Раді Вас бачити!

Пісня розділу

▶Jorja Smith – I Am

Звісно, випивши, Джим уже не ризикував сідати за кермо, тож викликав таксі і поїхав додому, підкинувши Морін до Кетрін. Вкотре пообіцяв якось прийти та познайомитись із її дівчиною і вкотре жахнувся як легко йому вдається брехати.

Батько на дзвінки не відповідав, що не на жарт нервувало Джима. Натанієль ніколи не уникав розмови з сином, детектив вже збирався їхати до нього, накрутивши себе, що щось сталося. Аж тут роздався дзвінок.

Він скочив, прийнявши виклик.

– Тату?

– Вітаю, Джиме.

– Де ти був, чого не підіймав слухавку?

– Я…був у душі. 

– Гаразд. Скажи, чи щось відомо по клубу Вівіки?

Батько зітхнув.

– Слухай…

– Ні, – хитнув головою Джим. – Не може бути!

– Вона чиста. Справді, мені шкода, та по цій Вівіці, чи як її там і справді нічого немає. Підвальні приміщення належать іншій крамниці, ходу з клубу до них немає. Під час тривоги ніхто не залишав клуб крім як через аварійні виходи. Кількість людей збігається з реєстраційними картками готелю та клубу. Не вдалося знайти нічого.

– Тобто…

– Схоже, тобі справді тоді здалося.

Джим відмовлявся вірити у це. 

– Гаразд… – гірко визнав він. – Ясно, дякую.

– Хай там як, тримайся від того клубу якнайдалі.

– Чого це?

– Часом там відбуваються дивні речі. Туди ходять небезпечні люди. Я просто намагаюсь тебе захистити. До того ж ця Вівіка…про неї ходить певна слава. 

– Яка слава?

– У мій час таких жінок звали “мужожерками”.

– Що це значить?

– Вона жере мужиків і випльовує. Серйозно, Джиме. Це тобі ні до чого.

– Вівіка мене не цікавить, – пирхнув він.

– Справа, звісно твоя. Та ти вартий більшого. Я б дуже хотів аби ти уникав того клубу і Вівіки Гейдж.

Джим зітхнув.

– Дякую, тату. Добраніч.

– Солодких снів, синку.

Він завершив виклик, всівшись на диван. Думки вирували у голові. Та більше ніж уражене его від власної помилки, турбував той факт, що його підозри щодо власниці клубу безпідставні. Це дарувало якусь дивну надію та спокій.

Детектив відігнав ці думки, рушаючи на кухню. Чи не вперше після невдалої вечері з Меліндою, Джим справді захотів щось приготувати.

***

Асмодей вийшов надвір. Прохолодне нічне повітря наповнювало легені і від того виникало якесь дивне відчуття спокою. Вестибюль тиснув на нього, присутність людей була нестерпна, а надто коли вони звертали свою увагу на демона. Князь Безодні мав особливу ауру, що слабко впливала на демонів чи занепалих, проте гарно читалась людьми. Вона змушувала їх бажати, відчувати найпотаємніші, найпристрасніші бажання власного тіла. Хоч готель мав гарну шумоізоляцію, чутливий слух демона вловлював стогони і уривчасте дихання, що линуло з номерів у той день, коли він винайняв собі люкс. 

Попри це, особисто турбували Асмодея досить рідко. Маскування, забезпечене Пеклом змушувало більшість з людей, хоч і попри зацікавленість бажати відвести погляд. Це було плюсом. І тим не менш, все одно були представники не найсором’язливішого десятку, хто прагнув познайомитись, торкнутись та навіть поцілувати демона.

Тож, не помітивши жодної особливої реакції у Естефанії, Асмодей зацікавився. Вона була щирою і не прагнула вистрибнути на нього як більша частина тих занадто сміливих за вдачею людей. Вона трималась осторонь, не комунікувала з ним, майже не дивилась і попри це, її присутність змушувала його напружуватись і водночас чекати тієї короткої миті, коли їх погляди перетнуться.

Її мотоцикл спинився біля входу. Асмодей виструнчився, примруживши очі, коли молодий хлопець у червоній сорочці з фламінго, скочив з сидіння і зняв шолом. Він щось сказав водійці і реготнув, тоді поклав шолом на заднє сидіння і рушив до дверей.

Їх погляди зустрілись. Хлопець променисто всміхнувся:

– Вітаю!

Не чекаючи відповіді той рушив до дверей, опиняючись у вестибюлі. Асмодей провів його поглядом. Хто це такий і головне: хто він для неї?

***

Джим досі відчував її дотик. Тепла гладенька шкіра, кінчики гострих довгих нігтів, що злегка поколювали зовнішній бік долоні, холод її персня, що утворював дивовижний контраст із теплом того дотику. Хіба просте короткотривале рукостискання здатне викликати стільки емоцій? Детектив сердився на себе.

Сердився щоразу як згадував її близькість, коли вони сиділи на тому дивані геть поруч. Досі огорнений терпким гіркуватим парфумом, який він не міг розкласти на ноти, та було у ньому щось магнетичне, щось, що змушувало його прагнути нахилитись ближче, аби відчути його цілковито. 

Спав він погано. Думки про Вівіку раз по разу витягали його з дрімоти, нав’язливі ідеї дізнатись чи наносила вона парфум на свою довгу шию, торкнутись її. Він згадував блиск в її очах, який дивовижний колір. Чому він не помічав цього раніше?

Детектив пригадував форму її темно-вишневих губ, її усмішку, дурне непереборне бажання долало його і дратувало водночас. Він різко скинув ковдру і сів на ліжку. Якого дідька? Ні, якась маячня. Джим просто знервований, невиспаний і явно скучив за тілесними втіхами, враховуючи як давно вони з Меліндою віддалились. Це просто надлишок емоцій і роздратування. 

Об’єктивно, Вівіка була привабливою жінкою, та вона абсолютно не у його смаку як особистість. “Мужожерка”, дуже точне визначення. Себе він зжерти вже точно не дасть. Навіть якби вони мали інші ролі – нічого б не вийшло, тож нема про що міркувати.

Джим налив собі склянку води і випив все до краплі. Так, зараз треба заспокоїтись і спробувати поспати. А вранці пошукає чим зайнятися. Так. Саме так і варто зробити. Він сам до себе кивнув і повернувся в ліжко. 

І хай як він себе переконував, що засинає, хай як змушував себе подумки переказувати перший сезон “Чарівників”, все одно спалахували у пам’яті образи вишневих заманливих губ і сіро-синіх очей із чіпким поглядом. Все одно, навіть уві сні, ноги несли його до того проклятого клубу, аби хоч на мить зустріти її.

***

Вранці Асмодей за звичкою прийшов до вестибюля. Замість Естефанії за стійкою вправлявся молодий хлопець. Йому це геть не подобалось. Він окинув поглядом широкий простір. Кілька людей розмістились на канапах, бармен готував комусь коктейль. Демон рушив туди. 

Хлопець, що саме виливав вміст шейкера у келих, підняв на нього уважний погляд зелених очей.

– Що бажаєте?

– Я не хочу пити, – холодно мовив Асмодей.

– Тоді, чим можу допомогти?

– Тут була дівчина. Естефанія. Де вона?

– Я не керую графіками роботи персоналу, – знизав плечима бармен. – Певно взяла вихідний.

Асмодей мовчки розвернувся, залишаючи бар. Тайлер звузив очі, слідкуючи за ним поглядом. Він повернув голову.

– Майку, заміни мене на хвильку.

Другий бармен наблизився. Тайлер обтер руки об рушник і, діставши телефон із задньої кишені штанів, рушив до комірчини. Перший гудок був стерпним, два наступних змусили хлопця знервовано тарабанити пальцями по поличці.

– Алло?

Тайлер зітхнув.

– Есті? Все гаразд?

– Так, а що?

– Про тебе питали. Ти ні у що не влипла?

Естефанія розреготалась.

– Я? Та я проти вас з Вів просто янгол у плоті! Дай-но вгадаю: гарний як чорт, років тридцять, високий, в костюмі, азійська врода, холодний погляд?

– Саме так, – кивнув Тайлер. – Чекай, гарний?

Есті реготнула.

– Хто він такий?

– Той хлоп, який мало під колеса не стрибнув. Кессіді Бозієр. Живе у нас в готелі в люксі.

– Чудернацьке ім’я, – пирхнув Тайлер.

– Скажи? Та йому пасує.

– І чого він хоче від тебе?

– Гадки не маю. Та вже три дні просто сидить перед стійкою і витріщається на мене.

– Треба його пробити, – нахмурився Тайлер. – Не подобається він мені.

– Заспокойся. У готелі він мені нічого не зробить.

Тайлер мав сумніви.

– Де ти зараз?

– Маю справи, – коротко відповіла вона. – Буду за десять хвилин.

– Будь обережна.

– Як завжди. І о, не кажи Вів про того Кессіді, будь ласка. Бо ще як психоне…

Тайлер криво всміхнувся.

– То він уже Кессіді?

– Припини. То ми домовились?

– Гаразд. Але з тебе чурос*.

– Згода, – реготнула вона.

Залишивши комірчину, Тайлер застиг, борючись з бажанням закотити очі так сильно, щоб вони провалились всередину черепа.

– Торнтоне, зараз тільки десята, – зітхнув він. – Не кажи, що почав бухати, наш бар розориться.

– І тобі привіт, Тайлере, – нахмурився детектив, що займав уже звичне місце перед стійкою. – А де Вівіка?

– А ти вже скучив? – криво всміхнувся бармен.

– Просто прагну налагодити стосунки, – він нервово пригладив волосся біля скроні.

– Нащо це? – спитав Тайлер, звівши брову.

– А ти її хлопець?

Тайлер реготнув.

– Вона не має хлопця. Це надто нудно для нашої рок-зірки.

Джим повільно кивнув.

– Тоді…дівчину?

– Ще нудніше, – зітхнув Тайлер. – Їй просто не потрібні стосунки, тож не сподівайся.

– Ні на, що я не сподіваюсь, – роздратовано кинув детектив. – Просто хочу поговорити.

– Ну, так, розкажи мені…– пирхнув бармен, наливши йому джин-тонік з апельсином. А тоді дістав з контейнера гілку розмарину і встромив її ближче до стінки склянки й посунув залізною соломинкою.

Джим нахмурився, перехопивши коктейль.

– Дякую…То де вона?

Тайлер дочекався, коли детектив почне пити і мовив:

– Розважається з хлопцем, якого підчепила вчора в клубі.

За планом бармена, Торнтон поперхнувся, закашлявшись.

– Не хвилюйся, – всміхнувся він, плеснувши детектива по спині дещо сильніше, ніж мав би. – Він і так з нею кілька годин, отже вона випхає його геть через п’ять, чотири, три, два, один…

За мить сходами спустився молодий хлопець у темно-синьому костюмі із темно-каштановим волоссям і татуюванням на шиї.

– Я ж казав, – задоволено мовив Тайлер.

– Це він? – хрипко спитав Джеймс.

– Наче так, я не сильно видивлявся.

Джеймс покосився на хлопця, що прямував до виходу з готелю. Простий собі чоловік років двадцять п’ять, може тридцять. Так, доглянутий. Так, з модною стрижкою і доглянутою борідкою. Так, зі сліпучою білосніжною усмішкою і дорогим годинником. І все одно той хлопець не здався детективу привабливим чи красивим, чим він міг сподобатися Вівіці? Торнтон перевів погляд на Тайлера, що саме натирав стійку.

– На мене не дивись, я не знаюся на її смаках, – не підводячи очей відповів бармен.

Джим відігнав думки. Не його справа з ким проводить час Вівіка. Йому взагалі на неї байдуже. Вона просто частина головоломки. І все. 

Власниця клубу спустилась сходами десь за пів години. Джим вже давно випив свій коктейль і навіть обмірковував ідею замовити наступну порцію. Судячи з глузливого погляду Тайлера – він чекав саме на це, тож детектив не квапився із дозамовленням.

Вівіка, вбрана у чорну мереживну сукню до підлоги, всілась за барний стілець, поклавши ногу на ногу. Мереживо відступило, відкриваючи спокусливе стегно, детектив з силою відвів погляд, раптово відчуваючи спрагу. Вона це помітила.

– Габбі? – кивнула вона. – Що ти тут забув?

– Прийшов сказати «привіт».

– Що ж, привіт, – всміхнулась вона, повертаючись до бармена. – Таю, сонечко, зроби віскі сауер, будь ласка.

Вівіка окинула поглядом Торнтона.

– Чого ти вкляк? – спитала вона його. – Питай.

Джеймс вже збирався спитати щось ненав’язливе, як раптом озирнувся. Відчуття було, наче щось вкололо його у потилицю. Він нахмурився, поглянувши назад.

– Хто це? – нахмурив брови Джим.

Вівіка і Тайлер простежили за його поглядом. Асмодей стояв трохи далі, склавши руки до кишень. Вигляд у нього був, неначе він на когось чекає. Джим не міг собі цього пояснити, та чоловік його насторожив. Він виділявся з-поміж інших. Чи то його врода, чи певна таємничість, що наче огортала гостя, та щось у ньому точно не давало спокою.

– Гадки не маю, та вигляд у нього соковитий, – всміхнулась Вівіка, піднісши соломинку щойно приготованого коктейля до губ.

Джим поглянув на усміхнену власницю клубу, щось майже непомітне вкололо його цією фразою. Та він не встиг надати цьому значення, щоб добряче обміркувати.

– Це один із гостей, – знизав плечима Тайлер. – Заселився кілька днів тому.

– Що п’є?

– Взагалі не п’є.

– Зануда, – пирхнула Вівіка.

З-за рогу неначе тінь, випливла дівчина, що раптово огорнула власницю клубу руками з короткими чорними нігтиками.

– Ку-ку! 

Вівіка підскочила, а тоді щодуху плеснула дівчину по сідницях.

– Ти мене злякала!

– Вибач! 

Вони поглянули одна на одну і засміялись. Джим придивився до незнайомки. То була вродлива дівчина з темно-каштановим блискучим волоссям, великими карими очима і повними, гарно окресленими губами зі спокусливою родимкою над бантиком. Справжня іспанська краса. У детектива аж мову відібрало.

– Де ти була? – спитала її Вівіка.

– Та треба було відійти у справах, – вона озирнулась через плече.

Асмодей миттю піймав її погляд. Джим подивився на Тайлера та Вів. Ті одночасно, ніби змовившись, примружили очі на загадкового гостя.

– Хотіла спитати, чи ти співатимеш сьогодні? – мовила дівчина. – Зараз буде репетиція.

– Ти співаєш? – закляк Джеймс із зусиллям відірвавши погляд від незнайомки, що обіймала власницю.

Вівіка, схоже помітила його цікавість.

– Детективе, це – Естефанія Емерод, моя подруга та адміністраторка цього прекрасного закладу.

Естефанія спокусливо усміхнулась, блиснувши білими рівними зубами, що вигідно контрастували з її бронзовою шкірою.

– Можете звати мене Есті.

– Джим, – кивнув він.

– Вам пасує, – всміхнулась вона, відпустивши його руку.

– То, що? Співатимеш сьогодні? – звернулась вона трохи згодом до Вівіки.

Власниця клубу, ніби розчарована тим, що Естефанія повернулась до теми, зітхнула.

– Ні. Не сьогодні.

– Що ж, гаразд, – Есті повернулась до Джеймса. – Була рада знайомству.

– І я.

Естефанія направила красномовний погляд Вівіці і пішла у зворотному напрямку. Джеймс провів поглядом дівчину, що була вбрана у шкіряну куртку з косим замком і чорні джинси-скінні, які підкреслювали кожну принаду та вигин Есті, її фігура вражала, Джеймс інстинктивно облизався. Вівіка, вочевидь, помітила це і видавила сухий смішок.

– Таю, подай детективу щось перекусити, від вигляду нашої Есті він, вочевидь, зголоднів.

Тайлер розреготався і поставив перед Джеймсом тарілку з начос та гуакамоле.

 Вівіка підхопила свій напій, підводячись. Трясця. Знову він з нею не поговорив. Пальці стиснули келих.

– Чекай! – скочив детектив.

Власниця клубу і не думала спинятися, плавно собі крокувала вишукано вбраним вестибюлем. Джим наздогнав її вже біля сходів.

– Даруй, це… Я просто…

Вона звела брову.

– Габбі, не кажи мені, що зібрався виправдовуватись. Це жалюгідно.

Джим прикусив язика. А і справді: з якого це переляку він побіг за нею, щось їй пояснювати? Він вільний чоловік (ну, майже, формально Мелінда ще не подала на розлучення), Вівіка не його дівчина, та вона взагалі йому не подобається! Така самовпевнена, груба, але чого він так заперечував той незручний факт, що не може викинути її з голови? Чого його так і тягне весь час побачити її? Це партія, яку Джим почав сам, чи він програв Вівіці на самому початку?

Вона раптом наблизилась, розглядаючи його обличчя. Він зробив те саме, відчуваючи, як прискорилось серцебиття. Зблизька у сіро-синіх очах він помітив жовті спалахи. Неначе сонця з фігурними промінцями, що оточували зіниці.

– То, що у тебе? – спитала вона.

Джим замислився. Вівіка кинула тінь усмішки, віддаляючись.

– Ну, крім очевидного, звісно, – додала вона.

– Очевидного? 

– Ти привабливий, наче навіть розумний, відповідальний, – Джим затамував подих, відчуваючи як повітря поруч з нею неначе нагрівається, Вівіка знизала плечима. – Та слона в кімнаті не сховати: ти поліцейський.

– От тобі і відповідь, – кивнув він, зітхнувши.

Вона зміряла його поглядом.

 – Вважаєш мене привабливим? – криво всміхнувся Джим.

– Виключно тому, що маю очі, – буденно мовила Вівіка. – І ти б не перепитував, якби звертав увагу як на тебе дивляться інші.

Джим пирхнув. Він ніколи не зважав на чужу увагу до власної персони. Шлюб для нього не був пустим звуком, він був вірним Мелінді, та і взагалі якщо надто довго ігнорувати чиюсь цікавість, вона як правило потім просто зникає сама по собі. Раптова думка змусила шкіру палати: Вівіка спостерігає за тим, чи викликає він цікавість у сторонніх?

– То це і є причина? – звела брову Вівіка.

Детектив зустрівся з нею поглядами.

– Стосунки…Це дуже непросто, Вів.

– Розкажи мені, – пирхнула вона.

– А, що у тебе? – змінив тему Джим.

– Ніхто не розбивав мені серце, якщо ти про це. Я просто не бачу себе у концепції звичайних стосунків.

– Полюбляєш секс на одну ніч?

– Чому б і ні? Це не витрачає зайвий час та енергію, людина не встигає тобі набриднути, не треба пристосовуватись до спільного побуту. 

– А стосунки дуже складні?

– Хіба ти не сам так сказав? – звернула увагу вона. – Стосунки не можуть бути простими. Це взаємодія двох людей, кожен з яких може бути ще тією загадкою.

– На себе натякаєш? – всміхнувся він.

– Вважаєш мене загадковою?

– Скажімо так: тебе дуже важко читати, – темні очі впивались у неї, та Вівіка чомусь анітрохи на це не зважала.

– Сприймай це як унікальне іншомовне видання, – знизала плечима вона.

Джим не зводив з неї очей, а тоді неочікувано для себе ледь тихо мовив:

– Я б хотів вивчити цю мову.

Очі Вівіки зблиснули:

– Успіхів тобі з цим.

Вони обмінялись усмішками, келихи дзенькнули. 

***

Естефанія зітхнула, розвернувшись до музикантів.

– Хлопці, нумо ще раз, з того ж місця, гаразд?

Гурт мовчки почав награвати мелодію “Cry Me A River” Елли Фіцджеральд. 

Есті заплющила очі, вистукуючи ритм по стійці мікрофона. Тоді вступила, тягнучи потрібну ноту.

Голос лунав порожньою залою, у клубі було темно, лише світло над сценою огортало Есті. Це створювало особливу камерність, неначе у залі геть нікого не було. В цілому, о такій годині клуб лише готувався приймати гостей, та все одно тут бродили працівники закладу, що змінювали декорації та ставили столики.

Цього вечора клуб буде відчинений для всіх поціновувачів джазу. Такі музичні вечори тут влаштовували раз на тиждень, весь місцевий бомонд приходив сюди послухати відомих і не дуже співаків. Естефанія мала гарний голос і в цілому полюбляла співати, тож кілька пісень у її виконанні неодмінно додавали до плейлиста на вечір.

У перерві між рядками пісень, Есті відчула як тіло вкрили мурахи. Вона не бачила, хто зараз у залі, та чомусь знала: Кессіді тут. Від цього її плечі затремтіли. Вона стиснула стійку мікрофона і заспівала далі, намагаючись переконати себе, що зала абсолютно порожня. При цьому, десь глибоко в душі, Есті прагнула, щоб він звернув увагу на те, який чистий і гарний голос вона має. 

Щойно пісня завершилась почулись самотні плескання в долоні. Естефанія затамувала подих.

– Як завжди неймовірно! – захопливо видихнув Томас.

Дівчина всміхнулась, хоч в глибині душі відчула розчарування. Вона повільно спустилась зі сцени. Томмі розвів руки. Есті пірнула у його обійми. Легкий цитрусовий аромат його парфумів завжди викликав у неї відчуття спокою. Томас був оазисом затишку і комфорту. За це вона його цінувала найбільше. Бо у сповненому хвилювань та небезпек світі, такі люди були на вагу золота.

Вона відпустила хлопця, розглянувши: звична сорочка з фламінго, цього разу бузкова. Йому личив цей принт, він неначе був його відмінним знаком, чи не єдиним джерелом кольору у цьому сірому житті. Томмі всміхнувся. Він був одним з небагатьох, хто мав просто чарівну усмішку, вона знезброювала, змушувала полюбити його майже миттєво. Вдача у Томаса теж була дуже щира, відкрита і життєрадісна. Певно тому, Естефанія так і тягнулась до нього. Їй бракувало його легкості.

– Ти снідала? – спитав він, легко охопивши її пальці. – Ходімо, там вже готова перша партія сінабонів. Можемо стибрити кілька, поки Вів не дізналась.

Есті пирхнула, взявши його за руку. Вони залишили залу, дівчина відчувала на собі колючий погляд незнайомця. До останнього змушувала себе не дивитись у затінений куточок клубу, та все ж не втрималась. Його очі неначе сяяли, проганяючи пітьму. А вичікувальний, сповнений жаги погляд, враз викликав мурахи тілом. Хто він такий? І що йому треба? І чому, попри всі ці запитання вона так прагне його присутності?

***

Повернувшись додому, Джим геть не здивувався, побачивши Морін.

– Здоров.

– Нехай прибуде з тобою сила! – всміхнулась вона.

– Гм…– нахмурився Джим. – Гаразд?

Морін закотила очі.

– Агов! Четверте травня**, чуваче! Влаштовуємо кіномарафон. Я взяла купу снеків і навіть два редбули. Тож, поспати сьогодні не сподівайся.

– А як же робота? 

– Яка ще робота? Сьогодні п’ятниця. Завтра вихідний. Тож я до тебе переїжджаю щонайменше до неділі.

Джим реготнув, відчиняючи двері.

– А Кетрін не проти?

– Ну, вона знає, що тобі потрібна підтримка, тож не проти, – входячи до квартири, мовила подруга.

– Слухай, я можу про себе подбати, ти не зобов’язана…

– Знаю, що не зобов’язана, – плеснула вона його по плечу. – Та я вже тут, тож діставай пиво з холодильника і зроби попкорн. Я поки знайду першу частину.

Вона побрела до вітальні, сівши на канапу і схопила пульт від телевізора.

– Та ну! – зітхнув Джим, рушаючи на кухню. – Ми ж не дивитимемося приквели?

– Ще й як дивитимемось! – обурилась вона. – Ти бачив яка гарнюня там Наталі Портман? Коли цей фільм вийшов, я уявляла її своєю дружиною.

Джим пирхнув, розпечатавши упаковку з попкорном. Коли кімнатою прокотилась мелодія з уже канонічної заставки, а знайомі жовті титри побігли екраном, детектив знав: на нього чекає щонайменше доба нон-стоп перегляду космоопери. І якщо присутність подруги та не найулюбленіша серія фільмів приглушить нав’язливі думки про власницю клубу, він проти цього геть не заперечував.

*Чурос – (ісп. churros) солодка обсмажена випічка з заварного тіста. Чурос традиційно подають на сніданок у Іспанії.

** Четверте травня – День «Зоряних війн», неофіційне свято, що відзначається шанувальниками культової фантастичної саги Джорджа Лукаса «Зоряні війни». Дата вибрана через знамениту цитату “May the Force be with you” (“Нехай прибуде з тобою сила!”), яку багато шанувальників обіграють як “May the fourth be with you” (англ. “fourth” – четвертий і “May” – травень)