ще й…як ви кажете? Непорочний?

Міхаель відвів очі.

– Це не так.

– О, то Предводителька таки зірвала твою квіточку?

– Годі, – бурмотів він. – Я не обговорюватиму це з тобою.

– Ой…Дуже воно мені треба! – закотила очі Беліал.

Він поглянув на неї, примружившись.

– Ну, а хто був…

– Сам здогадаєшся, чи підказати? – роздратовано мовила вона, зустрівшись з ним колючим поглядом.

– Люцифер? – здійняв брови архангел. – Справді?

Вона знизала плечима.

– Він не знає, – зітхнула Беліал. – У Безодні я багато на що надивилась, тож усвідомила потреби власного тіла і знала як поводитись природно.

– Природно? – перепитав архангел.

Княгиня Безодні закотила очі.

– Я вмію доставляти задоволення, ангелику.

Міхаель відвів очі:

– Ясно.

Вона пирхнула.

– Я не знала, що ти такий сором’язливий!

– Просто не бачу сенсу виносити особисте на загал, – бурмотів він.

– Ну, так, – закотила очі Беліал. – Чувак, що пішов зносити кабіну брату за невинний поцілунок своєї колишньої і справді не змішує особисте з публічним.

– Так, я схибив, – підняв на неї очі Міхаель. – І дуже сильно. Та це не повториться.

– Звісно, ні, – реготнула Княгиня Безодні. – Вона тепер з Люцифером. Або буде дуже скоро, знаючи Ізуель, ще трохи повидригується. 

– Чому ти так думаєш?

– Ну, оце її “я не можу бути з тобою!” потім “може мені варто бути з тобою?”, тоді “ні, ти не гідний мене”, а після “ні, це я нічого не гідна”, – Беліал закотила очі. – Це нескінченне скиглення дістало.

– А ти б нормально сприйняла, якби той, кого ти кохаєш зрадив тебе, а наступний викрав, дозволив катування, а потім клявся у всесвітньому коханні?

– Це звичайний понеділок у Безодні, – знизала плечима вона. – Демони мінливі. Нам, за великим рахунком, чхати на почуття інших.

– Це зручна маска, – єхидно всміхнувся він.

Беліал вперлась у нього поглядом:

– Що ти сказав?

– Кажу, дуже зручно вішати на себе ярлик і намагатись підтримувати вигаданий образ, – зітхнув архангел. – Хай там як, Беліал, наполовину ти все ж янгол. Тож розумієш, що відчуває Ізуель, хай і не даєш собі це усвідомити.

– Це не так, – хитнула головою Беліал. 

– Він же зрадив тебе. Неодноразово показував, що ти для нього просто тимчасова втіха. І ти все одно кохаєш.

– Годі, – відвернулась вона.

– Що? – наблизився Міхаель. – Не подобається про особисте?

– Ти такий набридливий! – крикнула вона, розвернувшись.

Чорне блискуче волосся злегка вдарило його по щоці.

– Але ж ти досі тут? – всміхнувся він.

– Так, – нахмурилась Беліал. – Твоя правда. Треба вшиватися.

Вона обійшла його, вдаривши в плече і перечепилась. Міхаель підхопив Беліал. Вона підняла на нього очі. Серце чомусь сповнило дивне хвилювання. Якусь мить вони мовчки спостерігали одне за одним, а тоді вона схопила його обличчя і наблизила до свого, поцілувавши.

***

Чума просувався швидко, та білий туман, у формі якого він зараз був, здавався легшим. Кітаель мав рацію: Вершник втрачає сили. Чим довше він на землі без тіла, тим гірше йому буде.

Але як? Як він зміг вчинити таке? Хіба Вершники можуть діяти тут, на землі поодинці?

Азраель зітхнула. Втім, колись Ґабрієль казав їй: паніка найсильніший людський вірус. Варто навіяти її одному-двом зі спільноти – поступово вона захопить кожного, доводячи до безумства. 

Викривлення Балансу було сильним. У тій концертній залі було близько трьох тисяч людей і вісім музикантів. І всі вони тепер мертві. Почулись сирени. Поліція наближалась до Карнеґі-гола. Азраель тут робити було нічого, вона мала шукати далі.

Чума був поруч. Він причаївся десь, в очікуванні. Ховався від неї, тікав…Азраель зціпила зуби, просуваючись містом.

– Де ти, вишкребку? – рявкнула вона. – Покажися!

Скільки вже вона так блукає? Скільки шукає його? Здавалось, що минуло кілька місяців, чи навіть років. Вона майже зотліла! А Люцифер? Він там помирає…Трясця.

У думках різонув голос Міхаеля. Він звертався до неї, вочевидь тоді, коли вона не могла прийняти повідомлення.

“ Сестро… Якщо ти чуєш…Благаю, поквапся.”

– Бляха. Який же ти розумний! Наче я не намагаюся! – рявкнула вона, літаючи далі.

Де, де ж їй шукати придатну душу? Аура сколихнулась. Стало легше дихати. Чума знайшов собі тіло. Азраель загарчала придивляючись до перехожих. Вона прислухалась до душ, що оточували її. Всі були різними, та більшість слабкими. Чума все якось пробував злитися з одним смертним і він помер за секунду, не витримавши сили Вершника. Та останнє втручання виявилось вдалим. Вона має терміново знайти душу і собі.

Золотисті очі Азраель сфокусувались на єдиній душі, що мала силу витримати її присутність і Янгол Смерті, не роздумуючи, злилася з нею.

***

Поцілунок ставав гарячим, Міхаель притиснув Беліал до себе, її крила смикнулись, випадково зіткнувшись з його власними. Серце прискорено билося в грудях, кожен дотик її тіла, змушував архангела здригатися.

– Це нічого не значить, – прохрипіла вона.

Міхаель зустрів її погляд.

– Згода.

І вона поцілувала його знову. Тіло вкрили мурахи. Він не піддавався пристрастям. Секс для нього був продовженням любові, підтримки та поваги і ніколи не був чимось, що він міг би скоїти на емоціях. Довгий час хіть та спокусу він вважав чимось від Безодні. Чимось на кшталт хвороби, яку мали виключно демони.

Та за довгий час тренування янголів, він дізнався як багато з них і в половину не такі “святі”, якими їх прагнув бачити Творець. Довгий час Міхаель тримався “світлої” сторони. Втративши Ізуель, він закрив цю частину життя для себе, як йому здавалось назавжди.

Та ігнорувати пристрасть, що спалахувала у ньому при кожному погляді Беліал було складно. А тепер, коли її руки вправно знімали лати його обладунків і тягнули тогу – поготів.

Його пальці торкнулись атласних стрічок її корсету, розпускаючи вузли. Беліал відірвалась від нього, підставляючи шию, Міхаель миттєво потягнувся до неї, вкриваючи гарячими поцілунками її прохолодну оксамитову шкіру.

Він схопився за рукав її сукні, знімаючи його з плеча. Беліал поклала руки на його щоки і знову наблизила до себе, цілуючи. Вони неначе не усвідомлювали, що саме збираються вчинити, чи радше не хотіли усвідомлювати. Та чи не вперше за довгий час, обоє мали змогу робити те, чого вони хотіли.