Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶ Duran Duran – Come Undone

Міхаель не міг дивитися на брата. Біль від усвідомлення, що його скоро не стане, стискав йому серце. Чому він був таким сліпим? Чому ніколи не був йому тим, до кого можна звернутись, кому можна довіряти?

Він поглянув на Ізуель, що не стримуючись плакала, притискаючи непритомного Люцифера до себе. Він був дорогий їй. Після всього, він лишався для неї важливим. Міхаель більше не відчував ревнощів, лише сум від усього, що випало на долю їм трьом. Скільки поганих рішень привело до цього моменту? Чи була можливість це виправити?

Раптова думка вколола його, змусивши серце прискоритись.

– Ізуель…

– О, благаю, не зараз, – хитала головою вона, притулившись щокою до грудей Люцифера. – Залиш мене.

– Я люблю вас обох, – мовив він. – І знаю, що вже нічого не виправиш. Та я спробую бодай якось допомогти.

– Як? – провівши рукою по скроні Люцифера, спитала Ізуель.

Він більше не розплющував очей, та принаймні досі дихав. Груди, що вкривали червоні та чорні лінії, ще поволі здіймались та опускались.

– Я можу спинити час у Пеклі. Це спинить і наслідки недотримання угоди, – мовив Міхаель, про наслідки для себе вирішив змовчати.

– Це допоможе?

– Має допомогти.

– Тоді роби!

– Віддай мені свою зброю.

Ізуель підняла очі.

– Ти жартуєш?

– Доки Азраель не завершить завдання – твої мечі побудуть в мене. Це проста перестраховка.

– Ти справді зараз ставиш умови? – здивовано спитала вона.

– Пробач, та це необхідно. Час спиниться для всіх, крім вас обох. Жодної загрози, де тобі знадобляться мечі, не буде.

Ізуель поглянула на Люцифера. Сумніви долали її.

– Це точно допоможе?

– Так.

Вона підвелась, знявши мечі з-за поясу. Ізуель ще ніколи не віддавала власної зброї. Вона належала Предводительці, була частиною характеру. Боляче було прощатись з мечами навіть на якийсь час. Вона зітхнула і зняла їх, поклавши леза на долоні. Потримала в руках ще мить, а тоді простягнула ефесами до Міхаеля. Він перехопив мечі.

Вогонь здійнявся миттєво, переходячи до його рук. Архангел зашипів від болю.

– Кинь! – крикнула йому Ізуель.

Та Міхаель не слухав, тримав і далі. Згодом Інферна заспокоїлась, повільно відступила, повертаючись до леза.

Архангел сховав мечі за пояс і наблизився, взявши брата та Ізуель за руки. Предводителька обійняла Люцифера, стиснувши руку Міхаеля.

Спалах на мить засліпив їх трьох. Архангел відчув слабкість, від якої підкошувались ноги, а потилиця затерпнула.

Він хутко підвівся.

– Що? Вийшло? – питала Ізуель.

Міхаель кинув погляд на Люцифера. Той розплющив очі, знайшовши брата за мить.

– Що ти зробив? – здивовано спитав він.

– Дав тобі шанс, якого ти сам себе позбавляв, – всміхнувся він і злетів.

Ізуель повернулась до Люцифера. Той розгублено кліпнув, намагаючись підвестись. Предводителька схопила його за плечі.

– Не рухайся, ти заслабкий.

Він відчув її подих на своїй щоці. Золотисті очі вивчали її обличчя зі звичним обожнюванням. Ізуель і сама заклякла, відповівши на погляд. Якусь мить вони так і застигли поруч. Королева ледь відчутно подалась вперед. Люцифер заплющив очі, повернувши голову.

– Не знаю, як ти, а я б залюбки випив.

Він підвівся, Ізуель здивовано провела його поглядом.

– Ти можеш рухатись?

Люцифер наповнив єдину вцілілу склянку і повернувся до неї. Сорочка була розстібнута, червоні та багряні лінії застигли в сантиметрі від центру грудей.

– Схоже братик спинив не лише час, а й саме прокляття. Тож…доки все тут буде заморожене і я житиму, – він відпив. – Мабуть.

Ізуель лишалась на підлозі, не розуміючи, що їй робити. Вона стиснула пальці в кулаки, аби стримати тремтіння.

***

Міхаель втрачав сили, крила ледь несли його і вже майже біля самої Брами, спалах сліпучого сяйва огорнув його, переносячи у сад.

Архангел ледь втримався на ногах, а тоді все ж схилив одне коліно, опустивши голову.

– Батьку…

Сяйво ставало всеохопним. Міхаель не мав змоги поглянути на нього.

– Ти усвідомлюєш наслідки? – промовив батько.

– Він би загинув! 

– Мені відомо причину, з якої ти вчинив так, та чи усвідомлюєш ти наслідки?

Міхаель опустив очі, він не знав, що відповісти. 

– Ти – Захисник, сину. Твоя сила відмінна від братів. Ти – перший архангел. Я дав тобі дар спинити час у мить, коли світ падатиме. Дар, що дав би шанс врятувати все.

– Пробач мені, Батьку. 

– І повернувши час назад, чи вчинив би ти інакше?

Міхаель підняв очі.

– Ні, Батьку.

Архангел не бачив обличчя Творця, та чомусь відчував його усмішку.

– Хай там як… Я ціную те, як ти ставишся до брата. А тепер йди. Тобі треба відновити сили.

***

Ізуель звелась на ноги, поглянувши на короля невдоволено. Той собі спокійненько пив зі склянки, визираючи у розбите вікно.

– Треба буде зробити ремонт…Хоча, враховуючи, що всі тут тепер застигли у часі, доведеться взяти це у свої руки, – всміхнувся він, відпивши знов.

– Ти справді зараз поводитимешся, ніби нічого не сталось?

Він зітхнув, повернувшись.

– Слухай…

– Можеш повторювати, що ти довбень хоч до всирачки, Люцифере. Доки ти не зміниш поведінки, це пуста трата часу.

– Так, – він поставив склянку. – Твоя правда. Ми у одному човні тепер, не хочу, щоб впродовж всієї цієї заморозки ти сердилась на мене.

– Але я серджусь, – помітила вона.

– Я заслужив.

– Ще й як! – вона зробила крок.

Люцифер зітхнув, вона була така гарна, весь цей гнів їй ні краплі не личив, та він почувався жахливо від того, що весь час викликає у неї ці емоції. Ніч, про яку у них з королевою прийнято не згадувати, раз по разу виникала у його спогадах і змушувала все тіло реагувати легким поколюванням. Тоді вона була іншою. Пристрасною, теплою, вони ділились емоціями та ніжністю. Тоді, здавалось, що в них є шанс. Та на ранок, вона чітко дала усвідомити, що це було лише тимчасове задоволення. Хай для неї так і було, він не мав ні сил, ні бажання забувати про це. Беріг ці спогади у своїй душі як найбільшу дорогоцінність і сумував за нею.

– Не знаю більш егоїстичного, наївного і безглуздого створіння за тебе! – роздратовано мовила вона. – Як можна було сподіватися, що ти просто відкинеш копита і це місце житиме далі? А як же твоє постійне хвилювання за своїх підданих? Де твоя відповідальність? Ти ж, бляха, король! Сам обрав цей титул, то якого чорта ти тоді поводишся так…

– Так, твоя правда, – кивнув Люцифер. – Я вже відгріб від Асмодея, від Белі, тепер від тебе, бо всі ви маєте рацію: я здався і прийняв це. А про підданих я не турбуюсь з однієї причини, Ізуель, у них є королева. Ти здатна подбати про все без мене. І певно тому я не надто і турбувався про власну смерть. Бо вона не вплине на них.

– Але вона вплине на все! – крикнула вона, розвернувшись. – Який же ти бовдур!

Люцифер зніяковіло відвів погляд. Направду, було приємно чути це, та її емоції непокоїли його і він геть не знав, як зарадити.

– Ізуель… – покликав він.

– Помовч, – рявкнула Предводителька, заплющивши очі.

Плечі її тремтіли чи то від гніву, чи від хвилювання, чи від усього разом.

– Я гніваюсь на тебе весь час.

– Я це помітив, люба, – він кинув тінь усмішки. – Вибач мені за це.

Вона пирхнула. В цьому був він весь: не розбиратися, просто постійно вибачатись. Це було позбавленим сенсу і це дратувало найбільше: порожні вибачення, порожні розмови, незрозуміле майбутнє. І над усім цим те кляте хвилювання, що все це не спрацює і він справді загине. Що вона бачить його востаннє зараз, а тоді від нього не лишиться навіть душі, з якою можна буде поговорити. 

Ізуель зітхнула, сльози різонули очі, та вона стримала їх. Ні, не зараз. Потім. Можливо.

– Я злилась на те, що ти повернув мене з мертвих, не через сам факт свого порятунку. Я злилась на ймовірність, що це може стати причиною пробачити тобі все, що ти накоїв до того, – тихо мовила вона.

Люцифер знервовано ковтнув.

– І ти знав, що так буде, тому і не сказав мені. Тому не прийшов до мене з помпою і пафосним “я тебе врятував – тепер будь моєю”. Ні, ти просто приховував це, доки я не змусила тебе сказати правду. 

Він мовчки відвів погляд.

– Ти міг зманіпулювати, як ти любиш. Сказати, який ти герой, що повернув мене до життя ціною власної душі, на відміну від Міхаеля, що зрадив мене, кинувши у полоні. Та ти не зробив цього, бо знав як важко мені буде визнати, що я винна тобі.

– Ти не винна мені нічого, – тихо відповів він. – Я б ніколи нічого не вимагав. Просто знав, що ти будеш не в собі від гніву і не хотів тебе нервувати.

 Ізуель пирхнула:

– Те, як ти весь час розраховуєш, аналізуєш і передбачаєш мої реакції мене бісить, – кинула вона.

Люцифер замовк. Він чекав і на це.

– І водночас мені це приємно, – додала Ізуель тихіше, це змусило його підняти на неї очі.

– І так з тобою весь час, – хитала головою вона. – Мене дратує все в тобі. Те, як і що ти говориш, те як ти дивишся на мене, мова твого тіла, твоя поведінка у моїй присутності…

Ізуель прикрила очі долонею. Чому так важко дихати? Вона неначе проковтнула камінь, що стояв тепер грудкою в горлі, стискаючи, заважаючи, дратуючи. Люцифер мовчав, слова губилися.

– Мене бісить твоя любов до мене, бо я відштовхувала тебе від самого початку, – зітхнула вона. – Тоді, задовго до твого падіння… Думаєш, я не бачила, що ти закохався в мене? 

Вона всміхнулась, хитнувши головою.

– Думаєш не відчувала твоєї присутності раніше, ніж побачу? Це сердило мене, бо я прагнула не ускладнювати, – Предводителька заплющила очі, усвідомлюючи як важко говорити все це вголос. 

Серце стукотіло у грудях Люцифера, змушуючи затамовувати подих. Щоразу як Ізуель говорила знов, на тілі виступали сироти, змушуючи плечі здригатися.

– А тоді зʼявився Міхаель і все зі складного стало неможливим, – тихо мовила Ізуель, піднявши очі. – Я злилась на себе, що кохала його, бо думки мої постійно поверталися до питання: а що як я обрала неправильно? Що як я мала від початку не приховувати, не вдавати, що не помічаю, а просто дозволити собі відчути це і побачити, що з того вийде?

Король Пекла заплющив очі. Скільки разів він міркував про це? Скільки разів уявляв, що б сталося, якби Ізуель тоді не почала стосунки з братом?

– Коли ти занепав, я винуватила себе, – сказала вона, змахнувши самотню сльозинку зі щоки. – Я відчувала: якби я тоді зробила інший вибір, якби прийняла тебе – ти б не занепав. 

Вона знов замовкла. Цього разу трохи надовше. Люцифер не зрушив з місця, не знаючи як поводитись.

– Я оплакувала тебе, – продовжувала вона. – Вірила, що колись ще побачу і водночас боялась цього, бо памʼятала як ти пішов. Що ти сказав мені тоді, як дивився на мене. Цей погляд стояв мені перед очима. 

Ізуель обійняла себе за плечі. Їй якось раптово стало холодно від усіх цих думок.

– А тоді ти викрав мене, – нахмурилась вона. – Тоді почалися роки катувань від тих виродків і я зненавиділа тебе. Я не бажала виправдовувати твої дії, бо їм не було виправдання. 

Люцифер кивнув. Так, вона мала рацію. Виправдання цьому не було. Він занадто повірив своїм підопічним і не врахував їх особистої неприязні. Не один рік він потім застосовував власну силу катування проти себе самого. Та все це ніколи б не знищило відчуття провини, яке він мав до Ізуель.

– Коли ти почав брехати, маніпулювати мною, це почуття лише посилювалось, – вона зітхнула, заплющивши очі. – А тоді з глибини починало лізти інше. Те, забуте почуття, яке я прагнула поховати назавжди. 

Він здивовано підняв на неї очі. Ізуель уникала його погляду.

– І вони боролись у мені з того часу. Тож, коли ти повернув мене до життя ціною власної душі, я відчула гнів. Адже я чітко дала зрозуміти, що нічого не вийде, я вірила в це, неначе поставила остаточну крапку. А ти все одно пішов на жертву заради мене і це перекреслило ту крапку, замінивши клятою комою і я не знала, що мені відчувати.

Ізуель закрила руками обличчя. Щоки горіли, пальці навпаки були крижаними від хвилювання. Люцифер не перебивав її. Лише мовчки слухав.

– А тепер, коли все нарешті стало більш-менш стерпним. Коли я навчилась нарешті бачити тебе, коли навчилась довіряти – зʼясовується, що ти збрехав мені знову! 

Він опустив очі. Ізуель хмикнула, піднявши на нього очі.

– Тепер я маю просто змиритися з думкою, що як Азраель зазнає невдачі – ти загинеш і я більше не побачу тебе. Я не можу весь час жити на тих гойдалках, Люцифере!

Вона повернулась, крокуючи кімнатою, від неспокою.

– Не можу любити тебе, тоді ненавидіти і так по колу. Не можу довіряти тобі, як собі, а тоді усвідомлювати, що геть не знаю тебе!

Ізуель раптом спинилась, відчувши як сльози здавили горло. Ні. Вона не плакатиме. Предводителька зітхнула, а тоді продовжила: 

– Після всіх цих втрат, коли ми нарешті зібрали уламки, коли я зрозуміла, що більше не лишилося крім тебе тих, хто знав би мене так добре, я маю втратити тебе? 

Він опустив очі киваючи.

– Я припустився помилки.

– Ти думаєш? – саркастично кинула вона.

Люцифер мовчав.

– Ти кажеш, що кохаєш мене.

– Бо так і є, – одразу відповів він.

– Скажи мені, коханих поважають достатньо, щоб бути чесними з ними?

– Я мусив бути чесним.

– Тоді, чому не був?

Він зітхнув, піднявши очі.

– Ми справді нарешті порозумілися. І все дійсно було добре. Ми неначе знову стали тими ж друзями якими були до падіння.

Ізуель кивнула, відводячи погляд.

– Та цю дурню я споров задовго до всього цього. І коли прийшов час платити…Мені стало соромно перед тобою. Я знав, що це розчарує тебе і не хотів аби ти знала.

– Ти справді думаєш, що якби просто вмер, нічого б не сталось? – тихо спитала королева.

Він знизав плечима.

– Ти думаєш, я б не шукала тебе?

Люцифер підняв на неї очі.

– Як можна бути аж таким дурним? – здивувалась Ізуель.

Він всміхнувся, знизавши плечима.

– Я не хочу кохати тебе, Люцифере, – хитала головою вона. – Це занадто важко і занадто боляче.

Ці слова різонули болем, він не міг витримати її погляду. Звісно, він і так про це знав, тож формально нічого нового не почув. Та у надії була дурна звичка: вона наче той бур’ян проростала крізь тріщини у асфальті, як не виривай, як не трамбуй. З ним сталось те саме. Після стількох років справді складних стосунків з Ізуель, він збирав собі у колекцію кожну її усмішку, невимушену розмову з нею чи бодай натяк на приязність. Це дарувало надію, що колись, можливо, крига все ж скресне. 

– Не хочу…– прошепотіла вона, заплющивши очі.

– Я знаю, – тихо відповів Люцифер.

– Але кохаю і це мене невимовно злить, – її голос затремтів.

Ізуель відвернулась від нього. Люцифер вклякнув на місці, відчувши як серце зайшлося в грудях. Ні-ні, не може бути. Це якась помилка. Може, вона мала на увазі щось інше? Може вона взагалі сказала щось інше, йому просто почулося?

– Я втомилась втрачати, – хитала головою вона. – Втомилась тікати, боятися і боротися з собою. І якщо ти помреш, я не впевнена, що матиму сили продовжувати робити те, що роблю. Бо хай як мені сердито, ти займаєш забагато місця у моєму житті. Забагато, бляха, місця у моєму серці. Воно і без того пошматоване, Люцифере. Я не певна, що можу довіряти тобі. 

– Я…

– Якщо ти скажеш, що розумієш мене, я тебе вдарю, – понизила голос вона.

– Але я розумію, – мовив він, поволі скорочуючи відстань між ними. – Я б не зміг жити без тебе, тому і вчинив тоді так. Ти не мала загинути, тож, я мусив зробити хоч щось, аби повернути тебе.

Вона обернулась.

– А ти маєш гинути зараз?

– Це інше, – хитнув головою він.

– Чому? Бо ти платиш примарний борг за свої помилки?

– Він не примарний, – тихо мовив він. – Коли я йшов на цю угоду, я взагалі не думав про наслідки. 

Ізуель хитнула головою.

– Чому тоді я маю жити без тебе, якщо ти не міг би зробити те саме?

Він опустив очі.

– Я не думав…

– Твій нормальний стан, – закотила очі вона.

Люцифер пирхнув.

– Не думав, що ти…

– Що? Не думав, що я колись відповім на твої почуття? – здійняла брови вона. – О, повір, я теж! Я б не хотіла. 

Він кивнув.

– Я хочу, щоб ти зараз уважно мене послухав, Люцифере. Бо я більше не повторюватиму.

Король Пекла підняв на неї очі.

– Якщо ти скривдиш мене – побачишся з Чумою раніше зазначеного терміну. Та хай скільки тобі лишилось – я більше не тікатиму. Я просто хочу нарешті отримати відповідь на питання, що мучить мене так довго.

Вони стояли геть поруч, жоден не наважувався на останній крок. Ізуель здійняла підборіддя, її погляд ковзав його обличчям, раз по разу спиняючись на губах. Він бачив це і відчував, як жар розливається тілом, викликаючи втому і жагу. 

– Яке питання? – прохрипів він, не зводячи з неї очей.

– Чи варто було тоді обрати тебе? – тихо спитала вона.

Люцифер хитнув головою.

– Що? – пирхнула вона. – Не варто було б?

– Коли я помру…

– Якщо, – перебила його Ізуель, затремтівши.

– Якщо я помру, то цим лише знову зроблю тобі боляче, я не хочу так.

Вона здійняла брови.

– Гаразд. Які твої пропозиції?

– Доки нічого незрозуміло, ми будемо поруч, але не будемо разом.

Він зітхнув, хитнувши головою. Погляд впивався у її очі та губи, неначе карбуючи цей образ у серці.

– Трясця… Я до нестями хочу поцілувати тебе зараз, – прошепотів він.

Її дихання на мить збилося.

– Та я, не завдаватиму тобі болю знову. Я не хочу, щоб останніми спогадами про мене було це.

– І що буде натомість? – спитала вона, не приховуючи розчарування.

– Правда, – кивнув він. – Вся без винятку. Я розповім про все.

– Певен, що доживеш до завершення одкровень? – звела брову Ізуель.

Він всміхнувся.

– А ти ще раз скажи, що дуже не хочеш кохати мене, але кохаєш і я одразу знайду сили.

Ізуель пирхнула.

– Маю іншу угоду.

– О… – грайливий відблиск промайнув у золотистих очах. – І яку ж?

Вона наблизилась, Люцифер відчув її подих на своїх губах, від чого погляд його загорівся бажанням.

– Виживи, – тихо мовила вона, не зводячи очей з нього. – І я казатиму тобі це так часто, що тебе почне нудити.

– Мені підходить, – хрипко відповів він.

Ізуель всміхнулась:

– Ще б пак!