Раді Вас бачити!

Прокидаюсь повільно. У тілі відчувається слабкість, ломота. Усвідомлення того, що відбулось, приходить не одразу. Спершу нічого не розумію, але відчуваю гаряче тіло поряд. Серце починає калатати.

Алекс. Вечір. Пляж. Поцілунок. Я сама його поцілувала. Що зі мною вчора трапилось? Чому я почувалась такою хороброю та розкутою? Навіщо я це зробила? Говорила ж собі, що не спатиму з ним... Соромно...

Розумію, що лежу без одягу. Він теж... Боюся розплющити очі. Раптом не спить? Раптом помітить, що я прокинулась і.... І що? І я помічу в його очах байдужість...

Спогади короткими спалахами з’являються в голові. Переплетені пальці, важкість його мужнього тіла, гарячі губи на ніжній шкірі моєї шиї, стогони, які неможливо стримати, та важке дихання. І ще кожен дотик. Такий трепетний та чуттєвий, що аж пальці ніг німіли, а тіло все більше підкорювалося йому. Воно прямо ниє задоволенням, а в сонячному сплетінні взагалі зароджується супернова. Хочеться загорнутись в клубочок і прокручувати в голові кожен дотик, кожен погляд. Серце завмирає від пережитих відчуттів. Я не думала, що таке можливо. Що буває настільки приємно і чуттєво. А в кінці оте коротке: "Кохаю тебе, Алексе..."

Господи, що ж я наробила?! Нащо? Так, це було прекрасно, ніжно і ласкаво, але... неправильно. Мої почуття нічого не змінюють. Щоб я не відчувала до Алекса, разом ми бути не можемо. Де він, а де я... Він там серед зірок, а я... Я зарита глибоко під землею. Боюсь сонячного проміння і ховаюсь від людей...

Чую, що він прокидається. Повільно, як і я. Не рухаюсь, лежу спиною до нього та вдаю, що досі сплю. Але серце калатає, мов навіжене. Ніжно водить рукою по спині, вимальовуючи якісь узори. Здається, це букви. Проте розрізнити їх не можу. Лише деякі: е, р, о, а, л, с, знову а. Від його дотиків шкіра їжиться, покривається приємною хвилею комашок. Дихання в кожну секунду може стати збитим, обривистим і тоді він зрозуміє, що я не сплю. А я поняття не маю, як реагувати на минулу ніч.

Він притуляється на мить всім тілом і я перестаю дихати. Цілує мене в плече, а потім обережно відсувається та встає з ліжка. Дихати досі не виходить від цієї ніжності. Але разом з тим страшно, адже я не знаю, що для нього означає минула ніч. Думаю, що нічого... Лиш приємно проведений час.

Алекс тихо виходить з кімнати, взявши з собою речі. Двері легенько клацають, але я не відмираю. В мені накопичується паніка. Навіщо я це зробила? Навіщо? Знала ж, що буду страждати. Що віддам йому своє серце, а потім жалкуватиму, бо взаємності немає. Але ж він обіцяв не опускати руки, обіцяв... Перші краплинки сліз просочуються крізь заплющені очі й стікають вниз, потрапляючи у ніс, вуха та змочуючи волосся. Як тепер себе поводити? Що робити? Про це я вчора не міркувала, жила моментом, насолоджувалась такою бажаною близькістю.

Чую за дверима приглушений голос хлопця. Слів розібрати не вдається. Лише тихий сміх і задоволене «Так!». Не хочеться думати про те, що він хвалиться своїми... досягненням. Ні, він би не... Боже, чому я це зробила? Навіщо?

Двері відчиняються тихо, несподівано. Серце, яке щойно перестало гуркотіти в грудях, знову набирає обертів. Радію, що звідти не видно мого обличчя. Алекс обережно йде до ванної, тихо закриває двері. Через пів хвилини вмикається вода. Лежу, чомусь прислухуючись до звуків за дверима. Довго лежу, аж поки в голові не назріває думка, що варто бігти. Втекти якомога далі, щоб заспокоїтись та змиритись з тим, що мрії мають залишатись мріями.

Поволі встаю з ліжка та шукаю свій одяг, бігаючи навшпиньки по кімнаті. Знаходжу плаття, але цього мало. Вода у душі стихає. На мить завмираю, а потім стрибаю назад у ліжко з платтям в руках, накриваюсь ковдрою та лягаю так, як лежала до цього. Серце шалено стукотить.

Алекс повільно виходить з ванної, потім з кімнати, а далі й з номера. Думки сполохано снують у голові. Куди він пішов? Чому не розбудив мене? Потрібно бігти звідси... Куди ж бігти? Я тут нічого не знаю, крім цього готелю... А ще достобіса хочеться палити. Так, що аж у грудях лоскоче.

Хутко біжу в другу кімнату, одягаю футболку, шорти й вибігаю з номера, не прихопивши з собою навіть телефона.

Алекс

Усміхаюсь в ліфті своєму зображенню. Задурманено, ніби під кайфом. Невисока жінка літнього віку в пишній перуці, що їде разом зі мною, коситься, ніби я й справді наркоман.

–Я просто щасливий, не наркоман , – кажу їй радісно та підморгую. Жінка підтискає губи, відвертається. Мабуть, не розуміє англійської. А я не розмовляю французькою.

Виходжу з готелю та йду вулицею в пошуках хорошої кав'ярні. Можна було й в готелі взяти, але хотілось провітрити мізки. Стільки спогадів, емоцій, що їх варто впорядкувати.

Знову усміхаюсь, згадуючи минулу ніч. Це було... в мене навіть не знайдеться слів, щоб описати те, що трапилось. Хотілось повторювати ще й ще, притискаючи до себе тендітне ніжне тіло. Ловити губами її стогін, який виривався від кожного руху. Цілувати досконале тіло, що вимагало пестощів. Здавалось, воно зголодніле за такими речами. Таке ж, як і моє. Навіть зараз відчуваю – мало, хочеться ще. Вернутися б назад, розбудити й уже не стримувати себе, як уночі. Поринути в любощі з головою, забутись. Вирішую, що так і зроблю, щойно візьму дві кави.

Але бажання не відповідають дійсності. Коли повертаюсь у номер, Світі там немає. Невіра в те, що вона пішла, заполоняє розум, гальмує думки. Вона не могла піти...

Відчуваю, як з глибин душі повільно котить тривога. Ця підступна жінка окутує тіло, впиваючись своїми тонкими гострими кігтями в серце. Знову. Втретє за життя мене покидають, вириваючи серце. Мабуть, заслуговую на таке. Всесвіт бумерангом віддає мені те, що я надсилав йому в юності, – ненависть.

Про всяк випадок телефоную Цукерочці на мобільний, але чую його в сусідній кімнаті. Тихо опускаюся на ліжко, де менш як годину тому лежала дівчина, яка змогла оживити розтрощене Аллою серце.

Запускаю обидві руки у волосся та падаю спиною на зім'яті простирадла. Варто було розбудити її, щойно проснувся, і втримати. Не дати втекти.

Лежу довго, дивлячись в одну точку на стелі. Розмірковую над тим, куди вона могла піти, не знаючи нічогісінько у цьому місті. Роздуми приводять до того, що потрібно напитись.

Йду до міні бару й дістаю перше, що трапляється під руку. Наливаю в склянку й роблю ковток. Віскі. Обпікає нутрощі. Це добре. Фізичні відчуття завжди тамують біль серця. Чомусь згадую Аллу й те, що було після того, як вона пішла. Пустота. Болюча. Така, що спасала лиш музика. Зараз відчай. Їдучий, гидкий. Він змушує пити це віскі, яке нагадує ідіот-шоу та події в Анталії. Від цього почуваюся тільки гірше.

Допиваю та виходжу на балкон. Спираюся на білосніжне поруччя, обводжу поглядом пляж. Майже пусто. Мабуть, ще занадто рано для того, щоб плавати чи засмагати. Погляд зупиняється на маленькій згорбленій фігурці зі світлим волоссям. Звідси погано видно, проте я точно знаю, що воно попелясте.

Вибігаю з номера та кидаюсь до сходів, ігноруючи ліфт. Так буде швидше. Хоч би нікуди не пішла! Хоч би залишилась там, де сидить!

Дорога до Цукерочки займає хвилини зо дві, не більше. Приблизно за двадцять метрів я сповільнююся та втамовую дихання. Але серце заспокоїти не вдається – воно досі тривожиться. Але найголовніше – Цукерочка тут, а потрібні слова знайдуться, в цьому я не сумніваюсь.

Вона сидить, обхопивши руками коліна, й дивиться на обрій. Між пальцями затиснута цигарка. Не підпалена. Не наважується? Чи це вже друга? Великий палець колупає нігтем фільтр. Здогадуюсь, що не палила. Шосте чуття. Світі бачить, що я підходжу, тому швидко стирає долонями сльози з почервонілих очей.

Сідаю поряд з її ногами, обличчям до обличчя, й обіймаю руками маленькі колінця, а потім кладу підборіддя на них. Моє. Не відпущу.

–Палиш? – питаю, дивлячись в карі очі. Погляд Цукерочки направлений у далечінь.

–Хотіла. Але не можу, – відповідає та з болем закриває очі. Поправляє волосся і я помічаю, що її руки тремтять.

–Чого ти боїшся, Світі? Невже мене?

–Боюся того, що буде далі.

–Жалкуєш? – запитую, боячись отримати тверде «так». Світі знизує плечима. Значить, все ж таки «так». Боляче.

–Чому?

Здається, її прориває. Вона говорить відверто, не стримується, сміливо дивиться в очі. Плаче, але не замовкає. І з кожним її словом розумію, що нічого катастрофічного не трапилось. Все можна виправити.

–Так, жалкую. Так, боюся. Бо ти не звичайний хлопець, ти на кілька щаблів вище мене. Бо через кілька днів ця казка скінчиться, ти проведеш концерт і ми поїдемо звідси. І що стане з моїм серцем? Воно розсиплеться на піщинки. А ще ти сказав, що нізащо не опустиш руки. Але ти обманув мене! Ти здався в той момент, коли я зрозуміла свою помилку. Чекала тебе, твого дзвінка, але… ти запропонував роботу, сказав, що…

–Ходи до мене, – кажу їй тихо, розвівши руки для обіймів. Вона невпевнено дивиться в мої очі, шморгає носом, кілька разів кліпає і тільки потім підсувається ближче, щоб уткнутись своїм милим носиком у мої груди. Притискаю Цукерочку до себе.

Набираю побільше повітря в легені й розумію, що зараз влучний момент, щоб зізнатися у своїх гріхах.

–Світі, не буде ніякого концерту, – гладжу її волосся, можливо, це допоможе заспокоїти мою Цукерочку. – І роботу я теж вигадав, щоб ти поряд була. А про оті "щаблі" я сподіваюсь, що чую востаннє.

Дівчина завмирає в моїх руках. Вона не плаче, не схлипує, тільки насторожено очікує, що я скажу далі. Цілую її у потилицю й продовжую:

– Я не опускав руки, лиш втихомирив свої бажання, щоб ти потрапила в мою пастку, – усміхаюсь обережно. Світі зітхає й каже, що я негідник. Погоджуюся з нею.

–Побиття Марка – моїх рук справа, – зізнаюся їй нарешті.

–Ти поклявся мені! – відсторонюється й дивиться в очі, суворо насупивши тоненькі брівки.

–Що розбив руку об метал. Марка я не бив. Руками не бив, – уточнюю, хочеться бути відвертим нарешті.

Світі сердито зітхає, підіймається на ноги і йде в сторону готелю. Слідую за нею, тримаючись на відстані. Звісно, вона має право сердитись, але я не жалкую, що зробив це. Шкодую, що не натовк пику йому вдруге. Недоумок дав задню. Чому? Для мене це назавжди залишиться загадкою. Звісно, якщо подружка Цукерочки не розповість правди.

Дівчина сердито жбурляє цигарку в урну, розвертається. Зупиняюсь, бо вона йде до мене. Зла, роздратована.

–Мабуть, його вибачення теж ти підлаштував? – киваю, а Світі продовжує без паузи. – І мамі моїй сказав, щоб підтримала мене, коли я з приводу роботи вагалась? – винувато киваю, стримуючи посмішку. – А знає що? Я верну тобі всі гроші. Так! Верну.

Раптом Світі змінюється на обличчі, червоніє й вигукує:

–О, Господи! Тільки не кажи, що вони всі знали!

Здається, вона має на увазі команду. Закриває обличчя рукою, ніби їй соромно та заходить в приміщення готелю.

–Світі, зачекай! – усміхаюсь, відчуваючи, що вона от-от зітре між нами перепони (які є лиш у її свідомості) й нарешті зрозуміє, що я теж маю почуття до неї.

Наздоганяю її уже в ліфті, притискаючи всім тілом до себе. Не пручається, але й не обіймає у відповідь. Дивиться вбік. Ображена, точно. Відчуваю, як важко б'ється її серце. Беру маленьку ніжну руку та притискаю до свого серця. Вона злякано дивиться на мене, вглядаючись в її очі, помічаю там сум.

–Зупинись, благаю. Залишись зі мною.

Завжди поруч будь – не покидай.

Як повітря – світу, як сонце – квітам

Ти потрібна, Світі. Ти – мій рай.

Ти – мій рай.

Не співаю, просто промовляю ці слова пошепки, дивлячись в зажурені очі, які миттю наповнюються здивуванням.

–Я написав її для тебе, Цукерочко, – продовжую шепотіти. Двері ліфта відкриваються й знову закриваються, але ми їх дружно ігноруємо.

– Ти тут, – міцніше притискаю її руку до свого серця, – давно уже, Світі. І я хочу, щоб так було завжди!

Вона все ще не вірить мені, дивиться якось жадібно, ніби роздумує, як вчинити. Торкаюсь її губ своїми, цілую обережно. Цукерочка міцніше притискається до мене й говорить:

– В моїй кімнаті більше немає постерів з твоїм зображенням...

Знизую плечима й кажу, що повісимо нові. Сміється. Смутку в очах більш немає. Вони блищать від радості.

–А ти справді весь цей час... гм... чекав, поки я передумаю?

Ми нарешті виходимо з ліфта, коли в нього заходять люди. Беру Світі за руку, міцно, проте обережно стискаю тендітні тоненькі пальчики.

–А ти справді передумала наступного дня після концерту під твоїми вікнами?

Зупиняюся біля дверей та зазираю в очі. Там обурення.

–Я перша запитала.

–А я другий, – посміхаюсь їх хитро.

–Несправедливо! – насуплює брови, між ними з'являється тоненька зморшка. Виглядає мило, що я не втримуюсь і цілую її, взявши обличчя руками.

–Так, – відповідаю їй. – Тепер ти.

Цілує мене, прикусивши нижню губу. Так спокусливо, що дихання обривається, а в тілі зароджується бажання.

–Так, – дівчина важко зітхає, прикладає ключ-карту до зчитувача й відкриває двері в наш номер. – Двоє дурил...

Світі хитає головою та сміється.

–Дурил? – перепитую зі смішком. – Чому дурил?

–Пам'ятаєш те видалене повідомлення? Ти мене ще допитувався, що в ньому було.

Киваю, щось таке пригадуючи. Цукерочка розповідає про те, що випадково надіслала інший текст, не той, що хотіла. Але я не дуже слухаю, адже вона мене манить собою, мій особистий дурман. Обіймаю її зі спини, цілую шию. Переплітаю наші пальці, згадую минулу ніч і вже не стримую себе. Планую провести цей день у номері, насолоджуючись моєю Цукерочкою.