Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Jack White – Would You Fight For My Love?

Беліал досі тремтіла, притулившись до Міхаеля. Його шкіра здавалась гарячою проти її. Мілкі крапельки поту стікали вздовж її хребта, змушуючи тремтіти.

– Змерзла? – спитав він, накривши рукою її плече.

– Ні, – прошепотіла вона.

Міхаель обійняв її міцніше, поклавши підборіддя на її маківку.

– Зараз варто сказати, що це було одноразово.

Архангел розплющив очі. Беліал підняла голову, поглянувши на нього.

– Але… – вона облизала губи.

– Але ти не хочеш? – хрипко спитав він.

Її погляд потемнів.

– Я теж, – Міхаель наблизився, накривши її губи своїми.

***

– Все гаразд? – спитав Люцифер трохи згодом, коли вони таки залишили сад і повернулись до пентхауса. 

Ізуель була мовчазна, сиділа у кріслі і дивилась у вікно на застигле Пекло.

– Я наче забула, що все це…лише на певний час.

– Знаю. Я теж. Тому і вважаю, що нам краще не переходити цю межу, доки не знатимемо напевне.

– А якщо нічого не зміниться? – повернулась до нього Ізуель. – Якщо час піде знову, і ти помреш? Ми ж навіть не знаємо, скільки триватиме ця клята заморозка часу. Я переконана, що і Міхаель не знає.

– Що ти пропонуєш? Жити повноцінне життя, звикнути до того, що все нормально, а коли це все зникне…

– Ти думаєш, що мені буде легше, якщо ми триматимемо дистанцію, та легше мені вже бути не може, Люцифере. Я кохаю тебе, ти кохаєш мене, ми нарешті до цього прийшли. Тож будемо ми спати разом чи ні – я не зможу легко змиритися з твоєю смертю, якщо вона настане.

– Ну, а я б хотів, щоб ти не плакала, коли побачиш моє оголене тіло, бо це трохи вбиває атмосферу, знаєш?

Ізуель розреготалась. Вони помовчали.

– Пам’ятаєш, яким ти був без магії? Після того, як втратив душу?

– Я не втратив душу, просто подарував тобі, – знизав плечима він. – Це інше. До того ж, саме твоя любов зробила зі страшка знову красеня.

– Чекай, що? – повернула голову вона.

– Ти ж знаєш, що чари Мараеля зникли вже за кілька років по його смерті?

Ізуель звела брову.

– То ти знав?

– Не зовсім. Я про це і не думав, доки Азраель не сказала. Тоді, перед тим як вона побігла вирішувати питання з Вершниками, вона нагадала мені, що Пекло повністю кориться нашій волі, нашому настрою і почуттям. Ти щаслива тут, хоч і не кажеш, тому Пекло квітне. Ти більше не бачиш у мені виродка, тому навіть без душі, я маю той самий вигляд, який мав до всього цього. Бо ти бачиш мене таким.

Ізуель замислилась. Вона ніколи про це думала. Люцифер застосовував ілюзії Мараеля, щоб про його стан не знали інші, та коли магія зникла, жоден з них не відчув цього. Бо Люцифер знову мав свій колишній лик.

– Я дуже хочу мати все з тобою, – наблизився до неї Люцифер. 

– Та ти будеш динамити мене, щоб помститись за останні вісім років мого ігнорування, вгадала?

Король Пекла розреготався.

– Люба, ти читаєш мене як відкриту книгу, – він поцілував її у скроню. – Зробимо все, як скажеш, ти ж знаєш, я завжди хочу і можу.

Вона зустрілась із ним поглядами, тоді закотила очі.

– Ми неначе у сопливому ромкомі.

– А я люблю ромкоми, – всміхнувся він.

– Ти жартуєш… – закотила очі Ізуель.

– Та годі тобі, це ж так мило вірити в те, що любов врятує світ.

– Це шкідлива думка, – хитнула головою вона. – Любов не вирішує всіх проблем.

– Але вона дає надію, з нею все здається можливим, – він поправив пасмо її волосся.

Ізуель уважно поглянула на Люцифера.

– Коли ти кохаєш, твоє життя підкоряється іншій гравітації, – тихо мовив він.

– Що ти маєш на увазі?

– Всі мої шляхи, навіть випадкові, необдумані, відверто помилкові чи справді істинні – вели мене до тебе. Ти – центр мого тяжіння, Ізуель. Тож, для мене це не якась романтична маячня для гарного вечора, а цілковита правда.

Він стиснув її руку, Ізуель відчула як мурахи сипнули шкірою.

– Трясця… – видихнула вона вражено.

Люцифер всміхнувся.

– Працює, еге ж? – здійняв брову він. – Так і стають романтиками, люба.

***

– Нам треба спинитися…– тихо мовив Міхаель, розриваючи поцілунок. 

– Татко кличе вечеряти?

– Я маю роботу.

Беліал зітхнула.

– А мені тепер робити нічого, коли вже все там заморожене.

– Дай мені годину. Я злітаю перевірити чи все гаразд і повернуся.

Вона нахмурилась.

– Справді?

– Не кидати ж тебе тут саму? – він підвівся, вдягаючись.

Вже три дні чи близько того вони проводили час разом. Розмовляли про минуле, ділились мріями про майбутнє, що ніколи не настане. Пили отруту і раз по разу впивались одне в одного, неначе це єдине, що давало їм сили продовжити жити той день.

Княгиня Безодні опустила пальці у джерело. Темна тепла вода хлюпала по прохолодній шкірі, додаючи їй блиску.

Міхаель закріпив обладунок і повернувся. Тоді наблизився і швидко поцілував Беліал. А потім змахнув крилами і злетів.

Доки він повернувся, вона встигла одягнутись, прогулятись і знову напитись. Міхаель тихо приземлився, сівши поруч.

– О, ти вже тут? – всміхнулась вона. – Добре. Пий.

– Чекай, – він відставив флягу. – Може…

Беліал примружила очі.

– О, ясно! Ти думаєш, що ми спимо через отруту, так?

Міхаель опустив очі.

– І тепер не розумієш чи вабитиму я тебе, коли ти будеш тверезим?

– Я не певен, що ти не шкодуватимеш.

– Не починай скиглити. Я сама розберусь шкодувати мені чи ні, гаразд? До того ж…не все так погано було, я б навіть сказала дуже добре, – Беліал повернулась спиною і повільно лягла на землю.

Міхаель зробив те саме. Вони дивились у багряне небо і не знали, про що говорити.

– Якщо тобі так важливо знати чи хочу я тебе твереза, я можу вивести отруту з організму прямо зараз. Мені просто треба випити чистої води з джерела.

Архангел повернув до неї голову.

– І…нащо тобі це робити?

Вона знизала плечима.

– Я не збрехала. Трахатись ти вмієш.

Міхаель стримав сміх.

– Ти така вульгарна.

– А ти святоша, – закотила очі Беліал. – Та чогось і протилежності часом сходяться. Біс його зна нащо.

Міхаель підвівся, зачерпнувши води у долоні. Княгиня сіла поруч нахмурившись на архангела. Він підніс руки до її губ, кілька крапель опустились на сукню. Беліал привідкрила рота, дозволивши Міхаелю влити в нього воду. Вона витерла вологі губи зовнішнім боком долоні. Архангел уважно поглянув на неї.

Ейфорія змінювалась щирою нудьгою. Беліал не поспішала дивитись на Міхаеля, неначе хвилювалась, що те відчуття, що змушувало її бажати його, кудись подінеться. Що було дивно. Кілька разів поперекидатись на землі із тим, кого вона до пуття не знає, але хто здався їй справді цікавим, було досить незвично. Та її не гнітило те, що вони зробили. 

Княгиня Безодні насилу підвела очі, зустрівши сяйливий погляд.

– Ну, що?

Низ живота одразу ж напружився, погляд Беліал потемнів. Міхаель це помітив. 

– Гаразд…– всміхнувся він. – Та спершу маю для тебе сюрприз.

– Сюрприз? – здивувалась вона.

Міхаель всміхнувся, піднявши руку вгору. Багряні хмари розійшлися і на небі засяяло сонце. Менше за те, що було на землі, втім таке ж тепле і сяйливе. Беліал захопливо видихнула.

– Це звісно не зовсім сонце, але це сяйво справжньої зірки. Батько навчив мене як…

Беліал впилася у його губи, запустивши пальці у кучеряве волосся. Міхаель, притиснув її до себе, всадовивши собі на коліна.

***

Асмодей не розумів, що він відчуває. Звісно, частка його темряви цілком пояснює його цікавість у Естефанії, це поклик і тяжіння подібного до подібного. Та це було занадто просто і від того він відчував нудьгу, про яку на недовгий час забув.

Він не хотів повертатись до Пекла. Бути там, коли Люцифер мертвий, дивитись на всі ті згорьовані обличчя було занадто. Він подумав про Беліал. Скоріш за все їй буде найважче. Ізуель занадто горда, щоб відкрито проявляти власні почуття, та Белі…Вона вразлива, хоч завжди прагнула показати силу. Швидку думку, що сестра потребуватиме його у ці складні миті одразу перебила інша: щойно він повернеться туди – Абаддон знову візьметься за нього. Він не терпів її присутності. Вона приходила щодня, змушуючи його відчувати огиду до власного тіла і себе самого. Тільки тут вона б його не дісталась. Бо їй не було ходу на землю. Вона продала душу Безодні, Люцифер мало не примусив її до цього після того як демониця катувала Ізуель. Душа, прив’язана до Безодні не дозволить тілу зробити перехід. Тут він був у безпеці від її кігтистих лап.

Та слова Ґабрієля занепокоїли демона. Що як він і справді не зможе лишитись? Що як його насильно перемістять назад, по завершенню терміну відпустки? Що як він не зможе знову прийти сюди?

А власне, нащо? Він усвідомив чого його так тягне до Есті, здавалось би: загадку вирішено, тепер його тут нічого не тримає. Та чого він так не хотів лишати її?

Невже те гірке колюче відчуття у животі свідчило про те, що він жалкує? Невже він справді зацікавився тим, як саме його тінь змогла нашкодити дівчині? Як вона вплинула на її життя?

– Володарю? – прошепотіла суккубка, провівши рукою по його коліну.

Збудження розгоралось поволі, ліниво клубочачись внизу живота. Суккубки були єдиними з ким він мав секс із власної згоди. Вони належали йому, були частиною його власної сили і повністю корилися його волі. Вони робили те, що він накаже, а він робив, що хотів.

Асмодей поглянув на ефірну фігуру, торкнувшись стегна холодною рукою. Вона заплющила очі повільно схиливши голову вбік.

– Візьми її образ, – тихо наказав він.

Суккубка скорилась, волосся стало коротшим і темнішим. Шкіра набувала бронзового відтінку, очі стали темними, спокусливі губи привідкрились. Суккубка наблизилась.

– Ні. Чекай. Розкажи мені щось. Щось, що б вона сказала.

Вона імітувала голос та манеру розмови. Розповідала щось, що чула випадково у ті миті, коли Асмодей відправляв її шпигувати за Есті. Та суккубки не вміли пізнавати людину, читати її думки чи спогади. Демон відвів погляд, прибравши руку з її стегна. Все це здалось йому штучним. Несправжнім, абсолютно марним. Ставало зрозуміло: він хотів не вдалу копію, а її саму.

– Перевір, де вона зараз.

Суккубка зникла. Асмодей побачив все її очима. Просторий готельний номер. Темне волосся розсипалось на подушці. Очі заплющені, губи привідкриті. Дихання Естефанії було тихим і розміреним. Він затримав суккубку на місці, спостерігаючи за дівчиною. У двері її номеру хтось постукав.

Спрацював замок, кнопка над ручкою зі зчитувачем ключ-картки засвітилась зеленим.

Томас тихо увійшов до номера і зняв взуття та сорочку. Всміхнувся до дівчини і навшпиньки наблизився, вкривши її плечі ковдрою. Він ніжно поцілував її у щоку і пішов до іншої кімнати тихенько прикривши за собою двері.

– Забирайся звідти, – крізь зуби процідив Асмодей.

Тоді зітхнув і залишив свій номер, спустившись до вестибюля. Тайлер дещо затримав очі на обличчі демона.

– У чому справа? – холодно спитав Асмодей, адже довгі зорові контакти здавались йому зухвальством.

Вівіка повернулась, звівши брову.

– Геловін почався раніше?

– Про що ти? – стомлено спитав він.

– Як ти вчепив ці роги? – спитала вона, наблизившись, щоб їх розглянути. – Як справжні! Вони на обідку?

Асмодей скочив, рушаючи у найбільш затінений куток вестибюля. Тіні одразу ж зреагували на нього, скупчуючись довкола. Він торкнувся руками голови. Довгі пальці одразу ж зустріли прохолодні закручені роги. То он як відбувається завершення терміну відпустки? Маскування зникає. Добре, хоч більшість людей сприймають це як вдалий костюм. Та не надовго. Якщо маскування зникло, його аура впливатиме на людей ще дужче. Йому треба повертатися. Хутко перемістившись, Асмодей зник. Ноги ступили на теплу суху землю Безодні. От він і вдома. На жаль…

***

Час минав інакше, коли Міхаель був із Беліал. Архангелу щоразу його було мало. Він мусив постійно залишати княгиню, щоб повернутись до своєї роботи там, вдома…Та щоразу його перебування на Небесах скорочувалось, бо він прагнув скоріше побачити її знову.

Він забув про це почуття і не був певен, що зможе знову його мати, проте щось змінилось у ньому. Кожна нова розмова, кожен дотик, поцілунок все це змушувало його впевнюватись, що Беліал розуміє його так, як цього не робив ніхто. Вони були дуже схожими у багатьох речах. Серце стискалось щоразу, як вони були на відстані, він прагнув якомога скоріше виправити це.

Міхаелю кортіло викликати усмішку на її прекрасному обличчі. Він хотів оточити її почуттями, яких її було позбавлено, бо знав: йому це під силу. Бо він має ті почуття, має їх вдосталь, аби вона більше ніколи не почувалась самотньою.

– Брате, – покликав Ґабрієль.

Міхаель озирнувся.

– Ти маєш спинити це.

– Спинити, що?

– Може іншим і невідомо, куди ти зникаєш так часто, та я знаю куди і до кого ти ходиш.

– Чи не хочеш ти сказати мені, що це тебе обходить?

– А хіба ні? Адже, якщо ти почнеш так ставитись до своєї роботи, вона ляже на мене.

– Хіба не цього, зрештою, хотіли ви всі? Бути головними. Та, щойно ставало важко, ви йшли розважатися, доки я мусив все тримати під контролем. Я втомився, Ґабрієлю. Я хочу хоч колись пожити не обов’язком, а власними бажаннями.

– Із Княгинею Безодні? Хіба не ти нас вчив, що демони нижчі, що вони живуть брудом і ницими потребами?

– Хіба не ти завжди ставив це під сумнів? Ти завжди був наймудрішим серед нас. То чого ти зараз спиняєш мене?

Ґабрієль відвів погляд. Міхаель пирхнув.

– З усіх братів, я думав ти єдиний підтримаєш мене. 

– Я не можу підтримати те, що наближає тебе до падіння.

– Це не так.

– Ти з’являєшся рідше. Майже не слухаєш нас на зборах. Ти тікаєш якнайшвидше туди, до неї. Твої крила тьмяніють. Невже ти не відчуваєш змін у власній аурі?

– Ти сам казав мені, що я змінився на краще!

– Ти почав усвідомлювати власні помилки і прагнути їх вирішити. Я радію цьому, брате. Та те, що ти робиш зараз – небезпечно.

– Я не збираюся цього слухати, – хитнув головою Міхаель, рушаючи до Безодні.

Беліал, прогулювалась пусткою. Кожен новий день перетворювався у очікування його повернення. Помітивши як архангел спускається, вона не стримала усмішки і побігла на зустріч. Міхаель всміхнувся, скорочуючи між ними відстань. Беліал застрибнула на нього, поцілувавши.

– Дещо для тебе маю, – прошепотіла вона.

Архангел здійняв брову.

– І що ж?

Вона загадково всміхнулась, ставши на ноги і взяла його за руку, повівши трохи далі до кам’янистих чорних гір. Камінь вкривали червоні та помаранчеві вогники.

– Що це? – спитав Міхаель, зачудовано розглядаючи відблиски на камені.

– Взагалі це жаринки Інферни і дрібка магії. Вони зотліють за годину чи близько того. Коли ми були малими, Буер навчив робити такі, щоб відганяти тіні.

– Я думав князі Безодні керують тінями.

– Так, та колись нам не вистачало на це сил і вони захоплювали нас. Це досить боляче, – скривилась Беліал. – Мати казала: тільки поборовши страх, можна взяти його під контроль, та коли ти малий і тобі страшно…

– Це так не працює, – кивнув він. – Розумію. 

Беліал всміхнулась.

– Я знаю, що янголи не їдять, але я люблю по-поїсти, – вона сіла на ковдру і зняла кришку з тарілки.

Міхаель всміхнувся, сівши поруч.

– І що тут у нас?

– Гадки не маю, я просто зібрала все, що мені подобається і розклала по тарілках.

Архангел реготнув взявши шматочок в’яленого м’яза.

– Воно майже не жується!

– Тоді візьми це, – вона запхала йому до рота шматочок сиру.

Міхаель всміхнувся, перехопивши її руку і поцілував пальці.

– Я так скучив за тобою.

– Ми не бачились годин п’ять, – реготнула Беліал.

– Мені цього багато, – визнав він.

Вона торкнулась його щоки, Міхаель заплющив очі.

– А тепер кажи, що сталось.

Він поглянув на неї. Очі Беліал пильно стежили за його реакцією. Архангел не бачив сенсу брехати. Він зітхнув.

– Ґабрієль вирішив почитати мені нотації, – закотив очі Міхаель.

– Щодо чого?

– Щодо нас. Що це все…

– О, його не влаштовує твоя подружка?

– Він вважає, що я забагато пропускаю там.

Беліал всміхнулась, хоча серце прискорило хвилювання.

– І…що ти про це думаєш?

– Думаю, що нічого страшного. Я ж не…– він пирхнув. – Я не йду звідти. Янголи теж можуть мати трохи вільного часу. Їх не має хвилювати де чи з ким я його проводжу.

– Це на тебе не схоже, – знервовано всміхнулась вона, але у грудях враз похололо.

Міхаель знизав плечима.

– Я все життя всім опікувався, бо так треба. Хочу хоч раз зробити те, чого хочу сам.

– Це може нашкодити?

– Ти ж не вважаєш, що Ґабрієль має рацію?

– Ні, звісно, проте… – чомусь їй було дуже боляче про це говорити, бо ця думка справді засіла у голові.

Міхаель підняв очі.

– Ти жартуєш?

– Подумай сам. Зараз нам добре, але як це все буде надалі? Мені втрачати нічого, але ти…

– Белі…– він наблизився. – Не кажи цього. Ми б могли…

– Що ми могли б, Міхаелю? – спитала вона. – Нічого ж не вдієш. Ми все одно не зможемо бути разом. Ти на Небесах, а я тут. Цього просто не зміниш. 

– Ти хочеш все це спинити? – не вірив він.

– Ні. Не хочу, – визнала вона. – Та якщо все стане ще…

– Що? Складніше?

Вона кивнула.

– А куди ще складніше? Я не хочу бачити нікого, крім тебе. Я постійно прагну побачитись знову, хіба це вже не достатньо складно? Я завжди ставив службу вище за все, але зараз…Я не певен, що воно того варте. Я не хочу втрачати тебе, – мовив він, поглянувши у її очі.

– Я теж, – кивнула вона. Чи не вперше їй не було складно про це говорити. – Та ми не довбні, щоб поховати свою силу, майбутнє та добробут цих місць, заради короткотривалої інтрижки.

Міхаель підняв на неї очі.

– Ти справді думаєш, що це вона?

– Ну, не кохання до смерті вже точно. Я ваблю тебе, мені це відомо. Ти мені теж подобаєшся, та це...Це позбавлене сенсу.

Йому було неприємно це чути. Бо він відчував все це інакше. Це не інтрижка для нього, а щось значно більше, та переконувати у цьому Беліал було б неправильно.

– Так…– тихо мовив він. – Може і твоя правда. 

Міхаель підвівся. Раптом вся радість, весь трепет, що зігрівав його груди, змінились на холодний біль, що поколював шкіру.

– Що ж... гаразд.

Беліал підвелася, швидко глянувши йому у очі.

– Бувай, Міхаелю.

– Бувай, Белі.

Вони розвернулись, крокуючи у різних напрямках. Беліал тримала голову піднятою, та сльози все одно навертались на очі, за що вона себе зневажала. 

Кроки ставали важкими, наче обоє прагнули відсікти від себе почуття, втім це не вдавалося. 

Якоїсь миті вони одночасно озирнулись. Міхаель кинув на неї такий погляд, що вона не стримала сліз.

Вони хутко розвернулись і побігли одне до одного, мало не збиваючи з ніг. Міхаель цілував їй повіки, щоки, підборіддя. Беліал схлипувала, обіймаючи його за шию.

– Не можу відпустити тебе, – шепотів він.

– Не відпускай.

***

Асмодей не хотів йти до Пекла. Відтягував до останнього. Бродив собі тією пусткою і думав, як там Есті. Навряд чи він зможе відправити суккубку у інший вимір і лишатись з нею на зв’язку.

Він почув кроки. Не озираючись вже знав, кого побачить. Ледь стримав зітхання.

– Асмодею? – покликала Беліал. – Ти повернувся?

Демон повільно озирнувся. Ні слідів сліз, ні горя в очах. Не може бути.

– Все гаразд?

– Якщо ти соромишся спитати як він, то я скажу: Міхаель спинив час, аби дія прокляття не поширилась, перш ніж Азраель вб’є Чуму.

Асмодей нахмурився. Ніби все гаразд, Люцифер досі живий, та щось непокоїло його. Те як вона назвала ім’я архангела. Без прихованого гніву чи пихи, та воно не звучало буденно. Він відчув там приховану емоцію. Тож сконцентрувався, розглядаючи обличчя сестри.

Беліал відвела погляд. Він прислухався. Хіть була, та приглушена. Сестра була повністю вдоволена, хоча останні роки була роздратованою і ховала всі почуття якнайглибше. Її аура теж змінилась. В ній були тепер червоні спалахи. Таке він бачив нечасто. То було свідчення пристрасних почуттів, що продовжуються певний час. Тож, Асмодей вперся у сестру поглядом, схиливши голову вбік:

– Ти з ним спиш?

Беліал зітхнула.

– Це тебе не стосується.

– З усіх янголів ти обрала найбільш…

– Годі.

Обличчя Асмодея змінилось. Ні, це не пристрасть. Вона теж, та корінням це сягало глибше. Він відкидав всі думки про кохання, та знав, що воно існує для когось з них. Схоже, для Беліал зокрема. 

– Як довго?

– Я не рахувала.

– Як довго, – повторив він з тиском.

– Кілька тижнів.

Асмодей зітхнув.

– Мені треба йти, – він розвернувся.

– І куди ж ти підеш?

– Куди-небудь. Аби не застати вас у процесі – мене виверне.

Беліал зітхнула, розвертаючись. Їй не хотілось визнавати, та вона сумувала за братом. Але Асмодей завжди був холодним і грубим, тож вона ніколи йому про це б не сказала. Його реакція на її стосунки дратувала. Це взагалі не його справа. 

– Міг би розказати про відпустку, – бурмотіла вона. – Довбень.

***

Вона чекала на Міхаеля і не хотіла зізнаватись собі, що хвилюється. Адже його не було довше звичайного. Та Беліал не любила піддаватися паніці. Довге життя з Ліліт навчило їх відставляти тривоги на останній план, не дозволяючи їм брати контроль. 

– Беліал, – почувся голос.

То був не голос Міхаеля. Вона поволі підвелася, озирнувшись.

Світловолосий архангел у білих обладунках стояв навпроти. Він геть не пасував до цього місця. Надто світлий, надто бездоганний. Його аура аж сяяла, змушуючи Беліал відводити очі. 

– Нам треба поговорити, – спокійно мовив Ґабрієль.

Княгиня Безодні не показувала цього, та вона вже знала, про що піде розмова і це змусило шлунок стиснутись.

– Ну, кажи, чого хотів? – вдала байдужість вона.

– Мене послав Творець, – зблиснувши смарагдовими очима, сказав архангел.

– О, ясно, – пирхнула Беліал. – Таткові не подобається нова дівчина його сина? Прислав молодшого братика все владнати?

– Ваші стосунки шкодять вам обом.

– Чого це?

– Він припинив зʼявлятись регулярно. Всі справи, які мав вирішувати Міхаель, батько тепер передав мені.

– О, то ти скиглиш про збільшення обсягу роботи? Що, вигорання почалось?

– Ти не могла не помітити, як легковажно він почав ставитись до всього, що мав на Небесах, – хитнув головою Ґабрієль. – Він ставить забагато питань, все піддає сумніву. Я вже бачив це, перед тим, як Люцифер занепав. 

– І що? Ти думаєш він кине все заради короткого роману? Не сміши! – Беліал прагнула звучати саркастично, та руки вже починали тремтіти, від чого вона стиснула їх у кулаки. – Він не лишив Небес заради кохання всього життя, чорти б її побрали, думаєш заради мене це робитиме? – вона пирхнула.

– Ти знаєш ліпше за мене, що між вами, – спокійно відповів Ґабрієль. – Він змінився з того часу. І кохає тебе, та це зруйнує ваші життя.

– Маячня, – відвела погляд Беліал.

– Якщо він лишиться з тобою – стане занепалим, – сказав архангел, не зводячи з неї очей.

Княгиня Безодні зустрілась із ним поглядами.

– Невже Творець усуне його?

– Міхаель сам усуває себе, він ігнорує виклики і не працює як мусить. Натомість він весь час проводить тут, з тобою. 

– І що в цьому такого? У вас немає війн, смертні плодяться як завжди. Які питання ви там вирішуєте щодня?

– Це тебе не обходить, – тихо відповів архангел.

– Ну, звісно, – закотила очі Беліал.

– Ти маєш припинити це, – мовив Ґабрієль.

Беліал всміхнулась, сльози набрались в очах. Вона хитнула головою:

– Чому я?

– Бо ти розумніша, – не приховуючи співчуття, мовив архангел. – Ти маєш холодний розум, попри свої почуття. У глибині душі ти знаєш, що це неправильно. Якщо Міхаель занепаде, він не матиме того ж, що Люцифер. 

– Бо він не Люцифер! – крикнула вона, сльоза стекла щокою.

– Спитай себе, що буде, коли він втратить силу? – поцікавився Ґабрієль.

– Я не знаю, – прошепотіла вона, прикривши очі рукою.

– Знаєш, та не хочеш визнавати, – Ґабрієль зробив крок. – Бо щойно Міхаель втратить силу – час у Пеклі відновиться. Люцифер помре, а ви вдвох будете поневірятися Безоднею, не маючи сміливості глянути в очі жителям Пекла та Ізуель, що через ваші необдумані дії він загинув, не дочекавшись порятунку.

Ґабрієль заплющив очі.

Княгиня повернулась до архангела спиною, відчуваючи, як гірко стало від усього, що вона почула. Думка про втрату Міхаеля була болісною і дивною водночас. Вони провели наче так мало часу разом, і водночас, вона знала його як знала себе, бо він розумів її часом навіть без слів.

– Я ненавиджу це, Беліал, – тихо мовив Ґабрієль. – Я не лихий і не хочу руйнувати стосунки. Та Батько поклав на мене цю відповідальність і я мушу коритися. Я мушу врятувати цього брата, бо першого не зміг. Не дай мені через це втратити обох.

Вона обернулась, та архангела поруч вже не було. 

***

Міхаель відчував незрозумілу для себе тривогу. Ґабрієль нікому не розповів про його стосунки, та він помітив якусь прохолоду від братів. Вони уникали його погляду, сиділи осторонь.

Архангел прочистив горло.

– Де Ґабрієль?

– Він відійшов за дорученням Батька.

– Гаразд…Тож, почнемо без нього.

– Ні, – озвався Єгудієль, склавши руки на столі. – Не почнемо.

Міхаель примружив очі.

– Чому?

– Бо засідання проводитиме він. Таким був наказ Творця.

Холод пробігся хребтом.

– Мені про це не казали.

– Батько не зобов’язаний звітувати, – пирхнув Урієль. – Займи місце в залі. Ти тут слухач, як і ми.

Важко було приховати те, що спускатися зараз з підвищення і прямувати до сидіння було досить принизливо. Від початку часів всі засідання проводив Міхаель. Брати завжди поважали його і слухали. Тепер щось почало змінюватись і йому це не подобалось.

Ґабрієль увійшов до зали трохи згодом. 

– Вітаю, – похмуро озвався він.

Міхаель дивувався такій зміні брата. Ґабрієль завжди був усміхненим, приємним, готовим дарувати тепло. Тепер же це був сумний, замислений і стомлений важкими рішеннями янгол. Міхаель хотів якось допомогти брату, і, коли вже бути відвертим: йому кортіло знову бути головним.

У думках виринула Беліал. Її очі, її обійми. У грудях розливалось тепло. Він хитнув головою. То був занадто складний вибір. Він не хотів втрачати ні її, ні своє місце у цій залі. Чому завжди має бути вибір? Чому не можна мати все й одразу?

***

Він прийшов значно пізніше. Беліал вже давно стомилась міряти кроками простір і знесилено впала біля джерела. Вона змила сльози, хоч очі її досі були червоними. У грудях боліло від усвідомлення, що всьому, навіть такому щирому і прекрасному має приходити кінець.

– Белі?

Вона підвелась.

– Вибач, що я так затримався, – він міцно обійняв її. – Брати віддалились від мене…Ґабрієль проводив збори…Не знаю, що й робити.

– Я знаю, – тихо мовила вона. – Ти маєш повертатись туди. 

– Ні, – хитнув головою він. – Я щось вигадаю. 

Вона відвела погляд, не відповівши.

– Я можу проводити там більшу частину часу, а тоді повертатися до тебе. Як… смертні ходять на роботу, – намагався переконати її він.

– Але ми не смертні, Міхаелю, – поглянула на нього Беліал.

– Мають же бути варіанти! – зітхнув він. – Не може все бути…так.

– Немає варіантів, – похитала головою Беліал. – Ти мусиш бути там, інакше тебе усунуть.

Сльози різонули очі.

– Я не хочу… – прошепотів він.

– Якщо лишишся – втратиш все. Свій дім, свою силу… Люцифер загине. Ми з тобою не можемо бути вище за все.

Беліал заплющила очі, сльози потекли з-під вій.

– Я ж тільки знайшов тебе, – тихо мовив Міхаель, взявши її обличчя у свої руки.

Вона схлипнула, заплющивши очі.

– Ми щось вигадаємо, я обіцяю, – обнадійливо мовив він, поцілувавши її щоки.

– Нічого не вдієш, – шепотіла Беліал.

– Я не зможу жити далі без тебе.

– Знаю…

– Я не відмовлюсь від тебе. Тепер я розумію, що це має значення. Я все життя віддав службі, та я хочу мати щось і для себе. Я заслужив на це. Ти заслужила на це, не дарма ж ми зустрілись тут! Це не може бути марним, розумієш?

Вона торкнулась його щоки, всміхаючись.

– Не будемо сьогодні про сумне, гаразд?

Він всміхнувся, та чому було так боляче? Беліал поцілувала його, притиснувшись до архангела всім тілом. Він відповів на поцілунок, провівши руками по її спині.

Ще ніколи близькість не була такою приємною і болісною водночас. Крізь насолоду, вона стримувала сльози, що раз по разу прагнули втекти з очей.

***

Міхаель спостерігав за тим, як вона тихо одягається, як стягує тугий корсет, ховаючи худеньку оголену спинку тканиною та атласними стрічками. Він теж одягнувся і вичікувально дивився на кохану. Здавалось, що вона і справді намагається відпустити його. Та, що як він не прагне того ж? Що як він справді вірить, що рішення для них існує?

Беліал повернулась.

– Може вип’ємо? 

Міхаель знизав плечима. Хоч він не поділяв це захоплення отрутою, день видався досить складним, хотілось трохи позбутися неприємних відчуттів і дарувати одне одному лише ніжність та турботу.

Вона наблизилась і торкнулась своїми губами його. Поцілунок цей був ніжним і гірким від сліз та почуття втрати. Беліал передала йому фляжку і провела по його щоці. Архангел перехопив пляшку, зробивши кілька ковтків.

– Прощавай, Міхаелю, – прошепотіла вона, забравши фляжку.

Забрати пам’ять було непросто. Такі чари потребували частку душі. Та Беліал знала: інакше Міхаель ніколи не прийме їх розрив. Порція була маленькою, їй самій зілля б не вистачило, та вона була рада, що принаймні йому не буде боляче. Бо сама Беліал зараз була готова померти від болю, що розривав серце.

Архангел розплющив очі і нахмурився, роззирнувшись.

– Що я тут забув? 

Очі його за мить знайшли її.

– Беліал? – здивувався Міхаель. – Привіт. Ти, що плачеш?

– Ні… напилася, – вона вичавила усмішку, хоч сльози стікали щоками.

– Тебе провести?

– Ні. Там все одно все заморозилось.

– О… Якраз думав перевірити чи спрацювало, – він почухав потилицю.

Чому здається, що він вже це казав?

– Все спрацювало, не турбуйся, – вона кивнула. – Ти можеш йти.

– Добре…– він примружив очі, уважно поглянувши на Княгиню Безодні. – Все точно гаразд?

Вона всміхнулась, хоч сльози стікали щоками.

– Все добре, йди собі, ангелику.

– Гм… гаразд. Бувай, Белі.

І тільки коли Міхаель нарешті залишив Безодню, Беліал дала волю сльозам.

У всьому цьому їй раптом спало на думку, що Міхаель собою витіснив всю любов до Люцифера. Так, король Пекла лишався дорогим для неї, та вона більше не страждала від нерозділених почуттів. А разом з тим, Ізуель її більше не турбувала. Наче той короткий спільний час із Міхаелем змінив її і подарував, хоч і блискавичне, та все ж щастя і омріяне полегшення. Тож, так, архангел мав рацію. Це все не було марним, хай Міхаель не пригадає чому, та він буде втішений усвідомити, що любов до Предводительки більше не ятрить душу, а лишилась у далекій пам’яті, поступаючись місцем для чогось нового.

Асмодей, що відчув зміну аури сестри, перемістився до неї за мить. Певний час він стояв на відстані, спостерігаючи за тим, як Беліал гірко плаче.

Він не розумів, що саме відчуває у цю мить. Не знав навіть чому наблизився до неї і присів навпочіпки. Не усвідомлював якої миті взяв за руку.

Та Беліал завжди була не такою, як інші демони. У відповідь на його дотик, вона притулилась до його грудей, міцно обіймаючи. Асмодей незграбно обвив її руками і так вони просиділи ще дуже довгий час. У тиші, під її схлипування, посеред Безодні, під багряним небом.