Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶Soap&Skin – Me and the Devil

Міхаель не знав, чого вирішив навідати Безодню. Після смерті Ліліт тут стало значно спокійніше. Певно тому, що Буер, один з князів цього місця, мав чудову здібність до грамотної організації. Думками Міхаель раз по разу повертався до брата. Чи все вийшло? Чи він все ж помилився і не зміг відтермінувати неминуче?

Архангел підняв голову.

– Сестро…– звернувся він до Азраель. – Якщо ти чуєш…Благаю, поквапся.

Міхаель заплющив очі. Звісно, Янгол Смерті зараз була зайнята пошуком Вершника і душі, гідної тимчасово прийняти її силу, втім, він не полишав надії, що вона почує його.

Ноги архангела самі несли його до Брами. Він зітхнув, спинившись.

– Краще не ходи туди, – озвався голос.

Міхаель повернув голову. Вродлива жінка з чорними, як ніч крилами, стояла перед ним. Бліде обличчя не виражало особливих емоцій. Вона була дуже схожа на матір, втім погляд її був більш щирим і відкритим.

– Беліал? Що ти тут робиш?

– Я відчула, що зараз час застигне. Не хотіла заморозитись, доки ці двоє там…– вона хитнула головою. – А ти, що робиш?

– Хотів перевірити чи все спрацювало.

– Спрацювало, – хмикнула вона. – Якщо не хочеш застати їх голими при ділі, краще не йди туди.

Міхаель відвів погляд, знітившись.

– Думаєш, вони настільки зблизились?

– Думаю, що все до того йде, – вона знову хитнула головою. – Зрештою, нема чому дивуватися, це було справою часу. Я просто дурепа, що відмовлялась це бачити.

Архангел уважно поглянув на неї.

– Все гаразд?

– Ні, – визнала Беліал, опустившись на землю, спиною до Брами. – Та я не хочу про це говорити.

– Добре, – мовив Міхаель, сівши поруч. 

Він відкинув голову на прохолодні ґрати і замислився. Вони мовчали, та це жодним чином не напружувало архангела. Неначе у присутності Княгині Безодні йому було більш ніж комфортно. Раптом Беліал заговорила:

– Знаєш, за що я ненавиджу свободу волі? – спитала вона. – За її вибірковість. Чому я не можу обрати, кого мені покохати? 

Міхаель кивнув.

– Так. Розумію.

– Ну, звісно! – пирхнула вона. – Ти ж досі увиваєшся за Предводителькою. Трясця! Всі більш-менш пристойні чоловіки слину пускають на неї, може і мені час?

Архангел поглянув на неї.

– Ти приваблива жінка, Беліал, – тихо мовив він. – Ти сильна, вольова і розумна.

– Сама знаю, – змахнула вона волоссям.

– Тому, тобі не варто ніколи ні з ким себе порівнювати. Ми з Люцифером закохані в неї занадто довго. Це важко кудись подіти. Твоє тебе знайде у найменш очікувану мить.

– Ти хоч сам в це віриш? – пирхнула Беліал, уважно поглянувши на нього.

Міхаєль сумно всміхнувся.

– Гірше. Я на це сподіваюсь, – він заплющив очі. – Хочеться часом просто взяти і вимкнути це почуття.

Беліал не могла не погодитись. Це саме те, чого і вона прагнула. Княгиня Безодні поглянула на архангела. Він мав зараз спокійне розслаблене обличчя, заплющені очі, гарний, неначе намальований профіль. Вона б навіть назвала його привабливим, якби не знала, хто він. 

– Тобі певно теж непросто, – визнала вона трохи згодом. – Усвідомити, що між ними щось є.

– Я знав про це давно, – хитнув головою він. – Піддався на ревнощі, не був впевненим, що вона помітить мене якщо я сам не зроблю відповідних кроків. Я повівся низько. Та я і подумати не міг, що вона справді покохає мене у відповідь. І це було прекрасно, доки я знову все не зіпсував.

Беліал зітхнула.

– Ти визнаєш це зараз. Не кожен на таке здатен.

– Але ж нічого не зміниш, – знизав плечима Міхаель.

– Не зміниш, – кивнула вона. – Та, можна йти далі. Ти ж змінився, чи не так?

– Схоже на те. Шукаю свій шлях у спокуті.

Вона кивнула. Цього Беліал не вміла вже точно, та шукати шлях потрібно і їй. Може не через вибачення та виправлення помилок, та однозначно якнайдалі від тієї солодкої парочки.

– Не хочеш випити? – спитала вона, поглянувши на Міхаеля.

– Янголи не п'ють, – хитнув головою він.

– Як напівкровний янгол заявляю: брехня, до того ж лінива, – Беліал підвелась, простягнувши йому руку. – Ходімо.

***

– Ну…наче все, – Люцифер знервовано всміхнувся, потерши спітнілі долоні об коліна. – Який твій вердикт?

Певний час Володар Пекла ділився всіма своїми минулими гріхами. Хоч Предводителька не тиснула на нього, йому здавалось, що він на допиті. Найбільше його лякала її реакція. Зовні Ізуель здавалась спокійною, та він гадки не мав, про що вона насправді думає. Сама ж королева не квапилась із відповіддю, від чого серце Люцифера завмирало.

– Ти мав дуже насичене життя, – згодом відповіла вона. – Я, звісно, знала, що ти наплодив купу угод, але це…Вражає.

– Ну, плюс полягає в тому, що всі угоди було дотримано, крім поточної, – він кивнув собі на груди.

Ізуель зітхнула, відвівши погляд. Вона не хотіла думати про це.

– Може… прогуляємось? – спитав Люцифер, коли мовчання затягнулось.

Вона знизала плечима.

– Куди?

Люцифер підвівся.

– Ну, коли в тебе нарешті за кілька тисяч років випав вихідний, пропоную оглянути наше королівство без надокучливих роззяв, – простягнувши руку, мовив він.

Вона пирхнула, приймаючи його руку. Дотик одразу ж відгукнувся теплом у тілі, їх погляди зустрілись. Люцифер всміхнувся, рушаючи вперед.

Застигле Пекло викликало неспокій. Душі спинились у часі, коли займались своїми справами: хтось йшов вулицею, хтось стояв у чергах крамниць, а хтось сидів собі на лавці, закривши руками голову. Ізуель роззиралась, усвідомлюючи, що тут було аж занадто тихо. Вода у фонтанах не шуміла, не було звичного гулу голосів чи сигналів машин, що жваво просувалися дорогами. Неначе вона потрапила у фотографію, де був лише маленький статичний фрагмент реальності. 

Рука Люцифера міцно тримала її, вони неквапом прогулювались простором. Він зрідка кидав на неї погляд, Ізуель часом відповідала йому. 

– О, це дуже приємне місце, – мовив він, спинившись перед кафе у французькому стилі із чудернацькою назвою, яку Ізуель не мала змоги навіть прочитати.

– Як це називається? Здається схожим на французьку, але такого слова не існує.

– Бо так і є, – задоволено всміхнувся Люцифер.

– А в чому сенс?

– Це жарт, легка насмішка над его людської істоти. Коли вони не знають про щось відоме всім – аналізують зовнішньо і вдають, що знають. Людям так складно визнати, що вони у якихось знаннях поступаються іншому… 

– Поясни? – звела брову вона.

Люциферт всміхнувся.

– Загальний антураж цього місця натхненний стереотипним уявленням про Францію: картини з зображенням Ейфелевої вежі, ліниві міми розносять напої. Заклад відкривається о дванадцятій, хоча за графіком працює з дев’ятої. Відвідувачі п’ють алкоголь з самого ранку, із хліба тільки багети та круасани, які можна їсти з будь-якою начинкою. Назви страв тут теж вигаданою мовою, люди думають, що говорять французькою і підтримують культуру. Та ніхто не квапиться замислитись, що все це гарненька атмосферна побрехенька.

Ізуель нахмурилась.

– Це щось типу “вдай, успіх, доки він не настане?”

– Ну, я надихався одним співаком, що у сімдесятих випустив трек, який мімікрував під популярну на той час американську музику, і при цьому в пісні не було жодного реального слова*. 

Ізуель нахмурилась.

– Це як?

– Він імітував манеру, інтонації, та не співав справжніх слів з англійської мови. Хоч люди не мали змоги зрозуміти сенс пісні, вона все одно була популярною. Критики високо оцінили цей музичний перформанс. Більшість слухачів підспівували, навіть не здогадуючись, що співають вони відверту маячню. 

Предводителька пирхнула.

– Дурня якась…

– Як на мене, геніальний хід, – всміхнувся Люцифер. – Показати, що і позбавлений сенсу набір слів буде популярним, якщо так скаже якась шанована людина.

Предводителька всміхнулась, похитавши головою. Люцифер продовжив:

– Вони зроблять все, аби підкреслити власну значущість та приналежність до еліти. Бо як не крути, найбільший важіль впливу на людську суть не кохання, родина чи гроші. Це его, Ізуель. Прагнення кожного довести, ким він є, проявити власну неординарність, підкреслити неповторність і отримати з того зиск. 

– Ти такий знавець людської натури? – уважно поглянула на нього королева.

– А я помиляюсь? – криво всміхнувся Люцифер. – Кожен з них зі шкіри пнеться, аби домогтися чийогось визнання. Неважливо це велика публіка, члени родини чи обридливі колишні. Хочеш зайняти смертного – попроси його розказати про себе, повір, люди ні про що не говорять з таким самим натхненням, як про власну персону.

– Скільки ненависті…

– Ні, я вражений! Справді. Попри їх слабкості, вони надихають мене. От, наприклад тут, – він потягнув її всередину кафе. – Те, що третє в меню, це – заморожений йогурт.

– І яке воно? – скривилась Ізуель.

– Нудне, направду, – він поліз до вітрини, діставши два паперових стаканчики з пластиковими ложками. – Та я взяв цей десерт із людського серіалу, від якого регочу щоразу, бо він такий життєвий для нас.

– Коли в тебе був час дивитись, читати, і слухати стільки людської маячні? – зачерпнувши трохи бузкового десерту, що нагадував морозиво, та все одно ним не був, мовила Ізуель.

– Ну, в нашій родині працюєш ти, а я просто красивий, очевидно, – облизавши свою ложку, мовив Люцифер. – Тож, маю вдосталь часу на дозвілля.

Ізуель реготнула.

– Словом, серіал розповідає, про жінку, яка після смерті потрапила до так званого “кращого світу”**, – продовжував він, коли вони йшли далі. – І там дуже мило, справді. Та у серіалі потім багато інтриг розкриється, не хочу спойлерити, бо ми його з тобою подивимось.

– Ти ж його вже бачив, – звернула увагу вона, набравши ще десерту в свою ложку.

– І що? – прожувавши, спитав Люцифер. – Я хочу бачити здивування на твоєму прекрасному личку, заради цього я згоден хоч щодня одне й те саме переглядати.

Вона зітхнула.

– Ну, поки тут все застигло, кіно ми навряд чи подивимось.

– Я думаю, за цей час ми складемо величезний список до перегляду. Я планую знайомити тебе з усім, що мені сподобалось.

– Сподіваюсь, це не включатиме відразливо написану еротичну літературу, – закотила очі Ізуель. – Бо ту маячню я відмовляюся читати.

– Не будь занудою! – всміхнувся він. – Вони чарівні у своїй абсурдності. Я сприймаю їх як приклад відчайдушного сюрреалізму.

Вона зітхнула, викинувши порожню тару і ложку в урну.

– Куди тепер?

Люцифер повторив за нею, щойно доїв свій десерт.

– Може, сходимо до саду? Це чи не єдине місце, що вціліло після тієї війни. Воно практично не змінювалось від того часу.

Ізуель уважно поглянула на короля. Він погладив її пальці, опустивши очі.

– Востаннє вдвох ми там були ще коли…

– Не знала, що ти такий сентиментальний, – помітила Ізуель, хоч спогади і їй прискорили серцебиття.

Він підняв очі.

– Як це ти не знала?! – здивувався він. – Та в мені все кричить про сентиментальність! Я зберіг кинджал, який ти встромила мені у спину на тренуванні!

Вона розреготалась.

– Ти жартуєш?

– Ні. Використовую як ніж для листів, навіть зробив гравіювання на лезі: “що мене не вбиває – закохує”.

Предводителька розсміялася. Люцифер прибрав пасмо її волосся, що падало на очі. Вони поглянули одне на одного, ледь помітно наближаючись. Та останньої миті Люцифер відвів погляд, всміхнувшись.

– Ходімо.

***

Джерело Безодні було прихованим для всіх, окрім князів цього місця. Загалом, воно містило магію, дрібку хаосу, та мало пікантний димний посмак, як сама Інферна – дикий вогонь Безодні.

Створювати отрути, Беліал навчилась, ще як жила з матір’ю. То був єдиний спосіб забутися після чергових принижень та знущань.

Вона наблизилась до джерела, діставши фляжку з-за поясу. Зачерпнула туди води, закрутила кришку. Прочитала заклинання. Почулось шипіння. Кришка злетіла вгору, сизувата блискуча піна поповзла стінкою фляжки.

Вона відпила першою. Приємні хвилі розслаблення одразу ж потекли тілом. Беліал озирнулась, простягнувши Міхаелю фляжку.

Той покосився на неї.

– Як воно діє?

– Найближчі кілька годин ти відчуватимеш щастя, якого, можу закластися: ти не мав ніколи.

Він роздратовано зітхнув. Сумніви долали його. Тоді все ж переборов себе і зробив крок, перехопивши флягу. Їх пальці на мить торкнулися, викликавши імпульс, від якого обоє здригнулись.

Беліал сіла поруч з джерелом, зануривши довгі пальці у блискучу теплу воду. Пара, що здіймалась над ним мала аромат, який для кожного відчувався по-різному. Вона, наприклад чула чорну смородину, гострий перець, дим, гіркий шоколад, мускус та віскі. Такий аромат мав Люцифер. Вона скрипнула зубами, відхилившись від тієї пари.

Міхаель відпив. Гіркувато-солодка рідина прокотилась спраглим горлом. Тіло одразу ж нагрілося, неначе сотні гарячих голок вкололи його всюди водночас. Його очі розширились, а після приливу енергії тіло враз розслабилось, що викликало у Міхаеля радісну усмішку. Він сів поруч, передавши флягу Беліал.

– Ну, як тобі? – крива всміхнулась княгиня.

– Неймовірно…

Беліал пирхнула.

– Що я роблю зі своїм життям…Напуваю архангела на колишній землі матері.

Міхаель мрійливо поглянув на неї.

– Мабуть, гарно робити, що хочеш?

Вона знизала плечима.

– Цим він і відрізнявся від матері. Люцифер дав нам шанс просто жити.

– Але ж і готував до війни проти нас.

– Нам обом відомо, що то була не війна, – скривилась Беліал. – Люцифер хотів заявити про себе і показати, що з нас усіх саме янголи небес кровожерливі виродки, що вбиватимуть з насолодою. Марно сперечатись, що йому вдалося.

Міхаель відвів погляд.

– Не всі були такими.

– Так, Ґабрієль таким не був. Кілька рядових янголів, що пішли потім до нас, такими не були. Та погодься: десяток розумних і милосердних проти тисяч жорстоких вбивць – це ніщо.

– Ні, це щось, Беліал, – він підняв очі. – Це доводить, що не все втрачено.

– Ти завжди оцінюєш янголів за їх кращими представниками?

– А ти за гіршими, вочевидь, – відвів погляд він.

– Тільки, якщо їх більшість, – примружила очі Беліал.

– Серед вас теж багато янголів. І я бачив як демони розривають ворога на частини, поїдаючи їх.

– Демони не давали клятву бути справедливими заступниками. Нас виховували в жорстокості і категоричності. І попри це більшість з демонів усвідомили, що треба відстоювати не лише себе, а й тих, хто поруч. А занепалі… – вона відвела очі. – Не всі янголи святі. Тому я їх і ненавиджу.

– А як же Люцифер?

– Його я ненавиджу теж.

Міхаель уважно поглянув на неї.

– Справа ж не лише у ньому.

– Ні. 

– Хтось…– Міхаель напружився. – Хтось скривдив тебе?

Вона окинула його поглядом.

– Ти ж знаєш, що я не скажу нікому? – запевнив архангел.

Беліал знизала плечима, опустивши очі.

– Це не секрет, – Беліал прибрала пасмо за вухо. – То був Мараель.

Міхаель поморщився. Перед очима досі стояв спогад, як він власноруч зніс голову брехливому занепалому, що володів даром створювати ілюзії.

Беліал кивнула.

– Він був одержимий мною. А коли зрозумів, що я ніколи з ним не буду, взяв зовнішність Люцифера і скористався мною.

Міхаель гидливо відвів погляд.

– Мені шкода.

Вона підняла на нього очі:

– Я рада, що ти його вбив.

Архангел не міг сказати того самого, та в глибині душі, знаючи скільки болю і смертей приніс Мараель, він відчував те саме.

***

Опинившись у саду, Ізуель зітхнула. Хоч вона і не вважала себе такою ж сентиментальною як Люцифер, прийти у місце, де вони колись не стримали власних почуттів, було досить хвилююче.

Люцифер схоже відчував те саме. Він рушив до тієї самої лавки, де вони колись пристрасно цілувались і, провівши довгими пальцями по деревині, сів.

Ізуель завмерла, спостерігаючи за ним. Тоді повільно рушила вперед, сівши поруч.

Певний час, вони мовчки розглядали сад, серце стукотіло в грудях, відчувати присутність так близько від себе було дивно. Від цього хвилювання ставало майже нестерпним. Вона злегка торкнулась його руки. Він стиснув дерево, напруживши м’язи. Ізуель відчула яких сил йому вартує не відповісти на цей дотик. Та згодом Люцифер все ж здався, відпустивши лавку і переплів свої пальці з її.

– Мабуть…– хрипко мовила вона. – Мабуть, нам треба піти звідси.

– Так…– погодився він, зітхнувши.

Ізуель підвелася. Люцифер теж встав. Вона озирнулась, їх погляди зустрілися.

Предводителька зробила крок, король Пекла не зводив з неї очей. Тоді вона притулилась до його грудей, міцно обіймаючи. Серце пропустило удар, Люцифер притиснув її до себе, обвивши руками її плечі.

Він не пригадував, щоб прості обійми викликали таке відчуття близькості. Їх обох переповнював трепет, хвилювання, вони здавались значно більш інтимними, за пристрасний поцілунок, чи секс взагалі. Хай як йому кортіло і того, і іншого – ці обійми безперечно можна було вважати найсильнішим і найбільш відвертими за все, що було між ними.

***

– Ти серйозно не був ні з ким ні до, ні після Ізуель? – Беліал пирхнула, передавши фляжку. – У тебе все гаразд? Я не повірю, що вона аж така незрівнянна!

– Ти занадто на ній зациклилась, – перехопивши отруту, хитнув головою він.

– Вона ставилась до Люцифера як до лайна все життя, залишала його у часи скрути, влаштовувала скандали, як якась примадонна! А він все одно заносив їй сраку на поворотах, кохав її і продав власну душу, щоб відродити це невдячне стерво! Я ж була поруч весь час. І що маю натомість? Оберігати ніжні почуття Ізуель, бо він наказав мені мовчати. Та не пішла б вона? Ще так щиро цікавиться, чого я плачу. Ну, прямо свята!

Міхаель хитнув головою.

– Заздрощі ніколи не будуть правильним шляхом для особистого зростання, Беліал.

– І це мені кажеш ти? – обурилась вона, посунувшись. – Чи вже забув, як почав залицятись до неї, щойно побачив як Люцифер за нею увивається? Що, не витримав першості молодшого брата? Чи так кортіло втратити цноту раніше за нього?

– Це не твоя справа.

– Ну, звісно, – вона відпила ще. – У мене взагалі нема справ. Я тільки спостерігаю як всі кохаються, клянуться у щирих почуттях, а мене шлють до біса. Але от невдача! Сам Біс теж закоханий у кляту Ізуель!

– Чому Люцифер? – спитав архангел, поглянувши на Беліал.

– А чому Ізуель? – відповіла вона, впившись у нього колючим поглядом.

– Я вже казав, – знизав плечима він.

– Оту казочку, про перше доісторичне кохання розкажи комусь, хто в це повірить, – закотила очі Беліал.

– Гаразд. Я скажу.

Вона вичікувально поглянула на архангела. Той відпив, всміхнувшись.

– Та я перший спитав.

Беліал подалась вперед і видерла з його рук флягу. На якусь мить, він стиснув пляшку аж занадто сильно і княгині знадобився час, щоб відняти ємність. Їх пальці знову торкнулись, Белі підняла на нього очі. У ту ж мить Міхаель різко розтиснув руку, відвівши погляд.

Княгиня відпила, замислюючись.

– Коли я зустріла його вперше, була проклята Ліліт. Це таке страшне всеохопне відчуття паніки, під час якого ти не здатен ні на що. 

Вона провела пальцем по флязі, уважно спостерігаючи за власними рухами.

– Найгірше у цьому те, що ти втрачаєш все хороше, що маєш. Не віриш більше у гарну розв’язку для себе. Неначе надія мертва назавжди. Я довгий час вважала янголів зверхніми і небезпечними. Навіть ненавиділа себе за те, що частково ним є, через батька.

Вона мляво всміхнулась.

– Та щойно я побачила його…тривога просто відступила. Наче я побачила сонце, що розігнало хмари. Я завжди любила сонце. Часом прокрадалась до світу смертних, аби подивитись на нього. У Безодні таким не розжитись. Хоча…Люциферу та Ізуель вдалося і його додати до Пекла, – вона сумно всміхнулась, замовкаючи.

Міхаель не перебивав, тільки уважно дивився за Беліал. На її бліде обличчя, сумний погляд очей з ультрамариновими обідками, гарно окреслені пухкі губи, блискуче чорне волосся. Він хитнув головою, відводячи погляд. Княгиня продовжила.

– З ним я завжди почувалась у безпеці. Мене не лякали тривоги, прокляття…Не лякала матір. Звісно, він кілька разів підвів мене, та попри це, того спокою, що мені дарувала його присутність, я більше не мала ніде. Тож, якщо я піду – боюсь знову відчути той паралізуючий страх. Тож, я терплю невзаємність, аби зберегти себе у безпеці.

Міхаель замислився. Йому рідко траплялись жінки, що прагнуть безпеки від чоловіка. Серед янголів така поведінка не була поширена. Творець вчив всіх будувати власну силу та безпеку. Працювати у команді та поважати його. Ізуель, до прикладу, ніколи не залежала від сили Міхаеля чи Люцифера, бо мала власну. Тому вона і Предводителька, такою була її суть – вести, а не бути тією, кого ведуть. Його дивували слова Беліал і водночас, чомусь вони відгукувались щемом у серці.

Вона підняла на нього очі, простягнувши фляжку.

– Твоя черга.

Міхаель зітхнув, перехопивши отруту.

– Може здатися, що я зацікавився нею, коли вона почала спілкуватись із Люцифером, та я побачив її раніше. Вона була у числі перших новотворених. До їх появи ми і не замислювались про кохання і все інше. У нас була єдина любов: до Батька. І хоч мої брати певно не визнають, та ми мали і любов одне до одного. 

Він помовчав, Беліал уважно поглянула на нього.

– Я по-доброму заздрив стосункам Азраель та Люцифера. У них завжди неначе був якийсь свій окремий світ, куди не було запрошено інших. Я часто задивлявся на те як кожен з моєї родини розбився на певні групи. Урієль та Єгудієль. Рафаель та Єрамієль. Серафієль та Варахієль. Ґабрієль хоч і не перебував у якійсь із груп, та завжди був поруч. Він чи не єдиний з братів, що прагнув підтримати кожного з нас. З це його всі й люблять. За щиру участь у житті кожного. Та я завжди був сам. Брати трохи уникали мене, бо я найстарший. Батько завжди покладав на мене більше відповідальності. Я мав бути бездоганним, виконувати всі закони без жодної тіні сумніву. Та все одно я завжди хотів мати таку дружбу. 

Він відпив.

– Коли на Небесах з’явились перші новотворені, я зрадів. Думав, серед них зможу зустріти когось. Першою я побачив саме Ізуель. Я тоді ще не розумів, що за відчуття гріло груди, та відчував, що вона стане для мене дуже особливим янголом. Я спостерігав за нею, милувався…– він всміхнувся, замовкаючи.

Беліал ледь стримала бажання закотити очі. Міхаель продовжив:

 – Та ніяк не міг перебороти хвилювання, щоб представитись. А тоді брати почали чубитись, вона вступилась за Люцифера і так заговорила зі мною…Тоді я ще не знав, що вона стане Предводителькою. Та її командний тон одразу змусив замислитись чи варто мені намагатись представитись і поспілкуватись. Тож на довгий час я відклав ці думки. Та коли помітив, що у Люцифера тепер є ще один друг, а у мене як і раніше нікого, це засмутило мене. Наче я подумки вже відзначив Ізуель як потенційну подругу, а брат її вкрав у мене.

Він хитнув головою.

– Скільки гонору… Я все життя корив Люцифера за пиху, а сам? Я ж мав її не менше. Тож, відповідаючи на твоє питання, чому вона, бо до всього цього, до моменту, коли я все зіпсував, ми були щасливі. Вона мала той сяйливий погляд, ще не знала того болю, якого я завдам потім. Я живу тими моментами. 

– Тож, ти живеш минулим, якого більше не повернеш?

Він кивнув.

– Жалюгідно, еге ж?

– Ну, ми тут обоє жалюгідні, – знизала плечима Беліал. – Хоча визнаю: ти трохи більше. Я принаймні не псувала Люциферу життя. Про пиху ти слушно згадав, бо ти був огидним. Попри всю нелюбов до Ізуель, ти бісив ще більше. Ще це твоє пафосне “як низько ти впала”, – вона відразливо поморщилась. – Тобі хотілось вклепати межиочі.

Міхаель розреготався. Вона забрала фляжку.

– А зараз?

Беліал зробила ковток здійнявши брову.

– Що “зараз”?

– Ну, на цю мить, які відчуття? 

Вона знизала плечима.

– Зараз тріснути тебе хочеться значно менше, – визнала Беліал. – Все це почуття провини, філософські думки, змушують навіть співчувати тобі.

Міхаель мляво всміхнувся.

– Мені співчуває Княгиня Безодні…дожився.

– Зараз буде сакраментальне “як низько я впав”?

Вони розреготалися, Міхаель перехопив фляжку, поглянувши на Беліал ще якусь мить, а тоді зробив кілька ковтків.

***

Вони так і стояли там, обіймаючись, Люцифер поклав підборіддя на її маківку, заплющивши очі. Ізуель притулилась до його шиї. Гарячі губи ледь торкнулись шкіри. Дихання короля прискорилось.

– Ізуель? – напружився він.

Вона підняла на нього очі.

– Якщо ми зробимо цей крок, буде дуже важко потім стримуватись.

Предводителька облизала губи, від чого на тілі Люцифера виступили сироти. Він ще ніколи не відчував такого впливу. Кожен її рух, кожен погляд, змушував його палати від бажання, він тримався з останніх сил.

Ізуель наблизилась. Люцифер зітхнув, вдивляючись у її очі, відблиск застиглого сонця робив їх зі срібних сталевими. Він розглядав їх натхненно, думки раз по разу плутались, щойно король опускав погляд до привідкритих губ.

Вона торкнулась його шиї. Люцифер заплющив очі, жар прокотився всім тілом, змушуючи його тремтіти. Він бачив у її погляді те саме і це тішило його, збуджуючи ще сильніше.

 Хотів щось сказати, аби спинити Ізуель. Ні, не так. Не хотів, а мусив. Та не міг, лише насолоджувався її дотиком, звабливим поглядом і близькістю, бо стоячи впритул до неї, його шкіра неначе палала і зараз він не був проти згоріти дощенту.

Напруга між ними зростала, скільки ще вони витримають? Що буде, якщо зазнають невдачі? Ці думки губилися перед нестримним бажанням, що змусило його зробити крок і нарешті поцілувати її. Гарячі губи одразу відгукнулись, руки обійняли його шию, пальці заплутались у волоссі, злегка стискаючи їх біля коріння. 

Її тепло, її запах, її присутність зводили його з розуму. Ізуель стягла з нього жакет, тоді розірвала поцілунок і торкнулась шиї. Задихаючись, він заплющив очі, підставляючи шию для її цілунків. Від кожного на тілі виступали сироти.

Тіло тремтіло від почуттів та хвилювання. Її пальці хутко розстебнули сорочку. Він потягнувся до її обличчя, цілуючи знову. Торкнувся пальцями її обладунка, витягаючи металеві лати, що з’єднували фрагменти броні. Вона відпустила його губи, поглянувши у очі. Вони задихалися від пристрасті, а тоді всміхнулись одне одному.

Ізуель продовжила звільняти його від сорочки і раптом заклякнула. Пальці завмерли на ґудзиках. Він прослідкував за її поглядом. Чорні та багряні лінії спинились у сантиметрі від його серця. Погляд Предводительки потьмянів. Реальність швидко розвіяла пристрасну оману, що кружляла довкола них. Пригадати знову, що все це тимчасове, що він на порозі смерті зараз, коли вона нарешті прийняла свої почуття, було боляче. Люцифер напнув сорочку закриваючи груди. Пальці хутко застебнули чотири ґудзика.

– Ходи до мене, – зітхнув він, обійнявши Ізуель.

Королева притулилась до його грудей, ледь стримуючи сльози.

*Згадка про пісню Адріано Челентано “Prisencolinensinainciusol”(1972р.), Назва та сам текст композиції складені з безглуздих, позбавлених сенсу слів, що нагадують суміш англійської та італійської мов (згодом ці слова критики стали називати «челентанесками». 

**Згадка про ситком “У кращому світі” (2016р.) із Крістен Белл у головній ролі.