Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶ The Rasmus – Justify

– Белі? – тягнувся до неї Люцифер. – Тобі краще?

– Не чіпай мене!

– Та годі тобі…я ж помираю.

– Та, що ти кажеш?! – поволі підвелась Беліал. – Отак ти зі своїм народом? Ми всі для вас іграшки? Відмінні королі, нічого не скажеш!

– Белі… – хрипів він, не маючи сил підвестись.

– Пішов ти, Люцифере! Пішли ви всі!

Беліал залишила Люцифера до того як почала плакати. Вона ніколи не хотіла, щоб він бачив її слабкості. Та зараз, коли вона дізналась про те, що він скоро помре, її руки тремтіли, а відчай, здавалось, накривав з головою. Вона була сердита на нього і їй було боляче від того, що той, кого вона кохала, здавалось все своє життя, скоро зникне назавжди. Спогади увірвались у її мозок раптово, змусивши схлипнути. То був момент, як вона вперше побачила його. 

Ліліт, її матір, попри плодючість і прагнення привести у світ якомога більше демонів, ніколи не любила своїх дітей. Вона сприймала їх як персональну армію та слуг. Беліал, попри власне походження (вона народилась від зв’язку Ліліт та янгола Езекиєля) – не була виключенням.

– Люба, прийми на себе трохи темряви, – протягнула Королева Безодні. – Хочу відпочити.

Беліал зітхнула. Вона це ненавиділа. Приймати чужу темряву значило тимчасово проклясти себе. Вага чорноти власної душі позбавляла матір всіх демонів спокою. Тож вона знайшла вихід – змушувати найсильніших зі своїх дітей, так званих князів Безодні, тимчасово брати на себе її страждання.

Ліліт простягнула руку. Довгі бліді пальці з гострими, як кинджали чорними кігтями, грали з ледь вловимими відблисками вогнів факелів. 

– Швидше, люба. Я втомилась чекати, – її голос нагадував спокійне море, у якому зачаїлись кровожерливі акули. Ніколи не знаєш, що і якої миті вирине з-під товщі тієї темної води.

Беліал підняла очі на матір. Зовні вони були дуже схожі, власну вроду Княгиня Безодні безперечно взяла у Ліліт. От тільки колір очей матері був бездонним чорним, із завжди голодним поглядом. А між темного рівного волосся звеличувались довгі блискучі роги. Її сукня нагадувала чорний дим, що плив над блідим тілом, ховаючи її у тому серпанку і водночас, підкреслюючи її суть та форми.

Белі взяла руку матері. Печать на її долоні, вирізана колись гострим кігтем Ліліт, спрацювала. Княгиня хапнула ротом повітря, відчуваючи як вся радість, мрії, бажання та думки витісняються нескінченним відчаєм та втомою. Темрява згущувалась довкола неї, змушувала тремтіти від страху. Тіло одразу ж кинуло в піт.

Ліліт відпустила її руку, наблизившись.

– Дякую, моя дівчинко, – вона чмокнула дочку у лоба і попливла у своєму серпанку геть із тронної зали.

Тремтіння ставало всеохопним, нагадуючи напад. Беліал впала на підлогу. Серце завмирало, груди здіймались і опускались. Від крику захрипнуло горло, вона дряпала власне обличчя, неначе прагнула здерти з себе шкіру. Думки вирували у голові, миттєво змінюючи одна одну. В роті відчувся присмак крові. Вона мало не відкусила собі язика. У такі напади Беліал долала думка, що вона от-от помре. Чим частіше вона приймала на себе материну темряву, тим більше сподівалась, що це таки станеться. А коли напад припинявся, (лишаючи по собі триденний головний біль і відчуття щирої скорботи, хоч і не було за ким), вона засмучувалась. Бо вижила.

Піковий стан поволі сходив. Це починалось із кінчиків пальців. Повільне поколювання, підіймалося вгору. Тіло били дрібні дрижаки, враз вона обм'якнула, відчувши як піт вкрив все тіло. Очі злипались, присмак крові ставав нестерпний, від нього починало нудити. Вона повернулась, сплюнувши.

Важко дихаючи, підвелася. Їй треба тікати. Куди завгодно, аби більше не бачити матір. Знайти б Асмодея. Він єдиний знайшов спосіб стати непомітним. Беліал була певна: Ліліт зараз би і не пригадала, хто він. Ось чого вона прагнула, аби матір дала їй спокій, а краще взагалі забула про її існування. Бо поживши так, шкодуєш, що не можеш вмерти. 

Щойно ноги знову почали її слухати, Беліал вилетіла крізь вікно і попрямувала геть від палацу.

Чим далі вона була від палацу, тим більше бачила їх: занепалих янголів. Тих, кого було скинуто за те, що порушили божі закони. Беліал зажди побоювалась їх. Матір вчила, що все боже – підступне. А кожен янгол – ворог, що неодмінно зрадить, щойно ти довіришся йому. Вона летіла тихо, намагаючись не привернути їх уваги. Крила плавно розсікали повітря, тіло все ще відчувало напругу від тимчасового прокляття.

Багряне небо раптом розкололось, явивши сліпучий спалах. Від гуркотіння, Беліал мусила приземлитися. Падіння чогось із неба було таким гучним і важким, що утворило кратер, земля здригнулася, розкидаючи навсібіч шматки ґрунту. Від гудіння закладало вуха. Беліал примружилась.

Вона повільно рушила до кратера. Складно було описати її відчуття цієї миті: вона була налякана і водночас їй було страшенно цікаво що ж стало причиною такого явища.

Краї кратера були надто високими, зазирнути не вдавалось. Тож Беліан злетіла, здіймаючись над ним. У центрі кратера лежав молодий янгол, та був він без крил. Тривога поступово відступала, неначе той занепалий мав якусь силу, що здатна витягти її із лап прокляття. Беліал замилувалась незнайомцем.

Стомлене обличчя скривилось, коли небо за Княгинею Безодні знову спалахнуло. Вона розгорнула блискучі чорні крила, затуляючи сяйво від янгола. Той мружив золотисті очі, прагнучи розгледіти її.

– Ізуель? – прошепотів він.

Вона хитнула головою, віддаляючись від спогадів. Все ж було зрозуміло ще тоді. То, чого ж вона собі вигадала, що між ними щось могло б бути? Адже вона завжди прагнула уваги Люцифера, а коли отримувала – вважала, що він нарешті побачив її. Натомість… Беліал завжди була лише зручною тимчасовою заміною. В цілому, вона підозрювала це, та надто довго не могла собі зізнатися.

– Беліал?

Почувся голос. Трясця…про вовка промовка.

– Ти плачеш?

– Йди до біса, Ізуель! – рявкнула вона, віддаляючись.

– Що сталось? 

– Чому він кохає тебе?! – не стрималась Беліал. – Я ніколи цього не розуміла і ніколи не зрозумію! Я намагалась звикнути, та тепер… Просто, дай мені спокій.

***

Після зустрічі з Чумою, Люцифер знав: якщо раніше він і міг розраховувати на кілька днів, тепер їх сміливо можна обернути на години. Він не відчував ні рук, ні ніг. Так і лежав собі на підлозі, посеред розбитого скла, крові та розлитої отрути.

Апартаменти осяяло світло. Люцифер примружив запалені червоні очі. Міхаель опустився поруч, оглядаючи його зі щирою стурбованістю.

– Брате…

– От тільки не треба цього «я ж тобі казав», гаразд? – скривився Люцифер.

– Я зроблю все, що можу, чуєш? Ти житимеш.

Він поклав руку на його плече, направляючи зцілювальні промені.

– І де ця братерська любов була, коли ти з іншими вирізав пів Пекла? – закотив очі Люцифер.

– Я ніколи собі не пробачу. Стільки безглуздих смертей… 

– Починаю розуміти, про що казала Ізуель, – закотив очі він. – Постійне почуття провини та марні вибачення лише дратують.

Сяйливі блакитні очі зустрілись з його.

– Скажи їй.

– Ні, – хитнув головою Люцифер.

– Чому ти противишся?! Невже навіть перед смертю не хочеш провести час разом?

– Їй не можна знати. Вона шукатиме Чуму.

– Що загалом було б доволі непогано. Адже її мечі виявляють несправедливість, так? Вона б знайшла Вершника значно швидше, не треба було б будувати хитромудрий план із переміщеннями.

– От тільки для Безодні, в юридичному плані, ми все одно, що подружжя. Вона – королева Пекла. А це робить і її частиною угоди.

– Але ж…Угоду було укладено ще до твого падіння.

– А розірвати її я вирішив вже зараз. Угоди у Безодні річ дуже непроста. Вони містять чимало підводних каменів, одним із таких є визнання партнерства. Подружжя не має свідчити одне проти одного, пам’ятаєш? Але і представляти одне одного у суді вони теж не можуть. Тож Ізуель поза грою, до того ж – якщо вона вб’є Чуму, цьому світу присниться амінь.

– А якщо виключити ризик використання зброї – ти б сказав їй?

– Ми обидва знаємо її занадто добре. На яку реакцію мені сподіватись?

– Ну…– замислився Міхаель.

– Я поставлю питання інакше: відкрита чи закрита труна на похоронах?

Міхаель пирхнув.

– Вона ж не монстр…

– Не монстр, – погодився Люцифер. – Та я приховував від неї забагато. І зараз, коли ми нарешті порозумілися…

– Це говорить твій сором. Та приховуючи надалі, ти його не позбудешся. Все стане ще складніше.

– Йди вже, брате, – кивнув йому Люцифер. – Спати хочу.

Міхаель стиснув його руку. Вони нічого не сказали одне одному, та це відчувалось як прощання.

Архангел залишив брата і спустився вниз. Хоч сонце тут сяяло, а життя, попри натовп мертвих душ, вирувало – Міхаель не почувався тут ані вільним, ані радісним. Скільки часу було змарновано на безглузду ворожнечу? Скільки разів він виступав як не агресором, то нейтральною стороною? Брат потребував уваги та підтримки, отримуючи натомість ніщо. Міхаель не хотів жити з цим. Хай він наробив чимало помилок, та лишати Люцифера зараз, попри його бажання було неправильним. Хай хоч зараз він буде поруч з братом.

Почулись кроки.

– Міхаелю? Як ти знову сюди пройшов? – невдоволено спитала Ізуель, ховаючи мечі.

Він мовчав.

– Тут щось сталося. Я відчула, ще коли наближалася. Ніхто нічого не говорить, та я бачу, що всі налякані. 

Міхаель опустив очі.

– Що тобі відомо? – вона наблизилась, сріблясті очі горіли гнівом. – Здумаєш брехати – пошкодуєш.

Архангел поглянув на королеву. 

– Тут був Чума. Його поява ослабила Браму.

– Але…Якщо Брама слабка…

– Ти мусиш дещо знати, – мовив він.

Ізуель зітхнула, готуючись до гіршого.

***

Люцифер відчував, як сил ставало дедалі менше. Розплющити очі і дивитись незмигно здавалось майже неможливим. Легше було заснути. Він неначе зникав з реальності і це тішило його. Дарувало легкість, спокій. Чи думав він колись, що так помре? Ні. Він взагалі виключав можливість сконати. Після падіння, він був аж занадто переконаний у власній силі.

Двері з гуркотом відчинились. Вже за кроками він розумів: Ізуель розгнівана. Люцифер розплющив очі.

– Хто сказав тобі? – прохрипів він.

– А це має значення?

– Слухай. Я собі тихенько помру і все на тому. Нема про що говорити.

Він очікував сплеску емоцій, удару в щелепу чи хоча б триповерхової лайки. Та Ізуель натомість наблизилась присівши навпочіпки.

– Але…– тихо мовила вона, оглядаючи його обличчя. – Якщо Міхаель не збрехав, Азраель разом з Вершниками все виправлять. Вони врятують тебе, хіба ні?

– Вершникам байдуже до мене. Їх турбує тільки те, щоб вона спинила Чуму. За великим рахунком, вони можуть чекати хоч до всирачки, доки Азраель шукатиме їх брата. На землі він загрози не створить. Та її пошуки затягнуться, а я вже точно не доживу до того. Це було зрозуміло від початку. Не знаю тільки, чого Азраель так впевнена, що їй вдасться, – Люцифер всміхнувся. – Впертість, певно сімейна риса.

Ізуель замовкла. Серце гулко вистукувало в грудях. Вона просто не знала, що казати чи думати. Цього вже було забагато. Усвідомити таке було дуже непросто.

– Ну, давай, – зітхнув він.

– Що? – спитала вона, язик не слухався, раз по разу прилипаючи до піднебіння.

– Насвари мене, вдар, накричи, тікай…що-небудь, Ізуель, тільки не мовчи.

– Чому? – нахмурилась вона.

– Це нестерпно. 

– Люцифере…

– Мені нема чого тобі сказати, – зітхнув він. – Я – довбень. Уклав дурне парі, тепер моя сестра вимушена за мною прибирати, бо я ні на що не здатний. Але якщо їй не вдасться, а при усій любові до Азраель, я не вірю, що вона встигне – я помру, і це станеться скоро. Тож, будь ласка, йди.

– Чому? – тремтіла Ізуель, не зводячи погляду з його очей.

– Я не хочу, щоб ти це бачила.

– Мені ж з цим жити – не тобі.

– Я не хочу, щоб ти жила з цим. Бо я знаю, хай як ти прагнеш мене ненавидіти, це насправді не так, – він підняв на неї очі. – Попри всі мої найщиріші бажання, Ізуель, я не хочу чути цього перед смертю. 

Вона відвела погляд. Люцифер стиснув зуби, примружившись. Чорні лінії підбиралися до його серця.

– Будь ласка, йди, – прохрипів він.

Предводителька повільно підвелась і рушила до спуску біля ліфтів. Тоді зробила крок і зістрибнула вниз. Крокуючи вестибюлем, вона прокручувала почуте в голові. Думки плутались, руки тремтіли. Ізуель була приголомшена цим, абсолютно не готова і розгублена. Вона не мала плану, не знала, що робити. 

Почувся рух поруч. Міхаель мовчки дивився перед собою.

– Чого ти досі тут? – роздратовано кинула вона.

– Я не хочу лишати його у такому стані.

– Тобі століттями діла не було до його стану! – рявкнула Ізуель. – Не вмикай дбайливого братика.

Міхаель раптово всміхнувся.

– Чого ти шкіришся?

– Як я не помічав, які ж ви схожі?

– Ще трохи і сприйму це за образу, – відвела погляд вона.

– Не сприймеш, – хитнув головою він. – І що б ти зараз не думала – забудь.

Ізуель поглянула на архангела.

– Про що ти?

– Я знаю цей погляд. Ти обмірковуєш все це. Намагаєшся збудувати план. Та запевняю тебе – вони тримали це у секреті, бо твоє втручання може поставити під загрозу всіх.

– Що? – Ізуель нахмурилась. – Ви думаєте, я запущу апокаліпсис?

– Таким є пророцтво. У кінці всього лишишся ти і Азраель.

– І чого б влаштувала місиво? – бурмотіла вона. – Бо Люцифер у своєму стилі? Бо він знову за моєю спиною наробив дурні, а тепер прагне піти на чергову непрохану жертву, аби довести як він шкодує про вчинене?

Ізуель пирхнула.

– Мене нудить від нього. Щоразу одне і те саме! Він взагалі не вчиться на власних помилках!

– Я б так не сказав, – не погодився архангел.

Предводителька кинула на Міхаеля невдоволений погляд. Він знизав плечима.

– Люцифер дуже змінився за цей час. Та ти забуваєш, що колись він мав вдосталь наснаги наробити всіх тих помилок, наслідки яких переслідують його донині.

– Не можу повірити, що ти його захищаєш, – хитала головою вона.

– Я мав робити це від початку, – знизав плечима Міхаель. – Такою завжди була моя сутність – захищати. Та я забував про це. Вважав, що маю бути вище за розбірки братів. І схибив.

Ізуель звела брову.

– Краще пізно, ніж ніколи.

– Твоя правда. Та, коли ти справді не бачиш його змін, постав собі одне запитання: чи пішов би він на таку угоду, якби Чума запропонував її зараз?

Міхаель всміхнувся і пішов, залишивши Ізуель у роздумах.

Вона міркувала, неспокійно крокуючи вестибюлем. Тоді сіла на диван, стиснувши волосся біля коріння. Уявити, що Люцифер помре і, що лишиться? Вона оглянула ошатний простір. У думках одразу виринув він, у той день, коли приміщення вже було збудованим, але абсолютно порожнім всередині. Голі стіни, стеля, підлога…

Ізуель скептично покосилась на Люцифера, що всміхався, роззираючись.

– Тут поставмо барну стійку, тут кілька мʼяких диванчиків, щоб всім було де примоститись чи усамітнитись. Тут велику неонову картину…– він потер підборіддя. – Так, неонова картина із зображенням заходу сонця і рівної дороги, що веде вперед. Як символ надії на загадкове, але гарне продовження, як тобі?

Ізуель розгублено кивнула.

– Не дуже притягнуто? – спитав він із сумнівом. – О! Зробимо скляну стелю!

– Тільки не скляну, – хитнула головою вона, пригадуючи Бал Кривавої Повні, вісім років тому.

Люцифер замислився.

– Тоді треба щось цікаве. Вогники, різноколірна підсвітка, о! Ультрафіолетові лампи! Точно, всіємо стелю ультрафіолетом! Це буде розкішне місце, кажу тобі! – він аж сяяв усмішкою. – Тут хотітиметься бувати.

– Як ти можеш все це бачити? – не розуміла вона. – Тут же нічого немає!

– Дрібка уяви і твоя сильна енергетика, моя люба, – обійнявши її, мовив Люцифер. – З тобою все здається можливим.

Вона заплющила очі. Уявити Пекло без нього було неможливо. Без нього все було б як тоді на початку відбудови: приміщення є, але воно порожнє. І вона порожня. Бо хай як Люцифер часом дратує – він вже давно став невідʼємною частиною її життя. Уявити світ без нього було боляче. Світ не мав бути без нього.

Предводителька підвелась. Дихати було важко, наче вона підіймалась сходами, незрозуміле хвилювання, змушувало горло пересихати. Вона застигла перед дверима, вслухаючись у тихі голоси. Тоді штовхнула їх, побачивши Люцифера на тому ж місці та Міхаеля, що схилився над ним.

– Люба, прошу, – хрипів Люцифер, побачивши її.

– Не жени мене.

Міхаель відійшов вбік, злегка киваючи їй. Ізуель наблизилась, взявши Люцифера за руку. Його долоня була крижаною. Предводителька інстинктивно почала розтирати її, аби зігріти. Він на це лише злегка всміхнувся.

– Я буду поряд.

– Ні, – хитнув головою він.

– До самого кінця, – запевнила вона. – Ти не проженеш мене, інакше я застосую Заклик проти тебе, затямив?

Міхаель всміхнувся, відвівши очі.

– Я вже казав, що кохаю тебе? – прошепотів Люцифер.

– Так, – тихо відповіла Ізуель.

– Добре, – кивнув він. – Добре.

Його очі поволі заплющились. Ізуель затремтіла, притулившись своїм чолом до його. Більше не стримувала сліз, відчуваючи як відчай накриває її, змушуючи серце стискатись від болю.

– Прошу, не йди… – шепотіла вона. – Не залишай мене.