Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Alexandra Savior – Mystery Girl

– Я більше не можу! Це місце зводить мене з розуму! – Азраель вдарила рукою дзеркало.

Смерть підхопив її за руки.

– Годі.

– Коли це скінчиться? Скільки ми вже так блукаємо? 

– Азраель…

– Я не можу знайти вихід, розумієш? Фер там…може померти будь-якої миті, а я не можу отримати це чортове тіло, щоб врятувати його! Я більше так не можу! Це нескінченний лабіринт, все тут виснажує мене, я не бачу навіть натяку на вихід!

Смерть пригорнув її до себе.

– Ну, все-все.

Янгол Смерті притулилась до грудей Вершника, відчуваючи як від безсилля все всередині завмирає.

– Якщо ти не можеш знайти вихід, значить обрала не той напрямок. 

Вона підняла голову.

– Про, що ти?

– Поміркуй. Скільки часу ти вже отак ходиш по прямій лінії, шукаючи потрібний поворот?

– Тут більше нема, куди йти!

– Знаю. Та ким би не була ця людина, вона вміє плутати. Тож вихід тут…

– Не буде явним.

Азраель озирнулась. Коридор був довгим та вузьким, а через велику кількість дзеркал, що відображали одне одного, він здавався нескінченним.

Руки Смерті досі були на її плечах. Вона підняла голову, помітивши, що весь цей час він дивився на неї. Цей погляд був довгим і від чогось змушував її тремтіти.

– Нам…Певно треба шукати дорогу.

Вершник коротко кивнув, відпустивши Азраель. Янгол повільно рушила вперед і спинилась, щойно помітила відображення. Те дзеркало здавалось старим, у запиленій рамі з чорненого срібла.

Навіть не бачачи обличчя Смерті, вона відчула, як сильно він напружився. Азраель поглянула на Вершника.

– Щось не так?

– Це не твій спогад.

– А…що там?

Він повернувся до неї.

– Ти хочеш пригадати, ким була?

– Хочу і водночас боюся, – визнала вона.

– Чому?

– Якщо серафими не любили…Я не хочу бути такою. Мені дорогі мої брати, мій дім і друзі…Я б не хотіла втратити це. А якщо мені повернеться пам’ять, думаю саме це і станеться.

 Смерть кивнув. Відображення зникло, поверхня знову була статичною і гладенькою. Вони продовжили блукати дзеркальним простором, зрідка кидаючи одне на одного короткі погляди.

– Як думаєш…Чого Пророк вирішила тоді лишити мені те ім’я?

Смерть знизав плечима.

– Мені, на жаль, відомо не все.

– Я починаю розуміти, що врятувавши Фера, мені треба буде все ж дізнатися, що тоді сталося з серафимами.

Вершник підняв на неї очі.

– Хочеш повернути спогади?

– Ні. Хочу розпитати Батька. Він забрав мою пам’ять з певної причини, я розумію. Та я хочу оцінити її збоку. Якщо я поверну спогади, знову стану тією…ким бути не хочу.

– Ти ж навіть нічого про ту себе не знаєш.

– Ну, я знаю, що серафими були жорстокими і нікого не любили, окрім себе, вочевидь. Хотіла б я такою бути, більше б слухалась братів.

Смерть всміхнувся.

– Вони не настільки погані, повір.

– Ну, от, ще й ти мене відмовляєш. Як тут не спокуситись.

Дзеркало затріпотіло. Азраель помітила Люцифера. Серце стислося від образу брата. Він ще мав світло-сірі крила і броню небесного воїна. 

– Це Фер…– видихнула вона. – Ще до падіння.

 – Мій батечко обрав людину як свого спадкоємця. Я ж хочу довести йому, що його творіння не гідне такого дару.

– І що ти пропонуєш? – спитав Голод.

– Вершники живляться енергією. Чим хаотичніша вона – тим краще насичує. Я запевняю: дайте людям століття, може кілька – вони не підведуть. Хаосу буде стільки, що ви до скону харчуватиметесь.

– То, що ти пропонуєш? – поцікавився Чума.

– Начхати, що, – фиркнув Війна. – Ми уклали угоду з Творцем і не порушуватимемо її. 

– Хіба вас влаштовує така угода? – зблиснув очима Люцифер. – Ви ж просто чекаєте, коли цей світ нарешті скопититься, аби зібрати “врожай” з людських страждань. Як ви харчуєтесь нині?

– Шляхом виплеканих людством дітей.

Люцифер нахмурився.

– Що це ще значить?

– Людство породило потомство Сімох. Що керує ними, мотивує, змінює та веде до занепаду. Ми живимось наслідками дій, на які Семеро провокують людей.

– Ми не братимемо участь у подібному, Люцифере, – мовив Смерть. – Поточні умови нас цілком влаштовують.

– Ну, звісно ж вони влаштовують тебе – у тебе купа роботи, бо люди мруть, як мухи! Тобі он, навіть сестру мою в поміч виділили!

– Ми відмовляємо в угоді, сину Божий, – рявкнув Війна. – Тепер залиш нас.

Азраель поглянула на Смерть.

– Тоді він і прийшов до вас.

Вершник кивнув.

– Як бачиш, ми відмовили. Та Чума все ж зустрівся з ним згодом і таки уклав угоду.

– Хто такі потомство Сімох?

Смерть зустрівся з Азраель поглядами.

– Сім смертних гріхів. Гнів, Гординя, Хіть, Лінощі, Заздрість, Зажерливість та пияцтво, Жадібність.

– Хіба це нащадки людей? – пирхнула вона. – Як на мене, всім цим “добром” щедро обдаровані і янголи, і демони. 

– Скажу тобі більше, представники Балансу теж не позбавлені всіх цих почуттів.

– То і Вершники, і Творець…

– Так, звісно. Але ми навчились цьому опиратися. Хаос та Порядок керують нами, а не жага чи почуття. Все інше під контроль беремо ми.

Азраель звела брову.

– Тоді, чого вони спадкоємці людства? Хіба не янголи дарували їм це разом зі свободою волі?

– Подарували янголи, втім виплекали й дали їм силу та свідомість, саме люди.

– Свідомість? Чи не хочеш ти сказати, що між смертними десь блукають сімка гріхів у якійсь подобі?

– Вони рідко діють власними руками. Їм подобається чинити вплив. Але так. Вони цілком собі автономні у власних проявах.

Вони крокували далі, вдивляючись у кожне дзеркало, неначе справді сподівалися, щось там відшукати. Янгол Смерті міркувала про те, що буде, якщо людська душа так і не прийме її? Адже залишити тіло смертного вона теж не може. Вона лишалась замкнена тут і гадки не мала, як просуватися.

Серце стислося. Гарна ж з неї рятівниця! Азраель затремтіла, провівши рукою по щоці.

– Що тебе непокоїть?

– Якщо Фер через мене загине – я сама себе вб’ю.

Смерть кинув на неї різкий погляд. Від нього в неї подих перехопило. У чорних очах на мить промайнув калейдоскоп емоцій. Таких швидких, що вона не могла і вхопитись за них.

– Ніколи так не кажи, – тихо мовив він і рушив вперед. – Час ще є. Ми шукаємо шлях. Зберися.

Вона бачила Смерть у гніві, і навіть тоді від лишався холодним та спокійним. Попри все, така різкість від нього важила більше за крик чи прояв агресії. Чомусь від його хвилювання, на душі стало тепліше. 

Вони крокували далі, як раптом Вершник спинився, взявши Азраель за руку. Вона відчула як від його дотику все тіло розслабилось і поглянула на Смерть.

– Там двері, – тихо мовив він.

– Де?

– Там, у відображенні, поглянь.

Янгол Смерті наблизилась до дзеркала. І справді, двері були прямо там, у відображенні, та як підібратись до них? Навряд чи розбивши поверхню, вона хоч на крок наблизиться до омріяного виходу.

– Що тепер робити? – спитала вона.

– Скажи правду.

– Яку ще правду? – нахмурилась Азраель.

– Душа міркує пускати тебе чи ні. Тобі треба переконати її.

– Я маю домовлятись…з людиною?

– Ну, ти прагнеш мати її тіло для виконання завдання. А вона має право відмовити тобі.

Янгол Смерті здійняла брови.

– Що, ти була певна, що це буде так просто як взути чоботи? – всміхнувся Вершник.

– Взагалі…так, – опустила очі вона.

– Ще один приклад, коли навіть примітивна для янгола людська душа, знайшла спосіб здивувати.

Вона зітхнула, повернувшись до дзеркала.

– Гаразд… Я – Янгол Смерті.

Спершу не відбувалось нічого. Вона роззирнулась, оглянула відображення.

– Нічого!

– Азраель! – крикнув Смерть, потягнувши її на себе якраз перед тим, як дзеркало тріснуло, уламки посипались підлогою.

– Трясця!

– Все гаразд?

– Не думаю, що тут я зможу фізично поранитись.

– Я б не був таким певним.

– Що?

– Тіло не постраждає, це так. Але душа – конструкція значно крихкіша. Людина, що збудувала все це всередині своєї сутності, ховає шрами. Дзеркало тверде, але крихке. І може бути дуже гострим. Ти не знаєш, що за уламки летять на тебе і чи не зашкодять вони.

– Ти хочеш сказати…

– Будь обережна з усім, що побачиш. Ти не можеш знати, що це.

– Навіть з тобою мені варто бути обережною?

Смерть всміхнувся.

– Особливо зі мною.

Вона не могла собі пояснити, та ця відповідь, попри контекст їй подобалась. Вершник, вочевидь, відчув те саме, а тоді відвів погляд.

– Спробуй ще раз.

Азраель зітхнула, розвертаючись до дзеркала, що вже повернуло собі цілісність.

– Я – серафим, – мовила вона. – Перше творіння Господа.

Дзеркало вибухнуло уламками.

– Трясця! – відскочила вона. – Та що ж таке!

– Ще гірша реакція, – помітив Смерть. – Вочевидь, це знак, що ти досі не примирилась з цим фактом.

– Та начхати! 

Азраель, потерла лоба.

– Що тепер робити? Я гадки не маю, що ця тупа людина хоче почути!

– Заспокойся.

– Я не можу заспокоїтись, Смерте! Фер чекає порятунку, а я застрягла тут з тупим дзеркалом цієї тупої істоти! Чого я обрала цю душу?

– Бо вона достатньо сильна, щоб витримати тебе і не збожеволіти. Ти могла застрибнути у кого завгодно, та не кожен з них би мав досить сили, аби витримати навіть тимчасове злиття.

Азраель зітхнула.

– Гнівом ти дорогу не прокладеш. Це поки єдина можливість, яку нам вдалося знайти. Тож, треба пробувати ще.

Він мав рацію у всьому, та вона просто не могла визнати цього. Азраель не розуміла, скільки часу минуло відколи вона застрибнула у це тіло. День? Місяць? Роки? Все тут було однаковим, коридори із дзеркалами вже зводили її з розуму. Вся ця монотонність змушувала її кров закипати.

– Ну ж бо, Азраель, – кивнув Смерть. – “Здатися” – єдина опція, що буде доступна завжди. А зараз треба намагатися, шукати та боротися. 

Вона видихнула, поглянувши у дзеркало.

– Я прийшла, щоб вбити Чуму, бо він становить загрозу цьому світу. Мені потрібне це тіло, щоб знищити його.

Дзеркало тріснуло, уламки поволі посипались на підлогу. Смерть стомлено зітхнув. Азраель загарчала:

– Людино! Ти дістала! Чого ж ти хочеш?!

– Може, правди? – Вершник кинув на неї вичікувальний погляд.

– Якої правди? – тремтіла вона. – Хіба ж я брешу?!

– Яка твоя справжня мета? – спитав Смерть.

– Я вже казала…

– Ні, Азраель, – наблизився він, не зводячи з неї чорних очей. – Не сказала.

Вона зустрілась зі Смертю поглядами.

– Я дуже боюся, що мені не вдасться, – визнала Азраель. – А ця…людина не пускає мене!

– Не пускає, бо не певна, що ти варта, – спокійно відповів Вершник.

– Я варта? – пирхнула вона. – Варта її тіла? А не забагато честі?!

– Азраель…

Вона зітхнула.

– Я хочу врятувати свого брата, – мовила вона, сльози забриніли в очах. – Якщо я не знищу Чуму – він загине, а Вершник отримає більше сили, щоб поставити під загрозу всі світи, включно з людським. Я втрачу всіх своїх близьких. І ти, людино, втратиш всіх, кого дуже любиш. Тож, прошу, стань моїм вмістилищем. Обіцяю, я буду обачною і не завдам шкоди твоєму тілу. Я знищу Чуму і залишу тебе назавжди. Ти житимеш далі і навіть не згадаєш про все це, а наші близькі будуть у безпеці.

Янгол Смерті уважно поглянула на дзеркало. Цього разу воно не розбилось, та й змін у ньому ніяких не відбулось. Вона заплющила очі, плечі її знесилено опустились. Тоді роздратовано зітхнула, розвертаючись до Вершника.

– Бачиш? Ця істота просто вперта, дурна і абсолютно…

– Азраель!

Вона поглянула в бік дзеркала, з якого виринула дверна ручка.

– Не може бути… – видихнула вона.

– Схоже, людина піде на співпрацю, – всміхнувся Смерть.

– Але… – спантеличено почала Азраель.

– Вона почула дещо важливе, – наблизився до неї Смерть. – Схоже сім’я та близькі для цієї людини не порожній звук.

Янгол поглянула на двері, а тоді знову зустріла погляд Вершника. Він лагідно всміхнувся, заправивши пасмо їй за вухо.

– Йди, – тихо мовив він. – Я наглядатиму.

– Ти…– почала Азраель.

– Не зможу піти далі, – хитнув головою Смерть. – Та я буду з тобою.

Вона зітхнула, повертаючись до дзеркала. Хай як вона чекала нарешті вибратись звідси, все одно не вірилось, що це нарешті настало.

– Ти ще не набралась сил. Тож певний час будеш стороннім спостерігачем. Заодно матимеш час познайомитись із людиною, яку тимчасово заміниш.

Азраель кивнула.

– Скільки мені знадобиться часу?

– Складно поки сказати. Та ти усвідомиш, коли це станеться.

– І Чума…

– Прокинеться водночас з тобою. Тож діяти треба буде швидко.

Вона кивнула. Долоня зависла над ручкою дверей. Азраель озирнулась, поглянувши на Вершника. 

– Скажи мені.

– Що, сказати? – не зрозумів він.

– Ти кохав мене? Тоді.

Смерть на мить заклякнув і відвів погляд. Азраель відійшла від дзеркала, наблизившись до нього.

– Скажи мені.

– Я не можу, – хитнув головою він. – Ти маєш йти зараз, людина може передумати.

Азраель торкнулась його руки, Вершник відступив на крок, та не прибрав її пальці зі свого зап’ястку.

– Як твоє ім’я? – тихо спитала вона.

– Янголятку… – прошепотів він, нахмурившись.

Вона відчула, як горло здавило від сліз.

– Це ж Самаель, так? – голос її стишився, майже захрипнув.

Він підняв очі, не відповівши. Та погляд його був доволі красномовним.