Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶ Apocalyptica – Not Strong Enough

Азраель взяла простягнуту руку Пророка. Реджина заплющила очі. Видіння було рваним. Спалахи уривків. Малі фрагменти. 

Розбита склянка, темна рідина, що розтікалась матовою чорною підлогою. Кубики льоду, що поволі танули на сонячнім промінні поруч з розбитим склом. Прозорі сірі фіранки, що роздмухував вітер. Золотисті очі, у яких згасало життя. Чорні та багряні лінії на блідих грудях, що розповзались, неначе застиглі блискавки у дощовому небі. Фіолетове полум’я. Пронизливий сміх. Крихкий камінь. Крики. Попіл. Він був всюди: на землі, на вікнах, у оселях, залазив в очі, відчувався гірким присмаком на язиці. Земля розверзнулась, заковтуючи в себе високі будівлі, новомодні крамнички. А нажершись – вивергала потоки лави Інферни, що поглинала все, що лишилось. Пекло руйнувалося, Азраель бачила себе у центрі того хаосу. І найгірше – вона не була здатна зробити нічого аби спинити це. 

Вона стрепенулась, випустивши руку Пророка.

– Це…Це…

– Майбутнє, – хрипко промовила Реджина. – Це те, що станеться, якщо Чума отримає бажане.

– То якщо я його знищу – угоді кінець?

– Це розірве угоду. Та одного дня світ паде, щойно людство доведе себе до занепаду. Це невідворотно.

– Зважаючи на їх невтомне прагнення – це станеться досить скоро…

– Так. Таке падіння залишить по собі нікого, крім Творця та його перших дітей.

– Залишаться лише архангели? – здійняла брову Азраель.

– Я кажу не про них, – хитнула головою Реджина.

– Тобто? – не зрозуміла Янгол Смерті.

Пророк підняла на неї очі. Вона затнулась, наче не певна, що має про це казати. Блакитні очі виражали сумнів. Азраель накрила її руку своєю.

– Ти можеш мені сказати, – запевнила Янгол Смерті.

Реджина зітхнула, заплющивши очі.

– Архангели не є першими дітьми Творця.

– Як це можливо?

– Пам’ятаєш я казала тобі, що ти найстарша?

– Так. І це повна маячня, бо я наймолодша серед братів.

– Ти – найстарша, Азраель. Ти – перший серафим.

***

– Я не читатиму цю маячню! – хитала головою Ізуель, начищаючи лезо меча.

– Ну, прошу тебе, всього один розділ! – всміхнувся Люцифер, покрутивши тією самою “(Не)вільною нареченою Диявола”. 

– Бери сам і читай.

– А може, я просто обожнюю твій голос?

Ізуель похмуро глянула на нього.

– Я маю йти на тренування.

– Я можу піти замість тебе, а ти перепочинь. Так багато працюєш, що я тебе майже й не бачу!

– А чого ти маєш мене бачити? – звела брову вона. – Пекло тепер гігантське, мій дім у чорта на рогах, порівняно з твоїм.

Люцифер реготнув. Йому дуже імпонувало, що занепалі та демони активно вживали людські “навколопекельні” мовні конструкції.

– Я ж пропонував тобі апартаменти у цій самій будівлі.

– Ні, – зітхнула вона, підводячись. – Ти пропонував мені свої апартаменти.

– Ти ж колись жила у моєму палаці.

– Так! – глузливо кинула вона. – Коли ти викрав мене і тримав тут як бранку впродовж двадцяти років! 

Люцифер зітхнув. 

– Я б дуже хотів повернути час назад і…

– І що? Все змінити?

Він відвів погляд.

– Не бути взагалі, – тихо відповів він.

Ізуель зміряла його поглядом.

– Ти знову слухав Joy Division*?

Люцифер закотив очі.

– Так.

Королева пирхнула, хитнувши головою.

– Але я і справді накоїв стільки дурні…

– А який сенс уже про це патякати? – здійняла брову Ізуель. – Серйозно, Люцифере. Постійне відчуття провини за минулим тобі не дасть нічого. Я б теж хотіла багато чого змінити.

– Наприклад? – спитав він.

– Більше б цінувала проведений час, – відповіла вона. – Більше б дбала про тих, кого вже нема.

Люцифер кивнув.

– Якби міг, я б не пустив Міхаеля тоді на Бал. Щоб Кітаель…

– Не треба про це, – хитнула головою вона. 

– Ти б… – він опустив очі. – Ти б була з Міхаелем? Якби знала тоді, що станеться? 

– Ні, – відповіла Ізуель майже одразу. – Хай ми мали і чимало гарних спогадів, за великим рахунком ми різні і прагнули завжди різного. Я не помічала цього тоді. 

Він кивнув.

– А ти?

Люцифер підняв очі.

– Ну, коли ми вже говоримо про неможливе, – пояснила вона, знизавши плечима. – Що б ти змінив?

Розвернувшись, він стримав усмішку.

– Певно…Був би сміливішим і таки переборов себе.

Ізуель кинула тінь усмішки.

– У чому саме?

– Я б зізнався тоді, що маю почуття до тебе. Байдуже, що б ти відповіла, я б просто знав, що сказав це, а не тримав у собі доки не стало запізно.

Вона відвела погляд, зітхнувши.

– Хтозна…Може якби я тоді обрала тебе, а не Міхаеля, все було б інакше.

Люцифер повернувся до неї.

– Думаєш?

Вона знизала плечима, продовжуючи начищати меч.

– Думаєш, я б не став занепалим?

– Та ні, – реготнула вона. – Ми б занепали водночас.

– Чому?

– Неважливо хто з нас втратив би віру раніше, та я знаю одне: якби ми були разом, нізащо б не кинули одне одного.

Вона підвелася, Люцифер провів її поглядом, відчуваючи як серце прискорилось. Вона мала рацію. 

***

– Який ще серафим? – не розуміла Азраель. – Що це взагалі таке?

– Я бачила їх у своїх снах, – Реджина простягнула руку.

Янгол Смерті відчула як нудота підкотила до горла у передчутті нового видіння.

Темний простір осяйнув спалахом. Один. Два. Три. Чотири. П’ять. Спершу було видно лише п’ять сяйливих фігур на тлі чорноти. Кожна мала по шість великих крил. 

Першою була Азраель. Вона мала такий самий вигляд, як і зараз. Та її погляд був інакшим. Янголу Смерті було дивно бачити себе у чужому видінні. Хоч очі її були такими ж золотистими, в них не було тепла. Вони не знали любові братів, не знали підтримки. Всеосяжна порожнеча і холод – ось, що вона бачила у тих очах.

Одразу за нею був Гейлель. Він став частиною старої казочки, яку янголи потім переповідали одне одному. Історія про такого собі сміливого янгола Гейлеля, що прагнув довести Богу: не існує нічого неможливого, якщо вірити у свої сили більше ніж у самого Господа. 

Він самотужки пройшов через Пекельне полум’я – і воно не торкнулась його. Бо в Гейлелі не було гніву, лише віра, що вогонь не обпалить як він буде сміливим. Та Господу не сподобалось, що його творіння ставить себе і власну силу понад Творцем. Гейлель занепав і небо згоріло позаду нього, обпалюючи йому крила. 

Тоді з надр Безодні здійнялась сама Інферна. Неначе відповідаючи на його поклик. Гейлеля скинули на самісіньке дно прірви, та пекельне полум’я не знищило його, а навпаки прийняло. Занепавши остаточно, Гейлель промовив до Господа: “Хай ти створив мене, та у полум’ї я відродився. І у ньому ж знайду прихисток!”.

Та це була легенда. Гарна казочка для слухняних янголят, що вчила довіряти Творцеві, покладатись на його мудрість. Насправді ж все було геть не так. Азраель намагалась пригадати, що сталось, та ніяк не вдавалось. Хай як Творець захистив її спогади, відновити їх самотужки не виходило.

Азраель розглянула Гейлеля. Міцний чоловік у золотім обладунку. Його очі затуляла широка пов’язка – ознака справедливості, яку він прагнув нести цьому світу. Він прагнув бути лідером, та Творчиня (а на самому початку створення світу, вона обрала собі саме жіночу форму) поставила над ними Азраель – перше своє творіння.

Поруч вона побачила Піларель. Струнку, суху з крижаним поглядом. Чорне волосся було довгим і блискучим, сягало їй майже по п’яти. Шість сірих крил, здіймали тендітне тіло вгору із неперевершеною легкістю. Металева заплатка затуляла рота – то була ознака мовчазного виконання. Так вона підкреслювала вміння без суперечок слідувати волі своєї Творчині.

Амінара, розкішна пишнотіла красуня із каштановим хвилястим волоссям здавалась найдобрішою з усіх серафимів. Та це був обман. Як і все, що вона робила – було цілковитою ілюзією. Вона вміла викривляти та спотворювати реальність. Праву руку увивала металева прикраса, що сягала вказівного пальця і закінчувалась браслетом аж по самий лікоть. То була її присяга – доказ того, що її рука належить Творчині та Азраель.

Останнім та найменшим з них був Такір. Азраель відчувала до нього симпатію. Він не мав особливих сил, крім однієї – де б не був, він завжди знайде своїх. Безліч разів це допомагало йому повернутись додому, яке б завдання їм не доручила Творчиня. 

Видіння урвалось. Янгол Смерті примружилась від головного болю, що скував скроні.

– Серафими були сильними, бо Творчиня вклала у них іскру творення. Для рівноваги, Вершники дарували частку хаосу, – пояснювала Реджина. – Вони мали стати ідеальним творінням, що продовжить роботу над новим світом. Зробить його довершеним. Та серафими, попри весь потенціал, вклали його у руйнацію.

– І я одна з них? – не могла повірити Азраель.

Реджина кивнула.

– Чому я цього не пригадую?

– Тебе, й інших серафимів переродили і стерли пам’ять. 

– І де інші?

– Всіх Творчиня потім кинула на землю.

– Але не мене.

– Твої вміння неможливо виключити.

– Бо я забираю душі, – зітхнула вона.

– Згідно з пророцтвом, кінець почнеться щойно обраниця серафимів обере сторону.

– Обраниця серафимів?

– Перед переродженням, серафими втрутились у долю. За їх передбаченням той, хто підкорив собі Баланс має схилитися в бік хаосу, щоб всі вони повернули силу і спогади.

– Підкорив баланс…– Азраель підняла очі, відчувши як в грудях похололо. – Ізуель.

Реджина кивнула. Відчувати власну причетність до всього болю, що випав на долю Предводительки, було жахливо. Довгий час вона винила Люцифера, та виходить, вона й сама чимало доклалась до цього. Хоч і не пригадувала.

– Що станеться, коли серафими повернуть собі пам’ять?

– Дозволь, я покажу тобі перше видіння, яке колись мені передав Творець.

Азраель покосилась на її руку і, зітхнувши, торкнулася.

Темрява, суха розтріскана земля, полум’я, що розтікалося тими тріщинами заповнювало все довкола важким запахом гару. Попіл опускався з неба шматочками різного розміру. Азраель тремтіла від холоду, довкола було занадто пусто. На перший погляд, здавалось, що крім неї тут нікого не було. Та нудотне, протяжне відчуття давало усвідомити, що це не так.

– Невже серафими стали цьому причиною? – бурмотіла Азраель.

Тут не було нічого. Навіть небо розпадалося, воно облазило неначе шкіра з кістки, лишаючи по собі бездонну чорноту без жодної зірки. Те відчуття іншого виміру, коли Азраель втратила можливість бачити, чути, говорити й відчувати. Воно ставало всеосяжним, линуло звідусіль, лишаючи по собі єдине бажання, що пульсувало десь у залишку свідомості: “тікай!”. Але, куди? Не було землі, не було дороги, не було нічого. Ні безпечного місця, ні когось, хто міг би допомогти. Аж раптом, на обрії, розсікаючи чорноту, з’явилося четверо шестикрилих силуетів. Кожен з них сяяв полум’ям різного кольору: синій, білий, червоний, фіолетовий. 

Ізуель у чорних обладунках із двома палаючими мечами сиділа на малому клаптику землі, що дивом вцілів. Її шолом лежав поруч, золотисте волосся розвіювалось на вітрі, що брався невідомо звідки. Погляд був розгубленим, дивився ніби крізь сам простір.

Азраель спинилась біля неї. Покликала. Предводителька повільно підняла очі. 

– Що ти накоїла? – прошепотіла Янгол Смерті.

Азраель здригнулась.

– Її зброя – це символ її сутності, – пояснила Реджина. – Ізуель має порядок, про що свідчить меч Небесного Сяйва, але має і хаос, адже полум’я Інферни обрало її. Доки вона тримається посередині, світ буде у безпеці. Та щойно схилиться в бік хаосу – всі серафими пробудяться аби допомогти їй знищити все, включно з Творцем та Вершниками. Не лишиться нічого. Ні людства, ні янголів, ні демонів, ні простору. Зникне все.

– Тобто маємо загрозу у загрозі? – тремтячим голосом спитала вона. – Вершники тепер не більше зло?

– Виходить так. 

– Це можна спинити?

– Не певна, – щиро визнала Реджина. – Хіба, що відстрочити. Ти не думала, що може спровокувати хаос у Ізуель? Це б допомогло їй триматись центру.

Азраель спершу хитнула головою, а тоді враз відчула, як руки похололи. Як вона раніше не здогадалась?! Янгол Смерті змахнула крильми, наближаючись до Брами Пекла.

***

– “А тепер, відшмагай мене. Гучно. Жорстко. Боляче”

Люцифер розреготався. Ізуель закотила очі, читаючи далі:

– “Диявол всміхнувся, взявши до рук батіг, та замість вдарити Крістін по голій дупці, демон поклав його поруч з нареченою.

“Краще ти мене, цього разу я був поганим хлопчиком” ”

Ізуель відклала книгу.

– Трясця! Ну, як можна писати таку маячню?!

Люцифер реготнув і, перехопивши книгу, продовжив читати.

– “ Лязг! Шкіра запалала від удару. Лязг! Диявол стиснувся, поглянувши вниз, на оголені стрункі ніжки коханої. Лязг! Перевів погляд на свій твердий, готовий до дії…

– Годі, – зітхнула Ізуель. – Мене зараз знудить.

– Тебе нудить від згадок статевого органу?

– Але ж там навіть не “прутень”. Що там цього разу? Посох? Королівський скіпетр? Оксамитовий канат? Ебонітова паличка?

Люцифер пирхнув, опустивши очі в книгу.

– Готова?

– Ні? – питанням відповіла вона.

Він прочистив горло.

– “Палаючий жезл пристрасті”.

Люцифер розреготався. Ізуель вирячила очі:

– Ні…

– Так, – всміхнувся він, облизавши палець, щоб перегорнути сторінку.

– Не може бути. Я не вірю…

– Хочеш ще почитати?

– Оце вже дзуськи, – потерла очі вона. – Мені здається я втратила кілька нервових клітин. І може ще кілька відсотків IQ, читаючи як Крістін дере дупу Дияволу. Ти можеш уявити себе у такій позиції зі смертною?

Люцифер пирхнув.

– З простою смертною ні. Та з (не)вільною нареченою…– він здійняв брови.

– Та годі тобі. Не кажи, що ти був би згодний аби тебе зв’язали і відшмагали, – з недовірою покосилась на нього Ізуель.

– Залежить від того, хто це зробить. Якщо ми домовились про це і нам обом це підходить – чом би й ні. При всіх можливостях наших тіл та цінних напрацювань Ватсьяяни*, все одно постійно практикуєш 3-5 одних і тих самих поз, – знизав плечима він. – Чому б не урізноманітнити сексуальне життя?

– Тобто, якби тебе відгамселили, а тоді трахнули ти б був щасливим?

Люцифер розреготався.

– Якщо це пропозиція…

– Облізеш, – пирхнула Ізуель.

– Це так збудливо-грубо прозвучало від тебе, люба. Знаєш…Є щось безперечно чарівне у силі, яку має жінка над чоловіком.

– О, благаю, не починай, – закотила очі вона.

– Чому? Є жінки перед якими хочеться прихилити коліна, – знизав плечима Люцифер. – Богині з людських легенд, владні королеви, безстрашна Предводителька…

Ізуель підняла на нього очі.

– Я не безстрашна.

– Не коли справа про щось важливе, – хитнув головою він. – Саме тому я поважаю тебе.

– Та годі тобі, – пирхнула вона.

– Тому я захоплююсь, – тихо мовив він, поцілувавши її руку. – Я, звісно, не прихильник праць одного львівського австрійця**, на чию честь і назвали цей розлад, і все ж…мені завжди було цікаво чому люди і велика частина демонів черпають насолоду від принижень.

– Ну, Ліліт не була люблячою матір’ю…

– О, то ти вважаєш, що все йде з родини? Треба навідати старого Фройда, ти в курсі, що він щовівторка заливає сливу з Гемінгвеєм у клубі “Мулен Руж”? 

Ізуель закотила очі.

– А що…– замислився він. – Це цікаво, адже тоді і я маю захоплюватись подібним, не вважаєш? Татко мене теж не надто любив.

– Що? Пропонуєш мені тебе облупити, щоб визначити це напевне?

Люцифер розреготався.

– Коли тобі кортить…

– Ні, – кинула вона холодний погляд. – Після десяти років катувань, Люцифере, мені цього не кортітиме.

Жартівливий настрій як рукою зняло.

– І перш ніж ти знову почнеш вибачатися – це минуле. Я не прагну цього згадувати, але й забути важко.

– Я розумію, – опустив очі він.

– Хай там як, – зітхнула вона. – Ти повернув мене з мертвих ціною власної душі. Тож, можна сказати я отримала значно більше ніж втратила.

Люцифер підняв очі.

– Тож, вже “відболіло”, “відізлило” і забулось, – відвела погляд Ізуель. – Хоча Абаддон я і зараз на тренуваннях нівроку гамселю за все “хороше”. І ні, Люцифере, це мене не заводить.

Він пирхнув. Ізуель підвелася, взявши меч.

– Слухай, в тебе нема дивного тривожного передчуття? – спитала вона нахмурившись. – Я якась…чи то схвильована, чи то насторожена…Не розумію. Наче ж все гаразд?

Люцифер ковтнув слину. Ізуель відчувала присутність Вершників, яких той запхав до свого кабінету разом із Творцем. Головне зараз не виказати їх. Він криво всміхнувся.

– То певно я на тебе так впливаю, люба. Я, і наші розмови про те, чи люблю я біль.

– Враховуючи, що ти знову і знову повертаєшся до цієї теми аби спровокувати мене тобі його завдати – очевидно, що любиш, – глузливо зазначила Ізуель.

***

Азраель приземлилась поруч з Палацом Володарів. Ізуель саме виходила надвір, несучи свої мечі. Янгол Смерті хотіла було сховатись, та не встигла: Предводителька помітила її.

– Ізуель! – вичавила усмішку Азраель.

– Привіт, – нахмурилась вона, наближаючись. – Що ти тут робиш?

– Я…гм…– вона розгубилась. – А куди ти йдеш?

– На тренування, а що?

– Нічого. Це я так…Не бачила Люцифера?

– Вештається десь нагорі, – махнула рукою вона.

– Гаразд, – кивнула Азраель, рушаючи до будівлі.

– Направду не чекала побачити тебе так скоро…– спинила її Ізуель. – Я думала роботи у Янгола Смерті забагато, щоб відволікатись двічі на день.

– Я…ем…маю асистента.

– Справді? – Ізуель всміхнулась. – І хто це? Якась душа, яку ти помилувала?

– Щось на кшталт…

– Що ж, гаразд, – примружила очі вона. – Побачимось.

– Ага, бувай.

Азраель мало не влетіла у апартаменти брата, крикнувши:

– Фере! Не кажи їй. Вона не має знати!

– Чого це ти передумала? – округлив очі він. – Я вже сповідатись збирався. Прикупив собі рясу, думаю облаштувати сповідальну кабінку…

– Ти ж розумієш, що це працює не так? – нахмурилась Азраель, притулившись до стіни.

– Зате яка атмосфера! – змахнув руками Люцифер. – Читав нещодавно один дарк-роман про священника…

– Не хочу навіть знати, – спинила його Азраель.

– Нудна ти, – зітхнув він. – Я от від душі насміявся. Кадилу там знайшли дуже цікаве застосування...

– Не до сміху, Фере! – крикнула вона. – Ти, бляха, помираєш!

– Ну, ми ж це вже як визначили, – здійняв брову він. – Якось довго ти усвідомлюєш неминуче як для Янгола Смерті.

Вона розвернулась, зітхнувши.

– Що ти приховуєш? – спитав він, ліниво розтягнувшись на кріслі. – Що дізналась?

– Нічого.

– Не бреши. Ти не вмієш, сестро. Чому Ізуель не має знати, крім того очевидного факту, що вб’є мене раніше, ніж це зробить недотримана угода?

Азраель зітхнула, потерши скроні.

– Ти ж знав, що вона частина видіння про кінець всього?

– Ну, Ізуель розтинає реальність аби побачити несправедливість, звісно це було очевидно. 

– Ти ніколи не думав, що б спровокувало її на таку руйнацію?

– І що це? Крім наполегливого прагнення зробити світ бездоганно збалансованим? – він закотив очі. – Справді, Азі, вона така ідеалістка, часом аж бісить.

– Гаразд. Чому ті, хто продав душу Безодні більше не схожі на трупаків?

– Якесь дивне питання, – нахмурився він.

– Добре, поставлю простіше: чого ти досі маєш такий вигляд, хоч чари Мараеля вже давно зникли? Ти ж пам’ятаєш яким став, коли віддав свою душу в обмін на її? 

Люцифер мовчав.

– Я нагадаю: ти втратив шкіру, волосся, гарненький писок, а замість крил лишились самі обгорілі кістки. Ти був огидним, брате. Бо такими стають небесні створіння, що добровільно позбулися найбільшого дару Творця – власної душі. Чари занепалого, якого ти “доїв” стільки років, аби інші не бачили твоєї справжньої оновленої подоби, річ нетривка. А надто, після його смерті. Тож ілюзій більше немає. Створювати їх самотужки ти не можеш. Жоден занепалий чи демон зі здібністю до магії, не може повторити те, що вмів Мараель. Але ти досі той, ким був доки не віддав душу. Чому?

Люцифер обмірковував слова сестри.

– Ти ж в курсі, що Пекло повністю відповідає почуттям своїх королів? Зробивши Ізуель королевою Пекла, ти ввірив у її руки контроль над атмосферою цього місця та добробуту його мешканців. А отже, все, що відчуває вона, можна прослідкувати по зовнішньому вигляду цього місця. Тут гарно, сонячно, яскраво. Всі милі, привітні одне з одним. Демони нарешті попустилися і не чіпляються одне до одного. Ніхто не має вигляд ходячого мерця. А ти, неначе з кожним днем стаєш сильнішим і привабливішим. Чому так?

– Я не розумію до чого ти хилиш, – мовив він, затамувавши подих.

Азраель чула як прискорилось його серцебиття.

– Розумієш, – кивнула вона. – І перш ніж ти почав шаленіти від цієї омріяної думки, прошу: не кажи їй про угоду. Вона здуріє і почне шукати Чуму самостійно. А коли зробить це – зникнуть всі.

– Навіть ми?

– Всі янголи і демони. Земля, Небеса, Пекло, Безодня – все обернеться на попіл. Включно з Батьком.

– І ти?

Вона відвела погляд.

– Ні. Я лишуся.

– Бо ти – Янгол Смерті?

– Бо я взагалі не янгол від свого початку, – тихо відповіла Азраель.

Люцифер нахмурився, подавшись вперед.

– Тобто як?

– Довга історія. Батько мав творіння до архангелів. Їх звали серафими, і я одна з них.

– Не така й довга, якщо подумати. Дай-но вгадаю: ви щось начудили і батько стер всім пам’ять?

– Як ти знаєш?

– Це у його стилі,– закотив очі Люцифер і наблизився. – Словом, не турбуйся про Ізуель, гаразд? Я не збирався їй казати і тепер не скажу тим паче. Я – не гідна причина руйнувати світ.

– Ти, звісно, ще та королева драми, Фере, але все одно не такий виродок, яким прагнеш здаватися. До того ж, якби ролі змінилися, навряд чи ти слухав би голос розуму.

– Твоя правда, – погодився він. – Весь світ з його дурними законами пішов би під три чорти, якби Ізуель щось загрожувало.

 *Joy Division — культовий британський постпанк-гурт з Манчестера, що діяв наприкінці 70-х (1976–1980). Характерний передусім тим, що своєю музикою вони досліджували теми темних сторін життя, горя та психологічних страждань.

**Згадка про Малланагу Ватсьяяну – індійського філософа, що зібрав та систематизував дані, аби скласти еротичний трактат “Камасутра”.

*** Згадка про уродженця Львова, Леопольда фон Захер-Мазоха, австрійського письменника, що висвітлював у своїх творах сексуальні стосунки, які передбачають домінування та приниження. Термін “мазохізм” походить від прізвища письменника.