Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Daryl Hall & John Oates – Maneater 

Джим прокинувся від шепоту, що лунав, здавалось у самісіньке вухо. Сироти вмить вкрили шкіру, він хутко підвівся, вмикаючи світло.

– Агов? – прохрипів він. – Хто тут?

Тиша.

Джим пройшовся квартирою, зазирнув на балкон, у ванну і навіть шафу.

Двері були зачинені на три замки: два зовнішні та один внутрішній. Тут нікого нема. Але, що це було? Наснилось, чи що?

На думку одразу спали свідчення охоронника, що бачив тінь, чув як вона насвистує «Gimme! Gimme! Gimme! (A Man After Midnight)», а потім шепоче йому наказ заснути. Схоже, підсвідомість знову підкидає йому ідеї.

Ледь дочекавшись ранку, Джим вирушив на роботу, шукаючи потрібну інформацію у базі. 

– Привіт… – Брук нахмурився. – Що за армагедець?

– Шукаю згадки тіні, що шепоче.

– Не зрозумів?

– Памʼятаєш, що казав охоронник?

– Так?

– Думаю, на це варто звернути увагу.

– І що пропонуєш? Ритися і шукати подібні свідчення?

– Направду, я вже їх знайшов, – Джим схопив зі столу папірець і простягнув Бруку. – Найперші датовані пʼятьма роками тому. Такі ж свідчення були дані рік тому, працівницею готелю Оптіментал.

– Власність Дюпона? – опускаючи папірець, нахмурився напарник.

– Неофіційно так. За законом там все чисто. Та плітки ходять давно. Він прибрав до рук цілий район.

– Посередники. У Дюпона їх вдосталь.

– У підвалах Оптіментала було знайдено цех з фасування пан-хірру, – продовжував Джим, гортаючи папери, розкладені на столі. – Ніхто не знав, що робить. Працівників запевнили, що вони перескладають тальк. Пакування було відповідним.

– Так, тоді виробника тальку притисли, виявилось, що Дюпон повів всіх хибним слідом. Доки поліція затримувала працівників Оптіменталу і накривала виробництво реального тальку, він хутенько пустив велику партію в продаж.

– За той рік ціни на пан-хірр впали, та це привело ще більшу аудиторію. Серед підлітків зокрема. Коли такий сплеск був востаннє, померла Джессика.

– Мені шкода, – понизив голос Брук.

– Ти не бачиш у цьому системності?

– Якої?

– Пʼять років тому вбивця зʼявляється тут і ліквідує посіпаку Дюпона. Лишає дані про всіх причетних у відкритому доступі. Поліція втручається. Ціни на пан-хірр падають, чим забезпечують ще більший попит. Потім знову вбивця нищить причетного і лишає дані. І знову це якесь лайно на Дюпона. Хтось риє під нього і лишає нам докази.

– Але нащо?

– Поки не розумію, – провів рукою по волоссю, Джим. – Та знаю одне: скоро знову впаде ціна на пан-хірр. А це значить, що клятий Дюпон знову збагачуватиметься на чужих смертях.

– І що робити?

– Я пропоную переговорити зі свідками ще раз. Бо вбивця завжди лишає живим непричетного.

– А тоді?

– Тоді звернемось до видання, що завжди першим оприлюднює факти по справах, – він тицьнув пальцем у скан журнальної статті під назвою: “Нова поява Коріна Дюпона: невже тінь тепер має голос?”.

***

Новини щодо трагедії у Карнеґі-голі розлетілись миттєво. Джим здригнувся, пригадуючи місце злочину. Скільки втрачених життів…скільки крові і жодних зачіпок. Тут вже не складно повірити у тіні, що шепочуть, привидів, прибульців чи сонний параліч у образі Джона Леннона.

– Агов? – покликала Морін. – Ти як?

Він зітхнув, потерши очі.

– Беглі казав, що ти можеш зайти, – мовила подруга. 

Джим кивнув, підводячись.

– Як там твоя відпустка?

– Гайкінгу бути! – всміхнулась вона.

– Радий чути, – кивнув Джим. – Ще побачимось.

Як і обіцяв, Джим спершу прийшов із цим до Беглі. Шеф вислухав уважно, тоді зітхнув.

– Ти можеш займатись цим, Джиме. Та у вільний від роботи час і без згадок поліції. Ті справи досить старі. Скажу чесно: я не надто вірю, що тобі вдасться щось дізнатися.

Джим нахмурився. Відповідь йому не сподобалась. Наче шеф щось приховує.

– Чи є новини по розтину Бейкона?

– Так, – хмикнув Беглі. – Вже переслав тобі. Якщо коротко: спершу він напився пігулок, а тоді його отруїли. У крові знайдено ціанід. Введений внутрішньовенно.

– Але проколів на тілі не знайдено?

– Не там шукали. Слід від уколу був між пальцями на нозі. Дуже делікатний, практично непомітний. Дія була миттєвою. Враховуючи додаткове отруєння пігулками і алкоголем, цього не помітили одразу.

Джим нахмурився. Хіба поліція та криміналісти не мають враховувати все? Чому не робити розтин кожному потерпілому? Чому не брати аналізи? Це ж зрозуміло і так! Та відповідь він мав: кляті папірці. Дурнувата бюрократія, вартість досліджень і банальне людське небажання шукати істину, якщо відповідь, хай і хибна, лежить на поверхні.

До кінця дня, треба було завершити формування звітності. Процес був дуже довгим і набридливим, монотонна робота дратувала його, та він не мав вибору.

Джим зітхнув, згорнувши вкладку і пішов до кавомашини.

– Ого…третя чашка кави? – озвалась Морін. – Мені варто непокоїтись? Записати тебе на курси анонімних кавоманів?

– Перейду на кавові пластирі, – натискаючи кнопку, мовив Джим.

– Такі хіба існують десь, крім всесвіту “Робінсонів”*?

– Гадки не маю.

– Вів не дзвонила?

– А що? – активізувався він.

– Та нічого, я просто спитала…– Морін округлила очі. – Трясця…Та вона тобі справді подобається!

– Замовкни, – понизив голос він, озираючись.

– І чого ти досі нічого не зробив? – стишила голос вона, наблизившись.

– Тобто? – поглянувши на чашку, що поволі набиралась ароматною кавою, спитав Джим.

– Запроси її кудись, – штурхнула його в плече подруга.

– Ні, вона відмовить все одно, для чого це?

Морін здійняла брови, знову штурхнувши Джима.

– Годі!

– Куди подівся “Джим-зберу колекцію номерів першокурсниць-Торнтон”? Ти ж був душею компанії, дівок від тебе відліпляти доводилось!

– Я був іншим, – хитнув головою він.

– Це вже точно! – пирхнула Морін, перехопивши чашку з його рук і відпила, тоді скривилась і потягнулась до цукру. – Слухай, повертайся у стрій, ти тепер вільний, можеш робити, що хочеш. Ти ж ніколи не пасував перед труднощами.

– Неправда, – відповів він, слідкуючи як подруга кидає три кубики цукру у його каву.

– Правда. І на доказ маю два слова.

– Які це?

Морін підняла на нього очі, всміхаючись:

– Патриція Річардс.

Джим зітхнув. Найпопулярніша, найпривабливіша другокурсниця, якій жоден хлопець проходу не давав. Та, поспілкувавшись з Джимом на одній з вечірок, вже вона ним зацікавилась. Вони зустрічались місяця чотири. Від такої кількості уваги і тілесних утіх, він навіть схуд. Коли вони розійшлись, Патриція написала сумний вірш і запостила його в мережі. Частина дівчат його ненавиділа за те, що він зробив їй боляче, зате всі хлопці одразу почали вважати його “своїм”. Детектив похитав головою. То були порожні стосунки, абсолютно дурна і беззмістовна “популярність”. Серед тих, хто його мало не на руках носив, він не мав жодного справжнього друга. Бо їм усім тоді хотілось дурного статусу і слави, а не простих людських стосунків. 

Хай який він розумний зараз – тоді, у свої вісімнадцять, він був таким самим як інші. І хоч ніколи не хотів завдати болю дівчині, якій був небайдужий, його направду тішила слава серцеїда та увага інших. Розлучення з Патрицією хоч і викликало колективну ненависть її подружок, інші дівчата неначе зняли з нього плащ невидимку і активно прагнули звернути його увагу на себе.

Ну, а традиційна чоловіча компанія, у яку його було офіційно прийнято після, хай і коротких стосунків з найпопулярнішою студенткою, тішила його самолюбство не менше. Адже він чи не вперше у житті, здавався “своїм”. Та це було недовго. Вже на третьому курсі він кинув коледж і пішов у поліцейську академію. Адже батька отруїли, а сам він відчув раптовий поклик до повернення справедливості.

Джим на мить випав з роздумів, поринувши у нові: чого так сталося, що два сильних потрясіння змусили його зацікавитись роботою копом?

– Агов?! Земля Торнтону! – клацнула пальцями Морін.

– Що?

– Ти взагалі мене чув?

– Гм…

Морін зітхнула, поставивши чисту чашку у піддон і натисла кнопку.

– Кажу: згадай, нарешті ким ти є! Годі вже скиглити над розбитим серцем, хапай скотч і шуруй його клеїти.

– Мотиватор з тебе так собі, – покосився на подругу Джим.

– Радій і такому, містере!

Він всміхнувся, взявши чашку з кавою.

– Навіть по моїм міркам ти гарний хлоп, до того ж, я чула як ви спілкуєтесь. Ти їй небайдужий.

– Думаєш? – обпікаючи язика гарячою кавою, Джим скривився. 

– Здається мені, до тебе в неї особливе ставлення, – охопивши свою чашку пальцями, всміхнулась Морін. – Вона може цього не визнавати, та у кожному разі ти маєш це з’ясувати.

– Чому це?

– Ти ж сам собі спокою не даси, – закотила очі вона. – Зізнавайся: знову погано спиш через яскраві еротичні сни?

– Та йди ти, Морін!

Вона пирхнула.

– Бо я так, – здійняла брови вона. – Жінка просто богічна.

– У тебе є дівчина!

– А ще очі. І лібідо. Я дивуюсь, як ти досі тримаєшся. У тебе ж перерва була, певно, дай Боже!

– Так, годі про це.

– Чому? Забув як я тебе вчила цілуватися?

– Не нагадуй. 

Морін пирхнула.

Джим дістав телефон, відкривши повідомлення.

Почувається самотнім 

То було останнє повідомлення від Вівіки, яке він отримав вчора, коли повернувся додому. Спершу, воно його не на жарт розлютило. Та, коли емоції вщухли, детектив почав усвідомлювати чому це викликало таку емоцію. Бо це, власне, так і було.

***

Детектив запланував зустріч з головним редактором журналу, що публікував ту саму статтю. Прийняти його погодились лише завтра о дев’ятій. Він попрямував додому, заїхавши дорогою до супермаркета. Зустрівши батька на своєму дивані, Джим мало не підскочив.

– Тату?

– Привіт, Джеймсе.

– Чого не попередив? – спитав він, поставивши пакети на стільницю.

– Бачу, життя продовжується, – мовив батько оглянувши квартиру.

Минулої ночі Джиму захотілось трохи переставити меблі і викинути старий килим, новий він вже замовив, той має непогано вписатись у оновлений інтер’єр. Тепер у квартирі стало неначе світліше і просторіше, це йому подобалось.

– Ти голодний? – спитав він, рушаючи до холодильника. – Є лазанья і овочі для салату.

– Ти знову готуєш?

– А це погано? – закривши дверцята холодильника, спитав Джим.

– Зовсім ні. Я радий, що ти рухаєшся далі. Чув, що Беглі поновив тебе?

– Чув, що ти не у захваті, – бурмотів Джим, ставши біля стільниці.

– Корін Дюпон небезпечний, – хитнув головою батько. – Я б не хотів, щоб ти перейшов йому дорогу, а я потім шукав тебе десь у лісопосадці.

Джим роздратовано зітхнув. Натанієль уважно стежив за сином.

– То, що ти маєш?

– Поки нічого.

– Але ти за щось зачепився?

– Беглі сказав?

Батько знизав плечима.

– Він лише згадував, що ти маєш тепер позакласне розслідування.

– Так.

– І про що ж воно?

– Про “тінь, що шепоче”.

– Щось таке чув. Здається був такий заголовок у газеті.

Джим зітхнув. Часом поруч з батьком йому було важко. Він весь час неначе ставив під сумнів рішення сина і це дуже дратувало.

– Як справи з Вівікою Гейдж?

У роті раптом пересохло, він підняв очі на батька.

– Про що ти?

– Ти не вмієш брехати, Джиме, – розчаровано зітхнув Натанієль. – До того ж тебе бачили.

– Хто? 

– А це має значення? – звів брову він. – Суті це не змінює, нащо ти світишся у тому притоні? Я виховав тебе гідним чоловіком.

– І підкреслюючи тобою сказане, я не розумію сенсу цих повчань, – стомлено мовив він.

Натанієль всміхнувся.

– Яким би гідним чоловіком ти не став, Джиме, ти завжди будеш моїм сином. Тож, поясни мені чого ти весь час отираєшся там?

– Мені там подобається, – знизав плечима він.

– Та годі тобі… співати на сцені, як якийсь дешевий виконавець? Розважати публіку зіпсованих порожніх людей? Вихилятися перед тією вертихвісткою? Це не ти!

– А звідки тобі знати, хто я, тату? – вибухнув Джим. – Все життя я казав тобі, що хочу піти твоїм шляхом, а ти спиняв мене. Казав, що я не потягну такої відповідальності. Казав, що я слабкий духом і не впораюсь. Гаразд, я пішов займатись юриспруденцією, але тебе отруїла якась лярва, в що мені лишалось? Я пішов навчатись через тебе!

– Я відмовляв тебе від цього не тому, що ти слабкий, – хитав головою Натанієль.

– Справді? Нагадати тобі, що ти сказав мені, коли Мел втрапила у аварію? Коли я прийшов за твоєю порадою, а ти сказав не думати йти до поліції, бо це знищить мене остаточно? 

– А хіба не знищило? – звів брову він. – Я скажу тобі, чого ти пішов туди насправді. Не тому, що прагнув справедливості, не тому, що бажав, чогось домогтися. Ти пішов туди, бо хотів щось мені довести. І в тебе не вийшло, Джеймсе!

Він зітхнув. Детектив відвів погляд, стискаючи щелепи. Натанієль уважно поглянув на сина:

– Я дивлюся на тебе і не розумію, що ти робиш зі своїм життям? Ти молодий, розумний, ти здатен досягнути чого завгодно. А ти обрав цей шлях, знаючи як важко він дався мені. 

– Ти ніколи мене не підтримував, – пробурмотів Джим, відвертаючись.

– Може й так, – погодився батько. – Та ти ніколи не шукав свого шляху. Вчився готувати, бо твоя мати вміла робити це бездоганно. Вчився грати в теніс, бо хотів дорівнятись до Джесс. Вчився у поліцейській академії, бо я там навчався. Ти весь час прагнеш йти протоптаним шляхом. 

Натанієль подався вперед, склавши лікті на коліна. Темні очі зблиснули:

– Та спинись і спитай себе: ким ти є сам? Ким ти хочеш бути? Що ти любиш? Ти та людина, якою є, чи та, якою тебе хочу бачити я, твої друзі чи та сама Вівіка? Хто ти такий, Джиме?

Детектив замовк. Навіть, коли батько насилу залишив його дім, він так і продовжував витріщатись у одну точку, обмірковуючи ті слова.

Боляче було це почути, та все ж, хай як неприємно це усвідомлювати, він неначе проживав чужий досвід, оминаючи нагоди мати власний. Чому так?

Телефон задзвонив, не поглянувши на екран, він прийняв виклик.

– Торнтон.

– Джиме, це я.

– Морін, даруй, я трохи зайнятий…

– Ти вже дзвонив Вівіці? З нею все гаразд?

Джим нахмурився.

– А що сталось?

– На неї скоїли замах. Добре, що охорона зреагувала. Я була у мами, мені ще годину їхати. 

Джим хутко взувся і залишив квартиру.

– Зустрінемось там, я вже виїжджаю.

Машина поліції була припаркована біля клубу.

– Куля влучила сюди, – пояснював напарнику детектив Ортеґа.

– Що сталось? 

Детектив окинув невдоволеним поглядом Джима.

– Що ти тут робиш?

– Хтось постраждав?

– Ні. Охорона зреагувала швидко. Стріляли з автівки.

– Відома марка та номер? Камери переглядали?

Хав’єр зробив крок, карі очі втупили у Джима ненависним поглядом.

– Я обіймаю посаду детектива п’ять років, Торнтоне. Мені поради новачка даром не треба.

Джим зітхнув.

– Вівіка там?

– Її вже оглянули. Вона не постраждала.

Джим обійшов детектива, рушаючи до вестибюля. Тайлер, що стояв поруч, миттю зробив крок, ніби затуляючи її.

– Таю, все гаразд, – озвалась власниця. – Не стрілятиме ж Габбі у мене?

– Як ти? – наблизився до неї Джим. – Ти не постраждала?

– Нема чого хвилюватись. Моя охорона чудово відпрацювала власну зарплатню.

– Стрільця затримано?

– Ні. Втік, – розгнівано мовив Тайлер.

– Ти бачила його обличчя? Особливі прикмети?

– Бляха, Торнтоне, у неї щойно все це питали, можеш вимкнути ці заводські налаштування доброго детектива? – гаркнув Тайлер.

– Вибач, – хитнув головою Джим.

Вівіка всміхнулась, взявши його за руки.

– Дякую, що хвилюєшся і примчав сюди. Та зі мною все гаразд. 

– Там, ще Морін їде. Дуже хвилюється.

– Я вже її люблю, – всміхнулась Вів. – Ходімо, вип’ємо, бо Тайлер починає нагадувати сторожового пса.

– Побалакай мені ще! – буркнув він.

Вівіка пирхнула.

– Не зачіпай того, хто наливає тобі випити, – застеріг бармен, рушаючи до стійки.

– Погроза? Перед детективом? А ти ризиковий малий.

– Ще б пак! – він поставив перед ними стопки і наповнив їх ромом.

– Третя? – покосилась Вівіка. – Ми у цю мить на когось чекаємо?

– Я теж перенервував, тож замовкни.

Вони дзенькнули чарками і одночасно випили вміст. Вівіка видихнула, розширивши очі. Джим скривився. Тайлер заплющив очі, неначе відчув найщиріше полегшення.

– Давай пляшку, – кивнула вона бармену. – Ходімо, сядемо.

– Агов! – невдоволено крикнув Тайлер.

– Чекай на Морін. Попросиш Майка тебе замінити – налигаєтесь.

– Прийнятно, – схвально кивнув Тайлер і передав їй пляшку, Вівіка підвелась, кивнувши детективу. Вони рушили у дальній кут вестибюля, зайнявши диванчик.

Якусь мить мовчки пили, а тоді Вівіка окинула детектива поглядом.

– То, про мої пригоди ти знаєш, а в тебе, що сталось?

Джим підняв очі.

– Тобто?

Вівіка звела брову, наливаючи ром у чарку.

– Ти чимось засмучений, – помітила вона.

– Приходив батько.

– О…проблеми з татком?

– Не смішно.

– Я і не жартую, – знизала плечима вона. – Розповідай.

Джим, як не дивно, розповів про ту розмову. Вівіка не перебивала, тільки зрідка підливала їм обом у чарки.

– Я тепер не знаю, ким я є, – покрутивши стопку між пальців, мовив він. – Не знаю, що подобається…Батько має рацію: я все життя прагнув до когось дорівнятися.

– Гаразд, – зітхнула вона. – Зробімо так: зараз дуже швидко називаєш три бажання. Не міркуючи, одразу, що спало на думку.

– Будь-які? – звів брову він.

– Будь-які. Бігом.

– Гм… Я завжди хотів відвідати Калокаїрі**.

Вівіка поглянула на детектива.

– І де це?

Джим опустив очі.

– Це у…Греції. Острів, з грецької перекладається як “літо”.

– Певно, там гарно, – замислилась вона.

Детектив кивнув.

– Яке друге бажання?

Джим пирхнув:

– Знайти людину, яка не дратуватиметься на фільм “Позамежжя”***.

Власниця клубу вражено поглянула на нього.

– Ти знаєш цей фільм?

Торнтон здійняв брови.

– Ти його бачила?

– Я переглядаю його раз на рік на самоті. Ніхто не розуміє сенсу.

– Бо він не лежить на поверхні! – повернувся до неї він. – Там і прийняття себе, і почуття провини, емпатія…

– Так! – кивала вона, вражено всміхаючись.

– Трясця, я не думав, що його хтось любить… – всміхнувся Джим.

– Думаю, у цієї кінокартини є чимало поціновувачів. Та нам вони просто не траплялись. Бо суто з кінематографічної точки зору – це шедевр. Я ще не бачила таких красивих стилістично та колористично опрацьованих сцен.

– Цілком погоджуюсь!

Вони всміхнулись одне одному. Джим тільки зараз помітив, що вони сиділи тепер дещо ближче, ніж на початку розмови.

– А третє бажання?

Джим на мить опустив очі на її губи, а тоді відвів погляд.

– Гм…Не знаю.

– Що ж гаразд. Тоді плануй час. Влаштуємо перегляд.

– Справді?

– Так. У мене є приватний кінозал.

– Може…прийдеш в гості?

– Цей фільм я планую дивитися, Габбі. На секс ти мене не розведеш.

– Не всі ставлять його у пріоритет стосунків, – закотив очі він.

– Що ж, добре, що ми це прояснили. Я заїду в гості.

– Тоді…у середу о восьмій.

– О четвертій. Я не затримуватимусь у тебе до ночі, любчику. Переглянемо фільм, можливо щось замовимо і все.

***

Видання, що публікувало статтю мало назву “Орсон-пост” і головний офіс знаходився у дорогому офісному центрі. Інтер’єр тут був сучасним і досить таки яскравим. Джим сидів у приймальні, спостерігаючи за людьми, що жваво рухались просторими офісами з прозорими дверима.

Асистентка головного редактора уважно стежила за детективом, і попри теплу усмішку, погляд її лишався настороженим.

Джим перевірив час. 9:05. Головний редактор досі проводив зустріч.

– Це лайно! – почувся крик з-за дверей. – Ні! Геть! Всі пішли геть!

Двері відчинились. З кабінету висипали працівники, частина мала червоні щоки, хтось перешіптувався.

– Містер Колсон прийме Вас, – мовила асистентка.

Джим підвівся, рушаючи до світлого, добре охолодженого кабінету. Невисокий чоловік, років тридцяти п’яти із короткою стрижкою, був вдягнений у футболку і джинсові штани. Він розвалився за столом, виклавши на нього ноги і кидав баскетбольний м’яч у сітку, що було вмонтовано справа від столу. Стіну за ним вкривало різнобарвне графіті.

– А, Джеймс, так? – не вітаючись мовив він.

– Гм…Вітаю, містере Колсон.

Редактор покосився на руку детектива і продовжив кидати м’яч.

– Я не потискаю рук. Сідай. Чаю, кави?

– Води, якщо можна.

– З газом, без?

– Газованка була б слушною, дякую.

Колсон натис на планшет.

– Міро, води. Газованої. І мені ще матчі. І пундик. І воруши дупцею, у мене паршивий день.

Редактор відхилився, покрутивши м’яч у руці, він окинув поглядом Джима.

– Де я тебе бачив?

– Гадки не маю, – хитнув головою Джим. – Містере Колсон, я до Вас у справі…

– Ні, стій, – він кинув м’яч собі за спину, подавшись вперед. – Ти когось мені нагадуєш. 

Джим нахмурився.

– Момент…– він натис кнопку на планшеті. – Міро, як звали актора, що грав “Принца Персії”?

– Я не знаю.

– Та, знаєш! Ну, такий патлатий, з гидкою борідкою.

– Містере Колсон, – встряг Джим.

– Ти теж допомагай, – махнув рукою редактор. – Я не заспокоюсь, доки не згадаю.

Детектив зітхнув, діставши телефон.

– Е! – рявкнув Колсон, потягнувшись, цупкі пальці вхопили смартфон детектива, поклавши його на стіл. – Ми тут не гуглимо. Я треную у своїх людей пам’ять і надивленість.

– Але, що як хтось не бачив цей фільм, або не цікавився іменем актора?

– Бачиш, Джимбо, – він подався вперед, – я ж можу кликати тебе Джимбо?

– Ні.

– Гаразд, Джимбо, – криво всміхнувся Колсон. – Я переконаний, що все, що ми бачимо, все про що чуємо – зберігається у нашому мозку. Це, – він тикнув пальцем у скроню, – як флешка, або жорсткий диск. Тут насправді є все. Та у більшості людей там гармидер і насрано зверху. Тож я вчу їх наводити лад. 

Міра увійшла до кабінету з тацею. Збиралась було вже поставити її на стіл, коли Колсон рявкнув:

– Казав же! На стіл не ставити! Тацю тримаєш на руці, або ставиш на тумбу. На моєму столі таці не буде!

Джим зустрівся поглядом із асистенткою, що стомлено зітхнула. Колсон реготнув:

– Мав поганий досвід роботи офіціантом у свої п’ятнадцять. Тепер передаю у спадок цю моральну травму Мірі. Та вона не ображається, чи не так, Мі? – Колсон легенько погладив її по сідницях.

Джим поглянув на асистентку.

– Міс? Все гаразд?

– Місис, взагалі-то, – гаркнув редактор. – Це моя дружина, оленю! Тож, доки хтось тут не скаже мені, хто грав сраного принца Персії, я не заспокоюсь!

Його очі розширились.

– Джилленголл! Точно! Дякую, що не допомогли! – він похмуро поглянув на Джима і цокнув язиком. – Ні, не те. Він як вийде з образу буде просто Кеном, а тебе поголи – будеш схожим на цуцика. 

Детектив ледь стримався, щоб не зробити те, про що потім пошкодує.

– Містере Колсон…

– О, клич мене Тім.То, що ти хотів? – Колсон перехопив пляшку води, яку Міра принесла Джиму і відкрутив кришку.

– Я до Вас у справі щодо статті, яку було опубліковано…

– Міро! – гаркнув він, перебивши детектива. – Принеси Джимбо ще пляшку води.

– Ви пригадуєте цю статтю?

Тім знуджено зітхнув і взяв до рук роздруківку. Пробіг очима, звівши брову.

– Так, щось таке було. Провальний номер вийшов, до речі. Хоча на розвороті була гола дупа топ-моделі, що прагне повернути в моду героїновий шик. Завжди казав: ці худі вішаки нікого не приваблюють, треба за щось потриматись, розумієш?

– Звідки у вас інформація про цей випадок? – намагався повернути його до справи Джим.

– Чекай-чекай, – Колсон відхилився на стілець, криво всміхаючись. – Ти питаєш мене, хто мій інформатор? Ти при пам’яті, Джимбо?

– Це…конфіденційна інформація?

Тім потер очі пальцями.

– Бляха…

– Тіме? – розгублено спитав він.

Колсон відняв руку від обличчя і кинув пляшку, промахнувшись.

– Бляха, Джимбо! Ти ж почав мені подобатись! А ти приперся сюди у своєму модному костюмчику і розпитуєш про моїх інформаторів?

– Я не розумію, чого це аж така проблема?

– Геть.

– Перепрошую?

– Пішов геть! – кинувши телефон Джима на стіл, гаркнув Колсон. – Міро! Вижени його!

Джим підвівся, відчуваючи як перед очима блимають червоні крапки. Уже на пів шляху до виходу, його покликала Міра. Детектив озирнувся.

– Конфіденційність це основний принцип Орсон-пост. До нас може звернутись будь-хто і ми зможемо захистити інформатора.

– Яким чином?

– Хочете знати більше – знайдіть новину, яка його зацікавить. Та це має бути якась інформаційна бомба, інакше просто не вийде.

Джим важко зітхнув.

– Чому Ви допомагаєте?

– Бо він змінився, відколи йому запропонували роботу тут.

– А як давно це сталось?

– Орсон-пост почав роботу шість років тому. 

– А до цього? Хто керує цим місцем?

– Я не маю цієї інформації. Тім єдиний має контакт із директором видання.

Джима це зацікавило. То видання досить молоде і при тому за шість років стало впливовим і незалежним. Вони публікували все, сміливо і без цензури, при тому абсолютно не боялись резонансу чи репутаційних збитків. Їх не лякав тиск політиків, вони не намагались бути зручними. Так поводяться або ті, кому нема чого втрачати, або ті, хто чітко усвідомлює: їм за це нічого не буде.

Чергове питання для дослідження. Та це Джим має поки відкласти. Наразі він мав більше нагальніших питань.

***

Наступне повідомлення від Вівіки, Джим отримав, вже коли прийшов додому з роботи. Він ненавидів себе за те, як швидко кинувся до свого телефону. 

Радше собачник, ніж кошатник.

Певний час, Джим не знав як реагувати. Він походив по квартирі, заварив собі чай, зробив кілька ковтків, а тоді, хитаючи головою, вдягнувся і рушив до дверей. Він був у клубі десь за пів години. Тайлер пирхнув, побачивши детектива. Тож, Джим рушив до Есті, що мило всміхалася з-за стійки.

– Привіт, Джиме.

– Привіт. Не підкажеш, де Вів?

– Вона трохи зайнята, я спитаю чи зможе підійти.

Він кивнув. Естефанія всміхнулась, набравши номер. 

– Томасе? Вів може спуститись? До неї Джим прийшов…– вона помовчала. – Гаразд, дякую.

Есті поклала слухавку.

– Вибач, вона має справи на вечір.

Джим зітхнув, діставши телефон.

“Чому саме собачник?” – написав він повідомлення.

Тоді всівся на диван, зустрівшись поглядами з Кессіді, що сидів навпроти. Він невдоволено посунувся, неначе Джим затуляв йому огляд. Та позаду була тільки стійка реєстрації. Детектив звів брову, а тоді поглянув в інший бік. Не знав чому, та присутність чоловіка тиснула на нього.

– Ти проробив аж такий шлях, щоб спитати про повідомлення? – озвалась за кілька хвилин Вівіка.

Джим підвівся, озираючись.

– Привіт.

– Не чекала на тебе сьогодні, Габбі, – холодно мовила вона. – Ми ж наче домовились зустрітися завтра.

– Ти проти, що я тут? – здивувався він.

– Сьогодні? Трохи. Я маю справи.

– Не приховую, мені приємно тебе бачити, та я не потребую няньки, – всміхнувся детектив. – Тож…Займайся собі справами, я вип’ю, може сходжу до клубу.

– Так вже вийшло, Габбі, що мені не дуже подобається, коли ти тут без нагляду. То тобі люк ввижається, то офіціанти зникають, ще чого доброго знову вранці прийдеш з цілою групою поліціянтів. 

– Ми ж домовлялись забути про це? – насторожився він, помічаючи як змінився її настрій відучора.

– Так. Та все ж мені здається, ти забув де твоє місце роботи. Ходиш до мене щодня. Боронь боже, мені приплетуть роман із лягавим.

– Це так погано? – напружився Джим, ігноруючи укол в грудях.

– Ніщо не псує репутацію власниці популярного клубу більше, ніж будь-який зв'язок із поліцією.

– Зв'язок? – примружився він.

– Так, Габбі, зв’язок, – зітхнула Вівіка. – Статевий чи романтичний, навіть цілком невинний та платонічний.

– Статевий? – Джим пирхнув. – За кого ти мене маєш? Я ж не один із твоїх хлопчиків на побігеньках.

– Те, як часто ти їх з собою порівнюєш, наводить на думку, що підсвідомо ти прагнув би стати одним із них.

– А ти в нас великий психолог, Вів?

– Не називай мене Вів, – її очі блиснули небезпечним вогником.

– Я чув, як той Колін, так до тебе звертався.

– Отже, ти порівнюєш себе з ними цілком випадково, проте запам'ятав, як вони до мене звертаються?

– А він якийсь особливий?

– А ти? Тільки друзям дозволено називати мене Вів.

– То Колін тепер твій друг? Раніше тебе не напружувало таке звернення.

Вона знизала плечима.

– Вочевидь, не звертала на це уваги.

– Ти ж кличеш мене Габбі. Мене ніхто так не зве.

– Однак, ти жодного разу не виправив мене. Подобається, коли я кличу тебе так, як ніколи не кликав ніхто? Просто визнай, ти причарований і не знаєш, що з цим робити.

– Ти свідок у справі. От і все.

– От і все, так? – криво всміхнулась вона. – То я зателефоную до відділку? Уточню, чому вони відправили тебе до мене, навряд чи для простої бесіди ні про що, як зараз.

– Я прийшов сюди сам, – вперся темним поглядом він.

– О, справді? І чому? Чи ти саме зараз починаєш думати чому твої довгі ніжки принесли тебе до мене?

– Я...

– Так?

– Я...

Вона розчаровано видихнула.

– Бачиш? Ти навіть не розумієш, чому прийшов до мене. Причарований.

– Це не так. Ми ж до пуття незнайомі!

– І це найкраще. Рекомендую завершити діалог і відкланятись.

– Вівіко, я не закінчив.

– Ти і не починав, серденько, – розвернулась вона.

– Припини це!

– Я знудилась і маю справи. А тобі вже час.

– Ти не можеш так говорити зі мною!

– Не вмикай владного альфу, це завжди жалюгідно, – Вівіка пронизала його зверхнім поглядом з голови до п’ят і назад. – Раджу дослухатись до поради і йти собі. Або мої хлопці виштовхають тебе копняками.

– Що з тобою? – спитав він. – Щось сталось?

– Я не маю на це часу, – відвела погляд Вівіка. – Йди додому, Габбі.

Джим похитав головою, йдучи геть з вестибюля. Трясця. Нащо він так себе принижує? Чого з Вівікою ніколи нічого не зрозуміло? Він гнівався, бо не заслужив на це. Гнівався, бо почувався абсолютно вибитим із колії, бо це ображало його. Хотілось кудись виплеснути весь свій негатив. Може, сходити в тир? Давно він там не був, може хоч це відволіче. Джим мало не зніс урну, коли відчинив двері раніше за швейцара.

– Вибачте, – буркнув він, поставивши її на місце.

– Що, важкий день?

Він повернув голову. Жінка десь його років із довгим темно-каштановим волоссям куталась у пальто, випускаючи дим. Цигарка у її пальцях майже зотліла, та вона, схоже не зважала.

– Так, щось на кшталт…

Вона кивнула.

– Тобі потрібен товариш по чарці.

– Я не хочу пити, – тихо мовив він.

– Тоді, можемо піти й підгилити кожен сміттєвий бак у районі.

Джим поглянув на неї.

– Нащо це тобі?

Вона знизала плечима, викинувши недопалок.

– Мені нудно, а ти гарний.

Джим пирхнув.

– Я не в настрої.

– Я не кличу тебе до себе. Я теж мала лайняний день, направду. Мусила захищати виродка у суді, інакше він викладе компроментуючі файли з моєю участю у вільний доступ.

Детектив поглянув на жінку. Вона всміхнулась, закотивши очі.

– О! Тепер йому цікаво!

– Як це сталося?

– Розповім, щойно ми заберемося звідси. Я змерзла і хочу їсти, – вона пішла вперед. – Наздоганяй, якщо хочеш.

Джим певний час дивився на тендітну фігуру, що віддалялась, а тоді мовчки пішов слідом.

* Згадка про мультфільм "Секрет Робінсонів" (2007 рік), де у персонажки на ім'я Люсіль були кавові пластирі, що допомагали їй лишатись бадьорою.

** Калокаїрі, вигаданий острів у Греції, де проходила дія фільмів “Мамма Міа!” (2008р. реж. Філліда Ллойд).

*** “Позамежжя” художній фентезійний фільм 2008-го року, режисера Тарсема Сінха.