Спочатку:
На сторінку книги
«Я згодна на твою пропозицію.» – пишу наступного вечора, сидячи на балконі. Ловлю останні промені сонця та змушую себе триматись трохи далі від сигарет.
Перш ніж наважитись на нову роботу, я вислухала довжелезну лекцію Каті про те, що такі шанси трапляються раз на мільйон років. Я спалила більше половили пачки цигарок, переміряла кроками балкон разів з десять. Ну і, звісно, заганяла своє серце до втрати свідомості. А написавши повідомлення, вмить про це починаю жаліти. А що як він це несерйозно? Можливо, все задля забавки?
Я так заплутуюсь у своїх почуттях, що тепер перестаю розуміти, що коїться навколо мене. Сумніваюся в чужих вчинках. Хоча мама мене підтримує – каже, щоб я не вагалась та погоджувалася на нову роботу, похваливши Алекса якось занадто добре, аж нудотно. Мамі я довіряю, її думка для мене важлива.
Співак відповідає лишень через три години, коли я вже й не чекаю відповіді.
«Супер. Тоді чекатиму тебе завтра на зйомках.»
І адреса окремим повідомленням. Точніше, місцезнаходження.
Назад дороги немає. Тільки вперед.
«Добре, я прийду після занять.»
«Я щиро радий, що в мене тепер буде помічниця=)»
І я рада, але соромлюсь це говорити. Тому всього лиш бажаю хлопцеві гарного вечора й отримую у відповідь побажання того ж.
Наступного дня після занять я спочатку прямую до піцерії, щоб отримати звільнення. Ростислав Степанович не в захваті від такого несподіваного вчинку, проте тримати мене не збирається. І навіть дозволяє не відпрацьовувати два тижні.
–Я тебе розумію, – каже чоловік, невесело усміхаючись. – Ти варта більшого, Світі. Сподіваюсь, що ти знайшла те, чого справді хочеш.
–Не те слово, – киваю, а на очах з'являються сльози. Я сумуватиму за цими людьми. За хазяїном, Яксом та Надею, котрі працювали зі мною в одній зміні. За строгими, проте позитивними адміністраторами, які вміють розв'язувати найстрашніші проблеми, виниклі через нашу недбалість.
–Заходь в гості, – киває, мабуть, змирившись з такою «втратою».
–О, можете не сумніватись, Ви мене ще виганятимете, бо набридну! – сміюся крізь сльози.
А через пів години я вже їду за місто. Туди, де, здається, зйомки в самому розпалі. Мені так лячно, що я не можу сконцентруватись ні на чому. Пробую гортати стрічку інстаграму – не виходить. Картинки просто пропливають перед очима, а я не розумію, що там на них. Музика теж не сприймається. І навіть улюблені книги не можуть відволікти. Руки тремтять, а ноги те й роблять, що вистукують п'ятками свій нервовий танець. Серце гуркоче, а в голові шум.
–Дівчино, Ваша – наступна, – каже водій, котрого я завчасно просила попередити про зупинку. Ну от і все. Ще трішки. Але ж як хочеться втекти! Розвернутись і бігти, аж поки не упаду від втрати сил.
«Спокійно. Я зможу, – налаштовую себе на позитив. – Просто уявити, що я – Катя. І все вийде. Катя не соромиться, не боїться. Вона йде напролом.»
Повторюю ці слова, мов мантру, крокуючи несміливо туди, де скупчення автомобілів посеред поля. А ще різної техніки та людей. Всі вони виглядають заклопотаними або зосередженими на своїй справі. Звісно, їм не до мене. Ніхто й не помічає, що я тихо підходжу, зупинившись неподалік трейлера, що височіє між інших машин.
Окрім нього... Наші погляди на секунду зустрічаються і я бачу, як очі наповнюються радістю, а кутики губ на одну мить підіймаються, а потім далі продовжують незворушно співати. Серце ще дужче прискорюється. Дістаю з кишені цигарку та кидаю між губ. Сподіваюсь, це допоможе заспокоїтися.
Здається, цей кліп буде дуже простим, але від цього не менш гарним. Адже задній план тут зачаровує. Блакитне небо без хмар і ромашкове поле позаду. А ще пагорби, вкриті чимось темно-зеленим. І пісня чудова. Вона не нова, я вже встигла вивчити в ній кожне слово. Це відео дуже добре зіллється з текстом про першу юнацьку любов.
–Світі? – підходить до мене дівчина невисокого зросту зі світлим, пшеничним волоссям.
–Так, – киваю, викидаючи недопалок у смітник.
–Я – Ліна, – протягує руку та усміхається щиро, по-доброму, – стиліст.
Дівчина розглядає мене з голови до ніг, ніби оцінюючи в мені кожну деталь. Але я не бачу в цих поглядах нічого поганого. Здається, вона рада зі мною познайомитися.
–Алекс попросив тебе зустріти. Пробач, що не помітила твій прихід вчасно. Від нашого світила важко відвести погляд, він зачаровує собою, мов ангел якийсь.
Чомусь після цих слів з'являється неприязнь до дівчини. Можливо, вона не хотіла сказати нічого... Просто... Це клята ревність! Вона береться десь з найглибших закутків душі!
Здається, мій вираз обличчя змінюється, тому що Ліна одразу ж стає виправдовуватись з широко відкритими очима, котрі дивляться прямо перед собою, тобто десь трохи нижче моєї шиї:
–Ні, ти не подумай нічого такого... Просто ним не можливо не захоплюватись. Алекс – дуже хороша людина. Я ні на що не претендую...
Виправдовується. Чому?
–Та я теж, – байдуже знизую плечима. Дівчина здивовано підводить погляд. Знала б вона чого мені вартувало так незворушно збрехати...
Ліна дивиться на мене дуже гарними очима кольору морської хвилі. Здається, хоче дізнатись, чи правду я щойно сказала чи ні.
«Я – Катя! Я – Катя! Я – Катя!» – кричу мовчки сама собі.
–Що ж, ходімо я тебе познайомлю з Настею та Андрієм, вони зараз вільні, – усміхається тепер вже трохи награно.
Ми йдемо в сторону парасольок, де від сонця ховаються двоє людей.
Настя з першого погляду привертає до себе, на відміну від Андрія. Цей неприємний чоловік, що сидить, розкинувшись в кріслі, відзначає мене коротким поглядом та кивком. Ті кілька секунд, що він дивиться на мене, здаються пеклом. Адже в його очах я бачу стільки ненависті та злоби, що вистачило б для десятьох. А я одна. Одразу ж розумію, що ми не подружимось.
–Не звертай уваги, – шепоче Ліна, коли ми сідаємо на вільні місця, – він сьогодні посварився з Алексом. Останнім часом це нормальна тема. Андрій добряче накосячив у Туреччині. Він втратив довіру. Думаю, менеджер у нас скоро зміниться.
Значить, саме через нього співаку довелось брати участь у шоу. Ще одна причина, щоб ненавидіти його. І я буду це робити, хай там що.
Ми теревенимо з дівчатами деякий час. Дізнаюсь, що Настя зовсім скоро, через два місяці, народить дитину, а Ліна працює з Алексом майже від самого початку його кар'єри співака.
Коли я розумію, що якийсь чоловік, здається, режисер, оголошує перерву, хвилювання, котрі втихомирились цигарками, зараз пруть через край. Вони стріляють у руки та ноги, знесилюючи бідні кінцівки, змушують серце вистрибувати з грудей, розносять напругу по тілу, котра чомусь застряє грудкою у горлі. А ще стає страшно, бо він (Алекс) йде сюди...
Намагаюсь нервово проковтнути той кім, що не дає навіть дихати, проте нічого не виходить.
–Привіт, Світі! – всміхається щиро, чарівно. І я не можу втриматись, щоб не відповісти тим самим.
Хлопець втомлено падає в крісло поряд з Лігою та протягує мені долоню, щоб я дала йому «п'ять». Не знаю тутешніх правил, тому несміливо йому відповідаю. Наші долоні торкаються ненадовго, але мені цього мало. Хочеться тримати їх постійно, не відпускати.
–Світі, я потребую масажу! – несподівано каже хлопець, і я задихаюсь від цього нахабства.
